ДОЧЕКАЛИСЯ... - Здоров’я - dt.ua

ДОЧЕКАЛИСЯ...

29 серпня, 2003, 00:00 Роздрукувати Випуск №33, 29 серпня-5 вересня

У «Дзеркалі тижня» (№ 31, 2003 р.) опубліковано статтю Л.Суржик під інтригуючою назвою «Не чекали?» стосовно питань реформування охорони здоров’я, порушених на розширеній колегії Мінздоров’я...

У «Дзеркалі тижня» (№ 31, 2003 р.) опубліковано статтю Л.Суржик під інтригуючою назвою «Не чекали?» стосовно питань реформування охорони здоров’я, порушених на розширеній колегії Мінздоров’я. Чесно кажучи, прочитане в ній мене приголомшило.

У статті йдеться про те, що в Україні у сфері медпослуг у тіні обертається ще як мінімум один здоровоохоронний бюджет (близько 7 млрд. гривень), що підтверджує очевидність загальної думки: наша медицина не безплатна, попри 49-ту статтю Конституції й рішення Конституційного суду.

І ось у зв’язку з усім цим Мінздоров’я вирішило реформувати охорону здоров’я, першочергово змінивши статус бюджетних лікувальних установ, перейшовши на госпрозрахункові й інші форми власності. Передбачається також переведення муніципальних медустанов на повну юридичну й господарську самостійність. Особливо підкреслювалася на колегії ключова роль у первинній охороні здоров’я сімейного лікаря.

Крім ошелешення, мені стало страшно за наших нещасних громадян і водночас за лікарів, у кишеню більшості з яких не «крапає» від семимільярдної «тіні». У цьому зв’язку наведу деяку статистику (даруйте, що за 2000 рік, але, порівняно з 2002-м, вона не дуже змінилася).

За період із 1990-го по 2000 рік загальна захворюваність в Україні зросла на 27,8%.

Причому практично з усіх груп хвороб, особливо ж із туберкульозу — на 71,7% (треба зауважити, ця тенденція збереглася, і якщо у 2000 році було зареєстровано 54,4 випадків туберкульозу на 100 000 населення, то в 2002-му цей показник наблизився до сотні, — отож в Україні давно лютує епідемія цієї соціальної хвороби). Зареєстровано 483 млн. викликів лікарів, до хворого зроблено 13,7 млн. виїздів швидкої допомоги, близько 10 млн. чоловік проліковано в стаціонарі, виконано 2,5 млн. хірургічних операцій.

Ну, припустімо, ми підготуємо 21 тис. сімейних лікарів, і що — вони зроблять погоду в медицині?..

Оскільки з часів Радянського Союзу ніяких серйозних реформ в охороні здоров’я не було (хіба що переведення фінансування на місцеві бюджети, що врешті-решт і занапастило її), то можна з упевненістю сказати: у нас сьогодні формально функціонує та ж сама система Семашка, вбудована в ринок із вкрапленнями приватно практикуючої медицини та приватного медстрахування.

Ми маємо, по суті, дві охорони здоров’я: одну — на утриманні обласних бюджетів (обласні лікувальні установи та спеціалізовані лікувально-діагностичні установи), що фінансується більш-менш нормально, й другу — на місцевих бюджетах, де, за винятком, можливо, столиці та окремих міст, фінансування мізерне, і саме в ній процвітають вражаючі побори (хоча в обласній вони також є).

Чи можна миритися з цим далі? Відповідь очевидна — ні.

Яку систему вибирати нам?

Уже з десяток років ми говоримо про страхову медицину й, напевно, не слід її сахатися. До того ж, хіба хтось колись заявляв, що обов’язкове медичне страхування (ОМС) — стрижень, на який має «нанизатися» система? Ні, про ОМС говорилося як про частину в системі багатоканального надходження коштів у скарбничку охорони здоров’я.

Багато хто каже, що в разі ухвалення закону про ОМС ми загрузнемо у штрафних санкціях, згадуючи при цьому досвід Росії, доводячи, що у зв’язку з неефективністю економіки страхові фонди будуть порожніми.

Але економіка в нас, якщо читати урядові бюлетені, день у день працює все ефективніше й ефективніше. Щодо доцільності впровадження в практику охорони здоров’я ОМС, то можна зазначити, що в Польщі воно себе не дуже добре проявило, а можна звернутися й до досвіду Німеччини, де воно функціонує, як годинник.

Проте хіба погано, якщо до бюджету додадуться гроші зі страхових фондів, а штрафні санкції змусять-таки медиків працювати якісніше й відповідальніше?

Щодо самостійності й незалежності лікувальних установ. Із висоти своїх прожитих років, тридцятирічного лікарського стажу (половина — в організації охорони здоров’я), посилаючись також на думку багатьох моїх колег, можу сказати, сьогодні це — чистісінька теорія. А на практиці в наших нинішніх реаліях нічого цього в найближчому майбутньому бути не може.

Адже хто сьогодні скаже, скільки грошей необхідно заробити, аби оплатити комунальні послуги, капітальні ремонти лікарень, придбання нової медтехніки й устаткування, яке повсюди фізично й морально застаріло; відновлення автопарку, який не оновлювався понад десяток років, придбання оргтехніки, без якої працювати сьогодні немислимо; працю медпрацівників та інших осіб в охороні здоров’я і багато іншого? Ніхто цього точно сьогодні не скаже, бо ніхто всього цього жодного разу не полічив. Хоча акредитації лікувальних установ у країні показали, що більшість їх відповідає призначенню, насправді все було навпаки.

До речі, в Англії у 80-х роках минулого століття М.Тетчер намагалася частково перевести державну охорону здоров’я на приватні рейки. Це й стало однією з причин того, що вона пішла з посади прем’єра.

Згоден, нам слід розібратися з «ліжками» і фахівцями.

Ліжок у нас — надлишок, фахівців — надвиробництво, особливо т. зв. вузьких. Звісно, їх завжди не вистачатиме, якщо паперів у медицині, що їх неодмінно слід оформляти, буде так само багато, якщо лікарю-ординатору й надалі треба буде строчити щоденні щоденники (даруйте каламбур), а часу для очного контакту з хворими хронічно бракуватиме.

А тепер повернімося до сімейного лікаря. Запевняю: він — не панацея. (Для села — можливо, оскільки воно зараз занедбане.) І ось чому.

Колись, ще за царя, головною постаттю в загальній медичній практиці був земський лікар — прообраз сімейного. Він на двоколці колесив повітами, надаючи народові різноманітну медичну допомогу, бо інших спеціалістів в окрузі просто не було.

Потім, у міру вдосконалення медицини, вона почала спеціалізуватися й доспеціалізувалася майже до 100 спеціальностей (даруйте тавтологію). Жартували навіть, що є фахівці з правої й лівої ніздрі.

Але хоч би там як, сама по собі спеціалізація — справа прогресивна. Виходить, ми знову повертаємося до верховенства лікаря загальної практики, всупереч прогресові?

Дуже сумніваюся, що лікар загальної практики, та ще з нашою підготовленістю, знатиме й умітиме більше (чи бодай не менше), ніж окремо взятий фахівець.

Запитань виникає безліч.

Хто відповість на них?

Чому все вирішується в Києві?

Чи ми, лікарі-практики, маємо вкотре слухняно підкорятися?

Утім, якщо з користю для справи... Нехай лише ті, кому належить, доведуть це.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №1288, 28 березня-3 квітня Архів номерів | Останні статті < >
Вам також буде цікаво