ПОДОРОЖ БЕЗ ЗАДОВОЛЕННЯ, АЛЕ НЕ БЕЗ МОРАЛІ УРИВКИ ЗІ ЩОДЕННИКА ГОЛОВИ ПАРТІЇ ЗЕЛЕНИХ УКРАЇНИ ВІТАЛІЯ КОНОНОВА

Шалена думка про мандрівку Південним Бугом виникла в мене під час виборчої кампанії до Верховної Ради. В одній із поїздок мені показали, звідки починається Буг, і серце відразу ж тенькнуло — я виріс на Бузі в далекому подільському селі Соколець на Вінниччині. Мама там і нині живе. І назва ріки велична: Буг — це польською Бог. Вирішив пройти річкою від витоку до гирла. Заодно й поспілкуватися з народом не в офіційній обстановці, а, як мовиться, у їх середовищі проживання. Саме тоді пообіцяв біля витоків встановити пам’ятний знак, щоб усім було зрозуміло — звідси починається могутня українська річка.

Загублені витоки

Минуло трохи часу, протягом якого, щоправда, ми зуміли програти вибори й засмутитися. Замовлений напис на камені був виготовлений, і влітку я приїхав у село на відкриття. Голова місцевого господарства Леонід Шиманський тепло поставився до ідеї Зелених установити пам’ятний знак і розвинув її далі: «Дарую вам гектар землі біля витоку Бугу. Посадіть тут, що хочете. А я з села прокладу бетонну доріжку, щоб, коли молоді надумають одружуватися, змогли приїжджати до місця, де народжується річка. Нехай пам’ятають, що землю і природу слід берегти — це життя і здоров’я їхніх майбутніх дітей».

Навесні ми, Зелені, обов’язково посадимо біля витоку Південного Бугу діброву, а поки що... гостинний хазяїн виставив частування. Народ з нагоди встановлення каменя вирішив гуляти грунтовно, швидко «розігрілися»...

Я собі напланував, що ніч проведу біля джерела, помолюся на початку шляху і почну плисти Бугом, аби закінчити шлях в Ольвії, де стоїть чаша Аполлона. Та ба — зрозумів, що ніхто звідси ще довго не піде, а про те, щоб напнути намет і виспатися, годі було й думати. Помолитися теж не вдасться — навколо люди, а звернення до Бога — дійство досить інтимне.

Годинник показував восьму, сонце сідало. На щастя, місцеві Зелені головний горілочний удар узяли на себе. Вольовим зусиллям змусив себе одягти похідну форму, взути черевики американської піхоти, спеціально придбані для цієї подорожі, і попрощався: «Хлопці, ви тут пийте, а я пішов».

Занурення в народ

На зустрічах, на які сьогодні народ заманюють роздачею слонів чи безплатними концертами, нічого всерйоз не з’ясуєш — із залу лунають майже ті ж самі класичні запитання, відомі з часів «Золотого теляти»: «Чому в продажу немає тваринного масла, і чи не єврей ви?» На цьому спілкування з «людиною з центру» закінчується. Мені ж захотілося побачити те, чого жодна статистика чи навіть доповідні місцевих Зелених партпрацівників не висвітлять.

Люди розкриються і будуть відвертіші, якщо посидиш із ними за вечерею, вип’єш чарку, поспиш у їхній домівці. Я це знав, проте й побоювався: якщо народ відмовив нам у вотумі довіри, то я їм людина чужа, з незрозумілими або невчасними ідеями. Та жодного відторгнення не відчув. Навпаки, скрізь утішали: «Хіба ж вас пропустять, там же самі вовки. А природу захищати треба. Все одно, крім вас, ніхто цього не робитиме». — «А чого ж не голосували»? Як правило, потуплювали очі, явно ніяковіючи. На зустрічах під час походу я відверто попереджав людей, що вже не депутат, що влади в мене жодної, а можливості впливу вкрай обмежені. Та у відповідь чув: «Ви все одно начальство з Києва, і тому що-небудь робіть — не можна далі терпіти. І причому тут парламент? У вас є партія».

Максима Горького колись під час мандрівок вразила гостинність українців і взагалі людей Півдня. Він згадував: щокроку, якщо просиш води, приносять глечик молока і окраєць свіжого хліба. Тоді навіть прочани, коли йшли молитися в Лавру, не брали з собою нічого — дорогою все дадуть, почастують, візьмуть на нічліг.

Гостинність ще збереглася в нашого народу. Повз хату йдеш — запрошують: «Заходьте — ми щойно борщ зварили». Щоправда, це коли впізнавали. А впізнавали часто. Просто дивовижно, як швидко селами прокочуються чутки, без газет, без радіо.

Як правило, у селах, де я зупинявся, на вечерю і сніданок подавали картоплю з малосольними огірками та сало. І не траплялося такого, щоб не поставили на стіл пляшку самогону...

Абсолютно фальшиво звучать зазіхання економічної еліти на владу на тлі народу, який так одноманітно і бідно харчується, хоча живе на кращих у світі чорноземах, виробляє пшеницю на експорт та ще й у врожайний рік! В одній хаті жінка накрила стіл — картопля та ті ж самі огірки. Я вийняв кільце ковбаси. Вона розчулилася до сліз: «Вірите? Ця картопля вже в горлі застряє! День у день тільки її й їмо».

Відчуття безвиході тяжко позначається на існуванні. Селяни не бачать перспективи. Скрізь вважають, що побут, порівняно з радянськими часами, різко погіршився. Пенсіонери, хоча пенсія в них і мізерна, в кращому становищі. Люди молоді й середнього віку взагалі не мають роботи й лише мріють про португальські заробітки на збиранні олив.

Мій ентузіазм згасав із заглибленням на південь. Спочатку траплялися села, в яких відверто обговорювали будь-які теми. Обмінювалися враженнями, плітками, цікавилися таємницями «придворного» життя, обсягом зарплат депутатів і міністрів, просили посприяти щодо різних проблем. При цьому цікавий парадокс: вільно матюкали Президента, невпевнено критикували обласне керівництво і вже зовсім непристойно підбирали хвости, коли йшлося про місцевих феодалів. Проте такі посиденьки породжували слабке відчуття готовності народу змінити нинішнє становище.

У Вінницькій та Хмельницькій областях ще відчувався зв’язок народу зі своєю історією. Майже в кожному селі розповідали легенду про скарб, закопаний поляками, гайдамаками чи козаками. Проте чим південніше, тим більше відчувається, що корені в народу вже не сягають попередньої глибини. Усе навколо змінюється, навіть сільська архітектура. Якщо в Хмельницькій і Вінницькій областях хатки білі, то в Миколаївській вони сині, а дахи стають більш плоскими. Біля Миколаєва вперше, коли попросився на нічліг, запитали: «А скільки заплатиш?» Зрозуміло, тут уже розпочинається курортний бізнес.

Важко уявити, що таке запитання прозвучить з вуст людини, яка живе північніше. На межі Хмельницької та Вінницької областей мене підвезла жінка на ім’я Валя, років двадцяти трьох. Розповіла, що в неї двоє дітей, чоловік, але вона вже шість років... не бачила грошей. Я запитав її: «Як же ви живете?» — «Живемо тим, що вирощуємо», — пояснила вона. У неї одна мрія — зібрати грошей, щоб діти її поїхали звідси якнайдалі. На її возі я проїхав кілометрів шість і простягнув 10 гривень. Вона не взяла...

Щоб про нас не казали, ми — «країна засранців»

У славнозвісному місті Хмельницькому Буг — річечка завширшки метрів сім. Пахне жахливо. На поверхні плаває гнила риба, раки. У річку скидають усе: дохлих собак, котів, старі шини. З води стирчить брухт. І що мене вразило — пливуть рікою яйця. Під мостами збираються просто хороводи з яєць.

Спочатку думав, що це яйця диких качок. Виявилося, городяни приходять уночі на річку й через плече кидають у воду викачане яйце. Мовляв, так викидається «чорна енергія» з хворобами.

Та в місті є офіційна медицина. А селу, крім такої, «альтернативної», нічого не залишається. Хоча де-не-де трапляються напівзруйновані медустанови з двома-трьома медпрацівниками. Вони, як правило, непогані фахівці з практичним досвідом, але часто не мають елементарних засобів першої допомоги. А в деяких селах і цього катма. Якщо занедужав, шукай машину і вези хворого в район. Та в кожному селі готова прийти на допомогу бабка-знахарка. Причому «бабки» можуть виявитися і міцними чолов’ягами різних професій: колишніми міліціонерами, викладачами, військовими. Одне слово, тими, хто швидше за інших зрозумів, що так найлегше «викачати» із простих людей гроші.

Мене, природно, найбільше цікавили екологічні проблеми. Особливо — знаменита підірвана ракетна шахта в Чаусово, що спричинила стільки галасу отруєнням жителів Болеславчика. Перед Чаусовим у мене скінчилася вода. Я наповнив флягу з криниці, напився і вирішив заночувати. Та після тієї води в мене почалося щось на кшталт грипу, потекли сльози. На три дні був вибитий із колії. Потім я довідався, що з цієї криниці місцеві жителі воду не п’ють. Та де ви бачили криниці, які б не з’єднувалися підземними водами між собою? Втім, люди тут на цю тему розмовляють неохоче, хоча продовжують хворіти. Лікарі при цьому не ставлять їм діагнозу, щоб «не псувати статистику»...

У дорозі я часто чіплявся до зустрічних із запитанням — що для вас означає природа, Південний Буг зокрема? Ті, з ким щастило поговорити, чудово все розуміють. Але тут-таки... мили в річці мотоцикли, машини, плівку від теплиць, скидали у воду сміття. Відома логіка — всім цього робити не можна, але конкретно мені — можна...

Поблизу Мігії Буг наштовхується на скелю і повертає ліворуч. Унікальні місця — гранітно-степове Побужжя. На жаль, тут не організовано заповідника, а в Олександрівці вже побудували греблю і готуються затопити унікальні місця. Поки що лише миколаївські Зелені стоять у них на шляху. Чи довго зможемо стримувати натиск «перетворювачів природи»?

Стан туалетів — це в мене пунктик як у Зеленого. Коли приїжджаю в іншу країну, то, на відміну від моїх колишніх колег по парламенту, відвідую не блискучі кабінети та прийоми, а смітники, відхожі місця. Без сорому скажу, що це такі самі, а може, навіть показовіші елементи людської культури. Тому й у своїй мандрівці по Бугу я не оминув увагою цей бік нашої цивілізації.

Ми дивуємося, що в Індії 80% населення не користується туалетами. Проте наші туалети «типу люфтклозет» — теж гідний подиву анахронізм. Як найбільший прорив української культури можу відзначити, що скрізь у селах з’явився туалетний папір. І це не заради дорогого гостя. Виявляється, причина революції в тому, що з газетами в селах скрутно. Набрали сили економічні закони — набагато дешевше користуватися туалетним папером. Так економіка завдала смертельного удару по «Правде», яку мудро посилали в народ більшовики, вважаючи, що немає кращого матеріалу для перекуру та інших справ...

Гадав, що мене здивувати вже не можна нічим, однак більш запаскудженого туалету, ніж у центрі Умані, не бачив ніде. Вдвічі кривдно, що це місто відвідують чимало іноземних громадян. Сюди щороку приїжджають десятки тисяч євреїв-прочан із усієї планети, і якщо їм заманеться відвідати громадський туалет славнозвісного міста Умані, вони поїдуть із враженням про нас, як про «рідкісних засранців», рознесуть таку думку по всьому світу, й відмитися буде важко.

Будуємо грандіозні плани, говоримо про євроінтеграції, а елементарних водогонів у селян як не було, так і немає. Зі звичайним умиванням у провінції хоч криком кричи! У кращому разі стоїть ще радянський рукомийник із «піптиком». До речі, промисловці сушать голови над тим, що випускати замість військової техніки. Допоможіть селянам відчути ХХI століття, дайте їм можливість доторкнутися до досягнень санітарно-гігієнічної думки.

Ну, а лазень, які працюють, в українському селі взагалі немає. Тепер уявіть, як непросто нагріти воду для миття в хаті, коли навіть балонний газ є далеко не скрізь. А якщо є, то по 40 гривень балон.

У Ільфа в записній книжці є фраза: «Зашел мальчик, путаясь в соплях». В одному селі я побачив таких хлопчиків. Сумно. У моєму дитинстві такі траплялися лише в журналі «Єралаш». А скільки відтоді води з Бугу витекло! Це велика проблема, і про неї треба говорити вголос, без властивого нам соціалістичного лицемірства.

Усе це складові того, що можна назвати «життям у лайні». Кривдно, що деякі наші громадяни, які процвітають, думають — вони ж бо живуть інакше, а з грошима туз і в Європі туз. На жаль, навіть наших супербагатих людей сприймають у розвинених країнах як представників країни немитих людей. І так і треба!

Останній єврей

Знаєте пісню «Стоїть гора високая, попід горою гай...»? Її написав український поет і байкар Глібов. Зробив він це в містечку Чорна Гора. Мені пощастило там побувати. Гора, яка надихнула поета, на жаль, виявилася далеко не такою високою, як про те співається. Однак річечка, прославлена в пісні, залишилася, і гай теж поки що є. А ось будинок, у якому жив наш класик, перебуває в жахливому стані. Ще недавно в ньому жили дуже бідні люди. На ремонт хати коштів не було, а коли померли, вона взагалі залишилася без нагляду. І ось-ось розвалиться. На ній навіть таблички немає, що тут жив Глібов. Сумно, що ми так ставимося до своєї культури, своєї історії... І це при тому, що серед нашої еліти вже десятиріччя існує клан «професійних українців», які живуть за рахунок платників податків, і непогано.

Цікаво, що в тій-таки мандрівці я бачив зовсім інші приклади ставлення до своєї культури народу, який уже майже не живе в цих місцях. Раніше в містечках побіля Бугу проживало численне єврейське населення. У межиріччі, де зливаються Бужок і Буг, виріс Меджибож. Під час Другої світової війни в ньому загинуло 16 тисяч євреїв. І хоча тут євреї вже не живуть, від їхніх цвинтарів віє доглядом, чистотою і порядком. Здебільшого за гроші з Ізраїлю наймаються люди з місцевого населення, які доглядають кладовище. Може, піклуючись про могили інших, ми навчимося цінувати й своє минуле?

У Меджибожі я познайомився з ребе Нахманом. На вулиці було 35 градусів. Спека! Ми зайшли в мавзолей на єврейському цвинтарі, і я не без подиву відчув — тут прохолодно. Працював кондиціонер. У чудовому стані й синагога в Меджибожі. При загальній розбитості й безгосподарності навколо, тут усе організовано, чисто: є вода в крані, басейн, туалети пахнуть дезодорантами. І це в місті, де, напевно, і водогону немає. На запитання до ребе: «Чи багато тут живе євреїв?», — отримав відповідь: «Тільки я, але на службу по суботах сюди приїжджають люди з інших місць. Навіть із Києва».

У селах сильна ксенофобія: не люблять чорних, які «понаїхали в Україну», індусів, китайців, відчувається нетерпимість стосовно всіх іноземців. До євреїв народилася нова своєрідна претензія — вони кинули нас і тепер самі в Ізраїлі живуть добре. Приїжджають на могили предків, і видно, що гроші в них є. Перепадає й росіянам: «Росіяни приїжджають і усе тут скуповують, а нам нічого не залишиться — вже всі заправки їм належать» (такий пасаж почув у селі на дорозі, поруч із заправкою ТНК). Поцікавився — виявляється, на заправці робочі місця дісталися лише двом жителям села, решта впіймали облизня. Ось і виникла претензія до всіх росіян.

Народний музей на млині

Переходи пішки часто чергувалися з їздою на місцевому транспорті: тракторі, візку, вантажівці, мотоциклі, що випадково траплялися. Все це сприяло несподіваним зустрічам із великою кількістю людей. Головний висновок із «задушевних» розмов — політики не мають ні найменшого уявлення про життя народу.

У селі Порик — так воно називається за ім’ям героя французького Опору (він родом із цього села) — я потрапив на колоритний млин. Дід у мене був мірошником, тому я відчув там щемливу ностальгію. Крім усього, цей млин — справжній музей плакатів. Останніх півсотні років, коли в нас відбувалися бурхливі зміни, місцеві мірошники не викидали зображень чергових «керманичів», а везли до себе. Усе, що скидалося зі стін та постаментів, коли знімали чергового керівника, вони збирали в себе. Тому, крім кремлівського мрійника, зі стін дивляться Сталін і Молотов, Берія й Каганович. Махає рукою усміхнений Микита Сергійович. У цій компанії і Павло Лазаренко. Є виняток — нині здорові політики Кучма, Ющенко... На плакаті Віктора Андрійовича ємне слово з трьох букв. Портрет нашого Президента теж пописаний сильними словами.

«За що ж ви так вождів?» — не втримався я. І отримав відповідь: «Це не ми, це народ балується».

Одного разу підсів до молодих людей, які пили на березі річки горілку. Запитав: «Чим займаєтеся?» Вони прямо відповіли: «Крадемо». — «Що крадете?» — «А що погано лежить. В основному метал. Дайте роботу — не крастимемо». До багатства в селах ставляться скрегочучи зубами. Навіть до своїх, які поїхали кудись на заробітки, привезли гроші й побудували собі зручний будинок, — чорна заздрість і ненависть. Колишні уявлення про соціальну рівність продовжують спрацьовувати. Хто купує в селян землю і дає їм роботу, також викликає глухе роздратування. Чуються закиди: «Сволота — нас за кріпаків маєш». Соціальне незадоволення може стати причиною пожежі, якщо якийсь радикал знайде спосіб усе це підпалити.

Дуже мало сіл, де взагалі можна зустріти молодь, що вийшла зі шкільного віку. Це так само нечасто трапляється, як і нові будинки. Проте якщо пенсіонери ще тримаються, то молодь, яка не виїхала з села, спилася. У деяких селах лютує тотальна наркоманія. Мак тут селяни давно вже не сіють: однак наркомани виріжуть, хоч як стережи.

Повсюди, попри всі регіональні відмінності, тихо ненавидять міліцію — свою, сільську. Усі переконані, що вона пов’язана з мафією. Кажуть, у провінції охоронці порядку часто прикривають пункти прийому брухту, за хабар відпускають злодіїв. Навіть у єгеря в одному з сіл була своя претензія до міліціонерів — скаржився, що в сусідньому лісі жило з десяток оленів, але приїхали менти з фарами й усіх повбивали. В іншому селі розповіли, що люди в мундирах електровудками перебили рибу в ставку... Насправді служителі порядку, яких я зустрів на дорогах Прибужжя, були звичайними чолов’ягами, стомленими від безгрошів’я, необхідності боротьби зі злочинцями і постійною спокусою переступити закон через своє жебрацьке становище.

Багатьох я запитував: що таке українська мрія? І 90% відповідей звучали так: щоб було краще жити. Ну хоча б так, як раніше. А в Бузькому лимані продавщиця риби мрійливо згадала, що за Брежнєва було найкраще і, напевно, так уже не буде ніколи... Люди повернуті в минуле. Вузький прошарок інтелігенції одинадцять років тому сприяв оксамитовій українській революції, проте нове суспільство ніяк не вибудовується.

Йшов левадою і зустрів чоловіка, що відрекомендувався Филимоном Ключником. Він упізнав мене й каже: «Я, знаєте, вірю, що в Україні до влади прийде людина, яку любитиме народ». Зверніть увагу — не людина, яка любитиме народ, а навпаки. Очевидно, це невикорінна українська мрія — прийде такий цар, якого полюбить народ. Здається, час тут зупинився.

Мандрівка переконала мене, що деградація села в розпалі, а воно покірно чекає позитивних змін з упевненістю в непорушності соціальної рівності й патерналізму держави. А політикам, які нарощують м’язи в боях за жадані важелі влади, і на думку не спаде пояснити селянам, що, власне, відбувається. Це й складно, і дорого. Простіше гречки перед виборами завезти хоч секондхендівського дрантя.

Проте селянин хоче змін, лежачи на печі. Більш того — навіть якщо хтось прийде й забере те, що ще в нього залишилося, він і пальцем не ворухне. Винні в цьому насамперед ті ж таки політики, які грають на його почуттях — патріотичних, соціальних, релігійних, — усвідомлено відкладаючи вирішення простих, але насущних проблем на колись.

Я виніс із усього цього просту мораль: щоб реалізувалося Шевченкове: «А у селах у веселих і люди веселі», треба дуже полюбити цих нікому не потрібних сьогодні людей з їхніми турботами про хліб насущний і винагородити за їхнє нескінченне терпіння та віру, що прийде колись така влада, яка любитиме їх — НАРОД!

І ще ніяк не йде з голови думка про те зніяковіння, яке викликало в селян моє прямодушне запитання: «А чого ж ви не голосували за Зелених?» Або це природна делікатність — щоб не образити співрозмовника, — або сором, що тієї миті не подумали про таку близьку їхньому серцю природу, або небажання визнавати, що чергового разу дозволили обдурити себе обіцянками. У свою чергу відчуваю таку саму ніяковість перед українським народом за екологічну однобокість політики партії та самовпевненість у такому непростому процесі побудови справедливого громадянського суспільства без надійного контакту з пульсом руки народу, завжди готової підтримати.