І це називається реформою? - Здоров’я - dt.ua

І це називається реформою?

13 травня, 2011, 13:05 Роздрукувати Випуск №17, 13 травня-20 травня

Те, що вітчизняна медицина потребує невідкладних реформ, уже ні в кого не викликає сумніву.

© Андрій Товстиженко, ZN.UA

Те, що вітчизняна медицина потребує невідкладних реформ, уже ні в кого не викликає сумніву. Так далі бути не може. Охорона здоров’я імені Семашка, застосовуючи медичну термінологію, опинилася на рівні «ректосигмоїдного згину». Ще трохи і настане повне «облегшення»...

В інтерв’ю (DT.UA, №4, 2011 р.) перший заступник глави адміністрації президента України Ірина Акімова, як куратор реформ в охороні здоров’я, надала вичерпну інформацію стосовно майбутніх перетворень у?медичній галузі. Чи можна вважати це рухом уперед? Поза сумнівом, влада нарешті звернула увагу на вкрай важливу галузь, яка давно перебуває у колаптоїдному стані. Не менш важливим є і те, що питаннями реформування медицини безпосередньо займатиметься адміністрація президента, і, зрозуміло, всю відповідальність за результат нестиме президент України.

На 2011 рік, порівняно з минулим, фінансування медицини дещо збільшилося і становить 3,2% ВВП (40 млрд. грн.). Але слід ураховувати інфляцію, істотне збільшення вартості комунальних послуг, енергоносіїв, медикаментів тощо. Крім того, згідно з рекомендаціями ВООЗ, неможливо очікувати ефективної роботи галузі охорони здоров’я, якщо витрати на неї становлять менше 5% ВВП. Цим, сподіваюсь, усе сказано.

Упродовж майже 20 років незалежності всі кому не ліньки вигадують реформи в охороні здоров’я. Потуги зводяться лише до одного: переливання з пустого в порожнє. Більшість зусиль, яких докладають МОЗ та профільний комітет ВР для поліпшення стану справ у медичній галузі, так і залишилися нереалізованими. Цілком очевидно, що держава не в змозі забезпечити всі потреби медицини та її належне фінансування. Де вихід?

«Я впевнена, що в наших реаліях вирішити питання переходу вітчизняної медицини на якісно новий рівень можна тільки шляхом запровадження обов’язкового державного медичного страхування», — стверджує голова комітету ВР з питань охорони здоров’я Тетяна Бахтеєва («Профіль», №9, 2011 р.). Де результат? Є кілька законопроектів (зареєстровані у ВР, де й припадають пилом), що передбачають запровадження бюджетно-страхової медицини (одну частину послуг оплачує бюджет, другу — страховка), — українське ноу-хау (такої моделі немає в жодній країні світу). Пропонується створити фонд обов’язкового медстрахування (монополія і 100% корупція), в якому будуть зосереджені всі фінансові потоки за повної відсутності конкуренції. Хто від цього виграє? Чиновник, звісно. Це, на думку багатьох експертів і представників страхових компаній, шлях у нікуди. «Якщо монополія на медичне обслуговування належить державі, зростає бюрократія, пацієнти стають статистикою і засобами просування кар’єри для політиків», — сказав член Лондонського королівського коледжу нейрохірургів, професор Генрі Марш («Коментарі», 25.02.2011). З таким аргументом важко не погодитися.

Світовий досвід підтверджує доцільність та ефективність медичного страхування, у нас — суцільна демагогія. Довгоочікуваний перехід до страхової медицини так і не відбувся. Не зроблено жодного реального кроку. У програмі Віктора Януковича зазначено, що в 2014 році всі етапи переходу на страхову медицину мають бути завершені. А коли ж вони розпочнуться?

Одним з основних чинників, що гальмує запровадження медичного страхування, є, звичайно, відсутність грошей. Крім того, мотивація держави: 1) медицина не готова; 2) дефіцит бюджету; 3) роботодавці не зможуть оплачувати страхові внески, бо це збільшить навантаження на фонд оплати праці. Вихід є: перекрийте офшори, запровадьте податок на багатство і т.д., і на все вистачить.
Але ж хто рубатиме гілку, на якій сидить. Висновок: страхова медицина в Україні — далека й туманна перспектива.

Щось би й змінилося, можливо, на краще, якби всі без винятку можновладці лікувались у звичайних поліклініках та лікарнях. Натомість у нас для одних лікування — за принципом аll inclusive (Феофанія) і виключно за рахунок бюджетного фінансування: і палати, і обладнання, і медикаменти, і сервіс, ще й на додачу: чого бажаєте? Для інших — пересічних громадян, картина протилежна. У 2011 році на стаціонарне лікування депутатів та чиновників вищого рангу з держбюджету виділено 190 млн. грн., на амбулаторне — 103 млн. грн. Загалом на лікування одного високопосадовця виділено стільки бюджетних коштів, скільки на медичну допомогу 4026 пересічних громадян України (!). В якій, цікаво, цивілізованій країні Європи є бодай одна клініка для слуг народу, яка б утримувалася за рахунок платників податків?

Тепер стосовно фінансування медзакладів. Воно постатейне, лікарні фінансуються залежно від кількості ліжок. Змінити щось або перекинути кошти на іншу статтю видатків не можна. Лікарні зобов’язані виконувати план ліжко-днів. У даній ситуації головним пацієнтом є ліжко-день. Щонайменше половина хворих не потребує стаціонарного лікування, але їх там лікують, бо потрібно «закласти» стаціонар. Бюджетні кошти, як завжди, використовують «раціонально». Замкнуте коло. Свого часу екс-міністр охорони здоров’я Микола Поліщук зазначав, що кошти мають іти за пацієнтом і оплачуватисья— надана йому медична послуга. І це правильно.

Згідно із статистикою, в Україні найбільша кількість стаціонарів у порівнянні з країнами ЄС. В Європі основне лікування — амбулаторне, перебування у стаціонарі — мінімальне навіть після великих операцій. Там, на відміну від нас, уміють рахувати гроші.

Які ж реформи пропонує наша влада? Зі слів Ірини Акімової, реформа передбачає три напрямки. Перший — зміна мережі закладів охорони здоров’я. Другий — зміна системи фінансування охорони здоров’я. Третій — вдосконалення системи контролю якості. Зазначені вектори будуть апробовані впродовж двох років у трьох пілотних регіонах — Донецькій, Дніпропетровській та Вінницькій областях. Разом з тим 23 грудня 2010 року на брифінгу в Києві пані Акімова сказала: «Експеримент у рамках реформи передбачає перебудову мережі медичних закладів та схему їх фінансування». Крім цього зазначила, що після 2012 року буде підбито підсумки, визначено перспективні шляхи розповсюдження цього експерименту, після чого схема впроваджуватиметься по всій Україні. Виникає логічне запитання: то це експеримент чи реформи? А якщо експеримент піде «криво»? Хто відповідатиме за нарубані реформаторські дрова?

Найближчим часом плануються серйозні зміни у?зв’язку з?ухваленням законів «Про основи законодавства в?охороні здоров’я», «Про лікувально-профілактичні заклади і?медичне обслуговування населення» та з пілотних проектів. Пропонується три рівні надання медичної допомоги: первинний, спеціалізований і високоспеціалізований. Акцент буде зроблено на первинному рівні надання медичної допомоги — сімейній медицині.

Перший напрямок передбачає реструктуризацію лікувальних закладів з урахуванням потреб кожного регіону — тобто об’єднання медичних закладів, перепрофілювання, наприклад, у хоспіси або соціально-реабілітаційні центри. Скорочень та закриття лікувальних закладів не передбачається. Але ж як важко в це повірити! В реальному житті будь-яка реорганізація передбачає скорочення ліжок з відповідним скороченням ставок медперсоналу та його звільненням. Це стосується також і об’єднання медичних закладів. Або перепрофілюють, наприклад, районну лікарню в хоспіс. Цілком очевидно, що такої кількості ліжок, як у лікарні, у хоспісі не буде — тобто вже скорочення. І другий, не менш важливий, нюанс — медперсонал, що залишиться, поставлять перед вибором: або працюєш, або заяву на стіл. Зрозуміло, що велика частина медиків такі реформи сприйме з осторогою та недовірою, і цілком очевидно, що рівень їхнього невдоволення зростатиме.

«Питання про звільнення лікарів зараз узагалі не?стоїть. Кількість сімейних лікарів у?нас сьогодні на?рівні 75% від потреби. Нам треба, навпаки, розширювати інститут сімейних лікарів. У?рамках реалізації реформи передбачено також курси перекваліфікації», — стверджує пані Акімова. Тобто лікарі різних спеціальностей муситимуть перекваліфікуватися в сімейних лікарів. Цікава перспектива очікує медиків. Як, наприклад, можна перекваліфікувати хірурга чи інфекціоніста з 20-річним стажем роботи в сімейного лікаря? Так, теоретично можливо, а практично — нонсенс. Та й чи захочуть вони бути сімейними лікарями. А хто їх питатиме? Не хочеш — поповнюй лави безробітних або змінюй професію.

Другий напрямок — зміна фінансування медичної галузі. Зараз діє постатейне, натомість передбачається програмно-цільовий метод, в якому буде тільки дві статті — зарплата і все інше. Метод почне працювати в пілотних проектах з 2012 року, якщо, звичайно, буде ухвалено відповідні законодавчі акти ВР. Це дасть змогу керівництву медзакладу самостійно вирішувати, на що витрачати бюджетні кошти і як стимулювати працю медперсоналу. В цьому, безперечно, є свої плюси, але ж є й мінуси — рідна корупція. Хто здійснюватиме контроль?

«Заробітна плата лікаря складатиметься з?двох частин: перша — ставка відповідно до?тарифної сітки і?друга?— доплата за?якість виконаних робіт. Для її?визначення користуватимуться відповідними коефіцієнтами, які після обговорення з?медичною громадськістю затвердить Мінздоров’я», — пояснила Ірина Акімова. Хто оцінюватиме якість роботи лікаря? За якими критеріями? Як уникнути при визначенні доплат упередженого ставлення адміністрації медзакладу?

І третій напрямок — контроль якості медичної допомоги. У світі є відповідні стандарти, клінічні протоколи, на підставі яких оцінюється якість наданої допомоги. Правильне рішення, тільки є один суттєвий нюанс — якість самих протоколів. Це перше. Друге, не менш важливе, у процесі лікування виникає чимало ситуацій, коли необхідно дещо відійти «вбік». Протокол не може всього передбачити, медицина не математика. Як бути із цим?

Сюди ж належать і питання акредитації медичних закладів. Ірина Акімова констатує: «У?більшості розвинених країн акредитація медичного закладу дуже ефективно використовується як?стимул для поліпшення роботи. Є?набір критеріїв, на?підставі яких керівництво лікарні може провести самооцінку (внутрішній аудит), виставляючи собі бали. Як?правило, участь в?акредитації передбачає певне додаткове фінансування».

Почнемо з того, що ми до розвинених країн, на жаль, не належимо. Наші реалії передбачають зовсім інші підходи до акредитації, і щось змінити дуже непросто. А тим більше, якщо це пов’язано зі збільшенням фінансування.

І наостанок: створюватимуться госпітальні округи. «Госпітальний округ — це?вторинний рівень меддопомоги. Цей округ має охоплювати десь 120—150, у?великих регіонах — до?200 тисяч населення. І?в?ньому мають бути всі необхідні види лікувальних закладів, які б?задовольняли всі потреби в?медичній допомозі», — зазначає пані Акімова. В цьому є позитив, оскільки в одному місці будуть сконцентровані всі сили й можливості для надання висококваліфікованої допомоги. Але це — в ідеальних умовах, коли пацієнта з сільської місцевості доставлять за 20 хвилин, з міста — за десять. З урахуванням стану наших доріг та машин швидкої допомоги, отримати вчасно меддопомогу стане значно складніше.

Підсумовуючи сказане, можна зробити висновок, що передбачається вдосконалення бюджетного фінансування медичної галузі. Задуми добрі, але справа в іншому: які вони будуть за змістом. Чи можна це назвати реформами?..

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №39, 19 жовтня-25 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво