Треба щось робити з цим вуглецем - Довкілля - dt.ua

Треба щось робити з цим вуглецем

1 липня, 2005, 00:00 Роздрукувати Випуск №25, 1 липня-8 липня

Україна — унікальна країна. Справді, якщо викиди на душу населення в нас такі самі, як у Японії чи країнах ЄС, то за інтенсивністю викидів вуглецю на 1 млн...

Україна — унікальна країна. Справді, якщо викиди на душу населення в нас такі самі, як у Японії чи країнах ЄС, то за інтенсивністю викидів вуглецю на 1 млн. дол. ВВП ми впевнено посідаємо перше місце в світі, випереджаючи ту саму Японію більш як учетверо. Крім «важкої спадщини минулого», у цьому винна політика багаторічного субсидування енергоємних галузей національної економіки й передусім підприємств гірничо-металургійного й паливно-енергетичного комплексів.

Ні для кого не секрет, що від самого початку здійснення ринкових реформ в Україні всі уряди субсидіювали ресурсо- й енергоспоживання в експортоорієнтованих галузях економіки, де інтенсивність викидів СО2 найвища. Безумовно, ринок певною мірою звільнив нашу економіку від надлишкових потреб, притаманних командно-адміністративній системі управління народним господарством. І відповідний спад виробництва з екологічної чи кліматичної точок зору може розглядатися як позитивне явище. Але, на жаль, лише експортоорієнтовані галузі й лише шляхом неефективного використання енергії та сировинних матеріалів дозволяють Україні заробляти валюту, необхідну для обслуговування зовнішнього боргу та закупівлі товарів критичного імпорту. Тому уряди субсидіювали та, схоже, мають намір продовжувати субсидування відповідні галузі шляхом звільнення їх від податків, встановлення занижених ставок платежів за викиди забруднюючих речовин в атмосферу або ж шляхом надання різноманітних непрямих і прихованих субсидій.

Як приклад пошлюся на Закон «Про проведення економічного експерименту на підприємствах гірничо-металургійного комплексу України», підписаний Л.Кучмою 14 липня 1999 року. Шляхом списання пені та штрафів, звільнення від цілої низки обов’язкових податків і, що найважливіше, зниження ставки податку на прибуток до 9% цей закон започаткував безпрецедентне субсидування підприємств гірничо-металургійного комплексу, де викиди СО2 на одиницю продукції вчетверо-вп’ятеро перевищують середньоєвропейські показники.

Така політика спричинила цілком передбачувані зміни в структурі промислового виробництва. У результаті Україна стала чи не єдиною країною, котра експортує переважно енергоємну сировину й напівфабрикати, виробництво яких пов’язане з найбільшими викидами парникових газів.

Оскільки Кіотський протокол зобов’язує країни скоротити власні викиди СО2, а не споживання товарів і послуг із високим вмістом «матеріалізованого» вуглецю, це неминуче призводить до «втечі» енергоємних виробництв до країн, котрі, подібно до України, мають значний надлишок квот на викиди парникових газів і тому не приділяють належної уваги їхньому скороченню. Експортуючи енергоємну продукцію з високим вмістом «матеріалізованого» СО2, ми не лише сприяємо виконанню Кіотських зобов’язань країнами-імпортерами, а й покращуємо їхнє навколишнє середовище, оскільки широкий спектр забруднюючих речовин локальної дії осідає на території нашої країни. На жаль, мало хто з прибічників вступу України до ВТО замислюється на тим, як міжнародна торгівля вплине на величину надлишку квот на викиди парникових газів, який наша країна отримала відповідно до Кіотського протоколу, або на стан навколишнього середовища та здоров’я населення в основних індустріальних районах країни. І що цей надлишок поступово скорочується в результаті глобальних процесів економічної інтеграції, подальшого поглиблення міжнародного поділу праці й нарощування обсягів торгівлі товарами та послугами з високим вмістом матеріалізованого вуглецю.

Для країн — членів ОЕСР така торгівля дуже прибуткова. Так, за даними Економічної комісії ООН для Європи, 1999 року викиди однієї тонни СО2 в Україні «сприяли» приросту ВВП у розмірі 2, а в Західній Європі — 41. Тому купляючи тонну української сталі (труб, феросплавів, алюмінію, цементу чи мінеральних добрив), вони тим самим заощаджують свої квоти на викиди. Що ж стосується вітчизняних експортерів енергоємної продукції, то вони, самі того не підозрюючи, займаються прихованим, але цілком легальним експортом українських квот на викиди парникових газів (ПГ), оскільки в собівартості їхніх товарів і послуг закладено плату за викиди СО2, яка в Україні, на відміну від ОЕСР, усе ще є нульовою.

Будучи реалістом, я розумію безперспективність будь-яких спроб із боку України розпочати переговори з країнами — імпортерами української продукції з високим вмістом матеріалізованого вуглецю про повернення в країну частини квот, зекономлених останніми в результаті імпорту нашої продукції. Тому залишається сподіватися, що рано чи пізно який-небудь допитливий чиновник із Мінекономіки чи РНБО зацікавиться тим, а яка ж, власне кажучи, «вуглецева складова» нашого експорту? Або, іншими словами, яка частина національної квоти на викиди ПГ прихована в кожному мільйоні доларів США, отримуваних від експорту сталі, цементу чи іншої енергоємної продукції. Далі він займеться нескладною арифметикою й перемножить поточну ціну дозволу на викид однієї тонни СО2 на європейському або світовому ринку на кількість тонн СО2, «матеріалізованого» в основних групах нашого експорту. І якщо твір буде того самого порядку, що й величина експортної виручки, то як щирий патріот наш чиновник негайно направить відповідну доповідну записку своєму керівництву. Мине ще трохи часу, і на чергове засідання Кабінету міністрів України буде винесено питання про коригування (перегляд, кардинальну зміну тощо) структури нашого експорту в бік зменшення його енергоємності з метою встановлення контролю над прихованим експортом національних квот на викиди ПГ.

Подібно до нашого чиновника, я також є патріотом, і тому хочу, аби таке засідання відбулося не 2012 року (так би мовити, «під завісу» першого періоду дії Кіотських зобов’язань), а в поточному році. І винести на це засідання потрібно не технічні питання на кшталт визначення національного органу з розгляду й реалізації проектів Спільного виконання (СВ), а розробку Національного плану розподілу квот на викиди ПГ між основними галузями національної економіки та ключовими джерелами викидів.

Розробка такого плану є винятково актуальним завданням, оскільки до початку повномасштабної міжнародної торгівлі квотами та скороченнями викидів залишилося трохи більше як два роки. Добре продуманий і політично нейтральний розподіл прав на викиди між найенергоємнішими галузями економіки дозволить уряду не лише контролювати структурні зміни в економіці, а й створити внутрішній ринок торгівлі дозволами на викиди ПГ. А вже ринок сам подбає про те, щоб скорочення викидів СО2 та інших парникових газів у рамках проектів СВ відбувалося найефективніше.

Відповідно до даних, наведених в останньому Національному звіті про кадастр ПГ в Україні за 2003 рік, найбільші викиди мали місце в паливно-енергетичному та гірничо-металургійному комплексах, хімічній промисловості та промисловості будівельних матеріалів. Тому передусім між цими галузями має відбутися розподіл лімітів на викиди. Потім такий самий розподіл повинен бути здійснений між окремими підприємствами цих галузей. Очевидно, що прозорий і справедливий розподіл лімітів вимагатиме аналізу історичних тенденцій розвитку підприємств, а також прогнозів майбутніх рівнів викидів як для економіки країни в цілому, так і для окремих її галузей і виробничих потужностей.

Визначення кількості лімітів на викиди, які мають розподілятися в 2006—2007 рр., передбачає встановлення певної «верхньої межі» на викиди підприємств і галузей, включених у НПР. Цілком очевидно: така межа повинна бути досить «жорсткою», аби змусити підприємства й цілі галузі реалізувати дешевий потенціал скорочення викидів ПГ. Ясна річ, питання «верхньої межі» повинне вирішуватися, виходячи зі стратегічних планів розвитку економіки, прогнозів національних викидів, оцінок питомих витрат і потенціалу скорочення викидів в окремих галузях, конкурентоспроможності окремих галузей і довгострокових прогнозів попиту на експортовану продукцію, а також інших важливих для країни чинників.

Таким чином, оперуючи кількістю лімітів на викиди ПГ, які передаються ключовим галузям економіки, а також інструментами розподілу лімітів між головними джерелами викидів, уряд зможе не лише «підштовхнути» найбільш енергоємні підприємства до інноваційних змін, а й контролювати структурні зміни в економіці країни.

Передумовою для розробки Національного плану розподілу квот на 2008—2012 р. є наявність національного кадастру та реєстру викидів ПГ. Такий план необхідний із багатьох причин. По-перше, він стимулюватиме інноваційний розвиток в енергоємних галузях економіки. По-друге, зменшить залежність від імпорту енергоносіїв. По-третє, дозволить бодай якось згладити структурні перекоси в національній економіці й диверсифікувати експорт. І, нарешті, допоможе сформулювати державну політику стосовно надлишку квот на викиди протягом 2008—2012 р.

Уточнені результати прогнозування економічного розвитку й пов’язаних із ним викидів ПГ, виконані на підставі Національної стратегії України зі спільного виконання й торгівлі викидами, дозволяють стверджувати: за будь-якого хоч почасти ймовірного сценарію розвитку країна матиме надлишок квот на викиди ПГ принаймні до 2020 року. Це означає — протягом першого періоду дії Кіотських зобов’язань національний надлишок дозволів на викиди становитиме приблизно 1757—1825 млн. тонн СО2-еквіваленту, або приблизно 351—365 млн. т СО2 щорічно протягом 2008—2012 років.

Теоретично цей надлишок може бути проданий на міжнародному ринку дозволів (квот) на викиди ПГ. Проте практично зробити це не дуже просто через позицію окремих потенційних покупців із країн — членів ОЕСР, котрі заявили, що вже сьогодні готові придбати певну кількість квот на викиди, але за умови, що Україна або інші країни-продавці реінвестують отримані кошти в розвиток національної інфраструктури, необхідної для повномасштабної участі в Кіотських механізмах, і в природоохоронні програми, зокрема, у проекти СВ. Тому єдино можливий шлях «освоїти» багатомільйонні надходження від продажу нашого надлишку квот — це якнайшвидша розробка й реалізація так званої Схеми зелених інвестицій (СЗІ), яка передбачає форвардний продаж частини надлишкових дозволів на викиди.

Головна мета СЗІ — залучення на внутрішній ринок закордонних покупців, котрі не бажають купувати український надлишок квот на викиди, що утворився в результаті падіння обсягів промислового виробництва в 90-ті роки, а не цілеспрямованих дій зі скорочення викидів ПГ. Зрозуміло, участь у такій схемі закордонних покупців дасть їм цілу низку економічних переваг. По-перше, доступ до дешевих дозволів на викиди, що дозволить мінімізувати витрати на виконання власних Кіотських зобов’язань. По-друге, полегшить проведення діалогу про довгострокові інвестиції в український енергетичний сектор. І, по-третє, що не менше важливо, залучить приватні компанії.

Україні така схема вже сьогодні може принести значні кошти. Останні дозволять створити відповідний фонд і акумулювати стартовий капітал для цілеспрямованої «декарбонізації» національної економіки шляхом скорочення енергоємності ВВП, яка, без перебільшення, є нашою ахіллесовою п’ятою. Це дозволить не лише скоротити викиди парникових газів, а й отримати низку додаткових вигод, як, приміром, зменшення залежності від імпортованого палива та скорочення витрат на лікування захворювань, викликаних забрудненням атмосферного повітря. Необхідною умовою для здійснення форвардної торгівлі квотами є наявність прозорого реєстру прав на викиди, який дозволяє відслідковувати шляхи «міграції» ЕУК (тобто, квот) з однієї країни до іншої, а також регулярно оновлюваного національного кадастру викидів.

Що ж стосується недоліків або ризиків, пов’язаних із реалізацією СЗІ, то їх лише два. По-перше, проданий надлишок національної квоти на викиди ПГ неможливо використовувати в майбутньому. По-друге, якщо країна неправильно спрогнозувала темпи й характер економічного зростання на найближчі 10—15 років, то продаж значної частини надлишку квот теоретично може спричинити їхню недостачу в майбутньому й, таким чином, необхідність додаткового скорочення національних викидів ПГ.

На закінчення слід сказати: Україна належить до тих країн, котрі можуть отримати чималу вигоду від гнучких механізмів Кіотського протоколу. У результаті продажу надлишку прав на викиди ПГ у країну можуть прийти значні фінансові ресурси. Реалізація проектів Спільного виконання дозволить залучити прямі іноземні інвестиції в найбільш енергоємні галузі національної економіки. Проте в країні досі не створено інфраструктуру, потрібну для продажу квот на міжнародному ринку дозволів на викиди ПГ або залучення інвестицій у проекти СВ, не кажучи вже про інституціональний потенціал, необхідний для розробки довгострокової державної політики в цій сфері. І якщо Україна не хоче опинитися на узбіччі Кіотського процесу, спостерігаючи за прогресом в інших країнах із перехідною економікою, вона повинна негайно вжити всіх необхідних заходів, аби сповна скористатися тим унікальним шансом, який їй дає Протокол. Одне слово, «треба, добродії, справу робити!»

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №34, 14 вересня-20 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво