Назад— від профілактики? Концепція реформування системи підготовки лікарів спрямована на... знищення санітарно-епідеміологічної служби - Здоров’я - dt.ua

Назад— від профілактики? Концепція реформування системи підготовки лікарів спрямована на... знищення санітарно-епідеміологічної служби

16 вересня, 2005, 00:00 Роздрукувати Випуск №36, 16 вересня-23 вересня

Наша медицина має значні досягнення й неабиякий досвід. Один лише факт: 25 років тому система перви...

Наша медицина має значні досягнення й неабиякий досвід. Один лише факт: 25 років тому система первинної медичної допомоги, яка існувала в колишньому СРСР, на Алма-Атинській конференції ВООЗ була визнана найкращою у світі. Таким чином, останніх 15 років ми руйнували цю систему медичного обслуговування, а тепер створюватимемо нову модель («до основанья, а затем»). Очевидно, було б ефективніше адаптувати колишню модель, що виправдала себе, до нових умов.

Реформування системи підготовки лікарів, на нашу думку, має базуватися на конкретних потребах країни в кадрах. Проте ця концепція не виходить із потреб нашої держави. А яка потреба сьогодні найголовніша в державі? Забезпечити медиками село, піднявши там зруйновану медицину. У цьому плані повчальний досвід Китаю. Для потреб медицини сільської місцевості свого часу там запровадили прискорену підготовку медичних працівників. Тоді після нетривалого навчання — за два-три роки — підготували велику кількість так званих босоногих лікарів.

Показовий і неоціненний досвід нашої медицини у Великій Вітчизняній війні, коли прискорено готували лікарів для фронту. Згодом чимало їх стали видатними фахівцями. Звісно, в жодному разі не можна вважати, що ця практика придатна сьогодні для України. Але такі приклади свідчать про необхідність виходити з реальних потреб часу й конкретних умов.

На порядку денному в Україні гостро стоїть необхідність відродити зруйновану промислову медицину. Адже колись на підприємствах працювали здоровпункти і робітників обслуговували цехові терапевти. У таких здоровпунктах потрібен лікар загальної практики. Щороку лише в Донбасі на робочому місці раптово помирають понад 150 шахтарів. Цим смертям могли б запобігти медичні працівники, провівши попередній огляд. Але тепер їх на шахтах немає.

Ми забули про один важливий принцип охорони здоров’я недавнього минулого — про переважне медичне обслуговування трудящих. А саме ж працюючі створюють той національний продукт, за рахунок якого медицина потім живе. Тому охорона здоров’я працюючого населення повинна бути пріоритетом у державі. У європейських країнах так і є, особливо в скандинавських. Проте в нинішній концепції реформування охорони здоров’я про це немає навіть згадки.

Сьогодні нерідко декларується пріоритет профілактики, але насправді триває її знищення. В Україні у розпалі епідемії туберкульозу, СНІДу, гепатитів, час від часу виникають спалахи захворювань на тиф, дизентерію й навіть на сибірку. Тож хіба можемо ми допустити, щоб у санітарно-епідеміологічній службі сьогодні не вистачало 4,5 тис. лікарів?

Водночас керівництво Міністерства охорони здоров’я, у зв’язку з приєднанням до Болонського процесу, ліквідувало в медичних вузах педіатричний і санітарно-гігієнічний (медико-профілактичний) факультети.

Концепція реформування системи підготовки лікарів в Україні, безумовно, потрібна. Ми повинні прагнути підвищувати її рівень. Але сьогодні рівень нашої медицини нижчий не тому, що в нас погані лікарі, а тому, що вони погано матеріально й технічно оснащені, у них не ті діагностичні прилади, не ті можливості, що є в ескулапів у Європі та США.

У Європі на профілактиці справді ніхто не наголошує. Європейська медицина все-таки націлена на пацієнта. А профілактикою, громадським здоров’ям (public health) іноді займаються навіть не лікарі, а інші фахівці, яким не обов’язково мати медичну освіту. Проте їх public health — зовсім не той підхід, який існує в нас. Ще зовсім недавно фахівці з Європи навчалися профілактики тут, і в Україну, як у Мекку, їздили набиратися досвіду.

У концепції належна увага має бути приділена збереженню профілактичної медицини й підготовці лікаря-профілактика, санітарного лікаря. Тому факультету профілактичної медицини слід надати окремий статус і виділити особливо. Однаковою мірою це стосується й підготовки дитячих медиків.

У сумно відомому наказі Мінздоров’я № 81 спеціальність «гігієна» поставлена аж після стоматології. Цим самим міністерські діячі підкреслюють своє ставлення до профілактики. Наша країна не може обійтися без профілактичної служби, яка повинна мати пріоритет. Реформа має проводитися не заради реформи. Вона покликана підвищити рівень народної охорони здоров’я на кілька порядків.

Як проводити реформу — треба вчитися в історії. Нинішнього року виповнюється 100 років від дня народження академіка Льва Івановича Медведя. Він був першим міністром охорони здоров’я Української РСР (до 1947 р. — наркоми охорони здоров’я) відразу ж після війни, коли медицина лежала в руїнах, не працювали лікувальні та профілактичні установи. І повоєнна відбудова медицини — це його подвиг, за який ученого визнано гідним найвищої нагороди радянських часів. Як Л.Медведь відбудовував медицину? Передусім враховував наявний досвід.

Лев Іванович скликав учених, радився з ними. Як боротися з інфекціями? З цього питання він звертався до вчених зі світовим ім’ям — Л.Громашевського, О.Марзєєва, з питань кардіології — до М.Стражеска, М.Губергріца та ін. Провідні вчені країни були радниками в міністра. На жаль, тепер міністерство цурається вчених.

На сторінках газети нині відбувається громадське обговорення концепції. Хотілося б і надалі дискутувати з авторами цієї концепції у відкритому діалозі. До реформ потрібно залучати всіх, а не лише чиновників, оскільки корінні моменти працюють на майбутнє, а ми всі зацікавлені в тому, щоб це майбутнє виявилося кращим, ніж сьогодення.

Замість дільничного лікаря терапевта ми тепер матимемо сімейного? Але хто такий сімейний лікар, наприклад, у Великобританії? Це друг багатої родини, який разом із хазяїном грає в гольф, потім вони сидять біля каміна, попивають віскі з содовою і розмовляють. Сімейний лікар знає, хто на що хворів у третьому поколінні, хто з ким поріднився тощо. Йому відповідно і платять. Але чи можемо ми перенести цю модель на терени сьогоднішньої України?! Та й навіщо? Дільничний терапевт — це лікар загальної практики, який, по суті, виконує ту саму функцію, що й сімейний. Поки що ніхто до пуття не може пояснити, чим же дільничний терапевт відрізняється від сімейного лікаря.

Є досвід інших європейських країн, які вже давно ввійшли у Болонський процес. Вони діяли таким чином, щоб відповідати цим вимогам, але й від свого не відмовилися. Ось Словаччина, наприклад, підписала Болонський протокол, але поширила його лише на підготовку медсестер. Поляки також роблять винятки для окремих фахів.

Це ж зрозуміло: є багато спільного в Європі, але навіть серед розвинених країн існують істотні розбіжності. Чому ж ми не враховуємо своїх особливостей?! Якщо прийняти цю концепцію, все скінчиться знищенням санітарно-епідеміологічної служби: в ній уже тепер не вистачає 4,5 тис. лікарів, про що ми вже казали, а перші гігієністи після реформи з’являться лише через вісім років.

Сьогодні існують наукові технології прогнозування, які повинні застосовуватися при впровадженні будь-якої реформи. Навіщо щось доводити на словах? Адже Національна академія наук України має для цього спеціалізований центр. У ньому працюють серйозні наукознавці й застосовуються наукові методи прогнозування. Тож хай вони залучать вчених і зроблять прогноз на майбутнє. Так само нехай спрогнозують, чим закінчиться процес реформування системи охорони здоров’я.

Якщо знову звернутися до питання про факультети, які десятиліттями успішно готували кадри лікарів-гігієністів та епідеміологів, висококваліфікованих фахівців у галузі соціальної і профілактичної медицини, то колеги з вузів західних країн прямо заявляли, що дивляться на такі факультети з заздрістю. І це аж ніяк не перебільшення й не риторика. Бо саме з випускників наших медико-профілактичних факультетів вийшли високоосвічені лікарі-профілактики, спеціалісти, котрі забезпечують у країні санітарне благополуччя, запобігання професійно й екологічно обумовленим патологіям, інфекційним захворюванням, так званим хворобам цивілізації. Організація й успішне функціонування таких факультетів, які забезпечили спеціальну підготовку, не лише були викликані велінням часу, а й стали втіленням у життя сподівань та побажань корифеїв вітчизняної медицини. Досить послатися на М.Пирогова, який проголосив, що майбутнє належить медицині профілактичній, на Ф.Ерісмана, переконаного в тому, що гігієна — основа сучасної медицини, на видатних українських вчених Д.Заболотного, Л.Громашевського, О.Марзєєва, Л.Медведя — творців великих наукових шкіл профілактичної медицини, більшість яких — вихідці з санітарно-гігієнічних факультетів. Постає запитання: чи виправдана ліквідація цих факультетів (так само, як і педіатричних) як ціна за право входження в Болонський процес? Відповідь може бути однозначною — ні, не виправдана.

І ще важливо постійно пам’ятати Гіппократове «не нашкодь!».

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №34, 14 вересня-20 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво