НЕЗРЯЧА ДУША ГІРША ЗА СЛІПОТУ - Здоров’я - dt.ua

НЕЗРЯЧА ДУША ГІРША ЗА СЛІПОТУ

1 грудня, 2000, 00:00 Роздрукувати Випуск №47, 1 грудня-8 грудня

Люди з обмеженими можливостями є в усіх країнах світу. Їхня кількість чимала і продовжує зростати...

Люди з обмеженими можливостями є в усіх країнах світу. Їхня кількість чимала і продовжує зростати.

Причини і наслідки інвалідності в тих або інших країнах різні. Усе залежить від соціально- економічних умов і заходів, які вживають держави щодо забезпечення добробуту своїх громадян.

Невігластво влади й оточення, зневага, забобони і страх перед інвалідами — ось ті соціальні чинники, що протягом всієї історії перешкоджали розвитку здібностей калік і вели до їхньої ізоляції.

Коли ми кажемо про інтеграцію інвалідів у товариство, то передбачаємо взаємну зацікавленість і взаєморозуміння всіх учасників цього процесу. Інваліди можуть і повинні стати повноцінними громадянами своєї країни.

На жаль, ситуація найчас-тіше складається так, що ані державні структури, ані громадські організації не мають уявлення про те, якої допомоги потребують люди з фізичними вадами. Йдеться, ясна річ, не про якісь конкретні моменти, а про політику в цілому. Пожаліти скривдженого долею — не кращий вихід із становища. Пригадаймо одну з біблійних мудростей: коли хочете нагодувати голодного, дайте йому вудку і навчіть ловити рибу.

У Загребі при вході до музею Спілки сліпих крупними буквами написаний девіз: «Не жаліти, а зрозуміти треба». До цього необхідно додати ще вислів незрячого французького психолога П’єра Віллея: «Сус-пільство схильне перебільшувати безпомічність сліпого, забуваючи, що балувати сліпого — значить робити його беззахисним перед небезпеками, породженими його сліпотою».

Кажуть, культура народу визначається його ставленням до інвалідів. Не будемо настільки категоричними. Варто враховувати і ту обставину, що ще в 80-ті роки проблеми інвалідів у нашій країні взагалі «не існували». Отже, нема і належних підходів до їхнього розв’язання.

Допомогти людям, обділеним долею, — це значить дати їм згадану вище вудку і навчити вудити рибу. Інакше кажучи, створити для них робочі місця, такі умови, щоб вони могли самі заробляти на життя. А для цього необхідно зламати сталі стереотипи. І не дивитися на інваліда як на каліку, якому подають милостиню; а бачити в ньому звичайну людину, котра потрапила в біду.

Новий демократичний імідж України відкрив потужні витоки гуманітарної та доброчинної допомоги як з-за кордону, так і всередині країни. Біда в тім, що не завжди ці кошти використовуються за призначенням. Зростають бюрократичні структури та кількість посередників, чимало грошей витрачається на представництво, поїздки за кордон заради «обміну досвідом».

Якось керівник однієї великої доброчинної організації розповідав: він їздив у США і бачив, як сліпі працюють на комп’ютерах. «Але де ж узяти гроші, — запитує він, — щоб наших людей забезпечити комп’ютерами?» Цікаво, скільки можна придбати електронної техніки на кошти, витрачені на далеко не завжди виправдані відрядження? Хочемо нагадати, що для сліпого або іншого інваліда комп’ютер — це не лише і не стільки оргтехніка, скільки засіб оволодіти новою для них професією. І це не пусті слова. Сьогодні сотні незрячих науковців, викладачів, музикантів, юристів і представників інших професій успішно освоюють складну техніку. У Москві навіть ризикнули посадити сліпих працювати диспетчерами в аеропорту. І ті успішно справляються з цією відповідальною роботою.

Ми щороку витрачаємо сотні мільйонів гривень на спорудження пам’ятників, відновлення та будівництво соборів і церков. І називаємо це святою справою. Але хіба не свята справа налагодити виробництво протезів, інвалідних колясок, слухових апаратів та інших технічних засобів компенсації інвалідності? Адже в нас нічого цього практично немає, і ми витрачаємо величезні валютні кошти на придбання всього цього за рубежем.

Для увічнення пам’яті про видатного політичного діяча, письменника, актора і т.д. зовсім не обов’язково споруджувати дорогі пам’ятники. Для цього існує безліч інших засобів. Рівень духовності народу визначається не кількістю храмів. Наші люди не стануть духовно бідніші, якщо бодай частину цих грошей використати на розвиток медицини. Тоді, поза сумнівом, кількість інвалідів значно зменшиться.

Напевно, на часі ввести в практику щорічні конкурси на створення спеціальних робочих місць. Тим більше що кошти на ці цілі виділяються відповідно до законодавства України.

Розширення мережі середніх спеціальних навчальних закладів при Міністерстві праці і соціальної політики дасть можливість багатьом людям з порушеннями опорно-рухового апарата здобути професії бухгалтера, нотаріуса. Вони також зможуть опанувати комп’ютер, навчитися шити, в’язати, вишивати і т.д. Тут можливості досить широкі. Було б бажання...

Дуже важливо знати імена тих добродійників і меценатів, котрі роблять значний внесок у справу соціальної реабілітації цієї категорії громадян. Їхні імена мають присвоювати спеціальним стипендіям, навчальним закладам, реабілітаційним центрам, комп’ютерним класам і т.д.

Останнім часом засоби масової інформації стали звертатися дедалі частіше до теми інвалідів. З їхнім життям і турботами широку громадськість знайомлять газетні матеріали, радіопередачі, відеосюжети. Така акція і гуманна, і необхідна. Але з жалем доводиться зазначити, що і наші шановні журналісти далеко не завжди з належним розумінням ставляться до людей з обмеженими можливостями.

Недавно перша програма Національної телекомпанії розповіла про інваліда по зору Сергія Картавцева. Як він самостійно ходить по Києву. Як купує банани. Як досить вільно орієнтується в метро. Усе це вельми похвально. Але найголовнішого в цьому сюжеті ми так і не побачили. А шкода.

Так, Сергій користується метро. Але їхав він не на вулицю Прорізну. У нього не було бажання привітати «великого сліпого» Паніковського. Юнак прямував до Політех-нічного інституту, в аспірантуру. Оскільки блискуче закінчив Запорізький університет. Оскільки ще в студентські роки майбутній математик Картавцев створив низку комп’ютерних програм, яку широко використовують усі незрячі користувачі України. Ось про що хотілося б почути. Але це, на жаль, чомусь не пролунало. І таких прикладів, хоч як це прикро, чимало.

Мені здається, суспільство має засвоїти головне. Сьогодні тисячі обділених долею людей у неймовірно важких умовах домагаються певних успіхів, займають активну життєву позицію. Борються та перемагають. Отже, за правильної допомоги їм з боку суспільства вони можуть і повинні стати повноцінними громадянами своєї країни. Це мають зрозуміти всі.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №30, 17 серпня-23 серпня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво