ЧИ ПОТРІБЕН НАМ РОБОТ ІЗ ЕНДОСКОПОМ? - Здоров’я - dt.ua

ЧИ ПОТРІБЕН НАМ РОБОТ ІЗ ЕНДОСКОПОМ?

22 вересня, 2000, 00:00 Роздрукувати Випуск №37, 22 вересня-29 вересня

З усіх медичних спеціальностей урологія нині, мабуть, одна з найбільш затребуваних. До того ж, в урологічних технологіях останніми роками відбувається справжній прорив...

З усіх медичних спеціальностей урологія нині, мабуть, одна з найбільш затребуваних. До того ж, в урологічних технологіях останніми роками відбувається справжній прорив. Зокрема, великих успіхів за кордоном і в Україні досягли в лікуванні аденоми (доброякісної гіперплазії передміхурової залози), а також сечокам’яної хвороби. Про них ішлося в інтерв’ю «Технологии в урологии», надрукованому в «Зеркале недели» 12 лютого нинішнього року. Читачі, які відгукнулися на публікацію, просять розповісти про майбутнє хірургічної урології та її найближчі перспективи в нашій країні. Про це кореспондент «ДТ» розмовляє з завідувачем відділення Інституту урології та нефрології, науковим ке-рівником Київського міського урологічного центру, професором кафедри урології Національного медичного університету, головним урологом Міністерства охорони здоров’я України, доктором медичних наук Сергієм Пасєчниковим.

— Урологія, як і вся медицина, — каже професор, — входить у нове тисячоліття, що називається, до зубів оснащеною ендоскопічною і лапароскопічною технікою, яка дає змогу виконувати найскладніші операції з малими травмами і для всього організму, і для конкретного органа або ділянки тіла. Тут не зайве зауважити: деякі традиційні хірургічні втручання — процедури досить жорсткі.

Перший ендоскопічний прилад, який дозволив без жодних розрізів зазирнути всередину органа, з’явився понад 100 років тому. Йдеться про цистоскоп, призначений для дослідження сечового міхура. Сьогодні ендоскопічна апаратура, яку використовують в урології, гінекології, гастроентерології та інших галузях медицини, практично досконала. Вона розвивалася паралельно з волоконною оптикою та електронікою, завдяки чому лікар отримав можливість побачити на телеекрані кольорове зображення невеликих ділянок тіла і навіть окремих деталей.

— У вашому інституті багато років тому винайшли метод дроблення каменів у сечовому міхурі з допомогою електрогідравлічного удару, який використовують у багатьох країнах. Як ви вважаєте, його будуть застосовувати, скажімо, в середині XXI століття, чи в перспективі є щось більш дійове?

— Винахід професора Єдиного знаменував собою справжню революцію. Проте недаремно від самого слова «впровадження» у багатьох талановитих людей, які мали нещастя жити в СРСР, на чолі виступав холодний піт. З величезними труднощами талановитий винахідник створив апарати «Урат-1» і «Урат-2», а на наступному етапі — установку «Байкал» для ультразвукової руйнації каменів у сечоводі.

Але поки колеса воза, себто радянської медичної промисловості, почали обертатися, цим одним із найперспективніших напрямів зацікавилися підприємливі люди на Заході. Залучивши до багатообіцяючої справи конверсійну технологію, вони швидко створили новий високоефективний неінвазійний метод, що дозволяє не вводити в сечовий міхур жодних інструментів. Причому він давав змогу дробити камені не тільки в сечовому міхурі, а й у нирках. Сьогодні таким способом у світі лікують 90 (а в деяких країнах і 99) відсотків випадків сечокам’яної хвороби. Ось із приводу чого шкодую. Тепер ми користуємося апаратурою (дуже, на жаль, недешевою), виготовленою у США, Франції, Німеччині, Ізраїлі та інших країнах.

— А пріоритет професора Єдиного за кордоном визнають?

— Так. Але нам від того не легше. Адже устаткування ми змушені купувати за кордоном. Тим часом технологія створення таких приладів німецькими фірмами була відома і радянським фахівцям. Однак, попри все, апаратуру, в основі якої лежить електрогідравлічний удар, на моє глибоке переконання, використовуватимуть і в наступному тисячолітті.

— Якби щось схоже винайшли у сучасній Україні, могли б у нас швидко довести такі прилади до серійного виробництва і продавати в інших країнах?

— Справа в нас, гадаю, зрушила з мертвої точки. В країні з’явилися люди, яким такі речі до снаги.

— На початку нашої розмови ви сказали, що сучасну хірургічну урологію важко уявити без ендоскопії. А що буде завтра?

— Ендоскопії сьогодні підвладне все, що вчора нам навіть не снилося. Урологи тепер можуть зазирнути не тільки в сечовий міхур, а й у сечовід чи ниркову миску. Причому виявлені там перешкоди чи вогнище хвороби можна відразу ліквідувати. Це вже роблять у міському урологічному центрі й, тим більше, в Інституті урології. В останньому нещодавно створено спеціальний відділ ендоурології, його очолив доктор медичних наук Сергій Возіанов, який до того стажувався два роки у Франції. Варто зауважити: Інститут урології має у своєму розпорядженні унікальну апаратуру, новітні зразки якої деякі відомі фірми надають нам для випробувань.

— Нещодавно мені довелося стати свідком складної нейрохірургічної операції. Природно, я перебував не в операційній — зображення передавали на монітор, встановлений в іншому приміщенні. Хірург користувався ендоскопом. Дивувало, що, оперуючи, він дивиться не на хворого, а на телеекран, який фіксує кожен рух його рук…

—Ми оперуємо так само. Ендоскоп дає величезні можливості. Нещодавно до міського урологіч- ного центру потрапив хворий із запущеним захворюванням передміхурової залози, типовим для пацієнтів віком за 50 років. Доброякісна гіперплазія ускладнювалася каменем у сечовому міхурі, що є протипоказанням для виконання ендоскопічних операцій, навіть найпоширеніших, визнаних у всьому світі «золотим стандартом». Адже спочатку потрібно видалити камінь. А якщо він твердий і це забере багато часу? Анестезія не нескінченна, її може забракнути на основний етап — саму аденому.

За кордоном де-не-де з’являються сміливці, які за одним разом роблять і те й друге, використовуючи такі нові технології, як, приміром, електровипарювання. Але лише тоді, коли пухлина невелика й операція триває недовго. При цьому застосовується не звичайний трансуретральний метод резекції, коли передміхурову залозу через сечівник вирізують електропетлею, а так звана вапоризація — сильне пропалювання, випарювання, яке відбувається без кровотечі. Проте такі можливості є далеко не скрізь. Тому поєднання доброякісної гіперплазії і каменя стає прямим показанням до відкритої операції. Тобто без усякої ендоскопїі — розріз сечового міхура, видалення каменя, а потім — пухлини.

Зваживши всі «за» і «проти», я пішов на трансуретральне втручання. Камінь змогли роздробити, використовуючи сучасну швейцарську установку, а пухлину передміхурової залози видалити з допомогою лазера. Ця унікальна апаратура придбана за кошти міського бюджету для лікування літніх киян. З кількох методик, наявних у нашому арсеналі, вплив енергією лазера — найбільше щадить здоров’я. Відтак пацієнт залишався в реанімаційному відділенні менше доби, на сьомий день уже був удома.

— Сергію Петровичу, поклавши руку на серце, ви таку операцію ще хоч раз повторите — чи ризик (для вас) занадто великий?

— Чому б і ні? Але, врахуйте, поєднання таких обставин трапляється, на щастя для хворих, далеко не щодня. Хоча, із суто професійного погляду, для хірурга камінь плюс аденома — подразник серйозний. Гадаю, такий «бар’єр» захотіли б узяти і деякі колеги. Адже поєднання методів, як у цій операції, наскільки я знаю, дотепер ніде у світі не використовували.

Ендоскопія стала для сучасної медицини справжньою панацеєю. Таким шляхом сьогодні можна виконати більшість операцій. Якщо ж говорити про нашу галузь, то в ній ендоскопічними і лапароскопічними (вводячи ендоскоп через прокол) методами користуються як при мінімальних пластичних втручаннях (приміром, на сечоводах), так і при радикальних видаленнях злоякіс-них пухлин передміхурової залози, сечового міхура, нирок або заочеревинних лімфовузлів — операціях надзвичайно копітких, трудомістких і багатогодинних.

— У фантастичних романах діють хірурги-роботи. Як ви вважаєте, таке, у принципі, можливо?

— Гадаю, ні. Втім, нещодавно з’явилося повідомлення, що за кордоном створена й апробована комп’ютерна система, яка здійснює надзвичайно серйозні оперативні втручання без прямої участі хірурга. По-перше, як стверджують її автори, необхідно полегшувати працю хірурга, звільнити його від надмірного напруження. Крім того, комп’ютеризована техніка стала доброю підмогою для відпрацювання трансуретральної резекції передміхурової залози, коли вона набула поширення, і в окремих випадках її могли проводити не найбільш досвідчені урологи.

«Машину» сконструювали, щоб зробити таке втручання мінімально травматичним і максимально ефективним. Адже кожна операція може дати ускладнення. Приміром, десь більш ніж потрібно, захоплено тканини — прорізається не тільки простата, а й порожнина прямої кишки. У мене є незвичайний слайд: триває операція, а хірурга поруч із хворим немає. Він стежить за тим, що відбувається, на моніторі. І все ж уніфікувати операцію на людському органі, по-моєму, практично неможливо. Кожен із нас неповторний не тільки як особистість, а й як біологічний об’єкт — у будь-якому «куточку» свого тіла.

— Хірургів такого рівня, як академік Олександр Возіанов і ви, можна, напевно, перерахувати на пальцях. Але ж хворому хочеться потрапити тільки до найкращого фахівця. По- моєму, щодо цього ми поки що теж не дотягуємо до світового рівня.

— Тут я з вами не згоден. Почнемо з того, що в Україні урологів не тільки не менше, а навіть більше, ніж у деяких розвинених країнах. У нас 18 великих урологічних клінік (не враховуючи відділень в обласних і міських лікарнях), на базі яких працюють кафедри медичних університетів і академій. Як правило, такою клінікою керує досвідчений фахівець.

— Тоді чому нові операції в нас починають освоювати через кілька років після того, як їх стануть робити за кордоном? Чому, незважаючи на світлі голови і вмілі руки багатьох українських урологів, у західних країнах загальний рівень цієї галузі медицини (утім, як і деяких інших) усе ж значно вищий?

— Мені здається, ці запитання належать до категорії риторичних. Скажіть, у вас є мобільний телефон?

— Ні.

— У Лондоні півроку тому парламент обговорював, як боротися з безробіттям. Було вирішено всім безробітним видати по мобільному телефону, щоб у них був постійний прямий зв’язок із біржею праці. Ось вам і відповідь. Закордонні колеги, які приїжджають до наших клінік, побачивши інструменти й апаратуру, з якими ми працюємо, тільки розводять руками. Зате коли українські урологи потрапляють на Захід, вони творять дива. Тут справджується знаменитий суворовський афоризм: «Тяжко у навчанні — легко в бою». Якщо наші будні порівняти з навчанням, то в обладнаних за останнім словом медичної техніки операційних українським хірургам рівних немає. Хоча постійний «бій» усе ж, швидше, не в них, а в нас. Як інакше назвати нескінченні тимчасові труднощі й окремі недоліки?

Про майстерність наших фахівців промовисто свідчить такий факт. Після ряду операцій, проведених у Голландії, президент асоціації українських урологів, директор Інституту урології та нефрології, академік НАН і АМН Олександр Возіанов отримав диплом, що дає право оперувати в будь- якій європейській країні. А таке на Заході, із його розвиненою системою медичного обслуговування, трапляється нечасто. Ще один приклад. Свого часу із Києва виїхав за кордон син відомого онкоуролога професора Леоніда Полонського. Хоча Полонський-молодший вважався в нас хорошим, досвідченим фахівцем, проте, на думку багатьох людей, які його знали, своєму знаменитому батькові в хірургічному мистецтві Борис Леонідович поступався. А в Німеччині він зараз процвітає.

— Хочу поставити вам наївне запитання: ви отримали за унікальну операцію, про яку ми говорили трохи раніше, хоч якусь додаткову матеріальну винагороду?

— Запитання справді наївне. Природно, що ні. У нас такі речі не практикуються. Хоча майбутнє української хірургії значною мірою залежить від майбутнього самих хірургів. Інакше кажучи, від перспектив, які сьогодні відкриваються перед ними. Тим часом наші матеріальні перспективи, як і раніше, залишаються дуже туманними. З тим, що зрівнялівка перешкоджає фаховому зростанню, згодні начебто всі, але… Чи можна собі уявити, щоб прославлений американський хірург Майкл Дебейки отримував на якусь сотню доларів більше, ніж звичайний лікар із провінційного госпіталю? Та американцеві за одну операцію платять стільки, скільки видатні українські хірурги Шалімов і Возіанов не отримали за багато років. У нас сьогодні людина, яка досягла у своїй професії вершин, заробляє на 50—100 гривень більше, ніж, пардон, посередній ремісник від медицини.

— Олександр Олексійович Шалімов розповідав мені, що в 70-ті роки він певний час працював у НДР. Причому на операціях нашого знаменитого хірурга були присутні і колеги з ФРН. І якось вони запропонували: «Переїжджайте до Західної Німеччини. Хірург вашого рівня заробляє 3,5 мільйона доларів на рік…»

—Так, стільки за рік не отримують всі українські урологи, разом узяті. Однак давайте перестанемо грати в кішки-мишки. У нашій Конституції записано: медичне обслуговування в Україні безкоштовне. Але ж, по суті, воно вже давно не таке. Вартість операцій неоднакова уже через те, що на них витрачають різну кількість матеріалу. Проте оперативні втручання потребують і різних зусиль — фізичних, нервових, інтелектуальних. Хірург тим і відрізняється від робота, що він програмує, прокручує в голові кожну операцію. Навіть якщо таку саму зробив буквально напередодні. Нашим видатним виконавцям — диригентам, скрипалям, піаністам, — слава Богу, почали, нарешті, платити за їхню неабияку майстерність. А високоталановитим лікарям, як і раніше, нараховують лише мізерну надбавку до окладу.

— Сергію Петровичу, зізнайтеся, перед операцією ви хвилюєтеся?

— Чесно кажучи, так. Хоча хвилювання намагаюся не вихлюпувати назовні. Щодо цього я типовий інтроверт.

— А чим знімаєте напруження після важкого дня — доброю порцією коньяку, прогулянкою, спілкуванням із друзями?

— Ейфорія з’являється без усяких допінгів. Вчені відкрили: коли людина почуває себе переможцем, у її організмі виробляється гормон ендорфін. Саме від нього залежить відчуття щастя. Таким чином, став перед собою важливу мету і, досягши її, почувай себе переможцем.

— Але відразу ж доводиться намічати нові рубежі, до яких потрібно прагнути. І так без кінця…

—Звісно. Але це й називається нормальним, щасливим життям.

***

Редакція «Дзеркала тижня» вітає Сергія Пасєчникова з 50-літтям. Бажаємо відомому українському хірургові-урологу нових великих перемог, від яких виробляється гормон щастя.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №31, 24 серпня-30 серпня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво