Дорослі проблеми дитячої травми - Здоров’я - dt.ua

Дорослі проблеми дитячої травми

20 серпня, 2004, 00:00 Роздрукувати Випуск №33, 20 серпня-27 серпня

Дмитрик тихенько сопе, схиливши набік свою русяву голову. Час від часу його обличчям пробігає тінь жаху і болю, мама гладить здорову ручку дитини, притискається губами до щоки, щоб заспокоїти...

Володимир Карчемський
Володимир Карчемський

Дмитрик тихенько сопе, схиливши набік свою русяву голову. Час від часу його обличчям пробігає тінь жаху і болю, мама гладить здорову ручку дитини, притискається губами до щоки, щоб заспокоїти. Друга рука, вкутана бинтами, — пришита до живота, слава Богу, обійшлося без ампутації. Галина Павлівна, мама десятирічного Дмитрика, навіть не встигла зрозуміти, що сталося, — син щось майстрував, під’єднуючи якісь трубочки і батарейки, а потім — раптом заклало вуха від дитячого крику. Мама не плаче, хоча видно, що тримається з останніх сил...

— У Дмитрика вогнепальне поранення. Що сталося — точно невідомо. Може, він із переляку щось забув, а може, темнить — боїться покарання. Хоча він і так уже покараний — отримав значну травму кисті руки, втратив палець. Кисть, якщо можна так висловитися, була розірвана вибухом, довелося робити шкірну пластику шматком із живота — тобто кисть тимчасово пришили до живота. Дмитрику доведеться пережити ще кілька операцій. Сподіваємося, все минеться благополучно і приблизно через місяць його випишуть додому, — так прокоментував ситуацію лікар відділення реконструктивно-пластичної мікрохірургії дитячої спеціалізованої лікарні «Охматдит» Дмитро Коцюба.

Це відділення відоме далеко за межами України. Ще за часів перебудови весь Радянський Союз облетіла новина — київські хірурги пришили маляті відрізану руку. І вона успішно прижилася! Володимир Карчемський, завідувач відділення, добре пам’ятає той випадок.

— Хлопчикові було всього півтора рочки. Бабуся прала, працювала машина старого зразка і чомусь була відкрита центрифуга. Онук засунув туди ручку, схопився за білизну, і йому миттєво зрізало руку на рівні плеча. Малюка рейсовим літаком допровадили з Шепетівки до Києва через годину після одержання травми. Ми пришили ручку, все минулося благополучно...

Якби така ситуація сталася сьогодні, дитина залишилася б інвалідом — так швидко допровадити її до столичної операційної неможливо, хоча й живемо ми у ХХI столітті. Відділення реконструктивно-пластичної мікрохірургії, що невдовзі стало республіканським центром, створене майже двадцять років тому. Тоді ще працювала санавіація, відгукувалися на біду військові льотчики — дві-три тяжкі травми на тиждень оперували дитячі мікрохірурги. Скільки дітей вони врятували від інвалідності! Нині, на думку медиків, ситуація значно погіршилася — доставити травмовану дитину в операційну за годину-дві не завжди вдається навіть із передмістя, не кажучи вже про віддалені від столиці міста і села.

— Відірваний палець ще можна врятувати протягом доби, а ось плече потрібно встигнути пришити відразу після травми. На його приживлення природа відвела всього шість годин, тоді як сама операція може тривати від чотирьох до шести годин, — розповідає Володимир Ігорович. — Щоліта багато травм пов’язано із січкарнями. Діти допомагають по господарству батькам або бабусі з дідусем, захисту цей механізм не має, і кисть потрапляє в січкарню. Як наслідок — ушкоджені кістки та тканини, нерви й судини, роздроблені і рвані рани. Ми намагаємося допомогти, але терміни тут відіграють надзвичайно важливу роль. На жаль, діти часто залишаються інвалідами.

— Невже не можна швидко допровадити до вас постраждалого, щоб допомога була своєчасною?

— Як доставити травмовану дитину туди, де вона отримає кваліфіковану допомогу, — про це має голова боліти не у мене, а в держави. Сьогодні цим ніхто не переймається!.. Санавіації — немає, а везти автотранспортом — безперспективно. Я звертався в МНС, вони готові допомогти: «У нас хороший парк техніки, в кожній області є машини. Але хто нам платитиме за доставку хворого?»

Тому постраждалі діти так і залишаються вдома, з мінімальною медичною допомогою. Адже в регіонах немає таких можливостей, як у «Охматдиті». Ми добре оснащені, у нас працює досвідчений колектив мікрохірургів, які можуть пришити руку чи пальці, врятувати ушкоджені тканини.

— Чи стажуються ваші спеціалісти за кордоном? Адже цікаво дізнатися і навчитися того нового, що вміють європейські колеги.

— Як мовиться, порятунок потопаючих — справа рук самих потопаючих. Хто зумів самостійно пробитися на ці стажування, той потрапив, ніхто нас нікуди по досвід не посилає. З нашого відділення в Німеччині стажувалися я і щелепно-лицьовий хірург. Ми ще раз переконалися в тому, що кожна клініка як у нас, так і на Заході, має свого «коника» — операції, методика яких добре відпрацьована. Тут, можна сказати, ми на рівних — і в нас є чого повчитися, і в них. Буває, до нас на консультацію приходять пацієнти, котрі лікувалися в тій-таки Німеччині, потім продовжують лікування у нас. Але є й такі випадки, коли ні ми нічого зробити не можемо, ні наші колеги за кордоном. У всьому світі народжуються діти з патологією, коли на рівні ліктьового суглоба є лише залишок передпліччя, але немає ні кисті, ні пальців. Батьки плачуть: «Допоможіть!» А ми нічого не можемо вдіяти. Буває, їдуть за кордон, однак і там лікарі поки що безсилі перед такою ситуацією. Я вважаю хибною думку, що за кордоном медицина може все і вона краща за нашу. А от ставлення до медицини там справді значно краще. Взяти хоча б обладнання — у них воно, звісно, перевершує наше.

— Безумовно, закордонні лікарі мають можливість використовувати останні досягнення науки й техніки. Але я чула, що й наші мікрохірурги в операційній користуються не тільки скальпелем, а й мобільним телефоном.

— До нас часто потрапляють пацієнти з такими складними травмами, що в операційній доводиться трудитися кільком лікарям. Ми постійно радимося одне з одним — інакше не можна. А якщо залишається тільки черговий лікар, як йому бути в екстреній ситуації? Він зобов’язаний проконсультуватися зі мною, як із завідувачем відділення, але рани описувати словами неможливо, потрібно, не гаячи часу, якось передати зображення. Можна, звісно, через Інтернет, але далеко не в усіх лікарів є комп’ютер і доступ до Мережі. Я випадково знайшов в Інтернеті повідомлення, що в Данії й Великобританії лікарі консультуються по стільниковому телефону, передаючи при цьому рентгензнімки. Це зацікавило. Я звернувся до одного з операторів мобільного зв’язку і до фірми-виробника мобільних телефонів. Там подумали й запустили пілотний проект «Мобільний консиліум лікарів». У березні ми одержали шість сучасних телефонних апаратів із гарними дисплеями і фотокамерами, а також безлімітні пакети для роботи. І першого ж дня надійшов хворий із тяжкою травмою після січкарні. Черговий лікар відразу передав мені повідомлення, обговорили питання тактики надання допомоги. Рана кисті була дуже серйозною, застосували методику вшивання в шкіру живота. Відтоді щодня надходить два-три, а то й більше повідомлень. Але це все внутрішньолікарняні консультації, ми ж нікуди не виїжджаємо — не можна ж перевозити з собою операційну. Вже майже півроку діє цей проект. Чесно кажучи, ми до нього дуже звикли, він справді допомагає нам у роботі.

— А чи можна створити такий зв’язок з іншими областями, об’єднати всю Україну зі столичним «Охматдитом»?

— Ми вже думали над цим. Можна вийти на головного дитячого ортопеда і обмінюватися з ним інформацією, тоді за лічені хвилини передавалося б зображення травм і вирішувалися б питання госпіталізації. Ми могли б підказати, як краще в тому чи іншому випадку зберегти травмовану чи відірвану кисть або стопу, а поки постраждалий буде в дорозі, ми б зібрали бригаду мікрохірургів, підготували все необхідне для операції.

— А чи підуть на це чиновники від медицини? Напевно, скажуть, що мобільний проект занадто дорого коштує, хоча за бюджетні гроші у нас по мобільному розмовляє весь бомонд.

— Як виміряти, що дорого, а що дешево, у ситуації, коли дитина спливає кров’ю? Гадаю, і МОЗ міг би вирішити це питання, і обладміністрації. Медицина занедбана, нею ніхто серйозно не займається. Державі має бути соромно за те, що у нас нині відбувається. Подивіться — хто купує «Охматдиту» обладнання? Японія виділила 7 мільйонів доларів на апаратуру! Наше відділення одержало в подарунок сучасний операційний мікроскоп, електроміограф і набір інструментарію. Але мікрохірургічних ниток немає і купити не можемо — через відсутність грошей, апаратура виходить із ладу — ні за що ремонтувати...

Не тільки фінансові проблеми непокоять сьогодні відомого мікрохірурга. Досить гостро стоїть і кадрова проблема — лише за останні два роки з відділення звільнилися чотири доктори. Величезні навантаження й мізерна зарплата примусили їх шукати щастя на іншій ниві. Але ті, хто давно прийшов у цей корпус і не мислить себе без операційної, шукають і знаходять способи допомогти дітям. Володимир Ігорович вважає, що кожна клініка повинна мати свою спеціалізацію. Для мікрохірургів — це допомога хворим дітям із пологовим паралічем руки. Прикро, що про це знають дуже мало людей, і батьки, зіштовхуючись із такою драмою, просто відступають, не знаючи куди звернутися.

— Багатьом таким дітям ми можемо допомогти. Відомо, що на 1500 пологів трапляється одна пологова травма, яка призводить до паралічу руки дитини, — вона висить, мов батіг. Опанувавши ці операції, ми робили їх 50—60 на рік. А тепер у середньому п’ять, хоча частота цих патологій не зменшується. Батьки до нас просто не звертаються, бо не знають, що такий параліч лікується лише оперативним шляхом. Невропатологи на місцях прописують таблетки й мазі, рекомендують масажі, а дитина на все життя залишається інвалідом. Ми приймаємо таких дітей із тримісячного віку, операції на стволах плечового сплетення дають позитивний ефект. Крім цієї, у нас освоєні ще більше десятка операцій — на кістках суглобів і на м’язах. Ми не чарівники — і не можемо повернути всі функції, але відновлюємо підйом руки, згинання в лікті, рух кисті і пальців.

— Напевно, педіатри, котрі першими бачать такі травми, повинні направляти пацієнтів у «Охматдит»?

— Або невропатологи. Але перше, що відлякує людей, — інформація облздорову. Там, як правило, кажуть: ми не маємо права давати вам направлення в Київ. Люди бояться їхати — що як без направлення їх не приймуть? Коли ж усе-таки наполягають, їх лякають тим, що лікування в нашій лікарні платне, і чомусь в усіх випадках називається стандартна сума — дві тисячі доларів. Ми дізнаємося про це від батьків, котрі, всупереч усьому, прориваються до нас. Чиновники відмовляють їм у допомозі під яким-завгодно приводом.

— Щоб потрапити до вас, направлення мати обов’язково?

— Приймаємо всіх, не вимагаючи направлень. Я консультую в поліклініці по четвергах і завжди до останнього хворого. І в стаціонар теж приймаємо всіх, хто до нас звернувся. І без різних благодійних внесків!

— Лікування травмованої дитини потребує ліків, багато перев’язувального матеріалу. У вас є все необхідне, чи повинні приносити батьки?

— Батьки купують лише малу частину: бинти, марлю, катетери внутрішньовенні — нині в нашій аптеці цього просто немає.

— Але чому? І МОЗ, і Верховна Рада неодноразово заявляли, що на медикаменти виділено грошей утричі більше, ніж раніше!

— Я не знаю, як вони підраховують потреби, але у нас, скільки я тут працюю, того, що виділяється, зазвичай вистачає на квартал. Від сили! Чомусь при плануванні не враховується, що в нас тяжкі хворі, серйозні травми і витрата медикаментів та перев’язувальних матеріалів дуже велика. Інколи здається, що якби не гуманітарна допомога і не подароване японцями обладнання — наше відділення довелося б закрити...

…З настанням осені державні мужі й чиновники рангом трохи нижче відрапортують про успішне оздоровлення дітей. Але там, де справді піклуються про здоров’я дітей, у відділенні реконструктивно-пластичної мікрохірургії «Охматдит», стоїть японське обладнання і заморськими телефонами лікарі передають знімки травм наших, вітчизняних дітей. До речі, безлімітні пакети теж надали не наші оператори мобільного зв’язку. Діяльність благодійних фондів, яких у країні чимало, в основному обмежується пакуночками з цукерками та м’якими іграшками — участь у дитячих долях там не простежується...

Та все ж медики, а ще батьки, котрі переконалися, як багато залежить від оперативності «Мобільного консиліуму лікарів», сподіваються, що проект не закриється 31 грудня. Адже від травми ніхто не застрахований, тим більше діти.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №39, 19 жовтня-25 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво