Роль України в ренесансі ядерної енергетики - Довкілля - dt.ua

Роль України в ренесансі ядерної енергетики

16 грудня, 2005, 00:00 Роздрукувати Випуск №49, 16 грудня-23 грудня

Шок від ядерних катастроф поступово минає. Навіть страшне слово «Чорнобиль» уже не лякає світову громадськість...

Шок від ядерних катастроф поступово минає. Навіть страшне слово «Чорнобиль» уже не лякає світову громадськість. Водночас людство дедалі більше усвідомлює загрози, пов’язані з нафтою та вугіллям. Тому і пропозиції ядерників, які тривалий час знаходилися ніби в тіні, на цьому тлі виглядають дедалі привабливішими. Наступного року європейці планують провести в ЦЕРНі епохальні експерименти з проникнення в глибші шари мікросвіту. До речі, у цьому проекті бере участь і серйозна українська команда.

Вчені США, котрі під тиском американської громадськості були змушені на якийсь час законсервувати роботу над суперколайдером під Чикаго, сьогодні намагаються надолужити прогаяне і наздогнати європейців. На фундаментальних напрямах ядерної фізики потужно розгортають дослідження росіяни, японці. Хоча в самій Україні колись могутня ядерна фізика майже померла, але й у нас розпочалися розмови про прикладні перспективи ядерної енергетики. І це можна досить просто пояснити: не за горами час, коли один за одним виходитимуть із ладу побудовані колись ядерні реактори, і тоді цілком реально країна може опинитися над розбитим енергетичним коритом.

Про те, що слід зробити, щоб вийти із загрозливого становища, фахівці уже висловлювали свою думку на сторінках «ДТ» (№ 35, 10—16 вересня і № 41, 22—28 жовтня 2005 року). Сьогодні ми наводимо думку голови Державного комітету з ядерного регулювання Олени МИКОЛАЙЧУК.

— Олено Анатоліївно, серед енергетиків часто можна почути про те, що наближається ядерний ренесанс. Створюються цілком нові, дуже перспективні реактори, багато країн розширюють свою ядерну програму: Фінляндія, Китай, Росія... Проте ми навіть не можемо визначитися із запитанням: скільки нових блоків нам варто будувати?

— А це, до речі, зовсім не просте запитання. І головне — його не можна ставити першим. Але чомусь усі дискусії зводяться до того, скільки нам ще потрібно побудувати: 2, 11 чи 35 атомних блоків? Я чула навіть цифру 54. Насправді є одне принципове запитання — чи будуватимемо їх узагалі? Це перша проблема, яку необхідно вирішити. Нам насамперед потрібно повернутися до стану готовності розвивати атомну енергетику, яка втрачена.

Справа в тому, що всі блоки проектувалися за критеріями 70-х років. Сьогодні застосовувати ті радянські правила просто смішно — після аварії багато чого переглянуто, але післячорнобильські вимоги часто-густо були надмірними, при цьому зберігаючи орієнтацію на певну технологію. Обпікшись гарячим молоком, ми дмухали на холодну воду.

А після здобуття Україною незалежності розроблялися і переглядалися ті правила, які визначали критерії і вимоги з безпеки експлуатації і виведення з експлуатації вже наявних об’єктів, а критерії та принципи вибору майданчика і створення нових установок не розроблялися. Вважали, і почасти виправдано: навіщо придумувати правила польоту на Марс, якщо ми туди ніколи не полетимо? Але сьогодні їх треба розробляти, щоб компетентно говорити про те, скільки і яких атомних станцій нам необхідно. Комітет уже починає цю роботу, але швидко з нею навряд чи можна впоратися.

Сьогодні кожен чинник потрібно розглядати й оцінювати з погляду сучасних знань і уявлень. Наприклад, якщо відкриваєш правила 1987 року і застосовуєш їх до діючих майданчиків, де розташовані АЕС, то розумієш парадоксальність ситуації. Так, запорізький майданчик і територія навколо неї вочевидь не підходять для такої мети і не можуть бути затверджені, тому що в цьому регіоні висока населеність і близькість до каскаду водоймищ. Активні карстові процеси цілком перекреслюють перспективи рівненського майданчика. І потрібно сьогодні збирати команду радіологів, геофізиків, гідрогеологів та інших фахівців, щоб зрозуміти — чи всі чинники враховані, чи достатньо й адекватно оцінені.

І це не єдина проблема, в якій необхідно розібратися перед тим, як запитувати про будівництво нових станцій. При цьому не можна не пригадати про те, що наш досвід проведення тендерів на вибір типу ядерної установки дуже обмежений і не викликає оптимізму (те ж таки СВЯП-2 Чорнобильської АЕС). А виходить, нам доведеться вчитися і виробляти правила нової, найчастіше незнайомої нам гри. І не загальні правила (вони є), а конкретні, які по пунктах відповідають на запитання: як? що? коли? Це непросто, тому що в післячорнобильських правилах є норми, які можуть намертво заблокувати тендер, оскільки вони орієнтовані на інші реактори.

У зв’язку з цим завдання комітету бачу в тому, щоб виробити систему критеріїв і підготувати набір нормативних документів. Це дозволить цивілізовано провести тендер, приміром так, як це зробили фіни. Перед будівництвом п’ятого в їхній країні реактора було проведено тендер, у якому брали участь американці, французи, росіяни. Вироблена система критеріїв дозволила вибирати з урахуванням як економічних чинників, так і безпеки. Виграли французи. Так слід зробити і нам.

— А чи готове Мінпаливенерго сформулювати чіткі критерії, щоб оцінити матеріали, які подаватимуться на тендер?

— Не впевнена, але це ще один доказ на користь того, що цим потрібно займатися сьогодні. Необхідно визначитися, які кроки можуть привести до мети. Якщо ренесанс ядерної енергетики дійсно розпочнеться і ми захочемо в ньому взяти участь, може статися, що просто не встигнемо сісти у поїзд, який рушає. На шляху можуть виникнути перешкоди, яких зараз нібито немає. Так, сьогодні можна легко замовити устаткування для атомних станцій. Навіть кажуть про його надвиробництво, у будь-якому разі про це в статті в «ДТ» говорив В.Горбулін.

Проте це зовсім не означає, що таке становище збережеться завтра, коли на подібне устаткування з’явиться попит. Це устаткування високотехнологічне, і у світі мало заводів, які його роблять. Добре, що українські заводи самі багато чого можуть виготовити для своєї енергетики і навіть для інших країн. Приміром, логічно розглянути питання створення в Україні виробництва корпусів реакторів, тому що існують і певні інфраструктурні передумови, і свій метал.

— А хто може стати нашими партнерами у цій справі? В.Горбулін у своїй статті згадував Росію...

— Є і невеликі країни, котрим цікаво було б скооперуватися з нами. Приміром, Чехія і Словаччина, Болгарія, Угорщина. Можливо, Польща, якщо зважиться створювати атомну енергетику. Всі ці країни розташовані близько, вони нам зрозумілі, з ними легше налагодити зв’язки й кожна з них має свій мотив для співробітництва.

Звичайно, не можна псувати стосунки і з Росією. Ми з нею давно співробітничаємо. Але треба розуміти, що не можна орієнтуватися тільки на неї. До речі, якщо ядерний ренесанс розпочнеться, росіянам, не виключено, буде не до нас. Більш того, вони не захочуть пов’язувати себе з нами, тому що їхні потужності будуть перевантажені, зайняті виготовленням комплектуючих для своїх реакторів. У нас самих величезні можливості, особливо якщо ми все передбачимо і заздалегідь підготуємося до ймовірного буму.

Проте якщо ми всього цього не зробимо, горезвісні 11 блоків залишаться на папері, тому що це надскладні технологічні об’єкти, які потребують значних матеріальних вкладень. Причому, можливо, навіть гроші буде не дуже складно знайти, а от укласти їх виявиться складним завданням. Адже потрібен певний досвід, якого у нас немає. Формально Україна не реакторобудівна країна — ми лише проектуємо окремі агрегати для реакторів в Індії, Китаї. За час незалежності Україна не побудувала жодного нового реактора.

— А як же реактори на Рівненській і Хмельницькій АЕС?

— Це було закінченням того, що фактично було побудовано за старими, нехай і згодом модернізованими, проектами радянських часів. А зараз багато чого змінилося, і ми повинні бути в стані готовності до нових проектів. Є чимало складових, які потрібно розглянути, і щось почати робити з нуля.

Саме тому треба заздалегідь провести аналіз, адже незнання може стати серйозним обмежувальним чинником. У цій роботі не може бути ніякої політики, фахівці повинні усе грамотно прорахувати. Тільки тоді можна починати будувати один блок, потім другий і ще 20 або 40... Але якщо стосовно кожного окремого майданчика підіймати таку бучу, вийде дорого, неякісно і непродуктивно. Потрібно сьогодні готувати майданчики для майбутніх реакторів, як і всю документацію, щоб не робити все це потім похапцем.

— Ядерна енергетика має ще один делікатний аспект — психологічний. Пригадайте, які протести людей проти ядерної енергетики відбувалися в радянські часи після чорнобильської катастрофи. Як ви залучите населення на свій бік?

— У Європі в останні роки були проведені опитування громадської думки і з’ясувалося, що, крім Австрії, на континенті в середньому 67% населення досить прихильно ставляться до ядерної енергетики. Одна претензія до ядерників: має бути вирішена проблема захоронення ядерних відходів. Причому переважна більшість європейців вважають, що питання із захороненням необхідно ефективно вирішити вже сьогодні, а не залишати онукам.

У ролі яскравого позитивного прикладу розповім, як фіни працювали зі своєю громадськістю, коли виникло питання про будівництво нового реактора і глибокого сховища для зберігання відпрацьованого ядерного палива. Розглядалося кілька місць зберігання, і кожній домогосподарці було доставлено проект того, що збиралися робити. У документах були перераховані всі плюси і мінуси, розказано про можливі проблеми і про те, як їх планують вирішувати.

Потім були проведені громадські слухання. Будь-яка фінська «баба Параска» могла висловити свою точку зору. При цьому все протоколювалося, обговорювалося і надсилалося в уряд, а потім у парламент. Кожен член парламенту міг ознайомитися з усіма висновками, з точкою зору вчених, громадськості. У результаті і місцева громада, і уряд, і парламент підтримали будівництво об’єкта. Тим самим шляхом пішли угорці при виборі майданчика для сховища радіаційних низько- і середньоактивних відходів. Вони навіть провели референдум — «за» висловилося 90,7%! Фантастичний результат. Влада переконала народ, що це буде безпечно. І люди повірили: влада всі можливі ризики усуне.

У нас «найвужче» місце в ядерній енергетиці — захоронення відходів. Ми тут мало просунулися з 90-х років, коли тільки починали це. Зовсім мало зробили із захороненням чорнобильських відходів і трохи поліпшили становище на майданчиках. Проте досі у нас не вибране навіть місце для захоронення відходів.

— Здається, академік Суботін запропонував захоронити увесь чорнобильський блок та й узагалі радіоактивні відходи у скельних грунтах?

— Тільки шведи якось просунулися з геологічним похованням відходів. Але вони — багаті люди і вирішили глибоко закопати їх. У деяких країнах відходи захоронили в глибоких шахтах. Але не кожна для цього підходить. Вугільні шахти, яких у нас так багато, не підходять. У Німеччині розглядали, але так і не схвалили варіант залізорудних шахт. Але це все у нас мають перевірити фахівці і дати грамотну кваліфіковану відповідь. І вже потім йти до людей, які живуть у регіоні, і переконувати їх.

Якщо ми збираємося розвивати атомну енергетику, то повинні займатися цим уже сьогодні — без згоди народу цього не зробиш, а сподіватися на те, що вдасться отримати її після початку робіт з будівництва станцій, украй легковажно. Якщо атомники не хочуть проводити референдум, це зроблять за нас. І повернуть події так, що побудувати АЕС узагалі не вдасться. Більш того, якщо ми не навчимося працювати з людьми і розпочнуться масові протести, нашу електроенергію не купуватимуть західні країни, до нас не прийдуть західні інвестори... Загалом, це буде зовсім не ренесанс.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №38, 12 жовтня-18 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво