А ЗА ХВОРОГО ВІДПОВІСИ!

Я неодноразово писав (зокрема, в «Дзеркалі тижня»), що з організаційного боку для створення ефективної системи охорони здоров’я нічого особливого не потрібно. Досить бажання центрального відомства і народних депутатів. Однак саме його й немає.

Беручи участь часом в різноманітних нарадах, так званих «круглих столах» і форумах, слухаючи виступи їхніх учасників, я дивувався наївності чи (що набагато гірше) свідомому неприйняттю тези про відсутність альтернативи реформам у медицині. Особливо мене «вбивали» виступи, в яких йшлося про згубність ще одного податку для середнього, малого, іншого бізнесу і народу в цілому. Та хіба в радянський час на медицину, що була формально безплатною, не стягалися податки? Побійтеся Бога, добродії опоненти! Медицина в Союзі була безплатною тому, що держава, не доплачуючи людям зарплати і пенсії й відчутно знижуючи вартість товарів і послуг, методом реалізації різноманітних економічних схем брала ці витрати на себе.

У новій ринковій Україні, при незмінності принципу безплатності (стаття 49 Конституції, підтверджена двома рішеннями Конституційного суду) радикально змінилася суть фінансування медицини внаслідок передачі цієї функції з центру на місця.

Медицину було передано на місцеве фінансування, і тим її занапастили, до того ж дуже швидко. Вочевидь, що чим далі медицина від центру, то вона бідніша, на селі ж її практично немає. Чи можна що-небудь зробити за наших реальних умов, щоб виправити становище? Безумовно так. Слід лише розподілити відповідальність за охорону здоров’я між державою та громадянами.

Держава, попри мізерність бюджету, може забезпечити фінансування утримання баз лікарень і поліклінік, оснастивши їх основним медобладнанням і іншими засобами функціонування (зокрема, автотранспортом) державних програм. На плечі держави має лягти термінова й невідкладна медична допомога, операції, що дорого коштують, зарплата медпрацівників. Громадяни ж, через законодавчо оформлені страхові фонди (при загальнообов’язковому соціальному державному і добровільному медстрахуванні, за допомогою узаконених лікарняних кас, використовуючи пожертвування тощо) змогли б покривати інші витрати на лікування.

Природно, при набутті чинності закону про державне медстрахування на нас чекає новий податок. Ну й що? Хіба доплачувати сьогодні кому завгодно, не отримуючи якісного лікування і гарантій, краще?

Уже два роки сперечаються: чий проект закону кращий — «есдеківський» чи «нашоукраїнський»? Та міжпартійна боротьба настільки захопила авторів, що вони перестали розуміти: не має значення, чий закон, а важливо те, хто його реалізує. Адже є досвід Росії та Польщі, де, не опрацювавши механізми контролю, страхові фонди віддали в приватні руки й отримали «пшик». Тож нехай у нас фонди як безприбуткові контролюються (як продиктовано проектом) і державою, і самими фондами, і представниками громадськості — медичними асоціаціями. Основне — щоб гроші не вкрали.

І ось коли і держава, і народ забезпечать нашу медицину хоча б мінімально достатньою кількістю коштів, тоді й можна буде її реорганізовувати — ущільнювати, зміцнювати, диференціювати, спеціалізувати, поміщати в один простір тощо, перейменовувати й створювати нові посади лікарів і медсестер...

Неодмінним має залишитися лише одне — кожний громадянин України, поза залежністю від його фінансового становища, наявності чи відсутності грошей, має отримати належну медичну допомогу у будь-який час доби, у будь-якому місці своєї країни, а за можливості — й поза нею.

Торік при третьому читанні нардепи не ухвалили закон про державне медстрахування. Нині у комітетах Верховної Ради «крутяться» чотири законопроекти. В одній із центральних медичних газет була замітка про те, що для розгляду на сесії Верховної Ради визначений законопроект, підготовлений нардепами Франчуком, Богатирьовою та ін. Пройшла колегія Мінздоров’я. Судячи з її результатів, серйозно до впровадження в життя закону про ОМС ніхто не готується. Та й про яку готовність може йтися, якщо дотепер не розроблені уніфіковані стандарти лікування та діагностики. Знову чекаємо — а раптом?..