Чистий четвер у календарі хірурга - Здоров’я - dt.ua

Чистий четвер у календарі хірурга

19 лютого, 2010, 14:38 Роздрукувати Випуск №6, 19 лютого-26 лютого

Коли дівчинку вперше привезли на прийом до Інституту хірургії і трансплантології АМН України, їй було 10 місяців, але важила вона всього.....

Коли дівчинку вперше привезли на прийом до Інституту хірургії і трансплантології АМН України, їй було 10 місяців, але важила вона всього... п’ять кілограмів. Кожен день міг стати для Насті останнім — уроджена патологія жовчних протоків спровокувала цироз печінки, розвинулася м’язова й кісткова атрофія, дитяча шкіра стала схожою на цигарковий папір. Лікарі не приховували: з такою патологією малюки не виживають. Але батьки не здавалися: не допомогли в рідному Луганську — поїдемо в столицю. У «Охматдиті» їх теж нічим не потішили. Медицина, кажуть, у таких випадках безсила. Але, очевидно, Бог почув материні молитви. Хтось порадив поїхати в «інститут Шалімова», знайти хірурга Котенка й показати йому доньку. Це єдиний шанс. А якщо й він не візьметься, то ніхто не допоможе...

Двічі народжені

Тепер дівчинка схожа на Дюймовочку — тонесенька, з величезними очима, така мініатюрна, що, здається, могла б легко сховатися й жити у квітці, як казкова принцеса. Насправді останні два місяці Настя провела в реанімаційному відділенні. Бували ночі, коли навіть дуже досвідчені медсестри впадали у відчай — чи дотягне дитина до світанку. Те, що дівчинку вже «підняли на поверх», тобто переклали у звичайну палату, — і є справжнє диво, принаймні так вважають Володимир і Ольга — Настині батьки, які тільки тепер згадали, що й вони вміють усміхатися.

— Це був складний випадок — десятимісячній дитині зробили трансплантацію печінки, — пояснює Олег Котенко, доктор медичних наук, керівник відділу трансплантації та хірургії печінки Інституту хірургії і трансплантології АМН України. — Дівчинка була дуже ослаблена, рішення приймалося нелегко, ризик невдачі наближався до 98%. Але іншого виходу в нас просто не було. Ризикнули. Тато став донором. Проте пересадка — це ще півсправи. Зазвичай, у 20—25% випадків, після трансплантації в дітей розвивається перфорація тонкого кишківника — з’являються виразки у слизовій оболонці, така особливість дитячого віку. Настю це лихо теж не оминуло — були перфорація, перитоніт, зробили операцію. Потім пережили пневмонію, лежала на апараті штучної вентиляції легенів, але з Божою допомогою ми її виняньчили, вилікували, перевели з реанімації.

Другий день народження Насті подарував тато Фото: Василь Артюшенко
Другий день народження Насті подарував тато Фото: Василь Артюшенко
Є в нас ще одна дитина, правда, старша — Жені вже 14 років. У нього теж діагностували недорозвинення жовчних протоків, розвивався цироз. Такі діти й до двох років не доживають — їх може врятувати тільки трансплантація печінки.

— Як же він дожив до підліткового віку?

— Він уже переніс дві операції Касаї. Це його і врятувало. Так називаються втручання, що дають тимчасове покращення, — життя пацієнта подовжується, але саму патологію усунути не вдається. До того ж такі втручання загрожують ускладненнями — утворюються численні спайки, які дуже утруднюють проведення трансплантації. Коли оперували Женю, цілих шість годин розбиралися зі спайками, щоб підібратися до печінки. Я думав, це ніколи не скінчиться. З операційної вийшов тільки наступного дня, о сьомій ранку...

Тепер і він, і мама, яка віддала синові частину своєї печінки, вже переведені з реанімації.

— З якими діагнозами потрапляють до вас дорослі і маленькі пацієнти?

— У наш центр діти потрапляють після того, коли від них уже відмовилися скрізь — і в місцевих, і в столичних лікарнях. Усе-таки наш центр спеціалізований, і в нас набагато більше можливостей, ніж у багатопрофільній хірургії.

Діагнози складні — первинний рак і саркоми печінки, холангіокарциноми, рак жовчних протоків, цирози печінки різноманітної етіології. Привозять маленьких дітей з уродженими гепатитами й цирозами печінки. На жаль, пухлини помолоділи — це однозначно. Вони стали агресивнішими, найбільш злоякісні пухлини — в дітей раннього віку. Тому ми тісно співпрацюємо з хіміотерапевтами — одні хворі проходять відповідний курс лікування до операції, інші — після. Щодня в операційній проводяться резекції — видалення частини печінки з приводу пухлин. І двічі на місяць робиться трансплантація печінки. Це в нас по четвергах.

— Такі операції поставлено на потік?

— Так. Починаючи з 2003 року, ми зробили 74 трансплантації печінки. Половина наших пацієнтів — дорослі. Решта — діти, причому 30 із них ще не досягли дворічного віку. До речі, 70% трансплантацій проводяться з приводу вірусних гепатитів.

У світі заведено, що трансплантологи займаються тільки пересадкою. Найчастіше йдеться про трупне донорство, це простіша операція. Хірурги-резекційники, своєю чергою, працюють лише з пухлинами. Але тепер трансплантаційні технології дозволяють розширити обсяги операцій на печінці хворим зі злоякісними пухлинами. Ще недавно багатьох із них вважали неоперабельними, наприклад якщо пухлина проросла в судину — у ворітну вену або печінкову артерію. Оскільки трансплантація багато в чому базується на судинній хірургії, це дозволяє вдаватися до її методик, видаляючи і відновлюючи уражені судини. Є й інші методики, які ще вчора здавалися нереальними. Коли пухлину неможливо видалити в організмі, печінку вилучають, потім, умовно кажучи, «відмивають» у тазику, видаляють пухлину й реінплантують — садять її на місце. До речі, так само працюють і хірурги-нирковики, коли це стосується пухлин нирок.

Я переконаний, що в центрі, який ми створюємо, спеціалісти зобов’язані володіти всіма методиками, які дозволяють не тільки видалити пухлину печінки, а й зробити пересадку. Тільки в такому разі ця установа матиме право називатися гепатологічним центром трансплантації.

— Важко уявити, скільки тривають такі операції.

— Трансплантація, приміром, триває від 20 до 24 годин. Це так звана повна операція: донор — реципієнт.

— А як же хірурги? Заміняють один одного на дві-три години — і знову в бій?

— Працюють дві бригади хірургів, але я стою на обох операціях — і з донором, і з реципієнтом. Команда, звісно, змінюється.

— Олеже Геннадійовичу, а ви як витримуєте добу в операційній?

— Тренуюся. (Усміхається). Коли бригада вже здатна обійтися без мене, я ненадовго можу вийти, щоб випити води або кефіру й ковтнути свіжого повітря. А потім повторюється процедура входу в операційну — і до столу...

— Якщо кілька разів «митися» протягом однієї операції — чистий четвер виходить.

— Треба ще налаштуватися на операцію, помолитися, подумати. Моя сім’я це добре засвоїла, вдома знають, що таке для мене четвер. Навіть молодший син Данило пам’ятає про це — в четвер до школи його відвозить дідусь, а в інші дні тижня — це мій обов’язок. Як і багато хірургів, я дуже марновірна людина. Коли запитують: «Усе буде добре?» — ніколи не киваю автоматично: мовляв, звісно. А відповідаю, що я і моя бригада зробимо все, аби було добре.

Улюблені жінки хірурга

Здається, зовсім недавно наш тижневик розповідав про двох сестричок, котрих оперував О.Котенко. Тоді вчинок дівчини, яка віддала частину печінки своїй сестрі, викликав і подив, і замилування, і нерозуміння: багато хто вважав таку самопожертву ризикованою. Відтоді минуло кілька років. Обидві сестрички живі-здорові, часто телефонують у відділення, приїжджають на обстеження. Маринка (вона тоді була донором) народила здорового малюка. Інша Марина, котра була найпершим донором печінки в інституті, народила доньку, вона, як і раніше, живе у Криму, запрошує в гості все відділення. В Олега Геннадійовича вже є цілий альбом із фотографіями малюків, — після таких операцій зв’язок із пацієнтами не переривається.

Безперечно, батьки Насті й Жені теж телефонуватимуть, поздоровлятимуть, запрошуватимуть у гості. Та це буде після виписки, до якої їм ще слід пройти нелегкий шлях. Катерина К., Женина мама, каже, що жодної хвилини не сумнівалася у благополучному результаті операцій, — побачила лікаря й зрозуміла: він неодмінно врятує її дитину. І хоча сама ще не відновила сили після резекції печінки, старанно доглядає сина й намагається побачити найменші ознаки того, що його стан поліпшується. На думку лікарів, це найкраща терапія, коли мати й батько незаперечно вірять у те, що, всупереч страшному діагнозу, їхня дитина виживе. На час госпіталізації донор, реципієнт, їхні родичі та хірург стають однією командою. Як каже Котенко, стають сім’єю. Для них усіх дуже важливо, щоб була енергетична і людська сумісність. Хірург повинен відчувати, що вони готові подолати всі складнощі, що вони йому довіряють. Тоді й буде результат. Якщо починаються сумніви — а чи треба? — тоді краще взяти тайм-аут або шукати іншу клініку й інших лікарів...

Це в кіно показують, як легко працюють хірургічні бригади у велетенських операційних. У нас, як ви розумієте, все не так: старі корпуси, старі операційні й стандарти неіснуючої держави. На всю столицю знайдете тільки два-три операційних блоки, куди подається стерильне повітря, як того вимагають міжнародні стандарти. І хоч би скільки говорили спеціалісти з охорони праці, що це порушення, — хто їх чує, крім самих медиків, які чадіють в операційних від випарів лікарських препаратів, від випромінювання моніторів і рентгенустановок. Більше того, площа операційних розрахована на міні-бригаду — хірург, анестезіолог, медсестра. Для відділу трансплантацій це дуже болісне питання: всі надії на новий оперблок, що будується. Кажуть, там усе відповідатиме світовим стандартам. А поки що операції світового рівня проводяться у старих стінах, хоча абсолютно незрозуміло — як вони там усі поміщаються та ще й злагоджено працюють.

— На операції кожні руки на обліку: у бригаді десять хірургів, чотири анестезіологи, три анестезистки і шість медсестер. Плюс лабораторна служба чергує, щохвилини готова зробити аналіз крові, — розкриває секрети О.Котенко. — У нас працюють монітори, ввімкнена рентгенапаратура, весь час проводиться холангіографія — досліджуються жовчні протоки. Коли я забираю печінку, я мушу так її розділити, щоб донорові залишилася частина печінки з протоками, з судинами, щоб його здоров’я не постраждало, тому кілька разів роблю холангіографію. І реципієнту робимо таке ж саме обстеження, а вшивши протоки, ще раз перевіряю, чи не постраждало жовчне дерево, чи все гаразд.

— Свого часу ви навчалися в Японії і одним із перших привезли передові методики в Україну. Щось змінилося за останні роки чи триває вдосконалення того, чого досягли?

— Мої вчителі — найкращі хірурги-гепатологи: в Кіото я навчався у знаменитого професора Койші Танакі. У професора Юджі Немури я навчився резекції печінки при холангіокарциномах, це дуже близько до трансплантації — дуже важка хірургія, коли оперується рак протоків печінки. У Массатоші Макуучі навчався, як лікувати рак печінки. Крім того, в Японії ми вивчали особливості трансплантації і всі розрахунки, необхідні для дитячих операцій. До речі, і в Кореї маю учителя — Сюн Гу Ліі, який віртуозно робить трансплантацію від двох живих донорів одному хворому. Якщо в людини маса тіла перевищує 90 кг, щоб вона вижила, треба взяти печінку вагою понад один кілограм. Оскільки одна частка печінки важить 750—950 г, треба знайти двох донорів.

Я теж робив таку операцію — у пацієнта була вага 108 кг, двоє його родичів погодилися стати донорами. В одного забрали ліву частку печінки, у другого — праву. Як відомо, цей орган здатний до регенерації, тобто згодом печінка набуває тих самих розмірів, які були до операції, отож здоров’я донорів відновлюється.

Те, що ми зараз робимо в нашому центрі, — це рівень японської хірургії печінки і трансплантації. Як відомо, найкращі фахівці в цій галузі саме японці.

— Ваше ім’я, напевно, внесене в міжнародний реєстр?

— Я член товариства хірургів-трансплантологів печінки, а також член інтернаціональної асоціації гепатобіліарної хірургії.

— Багато ваших колег розповідають, які операції вони роблять за кордоном. Вас часто запрошують оперувати в закордонні клініки?

— Ні. Тому що є таке поняття як ліцензія і контракт із пацієнтом. Якщо хтось розповідає, що їздить оперувати за кордон, — це твір на вільну тему. Я навчався не тільки в Японії й Кореї, а й у США і добре знаю, як професіональні асоціації захищають своїх від чужаків. Крім того, за кордоном заведено підписувати контракт пацієнта з лікарем, що оперує. І якщо в документі записане прізвище, припустімо, Шварц, то ніхто інший не має права доторкнутися до цього пацієнта. Навіть колеги Шварца з тієї ж клініки, в яку госпіталізували хворого, вже не кажучи про те, щоб дозволити це якомусь хірургові, який випадково прибув звідкілясь із Києва чи іншого міста. Подумайте самі, хто відповідатиме за результат операції? Невідомий гість клініки? Це в нас може таке бути, що приїжджають з-за кордону лікарі й отримують доступ в операційну, а хворі, як піддослідні кролики, все терплять. У закордонній клініці допоможуть «помитися», пустять в операційну: стій, дивися, що та як роблять, у найкращому разі — дозволять асистувати.

— У вас є улюблена медсестра?

— Це компрометуюче запитання?

— Ні, Олеже Геннадійовичу, я в хорошому сенсі слова. Одні хірурги більше цінують операційних медсестер, а інші — тих, котрі працюють в реанімації. Весь Київ знає, що найбільш досвідчені і спритні медсестри саме в інституті Шалімова — їх зманюють усі клініки й центри столиці. Хіба не так?

— Звісно, є. У якого ж хірурга немає улюбленої медсестри? (нарешті розсміявся серйозний Котенко).

— Оскільки ви оперуєте з двома бригадами одночасно, скільки ж у вас улюблених медсестер?

— Думаю, п’ять. Ні, шість... Ой, та в мене вони всі улюблені, бо ми тут не працюємо, а живемо своє життя, днюємо й ночуємо. Повірте, у нас дуже важко працювати, витримати такі операції випадкові люди не можуть. Усе побудоване на людських характерах, на милосерді й любові — любові до людей і до своєї професії. Коли ми святкуємо Новий рік чи День медика — вітаємо всіх, тому що в мене улюблені всі медсестрички.

— Ви — доктор медичних наук, до вас їздять навчатися хірурги з Росії та інших країн СНД. А майбутнім колегам — студентам київського медуніверситету — часто читаєте лекції?

— Ні, в столиці поки що не кличуть. Ми їздили в Запоріжжя — ректор медуніверситету запрошував читати лекції студентам, там цікавляться нашою темою.

Тепер я міркую над тим, як зробити більш ретельним моніторинговий контроль того, що в нас відбувається. (Наприклад, як змінюється кровотік у ворітній і печінковій венах після резекції або після трансплантації.) Інформацію про те, що і як ми робимо, треба аналізувати й готувати статті, це послужить фундаментальній науці — адже основні наукові відкриття за 20 останніх років відбулися саме завдяки трансплантології. Саме тому тепер ми маємо можливість проводити такі операції, про які раніше й не мріяли.

Листи очікування

І в інституті, і у відділі хірургії й трансплантології печінки відчувають підтримку Академії медичних наук, будують плани на майбутнє. На жаль, державна програма трансплантації фінансується так само, як і всі інші програми, — грошей катастрофічно бракує. Пацієнти в надії на порятунок місяцями стоять у списку на листі очікування. А той, кому пощастило, день операції вважає своїм другим днем народження.

У кабінеті О.Котенка на одній стіні — невеличка ікона, а на іншій — портрет О.Шалімова. На столі — фотографія синів, Івана й Данила. Дві копії батька — такі ж гарні зосереджені обличчя і проникливі блакитні очі. Молодший уже вирішив, що буде бізнесменом, — у них завжди багато грошей. А старший поки що мовчить, але навідується до батька у відділення. Той до часу оберігає сина від стресів — в операційну не пускає, не кожен дорослий може адекватно реагувати на такі картини.

Мені було цікаво, як і де знаходить підживлення хірург, щоб не годинами, а добу за добою стояти в операційній. Для Котенка найкращий релакс — відпочинок із сім’єю. У відпустку їздять у Крим, інколи — в Туреччину. Взимку були в Карпатах. Де саме? Треба зателефонувати дружині Олі, вона точно знає. (Нескладно здогадатися, хто вирішує організаційні питання.) Але, зважаючи на все, Олег Геннадійович чудово усвідомлює значення і вплив міцного тилу — без підтримки дружини, дітей та своїх батьків він би не зміг досягти того, чого досяг. Можливо, тому й небайдужий до сліз матерів, котрі звертаються до нього по допомогу і довіряють найдорожче у світі — своїх дітей.

— Перед операцією я сам собі створюю настрій, на мене зовнішні чинники не можуть вплинути — хтось щось не так сказав чи погода підвела, — каже О.Котенко. — Вірю в Бога. Буває, що під час операції раптом відкривається сильна кровотеча або щось іде зовсім не так, як треба. Тоді я зупиняюся, молюся,— і приходить потрібне рішення. Інколи напередодні телефонують мама або теща й нагадують, що завтра таке-то релігійне свято, краще не оперувати. Але якщо операція запланована, пацієнт налаштувався, то як відкладеш? Я прошу прощення в Бога і роблю свою справу. Адже якщо людина страждає, є загроза її життю — лікар зобов’язаний їй допомагати. У смерті й болю немає вихідних. Я вважаю, що в тому і є благословення Боже, що нам удається рятувати життя.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №38, 12 жовтня-18 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво