Магнетична чарівність медсестрички

...Нехай вибачать мені лікарі, які лікували нашу сім’ю, однак так уже в нас повелося, що віддячити намагалися не тільки лікареві, а й медсестрам. Батько часто потрапляв до госпіталю, і його розпорядження інколи нагадували жарт із улюбленого фільму: пляшка коньяку — дві, коробка цукерок — три, квіти — скільки донесеш. Часто після розмови з лікарем я отримувала додаткові інструкції від медсестри, що добре знала, які краплі дати, коли батька мучило безсоння, і чим краще заспокоїти фронтові рани. Лікар, напевно, більше орієнтується на підручники, вона — на практичний досвід, адже саме їй доводилося приймати рішення під час нічних чергувань та свят, коли на все відділення залишається лише черговий лікар, і його на всіх не вистачає. Думаю, батько так поважав медсестер і довіряв їм ще й тому, що був переконаний: життя у фронтових госпіталях рятували не тільки хірурги, а й медсестрички. Щиру повагу до так званого середнього медичного персоналу я всотала з дитинства. А тому, коли в мене народився син, легко знайшла спільну мову з літньою патронажною сестрою. Здавалося, Таїсія Дмитрівна була фронтовою медсестрою ще в часи Пирогова, хоча ясний розум і спритність рук зберегла, попри шанований вік. Вона мусила працювати, оскільки пенсії вистачало тільки на квартплату й телефон, але, на відміну від багатьох ескулапів, жодного разу не дозволила собі взяти з нас ні копійки, хоча приходила на допомогу на перший виклик. Доводилося викручуватися — то баночку меду передавала її хворому чоловікові, то пакет із тушонкою й цукерками просила прийняти для внуків. Та, попри убогу пенсію, найбільше вона раділа, коли одержувала букет своїх улюблених, білих як сніг, гвоздик...

До чого це я? День медичного працівника навіяв, мабуть. Напередодні цього свята звучать і звучатимуть поздоровлення і слова вдячності тим, хто віддає свої сили і знання шляхетній справі — порятунку нашого здоров’я та життів. Однак, як повелося, тепле слово в основному адресують лікарям, а медичні сестри, на жаль, найчастіше залишаються за кадром. Навіть Міжнародний день медичної сестри, що його вдячне людство відзначало у травні, в нас минув буденно і образливо скромно — навіть профільне міністерство його не помітило.

Давно вже звільнилася Таїсія Дмитрівна — останнім часом їй зовсім важко було ходити, однак після кожного щеплення не по телефону розпитувала, а сама заходила подивитися, як відреагував її маленький пацієнт. Я дотримувалася її порад, і, слава Богу, період дитинства ми пройшли із сином благополучно. Потім, хоч скільки педіатрів і медсестер з’являлося на нашій дільниці, такого ставлення до дитини я не бачила. У поліклініці звичною була фраза «Як нам платять, так ми і працюємо». Якщо абстрагуватись від материнських емоцій, коли приходиш із хворою дитиною на прийом, то розумієш — добре вже те, що за таку ставку медсестри щодня з’являються на своїх робочих місцях.

Минають роки, все змінюється, але медикам як не платили гідну зарплату, так і не платять. Як виходили рядові лікарі й медсестри на мізерну пенсію — так і виходять. Як вони в такій ситуації мають ставитися до пацієнтів? Лікарі, особливо у «прибуткових» сферах, зазвичай зустрічають їх як годувальників. Медсестрі ж надбавку до зарплати може забезпечити тільки понаднормове чергування або робота в кількох місцях. Як вона ставиться після цього до хворих? Правильно, із думкою: вас багато, а я одна. І в чомусь вона має рацію — в нас у стаціонарах на одну медсестру справді пацієнтів набагато більше, ніж у європейських чи американських клініках.

Глибоко помиляється той, хто вважає, що це не має особливого значення, бо головним у лікувальній установі був і залишається лікар, озброєний досягненнями науки й техніки. Зовсім ні. Успіх лікування залежить не тільки від нових методик, технологій та ліків, він, як і раніше, дуже прив’язаний до людського чинника. У розвинених країнах давно це зрозуміли і, проаналізувавши діяльність медичних сестер, дійшли висновку, що в стаціонарах необхідні зміни. І стосуються вони насамперед умов праці середнього медичного персоналу. Лікарні умовно поділили на дві категорії: в одних для сестринського догляду — хороше середовище, а в інших — незадовільне. Що мається на увазі? Великі навантаження, неадекватність штатного розкладу, відсутність колегіальності у стосунках із лікарями, ігнорування думки середнього персоналу адміністрацією лікарні тощо. Як правило, все це разом узяте призводить до ефекту т.зв. вигоряння, коли медична сестра працює як на автопілоті — не помічаючи ні пацієнтів, ні їхніх скарг. Якщо цей стан «не лікувати», він переростає у хронічний і закріплює звичку працювати байдуже, за принципом — аби день до вечора. Американські експерти оприлюднили дані своїх досліджень, які примусили суспільство інакше подивитися на цю проблему. У госпіталях із незадовільним середовищем медичні помилки трапляються на 73% частіше, ніж там, де створено хороше середовище. На 55% більше фіксується випадків внутрішньолікарняних інфекцій і майже вдвоє частіші падіння пацієнтів із травматизмом. Як стверджує Лінда Айкен, професор Університету Пенсільванії (США), якщо відсотки перевести на людські життя, то це становитиме понад 40 тисяч випадків внутрішньолікарняної летальності на рік. І цифра ця з кожним роком зростає. На думку вчених, сьогодні результат лікування хворого на 90% залежить від взаємодії медсестри та лікаря, їхньої кваліфікації і відчуття команди.

Аналогічні дані було отримано також у Канаді та Великобританії, що дозволило експертам говорити про світові тенденції. Як вихід із ситуації було запропоновано концепцію під назвою «Госпіталі «Магніт», яка зі США поширилася по всьому світу й викликала жвавий інтерес фахівців. До речі, вона стала предметом активного обговорення на міжнародному конгресі Всесвітнього альянсу за безпеку пацієнтів, що проводився під егідою ВООЗ. Власне, сама концепція базується на 14 стандартах сестринського управління та клінічної практики, які врешті-решт змінюють культуру безпеки й покращують результат лікування пацієнтів. Хотілося б наочно побачити, як це відбувається, у стаціонарі якоїсь лікарні, але, боюся, в Україні такого досвіду немає і не швидко буде. Тому так цікаво було слухати професора Я.Накатіса, президента санкт-петербурзької клініки «Медсанчастина-122», в якій уже п’ять років упроваджується програма «Магніт».

— Ми спостерігали ту важливу роль, яку відіграють медсестри в найуспішніших госпіталях США, і поставили собі за мету — створити аналогічні умови в нашій медичній установі. Однак це потребує не тільки великих управлінських змін, а й чималих коштів, тому довелося починати з одного невеличкого відділення всього на 17 ліжок, — пояснює професор. — Почали з конкурсу — із сотні бажаючих відібрали двадцять кращих сестер, які потім пройшли стажування у США. Опісля провели експеримент: половина працювала у звичайному режимі — по 14 годин, а друга половина — по 12. Проаналізувавши ситуацію, ми невдовзі всіх перевели на скорочений режим, правда, довелося змінювати графік чергувань, перераховувати навантаження тощо. Однак результат був того вартий — про «вигоряння» ми поступово забули. Сьогодні за програмою «Магніт» у нас працюють уже три відділення, але, звичайно, заповітна мрія — впровадити всі 14 стандартів у всіх відділеннях».

Одна з проблем, із якою зіштовхнулися в клініці, — освіта медсестер. Як правило, вони приходять після медичного училища. Але сьогодні середньої медичної освіти для роботи в сучасній лікарні не досить. Спочатку зобов’язали лікарів проводити лікнепи — ознайомлювати з новинками науки й техніки, навчати працювати на сучасному діагностичному та маніпуляційному обладнанні. Однак загалом дійшли до думки, що медичні сестри теж зобов’язані здобувати вищу освіту, а викладати на таких факультетах мають не тільки лікарі, а й досвідчена медсестра — саме вони можуть навчити того, чого немає в підручниках для лікарів.

І все-таки не це було головним у реформуванні. Найскладніше було змінити, а точніше — зламати ті стосунки між лікарями й медсестрами, які найчастіше будувалися за принципом — пан і слуга. Не секрет, що в багатьох лікарнях лікарі поводяться із середнім медперсоналом зверхньо, всі призначення диктують командним тоном і жодних «але», жодних обговорень і дискусій. Однак у тій-таки санкт-петербурзькій клініці підрахували, що лікар у стаціонарі наглядає за пацієнтом і проводить із ним близько 14% годин, а медсестра — понад 50%. При цьому саме сестрички є системою нагляду, спрямованою на раннє виявлення несприятливих проявів, — вони першими помічають реакцію пацієнтів на ліки й маніпуляції, порівнюють і роблять висновки щодо правильності діагнозу та адекватності призначеної терапії. Нині у відділеннях процес побудований так, що медсестри беруть участь у багатьох справах клініки, вони теж подають заявки на необхідні інструменти, матеріали та медпрепарати. До речі, старшій медсестрі зобов’язані підпорядковуватися навіть лікарі.

По закінченні трирічного етапу цієї програми колектив клініки зібрався на конференцію, щоб проаналізувати, чого досягли, куди рухатися далі. За цей час скарг від пацієнтів та їхніх родичів на середній медперсонал поменшало на третину. Рівно втричі зменшилася кількість помилок під час введення ліків пацієнтам. У відділеннях було проведено розширене анкетування, щоб з’ясувати, як змінилися стосунки в колективі. На думку медсестер, їхня роль у справах клініки зросла з 10 до 90%, тепер адміністрація набагато уважніше дослухається до їхньої думки — показник збільшився з 50 до 72%. Потеплішали стосунки з лікарями, які змушені визнавати внесок медсестер у подання якісної допомоги — раніше такий демократизм проявляли 50% лікарів, а тепер — понад 75%. До того ж із 5 до 80% зросла їхня впевненість у тому, що прийняті медсестрами рішення були науково обґрунтовані. І найважливіше — майже 92% сестер переконані, що в колективі запанували шанобливі, колегіальні стосунки.

Само собою напрошується запитання — а хто, крім власне медсестер, помітив ці зміни? За словами керівництва клініки, помітили всі — пацієнти, лікарі і конкуренти. Попри те, що клініка міститься на околиці Санкт-Петербурга, охочих тут лікуватися дуже багато, інколи навіть доводиться чекати госпіталізації. Про підтримку лікарями програми «Магніт» свідчить і той факт, що вони вимагають від адміністрації швидше впроваджувати стандарти в усіх відділеннях клініки. Слава про супермедсестер муніципальної лікарні швидко поширилася північною столицею, і рекрутери взялися активно переманювати кадри у приватні клініки. На жаль, питання зарплати аж ніяк не вдасться вирішити мирним шляхом — ті 400 доларів, які отримують тут медсестри, не йдуть у жодне порівняння з тим, що їм пропонують на новому місці, кажуть — сума збільшується утричі-вчетверо. Отже, керівники знають, за що платять.

Схоже, клініка на Неві — піонер у впровадженні програми «Магніт» на всьому пострадянському просторі: навіть москвичі нічим схожим не могли похвалитися в рамках міжнародного конгресу. Досвід Санкт-Петербурга не просто зацікавив багатьох, а й переконав у тому, що назріла нагальна потреба фундаментально реформувати середовище, в якому трудяться медсестри, бо це ефективний шлях гарантування безпеки госпіталізованих хворих.

За всіма прогнозами, у нас у найближчому майбутньому не тільки в селах, а й у містах відчуватиметься великий дефіцит медичних сестер. І не лише тому, що вони масово їдуть на заробітки за кордон. За даними фахівців Київського національного медуніверситету, останніми роками значно скоротилися підготовка і випуск медсестер — більш як на 60%. Не багато охочих заробляти собі на хліб такою тяжкою працею. Тим паче що з ними ніхто не рахується — ні адміністрація, ні лікарі, ні пацієнти. Хоч би що сталося із хворим — винна зазвичай медсестра. Згадайте недавні події навколо проби Манту, коли в кількох областях виникли проблема зі здоров’ям у сотень дітей. Знадобилося терміново знайти стрілочника. Невістки, пригадую, теж у хаті не було, тільки свитка її висіла, але вона досі в усьому винна, — так і з медсестрами вийшло, які, на думку чиновників Мінздоров’я, припустилися «некоректного введення препарату».

В Україні вже другий десяток років точаться розмови про реформування системи охорони здоров’я, які плавно перетекли у тему «дорожньої карти». Поки що немає в нас ні такої карти, ні такого глобуса, де б хоч якось простежувався реальний маршрут реформи. А чемоданний настрій чиновників Мінздоров’я, який рік тому перейшов у тяжку хронічну форму, будь-якого реформатора з часом перекваліфікує в сусаніна.

Не додає оптимізму й позиція уряду, яку озвучив на колегії Мінздоров’я в.о. прем’єр-міністра Ю.Єхануров, коли з роздратуванням зауважив: «Кожна моя поїздка країною закінчувалася скаргою чергової медсестри на зарплату в 400 гривень. З цим треба щось робити!» (Найпростіше, мабуть, на час візиту державних мужів до провінції ізолювати незадоволених медсестер. Не зарплату ж їм підвищувати, справді!) Чи нам у такій ситуації говорити про 14 стандартів програми «Магніт», яка реально допомагає створювати в медичних установах умови як для роботи, так і для лікування. Поки що клініка, дружня до пацієнта, так і залишається нашою голубою мрією, шлях до якої, на жаль, зазначений не на нашій «дорожній карті».