Меценатство. Від спільного — до особистого

Приватне. У кожної людини є свої заручники долі: діти, батьки, батьки батьків, акваріумний варан, хом’як — це вже залежить від віку, досвіду, життєвих позицій і рівня свідомості. Без них, тобто заручників, життя втрачає будь-який сенс. Наприклад, телефонують вам серед ночі: «Старий, через півгодини відходить паром на Антарктиду. Встигнеш?» І «старий», змітаючи все на своєму шляху, підстрибуючи на одній нозі, гарячково заштовхує в рюкзак льодоруб та термос. І мчить на причал... Ні, у долі повинні бути заручники. Тоді на шальку терезів кидаються Антарктида й діти, які півроку не бачитимуть батька. наприклад… Із заручниками життя стає відповідальним і цілісним. Це складно, спірно, але завжди більш людяно.

Спільне. У кожної країни є свої заручники долі: бездомні діти, незаможні, зовсім незаможні, інваліди... Так-так, учителі, студенти-безсрібники, медики і, відповідно, ті, хто користується її бюджетними благами (тобто ми), діячі загальнонародної культури, спортсмени, які тренуються на державних стадіонах, тощо. Агов!.. Так, нас багато — заручників долі цієї країни. Ця тема несвіжа, некоректна і вже набила оскому. Облишмо її... У чому НЕ виявляється її відповідальність? У тому, що... Але про все по черзі.

Ще в епоху античності достойних, почесних городян Греції і Рима увіковічували в камені великі античні скульптори. Не заради забави чи від «нічогоробити», а на знак вдячності. Вніс Акрополіс Марсович свою лепту в загальну справу – і на тобі, дорогий Марсовичу, пам’ятник у садочок. Минув час, і найдостойнішого з достойних Акрополіса, котрий дав притулок якомусь убогому сіячеві думки, побудував античну «богадільню» й нагодував зграю собак, згадують досі. Бо держава була йому вдячна. Бо його лепту було оцінено. Отож, у чому НЕ виявляється відповідальність країни? У тому, що вона не вміє створити умови, за яких благодійність розцінювалася б не як зайвий піар і шанс заявити про себе. У тому, що в ній бракує заможних людей, здатних справді безкорисливо зробити комусь добро. І найголовніше – у тому, що в країні очевидний дефіцит народу, який зможе цей крок помітити й по-людськи віддячити. Кажуть, вдячність і меценатство ніколи не перетинаються... Можливо, час уже порушити це неписане правило?..

«Наприкінці XIX — на початку ХХ століття в колишній Російській імперії не було, за свідченням сучасників, іншого міста, в якому громадська благодійність була б настільки розвинена, як у Києві. Тут діяли близько ста різноманітних попечительств, комітетів і товариств милосердного спрямування, що допомагали малозабезпеченим верствам населення. Існували безплатні нічліжні притулки й богадільні для старих людей, будинки працелюбності, їдальні дешевих обідів, будинки дешевих квартир тощо», — запевняє Віталій Ковалинський, мабуть, один із найголовніших «меценатологів» країни. Заможні городяни, кияни-мільйонери «безвідкатно» засновували й утримували лікарні та амбулаторні лікарні, дитячі сади, ясла і денні притулки для дітей, школи й училища. Зауважте, свої будинки, садиби, дачі віддавали суспільству окремі особистості! Брати Терещенки, Григорій Галаган, Михайло Дегтярьов, подружжя Попових, Богдан Ханенко... Сноби, нехлюї, недовірливі романтики, азартні чортяки, ненадійні друзі, сварливі в побуті, марнотратники, скупердяї, божевільно відкриті... Які вони були насправді? Ніхто й не скаже. Бо для міста вони передусім залишилися особистостями, у чиєму будинку зараз навчається сусід, у чиїй лікарні лікували бабусю, у чиїй галереї ми зустрічаємося на вернісажі. Напевно вони лобіювали свої інтереси, не заспокояться скептики. Почасти, можливо, і так. Наприклад, політехнічний інститут з’явився в Києві завдяки приватній ініціативі київських підприємців і майже наполовину — на їхні гроші. Цукрозаводчики (сім’я Терещенків, брати Бродські, Богдан Ханенко та інші) звернулися до уряду з проханням гарантованого нормування виробництва цукру, що відвернуло загрозу кризи та банкрутства, які насувалися. Уряд прислухався. У відповідь підприємці зробили подячний жест — особисто зібрали на будівництво навчального закладу понад мільйон карбованців. Ну чи не гідне це поваги?.. У кожній країні, місті, селі завжди можна знайти людей, котрі відчувають: багатство і можливості — це відповідальність. І якщо раптом держава закриє всі балетні школи й кине гроші на озброєння – не бідкатися й не відвертатися, а підтримати культуру на своєму, нехай локальному, рівні. Це норма. Благо, такі люди і компанії є.

Два роки тому компанія «Київстар» забезпечила київські бригади дитячої швидкої допомоги телефонами та стільниковим зв’язком. Торік національний оператор мобільного зв’язку подарував інтубаційні прилади (прилади для полегшення дихання) бригадам дитячої швидкої допомоги в усіх обласних центрах України та великих містах Криму. Нинішнього року в рамках проекту «Мобільна швидка допомога» компанія «Київстар» забезпечить понад 500 виїзних бригад 25 районних станцій швидкої медичної допомоги по всій Україні спеціальними полегшеними ящиками-укладками для медикаментів. Устаткування призначене для оперативнішої роботи медиків. А Київську міську станцію швидкої медичної допомоги та медицини катастроф «Київстар» забезпечить ще й комп’ютерами. Ця акція — не одноразова, з метою заявити про себе. Компанії з таким реноме й історією таке «хлоп’яцтво» вочевидь не потрібне. Допомога медикам — лише окрема грань широкомасштабної соціальної програми оператора «Для людей, для країни». Без надриву й галасу «Київстар» як може бере участь у вирішенні найгостріших соціальних проблем нашого суспільства. Компанія посильно допомагає нам, заручникам долі цієї країни. Невже це не ті вчинки, які потрібно наслідувати й копіювати?..

Головний лікар Київської міської станції швидкої допомоги та медицини катастроф Анатолій ВЕРШИГОРА: «Ми вже давно співпрацюємо з «Київстар». Дуже важливо, що в Україні є такі великі компанії-меценати, завдяки котрим можна значно поліпшити якість надання швидкої медичної допомоги, котрі з увагою ставляться до потреб тих, хто поруч. Можна з упевненістю сказати, що «Київстар» — це соціально відповідальна компанія, доброчинна діяльність якої може бути прикладом для інших українських фірм».

Особисте. Коли в мене у під’їзді сидів безпритульний хлопчик, я мовчала. Бо вдома мене чекала мама. Коли у спортсменів зникли приміщення для тренувань, я мовчала. Бо я не спортсменка. Коли в сільських школах немає комп’ютерів, я мовчу. Бо в мене достатньо коштів, аби його собі купити. Коли моєму родичеві не змогли допомогти в лікарні через дефіцит медикаментів, я кричала. Але я залишилася сама... Давайте все-таки допомагати одне одному й цінувати цю допомогу.