Кришталь і черепки для Гігієї - Здоров’я - dt.ua

Кришталь і черепки для Гігієї

6 березня, 2009, 14:07 Роздрукувати Випуск №8, 6 березня-13 березня

Столична влада не вважає за потрібне привітати лікарів і медичних сестер із професійним святом, зате від кожної лікарні вимагають забезпечити явку людей на мітинг і подати список тих, хто відмовився...

…Першим до кабінету лікаря ввірвався чоловік, за ним слідом улетіла жінка — в очах жах, замість слів — харчання. «Вона риб’ячою кісткою вдавилася, зробіть же що-небудь, лікарю», — вимагав чоловік. «Але ж я гінеколог», — розгубилася лікарка. «Яка різниця?» — обурився чоловік. За кілька секунд кістку було благополучно видалено, пацієнтку заспокоїли, накапали валеріанки й відправили додому.

Цю сцену спостерігали багато людей і, напевно, щиро симпатизували гінекологу. Але все це сталося не в реальному житті, а в милому телесеріалі про розумну й гарну московську лікарку. Спочатку вона працювала у звичайній жіночій консультації, потім її запросили до приватної клініки, одні колеги її шанували, інші — заздрили, а пацієнтки просто обожнювали. Здавалося б, простий сюжет, ніяких драматургічних чи інших відкриттів, а дивишся із задоволенням і мимоволі ловиш себе на думці, що такий лікар-гінеколог для будь-якої жінки — виняткове везіння: чудовий діагност, терплячий, не шкодує часу на пояснення. Довідатися б адресу клініки, де працюють такі лікарі.

Є в російських серіалах і лікарі-чоловіки, до рук яких згодна потрапити більша частина телеаудиторії. У загальній терапії міської лікарні працює молодий, але вже досвідчений лікар, красень-холостяк, який точно діагностує найскладніші випадки і лікування призначає таке, що вже за тиждень пацієнт повертається додому як новенький. Навіть прискіпливе начальство вибачає йому дрібні грішки (поцілунки на робочому місці!), оскільки дуже боїться втратити чудового клініциста. А що вже казати про його пацієнтів, яких він рятує не тільки від болю, а й від неминучої, здавалося б, смерті!

Як же приємно дивитися такі казки! Так хочеться повірити, що й у твоїй районній поліклініці, і в найближчому терапевтичному стаціонарі трудяться саме такі лікарі — обізнані, уважні, принципові. І медсестри там крутяться, як у серіалі: щодня отримують пуди медикаментів, пачками носять результати досліджень із лабораторії та діагностичних кабінетів, ласкаво, з усмішкою роблять уколи й інші процедури. Правду життя в телефільмах несуть пацієнти — примхливі, нетерплячі, але при цьому різного віку — молоді, мабуть, більше, ніж пенсіонерів, вочевидь, це натяк на те, що здоров’я, як і честь, потрібно берегти змолоду. Це впадає в око, тому що нам давно вже нав’язують думку, що до лікарень звертаються тільки глибокі пенсіонери, яким діагностика вже ні до чого, усе списується на вік, наче виразка шлунка чи гіпертонічний криз не можуть трапитися в молодих людей.

Дуже цікаво спостерігати за тим, як російське телебачення формувало образ ворога в лікарняних стінах. Зовсім недавно телеглядачам змальовували зовсім іншу лікарняну атмосферу й зовсім інших медиків: головлікар приторговує наркотиками, прикриває помилки свого сина-хірурга, медсестри — на побігеньках у начальства, забули, де сестринський пост і як ставити крапельницю, ліки розкрадаються, статистика спотворюється, і нікому немає діла до хворих. Це все й без кіно нам знайоме, але телеекран спрацьовує, як збільшувальне скло, додаючи буденним ситуаціям цинізму і негуманності. Київський професор читав лекції в Москві якраз саме тоді, коли телесеріал зняли з ефіру, і мимоволі став учасником дискусій колег. З одного боку, лікарі визнавали: багато що показано правдиво — сформувалася така система, коли пацієнт цікавить медиків в останню чергу. Однак з іншого боку — телебачення впливає на суспільну думку, нав’язує стереотипи, отже багато громадян, навіть ті, хто ніколи не звертався за медичною допомогою, сприйматимуть медиків виключно як лиходіїв. Обговорюючи проблему, ми з професором так і не дійшли спільної думки щодо того, яка правда про медицину «корисна» телеглядачам, а яка — державі.

Сьогодні наші лікарі із заздрістю говорять про російську сис­тему охорони здоров’я. Вона, звичайно, не така, як у серіалах, але ставлення до неї кардинально змінилося. На всіх рівнях — від керівництва країни до пацієнтів. Завдання телебаченню продиктоване явно зверху і прочитується дуже легко: підняти рівень довіри до лікаря, змусити глядача сприймати його як рятівника, повірити в те, що в лікарні обов’яз­ково допоможуть. Тепер на всіх телеканалах «працюють» чарівні лікарі й медсестри, нянечки й практиканти, процес відновлення довіри пішов. Але найголовніше — не на порожньому місці знімалися ці потьомкінські села.

У Росії довго сперечалися, прораховували варіанти, і нарешті прийняли не просто програму, а «Пріоритетний національний проект «Здоров’я», який докорінно відрізняється від українських прожектів у сфері охорони здоров’я — під нього виділили величезні гроші. Експерти кажуть, пріоритетна програма коштувала здоров’я губернаторам і мерам — кожний особисто відповідав не тільки за те, як фінансується і реалізується намічене, а навіть за те, чому простоює дороге обладнання в лікарні і коли воно почне працювати. На офіційних сайтах регіонів можна було знайти всю інформацію про медичні установи, про те, як вони оснащені, які фахівці працюють, яке обладнання вже закуплено й змонтовано, а що — на черзі. Не знаю, наскільки це правда, але кажуть, що губернатори неодноразово звітували із цих питань у Кремлі. Тому магнітно-резонансні томографи (МРТ) там не простоювали по півроку в очікуванні ремонту, як у київських клініках, та й рентген-кабінети не лише забезпечені устаткуванням, а й укомплектовані кадрами — тому що туберкульоз визнали національним лихом і роблять усе, щоб його перемогти. Нам у школі казали, що списувати недобре, але деякі положення не соромно «здерти» у наших сусідів. Вони не спускали мільйонів на проект під назвою національний інститут, не витрачали часу і валюти на численні вояжі делегацій до Парижа, а, як підказують досвід і здоровий глузд, почали із самого початку — зі зміцнення первинної ланки охорони здоров’я. По-перше, виділили величезні кошти на те, щоб обладнати ті медустанови, з яких пацієнт розпочинає свій похід за здоров’ям — міські й районні лікарні, сільські амбулаторії тощо. По-друге, значно підвищили заробітну плату медичним працівникам першої ланки: хочеш заробити гроші й досвід — іди на дільницю, їдь у далекий райцентр чи село. До речі, всі оголошення про вакансії супроводжуються короткою припискою — житлом забезпечуємо. Причому не тільки в сільській місцевості, а й у містах, де подбали про сімейні гуртожитки для медсестер і молодих фахівців. І, по-третє, що без заздрощів взагалі читати не можна, — виділили кошти на перепідготовку кадрів. Вирішили не відкладати — уся первинна медицина повинна пройти перепідготовку за два роки. Запитайте нашого дільничного лікаря — міського чи сільського, — коли він був на курсах? У багатьох областях люди не зможуть точно відповісти — років вісім-десять тому, на це грошей завжди не вистачає.

Ми списуємо як двієчники, але не те, що потрібно, а те, що вдається: наш Майдан прикрашають такі самі «парники» й підземні торжища, що й центр Москви. При цьому ми не помічаємо, що старі лікарняні корпуси там, як і раніше, служать людям, тоді як наша влада дивиться на такі об’єкти через комерційний приціл — зруйнували Олександрівську лікарню, яка виконувала функції центральної клінічної, довели до руїн корпуси на Подолі, кажуть, що адмінбудівлі на вулиці Прорізній та в Георгієвському провулку теж перейшли в чиїсь руки. На жаль, приватизація об’єктів охорони здоров’я та землі відбувається не тільки в столиці.

У сусідів «Пріоритетний національний проект «Здоров’я» став пріоритетним насправді — за останні три роки сталися такі зміни, про які ми можемо тільки мріяти. Грошей вкладено дуже багато. Та є реальні результати. По-перше, страхова медицина розставила все по місцях: держава, як і раніше, бере витрати на себе, але при цьому поліпшилося медичне обслуговування, набагато скоротилися побори, ніхто не вимагає приходити в стаціонар зі своїми ліками, їжею, простирадлами тощо. Це контролюють страхові компанії, міністерство та його місцеві управління, а також федеральні служби. При цьому збережено статтю Конституції, яка гарантує безплатну медичну допомогу. Усе просто й зрозуміло, а ми все винаходимо кружку Есмарха — вісімнадцять років чиновники товчуть воду в ступі, але, крім як змінити статтю 49 Конституції України, ніхто нічого нового не пропонує. І не запропонує — тому що ситуація влаштовує всіх, хто годується від медицини та вирішує, куди і як їй рухатися далі. Якщо правила страхування будуть прозорими і під усебічним контролем, чиновники втратять усе: відкоти, подяку за «правильний» розподіл бюджетних коштів, ліків та устаткування в той чи інший регіон, за вміло проведені тендери і т. ін. І тоді не зможуть у рамках держпрограми закуповувати ліки й вакцини на три роки вперед, і дороге устаткування не перекочує в приватний кабінет, а працюватиме в бюджетному відділенні, де пацієнти зможуть обстежитися за страховим полісом, не доплачуючи з кишені.

Я далека від думки, що в Росії все відбувається так само чітко й законослухняно, як, наприклад, у Німеччині. Але її досвід для нас цікавий насамперед тим, що ми стартували за рівних умов. Наші сусіди, істотно збільшивши фінансування галузі, отримали реальні результати: у 2008 році спад населення зменшився на 22,7% порівняно з попереднім роком. Малюків народилося на 6,7% більше, коефіцієнт народжуваності досяг 12,1% на 1000 населення. Попри кризу, Міністерство охорони здоров’я та соціальної політики офіційно повідомило, що фінансування передбачається в повному обсязі, жодної програми з національного проекту не буде скорочено.

У нас навіть у столиці медичні установи перебувають у злиденному становищі, ми вже неодноразово писали про відключення води, світла, про запровадження незаконних поборів тощо. Але ніякі побори з населення не зможуть залатати бюджетні діри — аудит стверджує, що в 2008 році місто заборгувало лікарням близько 400 млн. грн. (зокрема майже 48 млн. грн. за медикаменти), а нинішній бюджет, як відомо, ще не затверджений. Державна влада мовчки спостерігає за експериментом над киянами, не помічаючи, що столичні методи, як епідемія холери, швидко розповзаються по Україні — якщо можна в Києві відключати лікарню від світла і води, і ніхто за це не відповів, то чому іншим не можна заощаджувати на медицині? Якщо столичним лікарям і медсестрам можна затримувати зарплату, не виплачувати всіх грошей за сумісництво, то чому цього не можна робити десь у ЦРЛ? Розмови про те, що охорона здоров’я — це виключна компетенція місцевого самоврядування і аж ніяк не головний біль держави, підтверджують висновок учених-медиків: система охорони здоров’я в Україні зруйнована, і зруйнована остаточно й безповоротно. Вважаєте, це суб’єктивна думка? Припустимо. Можливо, ви чули офіційні дані, які гарант Конституції має щорічно оприлюднювати, звітуючи перед країною про реалізацію дер­жавної політики у сфері охорони здоров’я? Немає таких звітів, тому й звіритися немає з чим. Знову ж таки наші сусіди минулого літа провели IV Всеросійський форум «Здоров’я нації — основа процвітання Росії», на якому програму формування навичок здорового способу життя й визначили як одну з найважливіших. А ми до цього часу сперечаємося: рекламувати алкоголь і сигарети в телеефірі тільки вночі чи краще цілодобово. Дослідження показують, що алкоголь починають уживати в старших класах, у селах молодь за кілька років спивається до білої гарячки — кого, крім їхніх родичів, це хвилює? Постійно чуємо, що кожний громадянин повинен відповідати за своє здоров’я сам. Згодна. А за що відповідає держава? Чи думає вона сьогодні, які громадяни будуть на неї працювати й сплачувати податки завтра? Через п’ять років? Через десять?

У медичній галузі вже сьогодні нікому працювати. Не вірте політикам, які кажуть, що в нас лікарів на десять тисяч населення набагато більше, ніж у Європі. Вони користуються ще радянською статистикою. Лікарів, точніше людей із дипломами, справді чимало, але великий відсоток випускників медуніверситетів працює не в практичній медицині, а там, де краще платять. Наприклад, у Києві «швидка допомога» і дільнична служба укомплектовані менш ніж на 50%, трохи вищі показники в дитячих та протитуберкульозних лікарнях, але при цьому слід урахувати, що 40% медиків-практиків є пенсіонерами. Молоді їдуть на заробітки до Польщі, Чехії, Угорщини, і працюють там, до речі, за фахом, тому що Східна Європа у свою чергу стала донором для Західної. Як пожартував один декан медуніверситету, якщо заборонити вивчення іноземних мов, наші кадри залишаться вдома. У Росії пішли іншим шляхом: намагаються заохочувати всіма доступними способами, починаючи з телепрограм і серіалів, які переконують країну, що професія медика є най­благороднішою і найпотрібнішою. На всю країну транслювали церемонію підбиття підсумків усеросійського конкурсу «Кращий лікар-2008», який проводять уже вісім років. Кришталеві статуетки богині здоров’я Гігієї, дипломи та дорогі подарунки вручили у
22 номінаціях. Напередодні такі конкурси провели в 65 регіонах, усього ж у фінал вийшли 650 фахівців, за яких уболівали їхні колеги, друзі, пацієнти. Експерти вважають, що такі конкурси — це додатковий потенціал для розвитку галузі.

Чи можна уявити, щоб лауреата конкурсу, якого знає не тільки рідне містечко, а й уся країна, вигнали під дощ на площу для підтримки співучого мера? От вам і відповідь, чому в нас не проводять ні конкурсів, ні публічного обговорення нагальних проблем і шляхів їх вирішення. Столична влада не вважає за потрібне привітати лікарів і медичних сестер із професійним святом, зате від кожної лікарні вимагають забезпечити явку людей на мітинг і подати список тих, хто відмовився. Глава міської держадміністрації ледь не на кожному ефірі обзиває лікарів хабарниками і шахраями, а всі, хто за законом може і повинен його зупинити, мовчать. У практичній охороні здоров’я працюють переважно жінки, політики згадують про це напередодні 8 Березня, яке традиційно використовують не для щирого поздоровлення, а щоб нагадати про чергові вибори та заробити голоси. Чого лукавити — стосунки між медиками і пацієнтами чимдалі погіршуються, скарги йдуть від обох сторін. Але ж іще в давнину вважалося, що лікування — процес творчий, який вимагає взаємної довіри та поваги. Наша ситуація гостро потребує втручання держави — бюджетна зарплата й лікарні без світла і води не сприяють ні лікуванню, ні довірі. Ні, тим паче, збільшенню тривалості життя, як нам обіцяли. «Той не правитель, за якого скорочується чисельність його народу», — стверджував Сократ. Пам’ятаєте, не так давно нас було 52 мільйони?..

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №34, 14 вересня-20 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво