«Веселі боковеньки»: непросте повернення до себе - Довкілля - dt.ua

«Веселі боковеньки»: непросте повернення до себе

8 вересня, 2006, 00:00 Роздрукувати Випуск №34, 8 вересня-15 вересня

У «Веселих Боковеньках» нині рай: барвисто квітують численні клумби, буяє різнотрав’я, манять зат...

У «Веселих Боковеньках» нині рай: барвисто квітують численні клумби, буяє різнотрав’я, манять затишком зелені фортеці віковічних дубів і ялин, приваблюють незвичними формами екзотичні дерева, мліє під сонцем відділений від зеленого моря ажурним місточком острів кохання. Дендропарк живе своїм життям. Ці велетенські дерева, незліченне птаство, з якого найперше впадають в око фазани та лебеді, а ще — зайці, лисиці, і навіть двійко диких кабанів, котрі ховаються від людського ока в гущавині, навіть не підозрюють, що нині у «Веселих Боковеньках» триває час змін, час переходу на нову якість, можливо — повернення до остаточного втілення мрій засновника дендропарку херсонського поміщика Миколи Давидова, але на новому, сучасному, рівні. Можливо, розширення господарської діяльності виллється в якісь нові форми існування цієї зеленої оази серед українського степу. «Веселим Боковенькам», власне, до таких пертурбацій не звикати: парк бачив на своєму віку багато…

Зірка життя Миколи Давидова

Важко сказати, що саме послужило спонукальною ідеєю для Миколи Давидова, але мрія посадити парк у степу, як стверджують місцеві екскурсоводи, заволоділа ним іще з юності. Тож коли вчився на юриста, збирав саме ті книжки, які б допомогли йому втілити цей задум. Можливо, спонукала до цього романтична натура, успадкована від славного предка поета Дениса Давидова, можливо — нерозділена любов до доньки сусідського поміщика Ганни Бурдзункевич. Вона чи то не завважила палких почуттів Миколи Львовича, чи не змогла розділити їх, але вийшла заміж за приїжджого гусара. Доля її склалася трагічно: загинула молодою, похована в сусідньому селі Василівці. Зберігся чи то спогад, чи вже легенда про те, що коли труну з тілом Ганни привезли на ближню залізничну станцію Куцівка, Микола Львович встелив їй дорогу до цвинтаря трояндовими пелюстками. Чи так це було, чи ні — хтозна, але до кінця життя Микола Давидов так і не одружився. Чим не романтична легенда для майбутнього туристичного центру — дендропарку «Веселі Боковеньки»? Принаймні за трагічністю і силою внутрішньої драматургії не поступається історії кохання, що стала ідеологічним підґрунтям знаменитого парку «Софіївка» в Умані…

Очевидно, найбільшою любов’ю Миколи Львовича на все життя став майбутній дендропарк. Існує ще одна версія про те, що ідею створити цей зелений острів у степовому морі Давидову підказало спілкування з його молочною матір’ю простою селянкою Параскою Куделею, шанобливі почуття до якої він зберіг до кінця своїх днів. Як видно, взаємна повага між господарем парку та жителями навколишніх сіл стала, певною мірою, запорукою того, що парк вижив у найтрагічніші часи.

Батько Миколи Львовича довго не погоджувався надати землю під майбутній парк, ніби передчуваючи, що це дітище його сина поглине всю їхню маєтність. До того часу, як було виділено перші десять десятин у старому запущеному фруктовому саду, Микола Львович об’їздив Крим, Кавказ, побував у Росії, Німеччині, Франції, Італії, Данії, де передусім знайомився з особливостями розбудови парків, цікавився таємницями паркового мистецтва. Тож проект Іполита Падалки, за яким згодом розбивали парк «Веселі Боковеньки» (поруч протікає річка з такою назвою), оцінював уже не дилетант. Основні роботи, консультовані найвизначнішим на той час паркознавцем А.Регелем, закінчено в 1893 році. Микола Львович постійно розбудовував парк, до 1917 року продавши практично всі орні землі, що йому належали, хоча ще у 1912 році заповів своє дітище Південноросійському географічному товариству.

Громада — великий руйнач, але й велика сила …

Отже, після революційних подій 1917 року Микола Давидов, хоч уже ніби й не був поміщиком, власником земель, але ж таки залишався паном, а тому змушений був покинути рідні пенати. Проте на відміну від багатьох своїх колег по нещастю, він не подався за кордон — не тільки тому, що не мав достатньо грошей, а насамперед тому, що не міг покинути напризволяще свій парк. Якийсь час жив в Одесі, постійно листуючись із колишнім управителем парку Михайловським.

Якраз у ці роки розрухи та загального безладу дендропарк запросто міг піти за димом (із димарів осель навколишніх сіл), якби не громада сусідньої Іванівки. Тут не забули прихильності колишнього поміщика: він, ще коли мав статки, подарував селу гарну й сучасну, як на той час, школу (вона й досі збереглася), тож коли парк постав перед загрозою масового вирубування, іванівці організували цілодобове чергування і не дозволили нищити дерева. Саме за підтримки громад навколишніх сіл Давидов на початку 20-х років дістав можливість повернутися до свого парку. Іванівці й тоді не забували його: приходили працювати, розуміючи, що самотньому літньому чоловікові не впоратися із повсякчасною роботою, що її у чималому парку було чимало. А коли у 1924 році Микола Львович мав їхати до столиці клопотатися про долю парку, іванівці придбали йому новий костюм, бо колишній пан геть обносився, а нового купити не мав за що.

Найцікавіше, що співпраця між нинішнім дендропарком та Іванівкою (саме з цього села поетеса Тамара Журба та скульптор Андрій Німенко) триває й досі. Спільний проект Іванівської сільської ради (голова Людмила Корнєва) та дендропарку (директор Лідія Потапчук) став переможцем всеукраїнського та обласного конкурсів розвитку місцевого самоврядування. Стосується він створення інфраструктури для відпочивальників, а отже — розвитку в цьому куточку Кіровоградщини зеленого туризму. Старе адміністративне приміщення дендропарку, на думку авторів проекту, цілком можна переобладнати під невеличкий готель (до 30 осіб), відкрити тут маленьке кафе, крамничку чи кіоск з прохолодними напоями. Усе це, безперечно, привабить туристів, яких тут поки що зовсім небагато — до чотирьох тисяч на рік.

— До нас, — розповідає Лідія Потапчук, — в основному, приїздять люди небагаті, які не можуть собі дозволити дорогого відпочинку.

Після реалізації проекту, загальна вартість якого зовсім невелика — 122 тисячі гривень, цим людям відпочивати тут стане набагато зручніше. Частина коштів уже надійшла на рахунок, тож роботи скоро розпочнуться. Трохи допомагає і обласний бюджет — із 2003 року він фінансує проект реконструкції малих архітектурних форм: уже відновлено центральні ворота дендропарку, винний погріб (дуже цікава споруда, яку ще слід реставрувати всередині, правда, свого вина тут немає, але щось небанальне придумати можна), нині триває реставрація центрального фонтана. Але непрофінансованим залишається відновлення доріг і доріжок, каналізації, освітлення.

Три кити «Веселих Боковеньок»

Хоча тут є штучне озеро Кит (викопане у формі цього могутнього ссавця), але мова не про нього, а про тих трьох китів, які мають зміцнити економіку дендропарку, вивести його на новий, сучасний рівень.

Тривалий час тут функціонувала Веселобоковеньківська селекційно-дендрологічна дослідна станція, що підпорядковувалася Харківському науково-дослідному інституту лісового господарства і агролісомеліорації імені Г.Висоцького. Серед відомих науковців, які працювали тут, називають Павла Бадалова та його сина Костянтина, Федора Павленка та Федора Щепотьєва. Ці та інші науковці займалися селекцією горіха, фундука, дуба, досягши непоганих результатів. Але віддаленість наукового центру вкупі із суспільними змінами, спричинилися до того, що дендропарк став занепадати. Свого часу була занедбана система поливу екзотів, споруджена ще засновником парку, і хоча у 80-х роках її відновили, останнім часом вона знову не використовується.

З 2000 року парк виокремлено як самостійне державне підприємство, що входить до складу обласного об’єднання «Кіровоградліс». Коли в Міністерства культури з’явився безневинний додаток — туризм, хтось з обласних чиновників вирішив, що «Веселі Боковеньки» слід підпорядкувати управлінню культури і туризму. Дійшло вже до підготовленого проекту рішення, яке мала затвердити сесія облради минулого скликання. Але начальник управління культури і туризму Наталя Овчаренко, ледь не в останній момент дізнавшись про це, забила на сполох: управління не має ні ресурсів, ні спеціалістів, ні досвіду утримувати такий серйозний об’єкт. Рішення відклали.

Нині дендропарком активно опікується обласне управління лісового господарства. Начальник управління Іван Захарченко ділиться задуманим:

— Вже цієї осені ми суттєво поповнимо колекцію дерев і чагарників новими екзотичними породами (до речі, на такі акції управління масово запрошує журналістів, які таким чином отримують можливість не лише знайти цікавий матеріал, а й посадити своє дерево. — С.О.). Крім того, кожен лісгосп обіцяє встановити тут щось привабливе для туристів: набори лісових меблів, дитячі гойдалки, альтанки тощо. Хочемо також вдосконалити і розширити туристичні маршрути, поліпшити екскурсійне обслуговування.

Звичайно, зусиль лише лісівників замало: слід було б організувати відповідні автобусні маршрути, а для цього, звісно ж, треба мати якісні дороги, яких у наших степах ще не вистачає. Звернеш із траси — проїхати треба всього кілька кілометрів, але тряска бруківка 50-х років минулого століття так дасть себе знати, що іншого разу оминатимеш її десятою дорогою.

Проте не тільки за рахунок туризму мають намір виживати у «Веселих Боковеньках». Бджільництво, горіхівництво, розведення новорічних сосонок і ялинок — ось ті три кити, які мають тримати економіку дендропарку. І якщо мед сьогодні порівняно дешевий, то на саджанці фундука, яких тут 72 сорти (деякі пройшли сортовипробування, деякі — ще ні) відчувається чималий попит, їх замовляють уже не десятками, як раніше, а тисячами.

— Погано тільки, — ділиться наболілим Лідія Потапчук, — що наша кондитерська промисловість зорієнтована на імпортний фундук, а він же набагато нижчої якості, ніж наш — ароматний, крупний. Та й сортувальні машини на фабриках налагоджені для роботи з дрібними ядрами.

Добрі прибутки мають принести насадження новорічних сосонок і ялинок. Сіянці їхні схожі на грядочки молодого кропу, але ось поряд — лісок по коліна, а туди далі — вже по пояс…

* * *

Десь так — поволі, нелегкою щоденною працею та турботами зберігають «Веселі Боковеньки» свою красу, розвиваються, міцніють, аби, пристосувавшись до вимог нового часу, донести її й до наступних поколінь, як мріяв невиправний романтик і альтруїст Микола Давидов.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №38, 12 жовтня-18 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво