Довге-довге відлуння біди

Моєму сусідові не пощастило — за часів СРСР він ледь не зі шкільної лави потрапив до Афганістану. Під час однієї з бойових операцій був тяжко поранений, знепритомнів і отямився в полоні. З юнака та його товаришів жорстоко знущалися, двох із них було страчено на його очах. Він намагався втекти, але був упійманий і відданий у рабство. По закінченні війни колишньому сержантові вдалося повернутися на батьківщину, але він так і не зміг пристосуватися до звичайного життя. Колись веселого і спокійного хлопчика немов підмінили — він почав цуратися людей, став дратівливим, імпульсивним.

Скаржився на безсоння, напади паніки та страху, а також почуття напруження, яке ані на хвилину не полишало його і яке він намагався топити в алкоголі. А найстрашніше — час від часу він немовби переносився в минуле — мов наяву, чув автоматні черги, шум вертольотів і вибухи снарядів. Знову й знову бачив картини катувань, смерть товаришів по службі, відчував гострий запах розпеченої землі і згарищ. Не витримавши цього катування пам’яттю, вже дорослий, фізично сильний чоловік намагався заподіяти собі смерть.

У сучасному світі кожен із нас може потрапити в ту чи іншу небезпечну для життя та здоров’я ситуацію. Це можуть бути не тільки бойові дії, а й нещасні випадки, природні чи техногенні катастрофи, бандитські напади на вулиці та вдома, згвалтування, пожежі, теракти. Які зміни відбуваються в організмі та психіці людини, котра пережила таку екстремальну подію? Як живе вона далі з цим вантажем пережитого? Чи потрібно лікувати наслідки психічних травм і до якого лікаря звертатися?

Солдатське серце, психопатія революціонерів, афганський синдром...

Одне з перших досліджень порушень психіки, що виникають у людини після екстремальних стресових навантажень, належить лікареві Да Коста. 1871 року він описав такі розлади в солдатів часів громадянської війни в Америці. Оскільки в них найяскравіше виявлялися кардіологічні симптоми, автор назвав цей стан «солдатським серцем». Трохи згодом, 1884 року, після жахливої залізничної катастрофи з людськими жертвами, було запроваджено поняття «травматичний невроз», а 1907 року у зв’язку зі станом учасників Російсько-японської війни — «воєнний невроз». Пізніше російський психіатр П.Ганнушкін, аналізуючи наслідки Жовтневої революції 1917 року і громадянської війни, на прикладі революціонерів сформулював концепцію про набуті психопатії і запровадив термін «набута психічна інвалідність».

Однак усі ці поняття було об’єднано тільки в 60—70-х роках минулого століття, коли перед США на повний зріст постала проблема реабілітації ветеранів війни у В’єтнамі. Вже на 1975-й рік число самогубств серед них перевищило число вбитих на цій війні американців утричі. Ветерани склали третину всіх в’язнів в американських тюрмах, рівень розлучень у їхніх сім’ях сягнув 90%, чимало з них страждали від алкогольної чи наркотичної залежності. Це явище відобразили й американські письменники, досить згадати оповідання Селінджера «Добре ловиться рибка-бананка».

Недуга під назвою «посттравматичний стресовий розлад» (ПТСР) увійшла спочатку в американську, а потім і в Міжнародну класифікацію хвороб. Як визначили вчені, в основі розладу завжди лежить екстремальна психотравмуюча подія, що несе загрозу життю і змушує людину відчувати сильний страх, жах або гостру безпорадність. Причому занедужати може не тільки жертва такої події, а й очевидці, і навіть виконавці насильства, наприклад солдати, котрі виконують накази командира. Спеціалісти кажуть також про психологічні травми, типові для тоталітарних політичних режимів або певних періодів в історії різних країн. Тут по приклади теж далеко ходити не треба — це й фашистські концтабори, і сталінський терор, і теракти останніх років.

На жаль, чи то екстремальних подій у світі стає більше, чи то люди слабнуть, але фактом є те, що від початку 1990-х років показники психічного здоров’я населення значно погіршилися. Зросло і число хворих на ПТСР. Якщо в 1980-х роках на цей розлад страждали в середньому від 1 до 3% людей на земній кулі, то сьогодні медики вже кажуть про 7—8%. Окремі симптоми можуть виявлятися у 15% населення, тобто в середньому в одного з шести-семи осіб.

Що таке флешбек?

Підступність цієї недуги в тому, що вона може спіткати людину через якийсь час після пережитих жахіть, зате триває десятиліттями. Хлопець, який воював в Афганістані, міг, наприклад, повернутися додому, одружитися з коханою дівчиною, котра чекала його повернення, завести дитину і тільки після цього відчути чіткі симптоми хвороби. Відомі випадки, коли ветерани Другої світової війни страждали на цей розлад усе подальше життя!

Багато хворих кажуть про одну характерну рису — вони не здатні згадати пригоду за власним бажанням, жахливі картини минулого раптово приходять самі. Це так звані флешбек-ефекти — найяскравіший маркер ПТСР. Травматична ситуація в цих випадках відроджується в пам’яті блискавично, без видимих причин, із патологічною достовірністю й усією повнотою відчуттів, поєднуючись із гострими нападами страху, паніки чи агресії.

Системне вивчення медико-психологічних наслідків різних екстремальних подій почалося в СРСР тільки з 1980-х років, коли радянське суспільство спіткала ціла низка найбільших потрясінь: землетрус у Вірменії, катастрофа в Чорнобилі та війна в Афганістані. В Україні масштабні дослідження провели спеціалісти Харківського інституту неврології, психіатрії та наркології АМНУ під керівництвом його директора доктора медичних наук Петра Волошина. Вчені цього інституту обстежили більш як тисячу жителів України, учасників і свідків різних надзвичайних подій.

— Серед ветеранів війни в Афганістані, які звернулися по медичну допомогу, клінічний варіант ПТСР ми виявили у 19%, ще в 25% — його окремі симптоми, — розповів кореспондентові «ДТ» Петро Волошин. — За ними йдуть особи, які постраждали внаслідок чорнобильської катастрофи — ліквідатори та вимушені переселенці, а в деяких випадках — і їхні діти. У 14% ліквідаторів аварії на ЧАЕС було діагностовано ПТСР, у 21% — окремі симптоми. Для них психотравмуючими чинниками були не тільки сама катастрофа, загибель товаришів, постійний страх смерті та інвалідності від променевої хвороби, а й вимушений нагальний переїзд на нове місце проживання.

Президенти теж хворіють

— Журналістам за родом діяльності доводиться бувати в «гарячих точках». Вони теж ризикують захворіти на цей розлад? — запитую в завідувача відділу медичної психології Інституту неврології, психіатрії та наркології АМНУ доктора психологічних наук Людмили Шестопалової.

— Тільки в тому разі, якщо вони перебували безпосередньо в гущі небезпечних для життя подій. До речі, тележурналісти повинні знаходити певну грань між повним, тверезим і грамотним інформуванням населення про НП і такою формою подачі матеріалу, яка б не завдавала шкоди психічному здоров’ю глядачів. Наприклад, страшні кадри трагедії під час авіашоу у Львові регулярно показували по ТБ протягом кількох місяців! Для постраждалих і родичів загиблих вони були додатковим психотравмуючим чинником. А російські вчені описали випадки психотравм, причиною яких стали телерепортажі про заручників у театрі на Дубровці. Люди, в яких у залі були знайомі та родичі, не відходили від екрана, переставали їсти, пити, кидали повсякденні справи — вони жили в цьому телевізійному світі, що став для них реальністю.

— Судячи з трагедії в Беслані, діти теж схильні до цього розладу?

— На жаль, так. У 1998—1999 роках ми вивчали стан психічного здоров’я групи дітей різного віку із Закарпаття, які постраждали від наслідків катастрофічної повені. В них теж спостерігалися окремі симптоми захворювання. Щоправда, діти реагують на травму дещо інакше, ніж дорослі. Нав’язливі спогади можуть неусвідомлено вихлюпуватися в них у вигляді ігор чи малюнків.

— Недавно шпальтами газет пройшла історія про жінку, котра, захищаючись, убила чоловіка, який підвозив її додому на авто. Під час слідства було відзначено незвичну обставину. З одного боку, щодо підсудної ще в шкільному віці була вчинена спроба згвалтування — саме відтоді вона почала носити у своїй сумочці ніж, а з іншого — після сварки з чоловіком пішла «прогулятися» до парку, явно не найбезпечнішого місця в нічному місті.

— Хочу зауважити, що реакція людини на індивідуальне насильство — замах на вбивство, завдання важких тілесних ушкоджень, згвалтування — зазвичай виявляється інтенсивнішою і тривалішою, ніж на природну катастрофу. Наші дослідження показали, що абсолютно всі, хто пережив подію такого роду, мали в подальшому порушення психічного здоров’я або у вигляді повного варіанта посттравматичного розладу (56%), або окремих його ознак (44%).

Щодо історії з жінкою, то, можливо, так проявився феномен ревіктимізації (victim — жертва), коли жертви чи учасники насильства неусвідомлено прагнуть до участі в ситуаціях, аналогічних до травмуючої події. Наприклад, ветерани війни в Афганістані стають професійними «солдатами удачі», воюючи найманцями. Взагалі повторне «програвання» ситуації характерне для всіх видів психічних травм і є однією з основних причин поширення насильства в суспільстві. Дослідження, проведені в США, показали, що більшість тяжких злочинів скоєні людьми, які пережили в дитинстві ситуацію якогось насильства.

— А може психологічна травма внести якісь позитивні зміни в характер чи життя людини? Відомо, що Джон Кеннеді все своє життя страждав від нав’язливих спогадів про війну, однак став президентом США...

— Справді, буває, що людина переглядає свої погляди на світ, стає більш глибокою і відповідальною особистістю, переживає творчий злет або робить успішну кар’єру. Як приклад можна навести також Хемінгуея чи Ремарка, які написали свої знамениті романи про війну.

— Можлива в цьому разі профілактика?

— Так, профілактика значно знижує захворюваність на ПТСР у різних ситуаціях. Наприклад, у розвинених країнах відразу ж після звістки про авіакатастрофу в аеропорту розгортається кризовий центр для роботи з родинами постраждалих, а групі родичів, які вилітають на впізнання, спеціалісти надають психологічну допомогу прямо в літаку. Профілактики потребують також спеціалісти, які повинні працювати в небезпечних для життя ситуаціях за обов’язком служби. Це представники професій підвищеного ризику: миротворці, пожежники, рятувальники МНС, лікарі швидкої допомоги, працівники органів внутрішніх справ.

Дуже важливу роль у профілактиці цього розладу серед населення країни можуть відігравати і ЗМІ. У рамках освітніх і просвітницьких програм вони могли б інформувати глядачів про те, як саме впливають екстремальні події на здоров’я людини, чому в таких випадках необхідно звертатися по допомогу до спеціалістів, якими є особливості стосунків у сім’ї, де є постраждалі тощо. Сьогодні ж для нашого суспільства характерним є практично повне невігластво в цьому питанні.

Не тільки особиста справа

— Це захворювання піддається лікуванню, якщо хворому надано кваліфіковану й адекватну допомогу, — підсумовує Петро Волошин. — У разі з ПТСР лікування носить комплексний характер, поряд із медикаментами має застосовуватися психотерапія. Адже ця хвороба — не просто сукупність окремих симптомів, а взаємодія особистості з пережитим травматичним досвідом. Річ у тім, що насильство руйнує базисні переконання індивіда про те, що він сам по собі є цінністю. Можна сказати, що постстресовий розлад — це нормальна реакція психіки на ненормальну ситуацію. Якщо недугу не лікувати, то в постраждалого може розвинутися хронічна зміна особистості — практично необоротний хворобливий стан, який призводить до неможливості жити в злагоді і з самим собою, і з суспільством.

Світова спільнота вже усвідомила, що стресові розлади — не тільки медична, а й громадська проблема. У розвинених країнах існують численні центри реабілітації та кризових ситуацій, куди може прийти будь-хто, кому потрібна допомога.

На думку вчених, в Україні також необхідно створити центри кризових станів, принаймні у великих містах і регіонах із підвищеним ризиком природних і техногенних катастроф. Потрібно розробити загальнодержавну програму з профілактики розвитку травматичних стресів. Нині такої програми в Україні немає, а це означає, що 15% населення, котре тією чи іншою мірою страждає від наслідків біди, яка сталася в їхньому житті, не отримують адекватної допомоги.

На жаль, люди в нас не звикли звертатися зі своїми психологічними проблемами до спеціалістів. І не тільки тому, що бояться отримати тавро «психічно хворого» чи просто не розуміють, що такого роду недуги — не лише їхня особиста справа. Річ іще й у тому, що в Україні немає загальнодоступної системи допомоги в таких випадках. Куди може звернутися людина після екстремальної, небезпечної для життя події — хай то буде пожежа чи напад злочинця? Де її приймуть? Де нададуть профілактичну допомогу? Запитання без відповідей.

От і переживає постраждалий свою біду сам як може. До того часу, поки не спрацюють механізми самоодужання або не виникнуть інші, додаткові захворювання. В останньому випадку хворі нерідко починають ходити по різних лікарях, намагаючись лікувати не хворобу в цілому, а безсоння, болі в серці, депресію, алкоголізм, наркоманію, тоді як джерелом захворювання є незцілена психічна травма.

…Ще давним-давно індіанці Північної Америки вважали, що в страшні або важкі моменти життя, у процесі нерівних стосунків, в моменти зловживання чи насильства людина може втратити частину своєї душі. Вона відокремлюється і залишається в тому місці й часі, де сталася біда, або вирушає у світ мертвих. Загублену частину душі можна повернути, але, як правило, людина не в змозі зробити це сама. Їй потрібна допомога шамана, який здійснює особливу подорож у те місце й час, де сталося розділення. Там він мусить відшукати загублену частину.

Іноді це дуже страшно, іноді дуже важко, адже шлях лежить у сферах, не призначених для людського існування. Шаманові потрібна вся його витримка, вміння й підтримка помічників-духів. Іноді загублену частину душі потрібно розрадити, підтримати, зігріти, вмовити повернутися. Іноді потрібно вступити в битву чи переговори з викрадачем, що потребує витримки, хитрощів чи спритності. Зазвичай разом із частиною душі до людини повертається не тільки втрачена сила, а й біль, який триває, поки знайдена частина «приростає» і людина заново вчиться жити із цільною душею.

У наш час медична наука збагатила інтуїцію пращурів точними знаннями. Володіючи сучасними методиками психотерапії та психокорекції, спеціалісти можуть повернути загублену «частину душі», повернути постраждалих людей до повноцінного життя, допомогти їм позбутися довгого-довгого відлуння біди.