Оптимістична трагедія Чорнобиля, або За болотами, гатками, за бобровими хатками

Минуло вже двадцять два роки від дня Чорнобильської катастрофи... Вік зрілого повноліття... Скорботна це дата. Але водночас по-своєму й життєствердна. Бо, попри все - втрати, розчарування, біль, ми все-таки вижили, вистояли і, зализуючи рани, будуємо свою державу, Україну. Багато з нас втратили найдорожче - близьких, родичів, друзів, зрештою власне здоров’я, багато, хто й нині ночами плаче в подушку за незворотними втратами, але згадаймо - яким апокаліпсисом нас лякали двадцять два роки тому! Та досить нам було тоді лише злякатися, на мить запанікувати, і половина б вимерла лише зі страху або їх просто затоптали б ті, хто рятувався б за всяку ціну, навіть ступаючи по чужих головах.

Життя триває.

Так, проблем вистачає, та основна з них - проблема відродження, реабілітації зони відчуження, повернення її бодай до більш-менш нормального життя як складової частини України. Чорнобильщина... Досить плакати, бо плакати - значить недобачати, бо сльози засліплюють. Зрештою, один із тяжких гріхів для християнина - гріх розпачу. Час позбуватися якоїсь садомазохістської закоханості у власний біль. Нині в Чорнобильській зоні працюють на підприємствах і в організаціях, зокрема й на Чорнобильській АЕС, підпорядкованих МНС України, близько 7000 людей. Це патріоти в кращому, справжньому розумінні. Це особливий тип людей, гартований катастрофою, - мужніх, чесних і компетентних. І добрих до самопожертви. Все це дає підстави для зваженого оптимізму.