МИСЛИВЦІ ЗА СПРАВЖНІМ МУМІЄ - Довкілля - dt.ua

МИСЛИВЦІ ЗА СПРАВЖНІМ МУМІЄ

18 жовтня, 2002, 00:00 Роздрукувати Випуск №40, 18 жовтня-25 жовтня

Створення творчого виробничого підприємства Спілки кінематографістів України під назвою «Просв...

Альмар Серебренніков та Георгій Давиденко (зліва направо) у Хардварі (Індія) 1972 р.
На верблюдах по Мангишлаку
Альмар Серебренніков та Георгій Давиденко (зліва направо) у Хардварі (Індія) 1972 р.

Створення творчого виробничого підприємства Спілки кінематографістів України під назвою «Просвітницьке кіно України» несе в собі певне символічне начало — адже колись і вся славнозвісна школа наукового кіно України зародилася в надрах студії, котра спочатку знімала навчальні фільми. Чи не стане й це нове підприємство Спілки кінематографістів таким самим благодатним грунтом для зрощування майбутнього наукового кіно, яким стала свого часу навчальна студія?

На слонах по Індії

— Студія існує вже п’ять років, і сказати, що вона жирує, не можна, — вважає її художній керівник режисер Георгій Давиденко. — За цей час зроблено 12 фільмів. Єдиний із них фінансувало Міністерство культури України. Це 30-хвилинна телевізійна стрічка «Катарсис», присвячена тваринному світу Чорнобиля. Про фільм написали теплі рецензії критики в провідних українських газетах. Але це не принесло жодних дивідендів — наші заявки на масовий екран не включено ні до яких планів.

Це тим паче сумно, що чорнобильська тема буквально вистраждана студією. Вельми важливо й те, що фактично половина наших творчих працівників родом з-під Чорнобиля. Ми й нині живемо значну частину року там. Хай там кому, а нам добре знайомі всі нюанси теми. Озираючись на те, як колись «Київнаукфільм» майже миттєво піднявся «із грязі в князі», можу стверджувати: і зараз можна повторити успіх — його принесуть зйомки стрічок про тваринний світ у Чорнобильській зоні.

На автомобілі по Сирії (А.Серебренніков у центрі)

— Георгію Івановичу, ви враховуєте ту обставину, що тема про тварин останнім часом революційно трансформувалася — просто дива показує під час зйомки змій і крокодилів австралійська телевізійна група, чудово працюють сьогодні з дикими тваринами американські кінематографісти, апаратуру високого класу спеціально для таких зйомок розробили англійці. Невже ви зможете конкурувати з ними?

На верблюдах по Мангишлаку

— Ще яких-небудь тридцять років тому в світі не було рівних київським кінематографістам у роботі з тваринами. Звісно, за цей час багато води спливло, західні кінематографісти й телевізійники професійно зросли. Але що заважає нам це все відродити? Слід збагнути, в Україні є унікальний острівець природи — Чорнобильська зона. Тут звірі почуваються як у своєрідному заповіднику. Чому нам не взятися б за реалізацію цієї теми? Тим більше, її вже розкручено в світовій пресі, і нам залишається лише зняти й виставити продукцію на світовий телеринок. Переконаний, сьогодні це найкращий, найкоротший, можливо, єдиний для нас шанс потрапити туди за нашого безгрошів’я в кінематографі...

— Принадність теми світове телебачення усвідомлює. Але... бажаючих проводити зйомки в Зоні серед іноземних кінооператорів немає. Воно й зрозуміло — це вкрай небезпечно...

— Крім того, потрібен чималий досвід. Ми його напрацьовували десятиліттями. Шкода, якщо його втратимо разом із старшим поколінням кінематографістів, усунутих нині від зйомок через різні причини. А те, чого можна досягти, легко зрозуміти, пригадавши роботи А.Серебреннікова — «Загадковий світ тварин», «Крокодили як крокодили», «У гості до носорогів» і багато інших картин, які одержали свого часу колосальний прокат.

Ми подружилися з Альмаром на зйомках маленького епізоду — нам, молодим кінематографістам, доручили зняти степового орла, котрий шматує зайця. Для цього ми побудували в Асканії-Нова курінь неподалік від гнізда орла. У гнізді було троє орлят. Залишили Альмара в курені й пішли. Проте орел не прилетів — він «вичислив» Аліка в курені. Наступного дня ми застосували секрет — попрямували до куреня вервечкою, притиснувшись один до одного. Пересувалися в такий спосіб понад кілометр. Залишили Аліка в курені, невдовзі так само вервечкою пішли. Розрахунок був на те, що орел з височіні не зрозуміє, чи залишився в курені оператор. Але він і цього разу визначив, скільки нас, і не прилетів. Нам довелося довго мудрити, аби переконати орла в наших добрих намірах. Зрештою вдалося підкинути йому кролика, і Алік із куреня зняв сцену, коли степовий хижак шматує «зайця» й годує орлят. Епізод вийшов чудовий.

Мабуть, найбільшу кількість фільмів з Аліком ми зняли для «Альманаху кіноподорожей». Ми завжди шукали тему, про яку ще не розповідав у кіно ніхто. Нам вдалося зняти плем’я кхасі, у якому ще існують... залишки матріархату. Глава племені — мати. Кхасі живуть у горах на сході Гімалаїв, в Індії. Тут наймокріше місце на земній кулі. Приймали нас у племені чудово — господарі зарізали білого цапа та два дні гуляли. Принцеса подавала їжу, принц-школяр носив нам штатив на зйомках. На заході Гімалаїв у долині в горах живе ще дивовижніше плем’я хунза-кути (у перекладі означає «абрикосове плем’я», або «плем’я без животів»). Вони дуже загартовані — юнаки обов’язково змагаються — у кого на морозі швидше висохне... простирадло на голому тілі. У наречених високі вимоги до нареченого: якщо в нього немає шести абрикосових дерев, вона за нього заміж не вийде. Тут женяться й виходять заміж лише за людей зі свого племені. У них сувора мораль. За останні сто років зареєстровано лише одну подружню зраду. З порушниками моральних норм обійшлися суворо — спалили будинок, де сталося перелюбство. Потім її і його вигнали з племені, мовляв, ваші родичі бачити вас не хочуть... На жаль, через заворушення в Кашмірі цей фільм так і не вдалось зняти.

Серед незнятих залишився й фільм про справжнє муміє. У нас чомусь вважають, нібито муміє — це старий пташиний послід, який довго лежав і який знаходять десь у Середній Азії. Проте він не має ніякого стосунку до істинного муміє. У Гімалаях муміє, або кров каменю, знаходять високо в горах. Такі кульки утворюються з рідини, що впродовж сотень років витікає з тріщин у каменях. Місцеві знахарі на осликах привозять ці маслянисті кульки в долину. У мене відтоді збереглася половинка такої кульки. Це мене рятує, коли виникають проблеми зі здоров’ям.

Ми зняли за кордоном 13 фільмів — це були рекламні одноденки, які душу не гріли. 1968 року ми з Альмаром поїхали до Індії знімати чергове рекламне кіно. І тут на свій страх і ризик взялися знімати йогів. Тоді це було заняттям, скажемо м’яко, ризикованим — йога в Країні Рад була чимось недозволеним. Проте ми зняли найпопулярніший фільм студії — «Індійські йоги. Хто вони?»

— Так, містичні східні вчення лякали наших ідеологів, хоча голі йоги в пов’язках на стегнах вельми скидалися на пролетарів і мали бути близькими за духом громадянам першої в світі держави робітників і селян. На щастя, ви примудрилися зробити не лише «Йогів...», потім був фільм «Індія віддзеркалюється в Гангу» й чимало інших, досить яскравих і таких, що запам’ятовуються...

— Ми повинні були робити рекламні фільми, а масовий екран знімали з ініціативи режисера й на ентузіазмі групи, котра погоджувалася працювати «за спасибі».

— Тоді і з’явився термін «підпільне кіно». Його ввів в ужиток наприкінці 60-х головний редактор «Київнаукфільму» Євген Загданський. Тоді кільком українським режисерам вдалося зняти паралельно з запланованими й затвердженими Держкомітетом кіно (процедура контролю була надзвичайно жорсткою) матеріал для кількох видатних картин. Досить пригадати, що таким «лівим» фільмом був «Гімнаст» Тимура Золоєва, який здобув незліченну кількість нагород. У такий самий напівлегальний спосіб почав знімати свої перші стрічки Володимир Хмельницький і деякі інші найсміливіші режисери студії. Ефект перевершив будь-які сподівання — врожай призів із фестивалів зростав неймовірно швидко. Картини продавалися за кордон. Утім, недовго грала музика...

Кіногрупи усвідомлювали, що ходять по лезу бритви, і робили все, аби не провокувати «компетентні органи» — знімали теми, далекі від політики. Приміром, коли я брав у 1970 році кіноінтерв’ю в Андрія Сахарова, 50 хвилин перед камерою вів бесіду лише про екологію, про стан нашої планети через 20 років. Проте скандал не змусив на себе чекати. Не знаю, чи пов’язане це було з тим інтерв’ю, чи підпільне, тобто неконтрольоване на всіх стадіях кіновиробництва, кіно однаково було приречене, але якось Євген Загданський попередив кожного, аби ми забули про «підпільне» кіно. Тепер усе робитимемо за планом, затвердженим у Держкіно...

Здавалося б, сьогодні ніхто вже не заважає робити кіно таким, яким його бачать творці, але ось халепа — зараз неігрові фільми замовляють переважно багаті люди або підконтрольні їм організації. Диктат у цьому випадку такий, який і не наснився КДБ із Держкіно разом узятим. Припускаю, згодом з’являться фонди, котрі відпускатимуть гроші на експериментальні фільми, гроші виділятимуть не лише режисерам із званням «народний», а й простим студентам і випускникам кіновузів. Можливо, нашим молодим кінематографістам вдасться пробитися до західних фондів і знімати кіно на їхні щедрі гроші. Можливо...

Але поки настане цей щасливий час, не зайве пригадати і добрий досвід радянського часу, зокрема, досвід зйомки «підпільного» кіно. Власне, він існував і на студії «Укркінохроніка». Там примудрилися зняти мітинг дисидентів у Бабиному Яру, виступ Віктора Некрасова, котрого пильнували доблесні «компетентні органи». Чим це закінчувалося, відомо — плівку вилучали. Вживали заходів і робили висновки. Для багатьох це було «чревате» — досить пригадати епізоди з життя Гелія Снєгірьова, Рафаїла Нахмановича, Едуарда Тімліна...

Тоді за кожен метр плівки потрібно було звітуватися як за патрони на стрільбищах. Не приведи Господи зняти якісь мотиви, не угодні владі. Про ширину доріжки, на якій можна було танцювати, керівництво студій інформували спеціальні інструкції з вищих інстанцій. Іноді там були абсолютно анекдотичні вимоги — не знімати жінок з авоськами (а під час зйомок на вулицях увесь час попадалися саме такі жінки — тоді ще не винайшли «кравчучок»), не можна було, аби в кадрі цілувалися, курили. Після зняття Петра Шелеста розпочалися гоніння в кінокадрі на лисих і вусатих...

— Чим збираєтеся займатися далі?

— Передусім хочемо зняти біографічний фільм про Аліка Серебреннікова — треба відновити справедливість. Творче середовище досить агресивне й нетерпиме. Воно так і не зарахувало А.Серебреннікова до обраних. У радянський час серед кіноеліти котирувалися лише авторські фільми для Будинку кіно. Тоді якось «не помітили», що саме його фільми були найкасовішими серед документальних і науково-популярних картин радянського періоду. За зборами вони перевищували фільми студії імені Довженка. Цей феномен гідний вивчення.

Критики дорікали А.Серебреннікову за те, що в його стрічках не було режисерського блиску, вони були традиційні. Можливо, це й так, але ви знаєте, як і за які незначні гроші знімалися ці фактично «підпільні» фільми. Тим більше, що важко назвати шедеврами й хіти Джеймса Камерона, «Дюрасік парк» Стівена Спілберга чи епопею Джона Лукаса. Але вони одержали незліченні «Оскари» вже тому, що відкрили нові обрії для комерційного кіно. Наша вузька націленість на авторське кіно й нині дорого обходиться кінематографу. Сьогодні, коли кіно кинули напризволяще, саме й найважливіші автори та режисери, здатні побачити й наважитися втілити тему, яка завоює глядача. На жаль, ця аксіома в багатьох «класиків» викликає лише криву посмішку, що розмазує «по білому столу» надії на швидке відродження кіно. Тому ще раз хочеться пригадати Альмара, котрий зумів побачити обриси майбутнього кіно, цікавого не лише кіношній еліті, а й рядовому глядачеві...

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №30, 17 серпня-23 серпня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво