ІЛЮЗІЇ ОХОРОНИ ЗДОРОВ’Я, АБО БЕЗПЛАТНИЙ СИР НЕДАРМА ЛЕЖИТЬ У МИШОЛОВЦІ

Проблемою вивчення ілюзій займаються фахівці психологічної і медичної наук. Наприклад, «Велика медична енциклопедія» трактує цей феномен як «хибне, помилкове сприйняття реально існуючих у даний момент предметів і явищ». Працюючи за фахом, мені не один десяток років доводилося спостерігати це явище у своїх пацієнтів. Тож і вирішив використати клінічну методологію дослідження ілюзорного сприйняття для аналізу проблем охорони здоров’я, щоб установити, як наше товариство оцінює наявну систему вітчизняної охорони здоров’я. Виявилося, що суспільна свідомість багато в чому сприймає перекручений образ цієї системи, нерідко обумовлений нав’язаними колишніми ідеологічними стереотипами.

Розглянемо лише деякі оманні уявлення, що виникають у суспільній свідомості стосовно реально існуючого об’єкта, яким є вітчизняна охорона здоров’я.

Ілюзія перша: система охорони здоров’я займається охороною здоров’я населення.

Власне, роль медицини в охороні здоров’я людей досить обмежена. Фахівці небезпідставно пропонують замінити вивіску вітчизняного «Міністерства охорони здоров’я» на іншу, скромнішу — «міністерство надання медичної допомоги» або «міністерство патології людини», що більшою мірою відповідатиме дійсності. Для ефективної охорони здоров’я громадян на державному рівні потрібно реалізувати цілий комплекс політичних, економічних, юридичних, соціальних, санітарно-гігієнічних, протиепідемічних та інших заходів, у яких активно брав би участь сам громадянин, дотримуючись принципів так званого здорового способу життя. Частку впливу медицини на суспільне здоров’я фахівці обмежують лише 10—12%. Проте міф про відповідальність медичних працівників за суспільне здоров’я постійно підтримується державними мужами, аби приховати власні зобов’язання перед громадянами країни, а за необхідності — знайти «стрілочника» в особі керівника медичного закладу, лікаря, медсестри за прорахунки у здійсненні соціальної політики та невміння правильно організувати громадське життя.

Ілюзія друга: медична допомога — безкоштовна та загальнодоступна.

Ця безпідставна теза супроводжує наше життя з радянських часів. Українська Конституція також стверджує: «У державних і комунальних закладах охорони здоров’я медична допомога надається безкоштовно». Проте, як казав колись Козьма Прутков: «Якщо на клітці слона прочитаєш напис «буйвіл», не вір очам своїм». Так і ми повинні чітко уявляти, що безплатний сир таки навіщось лежить у мишоловці. Більше того, що держава збирає з нас податки на «безкоштовну» охорону здоров’я, вона ж активно бере участь у створенні благодійних «лікарняних» кас, закриває очі на наші «добровільні пожертвування» лікувальним установам, робить вигляд, що не помічає поборів у лікарнях і поліклініках. Не дай Боже виявитися без копійки грошей на безплатному лікарняному ліжку!..

Так для чого ж і для кого ж створено «безкоштовну» охорону здоров’я? Якщо для переважної більшості населення це — химера, то для окремих «слуг народу» та їхньої численної челяді — повсякденність. Щоб химера і повсякденність не стикалися, для безкоштовної охорони здоров’я створюються палати типу «люкс», «євро-відділення» з «чорним» ходом для білих персон. Приміром, для безкоштовного лікування в обласній клінічній лікарні зовсім не потрібно підійматися сходами парадного входу, де у єдиного ліфта чекають своєї черги стражденні та хворі.

Заручниками «безкоштовної» охорони здоров’я чиновники зробили не лише пацієнта, а й медичного працівника, аби останній гамував невдоволення населення вбогою медичною допомогою. Загальновідомо, що, тримаючи на «короткому повідку» бюджетного фінансування галузь, нею легше управляти. Тому конституційний принцип «безкоштовності» ще довго витатиме над нашими головами як усім відомий «привид» уже минулої епохи.

Ілюзія третя: міністерство (або управління) охорони здоров’я зможе здійснити реформу галузі.

Чиновницькі управлінські структури, на жаль, не мають здібностей барона Мюнгхаузена, який міг за власне волосся витягти себе з болота. Тому, хоча про трансформацію системи управління, фінансування і надання медичної допомоги ми чуємо багато років, «віз і нині там».

Одне лише перерахування назв праць міністерської чиновницької братії (Концепція реформування системи охорони здоров’я України, Програма поступового переходу до організації первинної медико-санітарної допомоги на принципах сімейної медицини, Комплексна цільова програма реструктуризації галузі, Комплексна програма реформування системи охорони здоров’я України тощо) викликає співчуття до їхньої тяжкої долі. За праведними ділами змінився вже добрий десяток міністрів охорони здоров’я, а галузь крім реальної руйнації жодних змін так і не зазнала.

Ілюзія четверта: галузі не вистачає фінансування. Якщо медицину зробити платною (або ввести обов’язкове медичне страхування), усі проблеми буде вирішено.

Загальновідомо, не обсяг фінансування визначає якість медичної допомоги, а раціональне (тобто розумне) використання наявних ресурсів. Вітчизняна система охорони здоров’я, на думку експертів, витратна й неефективна. При обмеженому фінансуванні, яке розподіляється за «залишковим» принципом, наші медичні керівники примудряються нерозсудливо тринькати вбогі бюджетні ресурси, що виділяються на цю галузь. Згідно з даними Рахункової палати, щорічно більш як 50% бюджетних асигнувань у галузь використовується з порушенням законів і економічно неефективно.

Збільшення фінансування при існуючій системі розподілу бюджетних коштів і організації медичної допомоги якісних змін в охороні здоров’я не спричинить. Навіть у США, де переважає приватна система фінансування медичних послуг, а витрати на охорону здоров’я перевищують 4 тис. дол. на рік на одного жителя, соціологічні опитуванння свідчать, що більшість американців не задоволена своєю медициною. Говорити про ефективність запровадження страхової медицини в нашій країні, де левова частка економіки перебуває в тіні, просто нереально. Допоки медична допомога не стане економічною категорією, а система охорони здоров’я не зазнає істотних змін, дефіцит фінансових коштів буде постійним супутником української охорони здоров’я, нагадуючи ситуацію перенесення води в решеті.

Ілюзія п’ята: атестація медичних працівників виявляє їхні професійні якості.

На жаль, критерієм професійного оцінювання фахівця є не реальні фахові знання і практичні успіхи, а стаж на посаді, яку він займає. Тому нерідко можна зустріти хірурга вищої категорії, який нічого, крім кулькової ручки, останніми роками поліклінічної практики в руках не тримав. Оскільки показник атестації фахівців входить у статистичну звітність та різні рейтинги, будь-який керівник особисто зацікавлений у гарних результатах свого закладу. На заваді підвищенню кваліфікації медичних працівників може стати або відсутність у керівника достатнього фонду оплати праці для доплати за категорію, або лінощі самого фахівця, котрий не бажає за мізерну доплату готувати самозвіти про виконану роботу та годувати всю атестаційну комісію.

Зазвичай атестаційну комісію очолює медичний чиновник управління охорони здоров’я, і його знання патології людини нерідко обмежені міністерськими циркулярами, за вивченням яких спливло багато років. Навіть комп’ютерна перевірка знань не гарантує професіоналізму медичного працівника. Тому будь-яка атестаційна комісія, призначена головним медичним чиновником, майже ніколи не заперечує присвоєння колезі чергової кваліфікаційної категорії, якщо цьому з якихось причин не перешкоджає сам начальник.

Але найголовніше полягає в тому, що за відповідність атестаційної категорії фаховій підготовці спеціаліста ніхто не відповідає. Було б доцільним, аби організація атестації виконувалася не медичним чиновником, а представниками медичної громадськості, котрі мають авторитет і фаховий досвід. Можливо, тоді спеціалістам-професіоналам було б соромно атестувати на категорію свого колегу-посередність.

Ілюзія шоста: суспільство шанує та поважає представників медичної професії.

Про медичних фахівців можновладці згадують або перед професійним святом, або перед політичними виборами (пригадаймо чиновницьку ініціативу «Пульс України»). У деяких країнах медичні працівники мають статус державних службовців із належним рівнем соціального захисту. В нашій державі рівень зарплати медичного працівника красномовно свідчить про ступінь поваги до нього суспільства.

У березні нинішнього року Міністерство охорони здоров’я і Міністерство праці та соціальної політики видали спільний циркуляр, яким «благословили» підвищення на 10,8% посадових окладів медичним працівникам. Тепер медичний фахівець, який вивчав лікувальну справу протягом семи років, за свою працю одержує 278 гривень, якщо він витратив вісім років на лікарську освіту — 287 гривень, а медична сестра — 236 гривень. Про яку повагу та пошану медичної професії можна говорити в суспільстві, де рівень прожиткового мінімуму в 1,5 разу перевищує оцінку кваліфікованої праці?!

Скільки б наказів і постанов щодо забезпечення якісною медичною допомогою сільського населення не ухвалювала влада, медичні працівники розглядатимуть направлення на роботу до сільської амбулаторії або на фельдшерський пункт як «заслання» допоки суспільство лише декларуватиме соціальні пільги та захист.

Тому говорити про престижність, а тим більше про повагу й шанування медичної професії у нашому суспільстві не доводиться.

Перерахування ілюзій, що супроводжують вітчизняну охорону здоров’я, можна було б продовжувати і продовжувати. Але не в цьому вбачаю своє завдання як дослідник означеного феномена. Воно полягає, насамперед, у тому, щоб звільнитися від ілюзій та міфів навколо нав’язаних суспільній думці стереотипів.

Вже згадана рубрика з «Великої медичної енциклопедії» закінчується фразою: «Лікування ілюзій — терапія основного захворювання». Отже, ілюзії, пов’язані з охороною здоров’я, відбивають природні недуги нашого суспільства. На жаль, кількість обманів сприйняття не зменшується, що свідчить про прогресування основного захворювання. Який спосіб лікування вибере суспільство — хірургічний чи терапевтичний, покаже час. Навіть якщо й не розпочинати жодних дій, надія на одужання усе ж є, адже й час гоїть. Тільки в останньому випадку результатів ми можемо так і не побачити.