ПАРК РУБАЮТЬ — ТРІСКИ НЕ ЛЕТЯТЬ - Довкілля - dt.ua

ПАРК РУБАЮТЬ — ТРІСКИ НЕ ЛЕТЯТЬ

22 березня, 2002, 00:00 Роздрукувати Випуск №11, 22 березня-29 березня

Якщо мати на увазі зелене вбрання столиці, то Київ, на думку деяких містобудівників, залишається нестриженим і неголеним Знайомий, котрий зателефонував до мене, був не на жарт стурбований: «Знищують парк!..

Якщо мати на увазі зелене вбрання столиці, то Київ, на думку деяких містобудівників, залишається нестриженим і неголеним

Знайомий, котрий зателефонував до мене, був не на жарт стурбований: «Знищують парк! Потрібно щось робити. Ще кілька днів — і від нього нічого не залишиться. Ти як журналіст маєш втрутитися…» — «Який парк?» — не зрозумів я. «Ти що, з неба звалився? — розсердився приятель. — Усе місто про це говорить, а він запитує! Парк імені Шевченка, навпроти якого я живу...»

Наступного дня я пішов до пам’ятника великому поету. Навколо й справді кипіла робота. Асфальтове покриття замінювали ошатними плитками. Рубали дерева. Але, звісно, не всі підряд і не де заманеться — лише старі та хворі. Розчищення виконувалося суворо за планом. Зелені насадження, як і ми з вами, живуть до певного віку. Якщо вони будуть однолітками, потім доведеться оновлювати відразу всі, пояснили фахівці. Старий парк хороший лише в романтичних піснях. За наукою дерева мають бути різного віку.

Наведена вище розмова відбулася влітку минулого року. А сьогодні, мені здається, потрібно чесно визнати: побоювання багатьох киян не виправдалися. Парк імені Шевченка продовжує прикрашати стародавнє місто. «Пам’ятник садово-паркового мистецтва», — можна прочитати на встановлених тут табличках. Що ж, це цілком відповідає істині. Проте даний об’єкт унікальний не тільки тому, що пов’язаний з історією. Він єдиний у своєму роді і з тієї простої причини, що ні в один інший київський парк не вкладено останніми роками стільки коштів і праці.

Ми охоче говоримо про чудове зелене вбрання столиці. Та чи тільки наша це заслуга? Скоріше тут слід дякувати матінці-природі. Утім, зелене вбрання — поняття дуже широке. На думку багатьох, чим більше навколо нас різноманітної зелені, тим краще. Автомобілі, мовляв, настільки інтенсивно забруднюють повітряний басейн, що кожен зайвий ковток кисню в буквальному значенні — на вагу золота. Так, парки, сквери, бульвари та приміські ліси — легені міста. Проте нам зовсім не байдуже, в якому стані перебувають зелені насадження. Хіба мало в Києві місць, де дерева й кущі перетворилися на непрохідні зарості?

У 60—70-х роках із оглядового майданчика, розташованого поруч із Маріїнським палацом, відкривався такий вид на Дніпро, Матвіївську затоку та протоки, які омивають Гідропарк, що дух захоплювало. Сьогодні над верхівками дерев, що пишно розрослися, можна роздивитися хіба що далечіні. Аналогічна ситуація й по сусідству з оглядовими майданчиками на Володимирській гірці й біля Андріївської церкви. Огляд звідси стає дедалі обмеженішим. Сьогодні в Києві за деревами заховані багато вельми оригінальних споруд, навіть цілі архітектурні ансамблі. Як влучно зазначив президент Спілки урбаністів України, доктор архітектури, професор Микола Дьомін, наше місто нині нестрижене й неголене.

Проте проблема не така проста, як може видатися на перший погляд. Включити пилку неважко. Тут багато розуму не потрібно. І лише потім, аби повернути втрачене, доведеться чекати роки. Нерідко зовсім різні думки висловлюють і самі зодчі. Це, зокрема, стосується алеї на Хрещатику. Одні фахівці вважають, що каштани, які сильно розрослися, заступають будинки й заважають огляду архітектурних ансамблів. А тому, мовляв, старі дерева потрібно зрубати й на їхньому місці посадити нові. Занадто пишна рослинність певною мірою справді закриває архітектуру, кажуть їхні колеги. Проте в кожному окремому випадку необхідно добре розібратися, яку саме й наскільки. До того ж старі каштани органічно вплелися в образ Хрещатика, стали його невід’ємною частиною. Але хай там як, перед тим, як ухвалювати певне рішення, слід дізнатися думку самих киян. Утім, вгадати, якою вона буде, не так уже й складно. Я не позаздрив би чиновникові, котрий віддав наказ «омолодити» (часто подібним евфемізмом намагаються прикрити істинний смисл своїх дій) каштанову алею на головній вулиці столиці.

Останнім часом «Київзеленбуд», засукавши рукава, узявся за схили по сусідству з Печерською лаврою. Вчорашні «джунглі» на очах перетворюються на культурний, доглянутий ландшафт. Але деякі жителі міста ставлять запитання: чи не погіршать подібні вирубки екологічну ситуацію в прилеглих районах? Про те, наскільки обгрунтовані їхні побоювання, я запитав у завідуючого лабораторією архітектурної екології Науково-дослідного інституту теорії й історії архітектури та містобудування, члена-кореспондента Української академії архітектури й Української екологічної академії, доктора біологічних наук, професора Бориса Солухи. На схили Дніпра поблизу Аскольдової могили було страшно дивитися, відповів він. Тут уже давно слід було навести порядок. На будь-якому зеленому масиві необхідні санітарні рубки. Завдати шкоди навколишньому середовищу така операція не здатна. Вона лише корисна. На жаль, до інших подібних місць (а їх у Києві безліч) руки поки що не дійшли. А взагалі роль зелених насаджень у захисті міського середовища, вважає професор Солуха, — проблема архіважлива.

— Недавно я запропонував своїм студентам взяти участь у незвичному умоглядному експерименті, — розповів Борис Володимирович (він викладає в Київському національному університеті будівництва й архітектури). — Давайте, кажу їм, побудуємо якесь умовне місто, де житимуть лише вчені зі своїми родинами. Їздити на роботу їм не доведеться: головними інструментами тут стануть комп’ютери. І ось ми почали розраховувати, що ж нашому науковому місту потрібно. Будинки треба обігрівати. Виходить, має бути ТЕЦ. Аби випікати хліб, необхідні пекарні, а для доставки продуктів — транспорт. Далі ми «пройшлися» по стандартних комунальних мережах. Адже існує приказка: все розпочинається з каналізації. У результаті вийшло, що в нашому уявному полісі явно перевищено багато санітарних нормативів. Мої учні переконалися: створити екологічно чисте місто, на превеликий жаль, неможливо. Хіба що воно буде розміщене десь на морському узбережжі, де ранкові й вечірні бризи відноситимуть повітря, забруднене викидами ТЕЦ або вихлопами автомобілів, чи то в бік моря, чи то в гори. Але ж ми живемо на рівнині. Що ж, виходу немає?

— На щастя, він існує, — мій співрозмовник із видимим задоволенням почав спростовувати щойно наведені ним самим аргументи. — У ролі палички-стукалочки виступають рослини. Завдяки їм кожна територія має здатність до самоочищення. Визначивши, скільки окислів азоту, сірки й інших так само «корисних» речовин поглинає за вегетативний період кожне дерево того чи іншого виду, ми одержимо можливість розробити норми озеленення території. Для кожного міста вони індивідуальні й залежать від кількості автомобілів, кількості промислових підприємств, а також деяких інших чинників.

На думку Б.Солухи, усі твердження про те, що кисень нам постачають ліси Амазонки, не більш як марна вигадка. Київ (як і деякі інші мегаполіси) живлять цілющим газом зелені насадження, які знаходяться поблизу. Київська область, запевняє Борис Володимирович, цілком самодостатнє в екологічному сенсі утворення, збалансоване за викидами й поглинанням шкідливих речовин. Її можна накрити ковпаком, і вона існуватиме цілком нормально без усякого кисню, що долітає до берегів Дніпра з Амазонки. Область, але не столиця, котра, хоч як це сумно, у даному відношенні далеко не самодостатня. Території міста не вистачає, аби розміщені тут насадження справилися з усіма його викидами в повітряний басейн.

На щастя, навколо Києва розташована так звана комплексна зелена зона. Це все, що знаходиться в радіусі 50-ти кілометрів від центру. Особливість подібних лісових масивів у тому, що вони «працюють» на великих відстанях. Напевно, кожен із киян може пригадати чудовий запах хвої, який долітає до його будинку весняними чи літніми вечорами. Подих великих лісових масивів добре відчувається навіть за десять кілометрів від їхньої межі. Таким чином, кільцева рослинна зона й добре продумана система зелених клинів, які входять у місто, здатні значною мірою очистити повітря, яким ми з вами дихаємо.

Фахівці визначили площу насаджень, необхідну для Києва. З’ясувалося, що кількість рослин у комплексній зеленій зоні столиці слід збільшити на 40 відсотків. Тут, природно, виникає запитання, наскільки це здійсненне. Керівник лабораторії архітектурної екології переконаний: нам таке завдання цілком під силу.

— 1999 року, за офіційними даними, розораність земель в Україні доходила до 78 відсотків, тоді як у середньому по Європі становила не більш як 57, — розповідає він. — У цілій низці країн нормою вважаються 30—40 відсотків. Гадаю, у нас цю величину необхідно довести до 50—60. Вилучивши з сільськогосподарського обороту малородючі землі, а потім використавши їх для лісів, можна створити буферні зелені зони. Збільшити лісонасадження навколо Києва неважко. Усе впирається лише в гроші...

Утім, тут мені здається доречним підкреслити ось що. Створення нових лісових масивів — справа, безумовно, хороша, але не зле б подумати і про старі. Сьогодні хоч би в який бік світу від столиці ви поїдете, майже всюди побачите те саме. У багатьох районах повним ходом йде забудова. У приміських лісах часто-густо наражаєшся на купи побутового сміття. Цілі ділянки перетворені на справжнісінький смітник. Приміром, на обухівському напрямку — поблизу Конча-Заспи, села Козин і в інших місцях останнім часом, як гриби після дощу, виростають цілі містечка для нашої еліти. За спільним глухим парканом піднімаються 3—4-поверхові котеджі. Перефразуючи відому приказку, про деякі з цих оазисів можна сказати: не дуже простенько й без смаку. Але ось біда, хоч би якими вони були, на місці особняків ще недавно росли дерева. У цивілізованих країнах існує правило: якщо для будівництва ділянка насаджень вирубується, таку саму площу потрібно потім заліснити. А взагалі, як вважають фахівці, подібні території освоювати й можна, і потрібно. Лише питання — як. Зелені масиви слід перетворювати на доглянуті лісопарки, які старанно оберігаються. Режим у них значно суворіший, ніж у звичайному приміському лісі. Купу сміття тут не побачите. Бруднулям, котрі її залишили, буде непереливки.

— Нині в будь-якому затвердженому інстанціями проекті має бути акт зносу зелених насаджень, — підкреслив Б.Солуха. — І неодмінно передбачається компенсація. Або замовник вносить потрібну суму, і потім спеціалізована організація нейтралізує шкоду, або до проекту додається дендроплан, де закладено висадження дерев. Причому неодмінно більшої кількості, ніж вирубано. До таких речей столична адміністрація ставиться дуже серйозно. Давайте говорити, поклавши руку на серце. Майже в кожного архітектора є потаємна мрія: створити щось монументальне — споруду, яку помітно з усіх боків, на яку можна показати пальцем і гордо сказати: «Спроектував я!» Дерева деяким зодчим заважають — заступають «шедевр». Через пустопорожні амбіції мені нерідко доводиться з ними конфліктувати, — говорячи про це, Борис Володимирович не на жарт розхвилювався. Відчувалося, обговорювана тема зачепила його за живе. — Коли я прошу прикласти до проекту дендроплан, мені нерідко приносять ескіз, на якому зображені вишикувані вздовж дороги діжки із карликовими деревцями.

У нас подібні речі часто робляться про людське око. А, скажімо, в Японії існують спеціальні норми озеленення території. За кожен вид роботи присуджується чітко визначена кількість балів. Чагарники — одна кількість очок, дерева — інша, дерева з кущами — третя. Коли створюється проект, його автори неодмінно підраховують, скільки передбачено в ньому зелених насаджень на гектар території (в перерахунку на бали). Якщо кількість набраних очок, скажімо, менше шести, проект не пройде.

Мені дуже імпонує, як працює міська експертиза Держуправління екобезпеки в Києві та міськСЕС, — поділився зі мною вчений. — Там підібрані фахівці, котрі нерідко знають про об’єкт більше за проектувальників. Тому рівень спілкування під час проведення експертиз досить високий. Але експертним підрозділам не вистачає чітких норм і методичних вказівок. Так, існує спеціальний норматив, що визначає, як слід розміщувати той або інший об’єкт. Але в ньому ані півслова про те, як озеленювати територію.

Назва лабораторії Б.Солухи багатьма сприймається як щось екзотичне. Справу, якою займаються Борис Володимирович і його колеги, можна, мабуть, вважати рідкісною професією. Не дивно, що інші замовники важливих об’єктів і люди, котрі фінансують будівництво, почувши про їхні вимоги, часом лише презирливо махають рукою: теж, мовляв, контролери знайшлися. А даремно. Це, як кажуть, чревате... Існуючі державні норми обов’язкові для будь-якого архітектора. У кожному проекті має бути розділ «оцінка впливу на навколишнє середовище». Але краще раз показати, ніж десять розповісти. У найважчих і найвідповідальніших задумах, здійснюваних у столиці України, нерідко бере участь сам професор Солуха. Його робота — це окремий том, який стосується екологічної частини проекту. І вона, як правило, виконана на найвищому рівні — немає до чого причепитися.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №30, 17 серпня-23 серпня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво