ХІРУРГІЇ — НЕВІДКЛАДНУ ДОПОМОГУ

Напевно, у кожному місті знайдеться хоча б один проспект, вулиця чи провулок, названі вдячними жителями на честь лікаря, який у цьому місті жив і працював, допомагаючи стражденним. У Харкові, одному з найбільших медичних центрів України, увічнені імена відразу кількох медиків дев’ятнадцятого і початку двадцятого століть.

Є вулиця Леонарда Гіршмана, відомого офтальмолога, що читав в університеті лекції та безплатно допомагав хворим, які зверталися до нього з усієї Слобожанщини. Василя Данилевського, фізіолога, організатора Харківського медичного жіночого інституту. Владислава Франковського, який віддав лікуванню харків’ян 50 років свого життя й організував першу у місті дитячу лікарню. Миколи Трінклера, хірурга-новатора, автора фундаментальної праці «Основи сучасного лікування ран». Володимира Воробйова, який створив перший в Україні анатомічний музей і блискуче виконав науково-практичне завдання бальзамування тіла Леніна.

Були в нашому місті хірурги не менш відомі, ніж Микола Трінклер, та їхні імена з різних причин не потрапили до топонімічного списку. Проте вони ввійшли в історію не лише української, а й світової хірургії.

Вперше у світі

Започатковано харківську хірургічну школу, одну з найстаріших в Україні, відкриттям 1805 року в університеті медичного факультету, який потім було перетворено на самостійний медичний інститут (нині Державний медичний університет). Талановиті хірурги працювали і в найдавнішому в Україні Інституті удосконалення лікарів (нині Академія післядипломної освіти).

Через усю історію харківської хірургії червоною ниткою проходять пошуки шляхів удосконалення невідкладної допомоги населенню за двома найголовнішими напрямами — якомога рання госпіталізація ургентних хворих та використання прогресивної хірургічної тактики. Варто лише згадати, що перша в Харкові карета швидкої допомоги, що почала виїжджати на виклики городян, утримувалася на кошти професора Івана Оболенського, фахівця з внутрішніх хвороб. А професор Володимир Шамов, який обійняв посаду завідувача кафедри факультетської хірургії 1923 року, уже тоді досліджував проблему алотрансплантації свіжозаморожених і консервованих органів та тканин, обгрунтовував можливості подолання тканинної несумісності.

Я не перелічуватиму досягнень харківських хірургів, здійснених уперше в Україні чи СРСР. Обмежуся золотим списком із грифом «вперше у світі»:

— виконане успішне хірургічне втручання з приводу вогнепального поранення серця;

— здійснено пересадку трупної нирки хворому;

— зроблено переливання крові з урахуванням групової приналежності;

— доведено можливість використання для переливання хворим посмертної крові;

— виконано операцію за методом дистанційного протезування судин;

— розроблено хірургічне лікування панкреатиту та раку підшлункової залози.

Досягнення харківської хірургічної школи були настільки значні, що 1930 року тут організували перший в Україні та другий у світі інститут гематології та переливання крові. Вже через два роки його було реорганізовано в Український інститут невідкладної хірургії та переливання крові, а 1965 року — у Харківський НДІ загальної та невідкладної хірургії. Тепер разом із міською клінічною лікарнею швидкої медичної допомоги та кафедрою госпітальної хірургії медичного університету НДІ входить до складу наукового навчально-виробничого об’єднання «Хірургія». Першим директором об’єднання став професор, нині академік Олександр Шалімов. 2001 року почав виходити медичний науково-практичний журнал «Харківська хірургічна школа».

Сюжет для телесеріалу

Напевно, багато телеглядачів дивилися знаменитий американський серіал «Швидка допомога». Дивилися й захоплювалися віртуозною роботою американських медиків, які вміють так чітко діяти, так мистецьки оперувати й так грамотно виходжувати хворих американців. Дуже жаль, що таких фільмів не знімають в Україні. Повсякденна праця фахівців НДІ загальної та невідкладної хірургії також могла б стати сюжетом для захоплюючого фільму — хірурги цього інституту теж уміють боротися за життя людини, причому в набагато складніших умовах.

…До інститутської клініки привезли пацієнта з вогнепальним пораненням сонної артерії. Оскільки ця травма в принципі несумісна з життям, таких хворих зазвичай навіть не довозять до стаціонару. Та цей пацієнт, хоч як дивно, був ще живий, і медики блискуче використали цей унікальний шанс — вони врятували чоловіка, зробивши йому замість артерії протез із його ж власної вени. Операція пройшла без ускладнень, і хворий, якого «швидка» привезла в щонайтяжчому стані, уже на одинадцятий день самостійно пішов додому. В інституті здійснили й так звану реімплантацію верхньої та нижньої кінцівок, а простіше кажучи, пацієнтам знову пришили відрізані в результаті травми руку й ногу. Робота, що називається, ювелірна — хірург повинен був так точно й старанно з’єднати всі тканини пошарово, щоб кінцівки зрослися, ожили й відновили свою функцію.

При цьому слід не забувати: хірург невідкладної допомоги працює в умовах невизначеності й тимчасового стресу, коли стан пацієнта потребує невідкладного втручання за життєвими показаннями. В такій ситуації лікар далеко не завжди може адекватно обстежити хворого перед операцією і провести повноцінну передопераційну підготовку. Озброїти лікаря-практика методами та прийомами, які допомогли б йому діяти в таких обставинах найефективніше, — це і є завдання вчених.

Вся діяльність Харківського НДІ загальної та невідкладної хірургії, єдиної в Україні установи такого профілю, присвячена екстреній, терміновій і невідкладній хірургії в усіх її напрямах. Тут розробляють методи лікування травматичного шоку та опікової хвороби, комплексні методи лікування панкреонекрозу, патології біліарної системи, гострої непрохідності кишечнику, гострого перитоніту та шлунково-кишкових кровотеч, інфікованих ран, гострих серцево-судинних захворювань. Нові технології оперативних втручань — вони називаються винаходами — використовують потім хірурги різноманітних лікувальних установ, розширюючи діапазон і поліпшуючи якість хірургічних втручань.

Подаруйте хірургам ангіограф!

— Валерію Володимировичу, які принципові нововведення входять нині, на початку нового століття, у практику невідкладної хірургії? — запитую 40-річного завідувача кафедри госпітальної хірургії Харківського державного медичного університету, доктора медичних наук, професора, директора НДІ загальної та невідкладної хірургії В.Бойка. (Слід зауважити, що його докторська дисертація, присвячена темі хірургічного лікування кровоточивих виразок дванадцятипалої кишки, що проникають у сусідні прилеглі органи, базувалася на майже двох десятках винаходів.)

— Насамперед це так зване малоінвазивне втручання, коли найтяжчі хірургічні операції на будь-яких органах, включно з селезінкою, легенями, всім травним трактом, можна виконувати з допомогою спеціальних пристроїв — ендоскопів та зондів — із малих доступів. Приміром, сьогодні можна видалити хворому жовчний міхур, не роблячи великого розрізу. У нашому інституті такі операції вже виконують.

Впевнено входить у практику світової хірургії робототехніка — у клініках США уже функціонують роботи-хірурги, якими фахівець керує на відстані, з допомогою комп’ютера. Слід згадати й нанохірургію, що оперує об’єктами розміром десять у мінус дев’ятому ступені метра на рівні клітини та гена. Та й робототехніка, і нанохірургія потребують використання новітнього дорогого устаткування, якого у нас немає.

— Уявіть, що золота рибка погодилася виконати будь-яке ваше бажання. Що б ви попросили? Робота-хірурга?

— Ні, у нас є набагато насущніші проблеми. Я б попросив комплекс апаратури для серцево-судинної хірургії. Перше — ангіограф для виконання ендоваскулярних хірургічних втручань, які ми могли б поставити на потік. Услід за цим зробила б крок уперед і коронарна хірургія — лікування ішемічної хвороби серця, гіпертонічної хвороби тощо. Друге — монітори для діагностики стану серця. І третє — ультразвукова діагностика та апарати для штучної вентиляції легень для новонароджених при уроджених пороках серця, яких потрібно оперувати буквально після народження. Якби ми мали цю апаратуру, то могли б рятувати дітей із такою патологією. Нині вони гинуть без допомоги.

— Для хірурга кожна операція — стрес?

— Звісно. Хірург, який працює весь день в екстремальній ситуації операційної, відчуває величезні навантаження. Та річ не тільки в емоційному стресі. Тривалість робочого дня хірурга така ж, як і в лікарів інших спеціальностей, але сама специфіка праці змушує його постійно порушувати режими харчування, сну й відпочинку. Є також небезпека під час операції заразитися інфекційними захворюваннями через кров пацієнта. Коли до клініки привозять ургентного хворого, ми насамперед рятуємо йому життя, а решту, в тому числі аналізи, роблять потім. У нашій практиці були пацієнти й зі СНІДом, і з гепатитом. Відомо, приміром, що десь 40% хірургів наприкінці свого життя хворіють на вірусний гепатит. Усі ці разом узяті особливості професії і призводять до того, що, за американською статистикою, середня тривалість життя хірурга становить усього 50 років, тоді як льотчика військового винищувача — 55.

— Напевно, крім усього іншого, хірург має бути фізично сильним?

— Судіть самі — середня операція на магістральних судинах, приміром, триває в середньому п’ять годин. П’ять годин напруженої праці, не відходячи від операційного столу. А нашим хірургам, буває, доводиться працювати і протягом діб. Звичайно, їм потрібні сила, енергія та молодість. Хоча в хірургії є й чимало прикладів творчого довголіття. Таким був директор інституту Володимир Терентійович Зайцев, який блискуче оперував і в 65-річному віці. І нині оперує Олександр Олексійович Шалімов.

— Як часто особисто ви оперуєте?

— У мене кожного робочого дня по кілька операцій як планових, так і ургентних. Приміром, учора робив операції при шлунково-кишкових кровотечах і кишковій непрохідності хворим, яких привезла «швидка».

— Людині можна замінити хвору нирку, пришити відрізану ногу, вирізати три чверті шлунка, поставити синтетичний протез замість артерії, наростити нову шкіру після опіку, майже по частинах «скласти» після політравми — і вона житиме. Який запас міцності нашого організму?

— Людина здатна вижити після дуже серйозних оперативних втручань, і є маса прикладів цього.

— Народ досі вважає, що для успішної операції найголовніше — сам хірург.

— Це так. Однак результати хірургічного лікування залежать від багатьох причин, у тому числі від своєчасної діагностики, кваліфікації та злагодженої праці лікарів багатьох спеціальностей на етапах до- і післяопераційного ведення хворих, від адекватності застосовуваних методів і, звичайно, від оснащеності клініки. Та хоч би яким досконалим було устаткування, роль хірурга не нівелюється. Робот хірурга не замінить.

Лікарі — заручники ситуації

Здається, Альберт Швейцер сказав, що найшвидше й найточніше визначити рівень життя народу в країні можна за станом справ у медицині. Наважуся додати — особливо в невідкладній хірургії.

Хоча надання невідкладної хірургічної допомоги формально належить до гарантованого обсягу медичних послуг, операція і лікування вимагають від пацієнта та його сім’ї чималих додаткових витрат. Бідність населення стала однією з головних причин того, що останніми роками більшість ургентних пацієнтів поступає у хірургічний стаціонар із запущеними й ускладненими формами хвороби. Все це, природно, не кращим чином позначається як на ранніх, так і на віддалених результатах лікування. Так, 2000 року в Україні пізно було госпіталізовано майже 40% хворих із гострими шлунково-кишковими кровотечами, тобто кожен другий пацієнт поступив у клініку вже з тяжкою анемією.

Нерідко через відсутність грошей хворі просто відмовляються від хірургічного втручання, яке могло б повернути їм здоров’я чи зберегти життя. Хіба це не один із різновидів суїциду? А ми сперечаємося про моральні аспекти евтаназії... До речі, кількість хірургічних хворих, які померли без операції, у нашій медичній статистиці взагалі не відбита. Тим часом нині це далеко не поодинокі випадки.

Медики також відзначають загальне несприятливе тло для розвитку гострих хірургічних захворювань — ослаблення організму пацієнтів, «букет» хронічних недуг і знижений імунітет. Уявіть, як важко хірургові оперувати хворого з ускладненою виразкою шлунка на тлі невилікуваної ішемічної хвороби та гіпертонії! Природно, у цьому випадку можна очікувати складного перебігу захворювання, значних труднощів у його лікуванні, а також різноманітних ускладнень. Особливо актуальні ці проблеми в хірургії виразкової хвороби, хірургічної ендокринології, серцево-судинної хірургії, де лікарі зіштовхуються зі складними патологічними станами, які потребують багатопрофільного лікування.

Ще одне лихо української хірургії — недостатність фінансування цієї сфери, тобто нестача устаткування, інструментарію, фармпрепаратів та видаткових матеріалів. Хоч би яким високим був професіоналізм лікаря, без належного технологічного забезпечення він не може успішно виконати операцію і провести післяопераційне лікування з мінімальними ускладненнями. Між професіональними можливостями українських хірургів та кінцевим результатом їхньої праці утворюється небезпечний зазор. Так, відомо, що в Україні через недостатнє матеріальне забезпечення хірургічних відділень лікарень хірургічна активність при наданні допомоги хворим із гострими шлунково-кишковими кровотечами рік у рік знижується.

Хірург стає мимовільним заручником економічної ситуації, від якої безпосередньо залежить результат його діяльності. Тим часом якщо прийняті останніми роками закони й державні акти з охорони здоров’я населення України гарантують якість отримання пацієнтами висококваліфікованої допомоги, то правовий захист діяльності хірургів законодавчо не закріплений.

Є, правда, думка, що для поліпшення хірургічної допомоги населенню потрібні не так витрати, як сумлінне, високопрофесійне ставлення медичних працівників до своїх обов’язків. Справді, 2001 року в Україні було атестовано лише 66% хірургів, серед них хірурги вищої категорії становили 36%, першої — 42%, другої — 22%. А як підвищувати «сумлінність», коли ця гуманна професія втрачає нині популярність? Молодь у хірургію зараз не рветься — випускникам більше до душі спеціалізації отоларинголога, дерматолога, стоматолога.

Одне слово, десятирічна криза в Україні спровокувала у системі невідкладної допомоги цілий «завал» нерозв’язаних проблем, що і є причиною високої смертності, інвалідності, ускладнень і тривалих термінів лікування пацієнтів. Протистояти їм без потужної підтримки держави не зможуть навіть найблискучіші лікарі. Хірурга можна порівняти із солдатом, який перебуває на лінії фронту. Щоб боротися за здоров’я та життя людини, йому теж потрібні боєприпаси — медичне устаткування, інструменти, ліки. Як може виграти бій солдат, якщо командування не дає йому боєприпасів?

Може, ключовим тут є питання: а кому, власне, у нашій країні потрібне здорове населення? Хто є замовником здоров’я громадян у державі? Чи є зараз узагалі такий замовник в Україні?