Що нам Хортиця, що ми Хортиці… - Довкілля - dt.ua

Що нам Хортиця, що ми Хортиці…

27 травня, 2005, 00:00 Роздрукувати Випуск №20, 27 травня-3 червня

Хортиця — найбільший острів на Дніпрі, його довжина 12,5 і ширина 3 кілометри. За свою багатовікову історію він ніколи не відчував до себе дефіциту уваги...

Хортиця — найбільший острів на Дніпрі, його довжина 12,5 і ширина 3 кілометри. За свою багатовікову історію він ніколи не відчував до себе дефіциту уваги. Про це свідчать виявлені археологами стоянка епохи неоліту, сліди кіммерійців, скіфів, сарматів, хозарів, печенігів, половців, ранніх слов’ян, що збереглися до наших днів серед 80 історичних пам’яток. Гранітні скелі Хортиці, що здіймаються на 35 метрів над річкою, — найдавніші гірські породи на території України. Як стверджують учені, їхній вік перевищує два мільярди років.

Окрім того, що на Хортиці представлені всі ландшафти України, острів має живу колекцію понад 1200 рослин, включаючи десятки рідкісних і ендемічних. Багато представників острівної фауни (близько 250 видів) занесені до Міжнародної та Української Червоних книг.

З огляду на ці обставини в 1958 році острів Хортиця було визнано пам’яткою природи місцевого, а в 1963-му — республіканського значення. Два роки по тому він став Державним історико-культурним заповідником. Постановою Верховної Ради від 6 квітня 1993 р. заповіднику було присвоєно статус національного. До його складу, крім Хортиці, увійшли прилеглі острови та скелі.

Проте, незважаючи на серйозне зміцнення статусу воістину унікальної природно-історичної пам’ятки, що перебуває у віданні Мінкультури, його майбутнє, як і раніше, викликає побоювання. Одне зі свідчень цього — вислів міністра культури й мистецтв Оксани Білозір, котра недавно відвідала Запоріжжя: «Ми приїхали на вашу Хортицю і побачили, що це руїна».

До проблем Національного заповідника «Хортиця» наш тижневик уже звертався у публікації «Острів невезіння» (див. «ДТ», №41, 2002 р.). Продовженням порушеної теми став організований з ініціативи редакції круглий стіл за участю міського голови Запоріжжя, кандидата філософських наук Євгена КАРТАШОВА, директора культурного центру «Хортиця», кандидата історичних наук Валерія КОЗИРЄВА і директора Запорізького обласного краєзнавчого музею, доктора історичних наук, професора кафедри українознавства Запорізького національного технічного університету Георгія ШАПОВАЛОВА.

«ДТ»: Дискусії про те, яким має бути заповідник, ведуться багато років, але про формування узгодженої думки в суспільстві поки що говорити не доводиться. Розкажіть, будь ласка, про ваше бачення цієї проблеми.

Є.Карташов: Найважливішим у розвитку національного заповідника є збереження історичності Хортиці. Для цього необхідно підняти всі знакові об’єкти острова. Друге завдання — створення привабливих умов відвідування Хортиці як для любителів історії, так і для тих, хто бажає відпочити. У цьому немає ніяких суперечностей, оскільки всі історичні місця передбачають формування певної інфраструктури.

Г.Шаповалов: Розкид думок стосовно того, якою бути Хортиці, змінюється разом зі змінами у нашому житті. Особливо чітко це виявилося в останні 13—14 років, коли спектр поглядів розширився до взаємовиключних. З одного боку виступають ті, хто попросту бажає за рахунок острова будь-якою ціною «зрубати» гроші, а заодно і прихопити для себе ділянку землі. З другого — непримиренні прихильники того, щоб природу Хортиці залишити недоторканою. Як на мене, істина десь посередині. Безумовно, острів необхідно розвивати як своєрідне унікальне сховище пам’яток історії і природи. Їх треба досліджувати, музеєфікувати і, не завдаючи шкоди, водночас демонструвати людям.

«ДТ»: Перейдімо до конкретики. Наприклад, у заяві міської асоціації «Захистимо Хортицю» йдеться про те, що острову «потрібно раз і назавжди дати спокій! Хортиця з усіма її 2387 гектарами навіть у теперішньому стані — САМОДОСТАТНЯ територія, що має життєдайний вплив не лише на безпосереднє навколишнє середовище, а й на стан справ у планетарному масштабі. Ця земля не потребує жодних штучних доповнень, особливо урбанізаційного характеру».

Є.Карташов: Тоді давайте побудуємо величезний паркан навколо Хортиці, повісимо великого замка, щоб на острів ніхто не мав права ступати за винятком обраних. Але ж усі визначні пам’ятки світу для того й існують, щоб із ними могло ознайомитися якнайбільше людей.

В.Козирєв: Цілком згоден із Євгеном Григоровичем. На мій погляд, проблема в тому, що Хортицю використовували і продовжують використовувати як інструмент у політичних процесах. Можна як завгодно довго говорити про острів як про певне езотеричне, духовне начало, ідеалізуючи та фетишизуючи його, але не можна забувати про те, що Хортиця — частина міської території. Інакше за міркуваннями про космічні речі залишаться поза увагою інтереси конкретних людей.

«ДТ»: Однією з особливостей заповідної Хортиці є те, що острів розташований у центрі міста. На його території проживає більш як 1,5 тисячі людей. Окрім того, тут розміщено кілька десятків господарських об’єктів — санаторії, бази відпочинку, готелі, ресторани, водні станції, навчальні заклади… Чи можливе їхнє гармонічне сусідство з заповідником?

Є.Карташов: З огляду на завдання, поставлене урядом, усі землі Хортиці мають належати національному заповіднику. Та я вважаю, треба дивитися на речі реально. Чи здатний заповідник забезпечити життєдіяльність усіх об’єктів, що знаходяться на території острова? Звісно ж, ні. І, гадаю, у найближчі 20 років він не матиме у своєму розпорядженні таких можливостей. Тому сьогодні потрібно розмежувати землі державної, комунальної власності та національного заповідника. Це дозволить забезпечити нормальні умови для тих, хто живе і працює на острові. З кожним із них необхідно укласти договір, що передбачає передачу земель, які звільняються, заповіднику за окремо складеним графіком.

У принципі, для міської влади найпростіше передати всю територію у відання заповідника і забути про неї. Але ж люди, котрі живуть на острові, повинні мати такі ж умови, що й інші городяни. А нині їхні права помітно обмежені. Зокрема жителі острова не можуть оформити своє житло у приватну власність. Хіба це відповідає нормам демократичної держави, в якій найвищою цінністю є громадянин?

Кажуть, на території одного з національних парків Франції стоїть маленький непоказний будиночок, який зовсім не вписується у загальний краєвид. Та цю будівлю влада не може прибрати протягом ось уже 60 років, оскільки її власник не погоджується. Відверто кажучи, такий підхід для мене є більш прийнятним, ніж позиція тих, хто б’є себе в груди, бажаючи довести власну патріотичність. Від цього, погодьтеся, тільки груди стануть більш увігнутими, а от людина кращою не стане.

Упевнений: необхідно чітко розуміти, що діється на острові і що там потрібно зробити через 5, 10, 15 і 20 років. А коли комусь хочеться облаштувати заповідник за кілька днів, то це, щонайменше, несерйозно.

В.Козирєв: Як на мене, земельної проблеми у заповіднику взагалі не існує. Її створюють штучно, як і проблему Хортиці загалом. Питається, хто заважав протягом десяти років державі в особі Міністерства культури та його національного заповідника виводити орні землі в цілину? Тому, чесно кажучи, незрозуміло, чому адміністрація заповідника настільки наполеглива у прагненні одержати в безроздільне користування всю землю острова? Спробуймо розібратися. На 700 гектарах острівної землі господарює лісгосп. У віданні ДСП «Хортиця» — до речі, єдиного сільгосппідприємства в системі Мінкультури — понад тисячу гектарів. За десять років із них не став заповідним жоден гектар. Земля продовжує оброблятися, але ДСП «Хортиця» не сплачує за користування нею ані копійки. І водночас господарство, яке фактично управляє половиною острова, вимагає, щоб землю йому передали де-юре. Та коли мова заходить про розмежування території, на це чомусь не звертають уваги. Акцент робиться на неможливості передачі в міську власність якихось там 200—300 гектарів. Тоді дозвольте запитати, а хто ж займатиметься комунальним, транспортним, торговельним, медичним обслуговуванням людей, які живуть і працюють на острові? Я вважаю, що міськвиконком — це такий самий орган виконавчої влади, як і дирекція заповідника. Коли завгодно, ніхто не має права ігнорувати думку міської ради, оскільки в розбудову острова вкладено гроші платників податків. Подобається це комусь чи ні, але інтереси кожного з 700 тисяч запоріжців на острові є. Тому, виконуючи закон про статус національного заповідника, представники міської громади мають право взяти на себе частину функцій заповідника на час перехідного періоду. Зрозуміло, йдеться не про наукові та природоохоронні завдання, а про суто господарські, з якими адміністрація заповідника справитися не може. Механізм розв’язання цієї проблеми зовсім нескладний. Досить згоди міністерства, на підставі якої Кабмін видає розпорядження. Що ж до профілакторіїв і баз відпочинку, то нехай вони існують на Хортиці вічно, але з обов’язковою умовою — ці заклади не повинні змінювати профіль своєї діяльності.

«ДТ»: Напевно, ці проблеми сьогодні не стояли б так гостро, коли б Міністерством культури до 1 січня 1995 року був розроблений і затверджений генеральний план розвитку заповідника, як це передбачалося постановою Верховної Ради.

Є.Карташов: Генплан розроблений і затверджений сесією Запорізької міськради і Міністерством культури минулого року. Звісно, цей документ потребує доопрацювання. Проте, як то кажуть, процес удосконалення нескінченний.

Г.Шаповалов: Дозволю собі нагадати, що до 1965 року острів мав суто утилітарне призначення. І коли колишній заступник голови Запорізького облвиконкому Микола Петрович Кіценко відстоював ідею створення на Хортиці історико-культурного заповідника, цей намір, відверто кажучи, був досить авантюрним. Якби йшлося про Чигирин або Батурин, їхня історична цінність на той час ні в кого не викликала сумнівів. Що ж до Хортиці, то заявляю про це з цілковитою відповідальністю: станом на 1965 рік на острові не було жодних науково доведених слідів перебування запорізького козацтва. Так, були записи Якова Павловича Новицького, Дмитра Івановича Яворницького, але це — легенди, а не матеріальні свідчення, що можуть бути представлені як наукові артефакти. Єдине, чим апелював Кіценко, — це письмові джерела, що свідчили про перебування біля Хортиці фортеці Дмитра Вишневецького — першої Запорізької Січі. Та оскільки матеріальних пам’яток на той час не було, це позначилося і на формуванні першої концепції розвитку заповідника. А коли врахувати, що в її розробці могли брати участь фактично всі охочі, то немає нічого дивного в тому, що все звелося до створення новоробів і меморіалів. Досить пригадати: виношувалися плани створення на Хортиці пантеону українських гетьманів із перепохованням їхніх останків. Проте за останні два десятиліття ми стали свідками сенсаційних відкриттів на острові: підняття кораблів, скіфське городище, поселення часів Київської Русі... Зрештою, на Малій Хортиці або острові Байда знайдено залишки Січі Вишневецького. З огляду на це закономірним є запитання: чи враховує ці відкриття генеральний план розвитку заповідника? На жаль, ні. Утворилося ніби «двовладдя»: з одного боку, є непоганий проект розвитку острова, а паралельно існує реальна Хортиця з величезною кількістю знайдених пам’яток, і з іще більшою — незнайдених. Як бути з ними, коли концепція не передбачає найголовнішого — дослідження острова? Відкриття чергової пам’ятки відразу ж породжує питання: а що з нею робити? Особливо в тому разі, коли вона не вписується в уже затверджену концепцію. По приклади далеко ходити не треба — так було з піднятою із дна Дніпра козацькою чайкою, яку потім, як виявилося, і поставити начебто нема куди.

Є.Карташов: Справді, створення музею судноплавства було включено до генплану в останній момент.

Г.Шаповалов: Хоча, якщо я не помиляюся, його створення передбачалося ще 1974 року постановою ЦК. Проте цей музей ніби випадав із контексту. Адже він не вписувався у початкову концепцію розвитку, яка, на жаль, не позбавлена недоліків. Наприклад, мені здається недоцільним спорудження пам’ятника «Козаки в дозорі». Можливо, 30 років тому він був би доречним, але сьогодні це скульптура у стилі «а-ля Сталінград». І навряд чи варто на початку третього тисячоліття реанімувати ідею, яка виникла 40 років тому. Тоді це було пробачно — не було пам’яток, не було що музеєфікувати і навіть пишатися не було чим на Хортиці. Сьогодні все це є.

В.Козирєв: Я б звернув увагу на ще один принциповий момент. Образ Хортиці, безумовно, є досить привабливим у плані ідейного об’єднання регіонів. І це особливо актуально після настільки тривалих і болісних політичних процесів, які довелося пережити нашій країні. Проте це в жодному разі не дає права на спроби своєрідного заповідного екстремізму, відомих з радянських часів. Пригадайте, як по команді з центру до Феофанії звозили з усієї України церкви, млини, хати для створення етнографічного комплексу. Щось подібне спостерігається й у наші дні, коли Мінкультури пропонує областям «скинутися» експонатами на створення історичних комплексів у Запоріжжі або Батурині. Вибачте, але це не те що непрофесіонально, а просто неетично стосовно регіонів.

«ДТ»: Тоді закономірне запитання: де шукати реальні джерела фінансування заповідника?

Є.Карташов: Звісно, можна жити надією на те, що згодом у держави буде достатньо коштів для утримання заповідника. Та поки цього немає, єдиний вихід — створення умов для самоокупності Хортиці. Інакше проблеми й надалі замикатимуться у зачароване коло. Вкотре приїде новий уряд, побідкається, які погані справи на острові, а Хортиця так і залишиться зі своїми бідами.

Г.Шаповалов: Гадаю, у пошуках відповіді на це запитання не зайве пригадати досвід радянських часів. Тоді відвідання музею на Хортиці було обов’язковим елементом у туристичних програмах. І діяв закон, відповідно до якого всі туристичні організації відраховували кошти на розвиток музеїв і пам’яток. А коли сьогодні хтось вважає, що культуру вдасться підняти лише за рахунок державного фінансування і так званих добровільних пожертвувань, то він глибоко помиляється.

В.Козирєв: Цілком згодний із тим, що заповідник має заробляти гроші. А для цього багато його об’єктів — як наявні, так і заплановані — мають стати не суто музейними, а функціональними, особливо якщо це муляжі-новороби. От, скажімо, комплекс «Запорізька Січ», що нині будується. На його базі необхідно створити гнучку госпрозрахункову структуру, доходи якої спрямовуватимуться на розбудову заповідника. Коли ж ні, то та ж «січ» за кілька років розвалиться, оскільки не знайдеться грошей на охорону…

«ДТ»: Ідея функціональності передбачає широке залучення відвідувачів. Час від часу доводиться чути про план представлення Хортиці та Запоріжжя як туристичної Мекки. Проте, схоже, на практиці ця ідея не виходить за межі декларації. Адже туризм — серйозний вид бізнесу. Та чомусь при розробці плану розвитку заповідника думку професіоналів-туроператорів ураховано не було.

Є.Карташов: Безперечно, система туризму має передбачати глибоку теоретичну і практичну підготовку. В місті вже над цим працюють. Створено спеціальну робочу групу, готуються відповідні плани з урахуванням досвіду головних туристичних центрів. Що ж до заповідника, то його розвиток ми передбачаємо в комплексі з будівництвом низки торговельних, культурних і спортивних об’єктів у місті. Тоді як на самій Хортиці має бути створена мінімально необхідна інфраструктура, що забезпечує комфортні умови перебування туристів протягом дня.

Г.Шаповалов: До речі, Запоріжжя — не лише Хортиця. Це ще й Дніпрогес у комплексі з унікальним урбаністичним середовищем соцміста. Тут повністю реалізовані ідеї великого Корбюзьє, вперше у світі побудовано двох’ярусне житло. Є ще й архітектура старого Олександрівська — своєрідна і по-своєму приваблива.

В.Козирєв: Питання про туризм надзвичайно актуальне, та, на жаль, воно практично не враховане в концепції розвитку заповідника. На мій погляд, винний у цьому відомчий підхід. Кілька років тому в поведінці міської влади спостерігалось якесь загравання: кому варто передати заповідник — Минекології чи Мінкультури; Хортиця повинна мати статус національного парку чи історико-культурного заповідника? Щось схоже відбувається і з туризмом. Адже коли розібратися, чиновнику від Міністерства культури глибоко байдужий розвиток туризму з однієї простої причини — він не бачить у цьому інтересу ні відомства, ні свого особисто. От і виходить, що сьогодні в заповіднику 76 співробітників, зокрема шість бухгалтерів, але немає жодного субрахунка, госпрахунка, жодного структурного підрозділу. А кінний театр на острові за сезон відвідують близько 10 тисяч туристів. Адже він — гнучка госпрозрахункова структура, подібних до якої на Хортиці має бути багато.

«ДТ»: Можливо, однією з таких може стати комплекс «Запорізька Січ», який будується нині, й ідея створення якого виношувалася ще з 1965 року? Проте його спорудження викликає чимало критичних зауважень. Йдеться про те, що експонати комплексу не становлять ніякої історичної і культурної цінності, грішать бутафорністю, а саме будівництво завдає суттєвої шкоди заповідній території острова.

Є.Карташов: Відтворення Січі, гадаю, викличе інтерес у туристів. Кожна будівля комплексу буде в робочому стані. Там будуть представлені різні види діяльності козацтва, і це створить додатковий інтерес для відвідувачів заповідника.

В.Козирєв: Думаючи про цей комплекс, пригадую часи, коли мені доводилося очолювати закордонні делегації. Перед поїздкою закуповувалися сувенірні пластмасові козаки місцевого виробництва. Особлива цінність цих виробів полягала в тому, що в сувенірі вміщувалася пляшка горілки. Митниця ж дозволяла вивозити не більш як літр, а так удавалося збільшити кількість алкогольних подарунків. Прозріння настало після того, коли побачив, що деякі діячі культури, перетнувши кордон, просто викидали козаків як непотрібну тару. Я зрозумів: як у нейлоні, кримплені, болоньї, так і в пластмасі, ми відстаємо від закордону на десятки років. Те ж саме стосується і демонстрації нашої історії. Я категорично не згодний із думкою міського голови. Такий підхід до музейної справи — із серії примітивних програм для школярів молодших класів: ось, діти, такими були козаки, такою була зброя тощо. Нормальному ж туристу потрібна достовірність, фольклорність і етнографічність. Коли 2000 року вкотре вирішувалося питання про спорудження комплексу, він називався фольклорно-етнографічним. Та потім виявилося, що фольклору там немає і близько. Тоді вирішили зосередитися на історико-культурній темі. Та річ не в назві, а в сутності. Цей музей із муляжів і новоробів має бути інтерактивним, щоб він став схожим на містечко живої історії, де козаки збираються на віче, у церкві хрестять дітей, у кузні працює коваль… Інакше як на суто музейний об’єкт на нього чекає доля не гордості краю, а його ганьби.

Г.Шаповалов: За великим рахунком, на Хортиці відбувається те, на що хворіє вся Україна. Наприклад, від Михайлівського собору в Києві у захваті далеко не всі. І від чергової ідеї з відновлення Десятинної церкви — також. Та ж картина і в інших містах, де дуже гостро стоїть питання про збереження і музеєфікацію пам’яток. Це цілком закономірно, оскільки в усьому світі цінується якість першотвору. Напевно, за бажання і в Запоріжжі можна побудувати піраміду, вищу за Хеопсову. Та який у цьому сенс?! Один мій мудрий учитель казав, що є талант виконавця, й є талант замовника. Ніхто сьогодні не пам’ятає багатія, котрий замовив Леонардо да Вінчі портрет дружини і домагався якісної роботи. Я зовсім не применшую таланту майстра, просто хочу підкреслити умови, що сприяють створенню шедевра. А в Запоріжжі склалася ситуація, коли є сумлінний виконавець, який намагається щось зробити, але немає замовника, котрий від початку до кінця знає, яким має бути цей комплекс. Адже замовником був 40 років тому Микола Петрович Кіценко. А ті, хто сьогодні намагається реалізувати його проект, керуються або наївними міркуваннями, або діють на догоду кон’юнктурі. Проте я зовсім не схильний вважати становище безвихідним. Просто необхідно назвати речі своїми іменами: коли вже зробили таку дурість і залучили до неї керівництво країни, необхідно прийняти концептуальне рішення. Тут я абсолютно згодний із Валерієм Кириловичем — містечко має бути живим, інтерактивним. Як, утім, і заповідник загалом. І це зовсім не буде зловживанням духовною цінністю Хортиці, її аурою. Звісно, за умови витонченого, а не грубого та примітивного уявлення у стилі містечка з фарбованими яйцями. Інакше кажучи, не варто перетворювати Хортицю на якусь подобу Андріївського узвозу.

«ДТ»: А як бути з тим, що перспектива розвитку заповідника переважно обмежується темою козацтва?

Є.Карташов: Історія Хортиці — це історія нашого життя. Тому острів має стати по-справжньому національним заповідником із відтворенням усього цінного, що було на острові; стати місцем поклоніння не лише для українців, а й для всіх поціновувачів історії. Реалізація цього завдання має передбачати розвиток і вдосконалення розроблених раніше планів. Необхідно розкрити як життя і діяльність запорізького козацтва, так і всі етапи буття острова, які репрезентують різноманітні епохи та культури.

В.Козирєв: Один із них — шлях із варяг у греки, на якому Хортиця була вузловим пунктом. На жаль, на догоду кампанійщині цій темі практично не приділяється увага, хоча саме вона дозволяє наблизити Україну до Європи, зробити нашу країну більш упізнаванною і зрозумілою.

Г.Шаповалов: Шлях із варяг у греки огинав усю Європу, сполучаючи території теперішніх 18 країн. Дніпро відомий як шлях транспортування перших металів. Наведу лише один приклад. На острові Готланд у Балтійському морі збереглася кам’яна пам’ятка X століття, так званий кенотаф — символічна могила вікінга Хравна, котрий загинув на Айфорі. Так у давнину називався відомий дніпровський поріг Ненаситець. Біля Хортиці знайдено генуезькі гармати XIV—XV століть. Тут відкрито єдине в Україні острівне скіфське городище, поселення епохи неоліту та бронзи. Тому при всій повазі до козацтва унікальність Хортиці все-таки ним не вичерпується. Вона — частина світової екосистеми. Лише усвідомивши це, ми зможемо по-справжньому оцінити роль і значення цього острова.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №1287, 21 березня-27 березня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво