Для мислячих людей найбільше надбання — наявність однодумців. Коли древні греки казали, що в суперечці народжується істина, вони мали на увазі не плюралізм і шалене зіткнення думок...
Будь-який вид чимось приростає. У одного збільшується ніс, в іншого може з’явитися більше ніг, у третього — зубів тощо. По-різному є справедливим й зворотне: він може щось втрачати порівняно з іншими. Приміром, людина істотно збільшила свій головний мозок і майже цілком втратила волосяний покрив.
Ці втрати та знахідки, як правило, лежать на поверхні, а тому відразу впадають в око — виявляються відмінності в зовнішньому вигляді. Також було помічено, що багато форм мають тонкіші різниці, які виявляють себе не в наявності чи відсутності, а в співвідношенні присутнього — у пропорціях. Цим блискуче скористався Жорж Кюв’є, коли за окремими елементами кістяка відновлював вигляд усієї тварини. Власне, усе викладене вище й дало підстави Карлу Ліннею, котрий науково аргументував уявлення про вид, вивести на передній план морфологічні відмінності між ними.
Спостереження переконували: відмінності між формами життя залежать від відстані й особливо від місць проживання. Тому до складу видової характеристики додалася сфера поширення, подібно до того, як держава визначає національність. Впадало в око й те, що, проживаючи разом, види зберігали властиві їм зовнішні характеристики й будову. А це могло означати, що вони не «розчиняються» в процесі гібридизації. Вид почали розглядати як групу особин, які вільно схрещуються поміж собою й репродуктивно ізольовані від інших подібних груп.
Розвиток природи показав надзвичайну залежність видового розмаїття від кількості й різноманітних кормів. Цей зв’язок вилився в уявлення, відповідно до яких види мають «професію», займають екологічні ніші, з’являються не просто так, випадково, а виконують «замовлення» екологічних систем. Розвиваючись, форми життя заповнюють «вакансії», що відкриваються. Приміром, на островах, де крім кажанів інших ссавців немає, їхню роль починають відігравати птахи. На Гавайських островах відбуваються дивовижні метаморфози з комахами. Так, личинки деяких бабок стають наземними хижаками, деякі види бджіл — паразитами.
Усе перелічене вище підтверджувало точку зору Дарвіна: під час вирішення питання, чи слід відому форму визнати видом або різновидом, єдиною відправною точкою стала думка натуралістів із вірним судженням і великим досвідом. А це свідчить про суб’єктивний характер самих оцінок, що, власне, й дало підстави для висновку, що вид — категорія умовна. Таке положення намагались змінити генетики, змінивши сам підхід до визначення видів. Вони вирішили перехитрити всіх і піти від зовнішніх характеристик і будови, перейшовши до дослідження окремих клітин, тобто проблему виду перенести з «курки» на «яйце».
Усі критерії виду, про які йшлося вище, з’ясувалося, можна замінити одним-єдиним — відмінностями на рівні генома, бо «ознаки» успадковуються. Причому завдання спрощувалося тим, що не було потреби в кожному конкретному випадку розшифровувати генетичний код, усю проблему можна перенести на рівень білків, кодованих генами, і за ними визначати відмінності між видами. Такий підхід відразу породив ейфорію, позаяк, застосувавши його до ссавців, вдалося виявити велику кількість видів-двійників, які не різняться морфологічно й тому раніше вважалися одного виду. Проте це лише додало проблем.
Перша з них полягає в тому, що не можна застосувати цей підхід до всіх відомих видів. Він узагалі неприйнятний стосовно викопних форм, а це створює складності для наук, які досліджують історію Землі й біосфери. Інша проблема пов’язана з тим, що генетичні «відстані» між видами, під якими розуміють відсоток генних відмінностей, не збігаються з морфологічними «відстанями». У видів-двійників генетичні відмінності легко знайти, а морфологічні, якщо й вдається виявити, то з великим трудом. Більше того — вони виявляються ненадійними. У результаті все повернулося на одвічне своє коло.
Численні дослідження показали: окремі ознаки еволюціонують із різною швидкістю. Приміром, у лінії розвитку людини на ранніх його етапах відзначаються досить швидкі зміни в опорно-руховій системі й майже цілковитий застій у розмірах головного мозку. Проте вже на пізніх етапах картина зовсім інша. До цього додалося те, що морфологічні зміни й виникнення репродуктивної ізоляції представляють генетично різні явища. Так, на континентальній території США багато видів плодової мушки дрозофіли морфологічно схожі, але при цьому репродуктивно ізольовані. А на Гавайському архіпелазі, де утворилося кілька сотень видів дрозофіл (розмаїття плодів у тропіках), спостерігається зовсім інше. Тут види мають надзвичайну строкатість морфологічних ознак — різняться навіть популяції одного виду, розділені географічно, але при цьому зберігаючи здатність схрещуватися.
Підсумовуючи, можна зазначити, що сваволю у виділенні видів, про яку казав Дарвін, можна вважати наслідком багатовекторності видоутворення. Еволюція не відбувається стрибками, але й не є повзучою. Вона є процесом навперемінного переміщення в пошуках нових «точок опори», подібно до того, як ми переставляємо ноги під час ходіння. Мені здається, дуже вдалою моделлю цього процесу — переміщення в просторі одноклітинної амеби протея, відомої зі шкільного курсу зоології. Вона утворює в різних місцях свого тіла випини, названі ніжками, куди ніби перетікає все тіло. Саме так відбувається поступальний рух. Правда, зважаючи на все, видоутворення підпорядковується певному закону, який М.Вавілов назвав законом гомологічних рядів. Закономірний характер видів дав підстави В.Вернадському стверджувати, що існують види «ліві та праві».
Багатовекторність процесу забезпечує досягнення мети за рахунок однієї з численних існуючих можливостей. Метою видоутворення не є з’ясування видимих для нас відмінностей, а створення «професії», на яку відкрилася «вакансія» в даних конкретних умовах (найчастіше в зв’язку з появою якихось нових джерел енергії чи її надлишків). І досягається це за рахунок посилення тієї функції, яка може забезпечити розв’язання цього завдання.
Людина — нервова машина, керована темпераментом
Невідомий автор
Повернімося до тієї думки, що генетичні «відстані» — не морфологічні. Це можна виявити при порівнянні шимпанзе та людини. Правда, намагаючись обгрунтувати походження людини «від мавпи», ми всіляко стирали ці відмінності. Проте в морфології вони дуже великі. Досить порівняти опорно-рухові системи, волосяний покрив і головне, обсяг черепа. Останні різняться вдвічі. Однак Я.Рогинський, котрий використовував у своїх антропологічних дослідженнях квадратичний індекс головного мозку, довів, що в шимпанзе він уп’ятеро (!)менший, ніж у сучасної людини, і що за цим показником до людини значно ближче стоять дельфіни, ніж усі людиноподібні мавпи. Водночас зіставлення генома шимпанзе й людини показує: відмінності між ними не перевищують 5%. Результат, відверто скажемо, несподіваний і змушує замислитися.
Я почав міркувати в такий спосіб. Тривалість вагітності та грудного вигодовування в шимпанзе й людини практично збігаються. Правда, якщо взяти до уваги кочівників, котрі ведуть спосіб життя, більше співвідносний з ранніми етапами історії людини, — він досягає чотирьох років. Через особливості дітонародження у ссавців обсяг головного мозку значно збільшується після народження, і його зростання завершується в період грудного вигодовування. Звідси можна зробити висновок — для зростання головного мозку в шимпанзе й людини є рівні можливості, але використовуються вони зовсім неоднаково. І пояснити це можна тим, що швидкість збільшення головного мозку в них різна.
Мені не доводилося зустрічати твердження, що головний мозок цих двох істот утворений різними білками. Якщо це так, то гени, які кодують їх, повинні бути однаковими. Водночас розмір мозку в них спадково сталий. Це дає підстави думати, що крім генної спадковості існує й інша, що управляє швидкістю вироблення білків. Нею може бути лише «годинник», який відлічує час. Виходить, невідомий автор правий, кажучи, що людина являє собою нервову машину, керовану темпераментом, якщо під останньою розуміти швидкість процесів. Напевно, це й вивело психічну діяльність людей на цілком новий рівень, не досяжний для інших тварин. Отже, в еволюції людини головними виявилися не морфологія, генний набір, репродуктивна ізоляція й т.п., а швидкість психічних процесів. Саме вона стала вектором у процесі її «видоутворення». Тут ми зіштовхуємося з дуже цікавою ситуацією, про яку не можна не згадати.
У своїх публікаціях я неодноразово згадував лекцію лауреата Нобелівської премії фізика-теоретика Стівена Хокінга, прочитану ним у Білому домі в березні 1998 р. Учений стверджував: людина вимагає подальшого удосконалення. Його можна досягти за рахунок змін на генному рівні: «За останні десять тисяч років у молекулі ДНК людини не відбулося ніяких значних змін. Але в наступному тисячоріччі ми, мабуть, зможемо цілком переконструювати її. Звісно, багато хто скаже, що генетичне клонування варто заборонити. Але я сумніваюся, що цей процес можна зупинити».
Ці слова я наводжу, аби показати убогість фізичних підходів при розгляді таких проблем, як розмаїття проявів форм життя. Стабільність генома людини не є причиною його недосконалості. Його розшифровування показало — прогрес людини обумовлений не генами. Еволюція людини пов’язана з іншим вектором, про який добре сказав Тейяр де Шарден: «...якщо універсум, з астрономічної точки зору, нам уявляється в стані просторового розширення (від мізерно малого до безмірно величезного), то таким самим чином і ще більш чітко з фізико-хімічної точки зору він виступає перед нами ніби в стані органічного згортання до самого себе (переходу від дуже простих тіл до надзвичайно складних) — це специфічне згортання «складності», як показує досвід, пов’язане з відповідним збільшенням внутрішньої зосередженості (інтер’єризації), тобто психіки... Якщо перша оригінальна особливість моєї позиції, зайнятої в «Феномені людини», полягає в розгляді життя як універсальної функції космічного розряду, друга особливість полягає в тім, що появі в людському нащадку здатності рефлексії надається значення «порога» чи зміни стану». Що ж, видоутворення — та сама зміна стану!
Людина приростає культурою
Фахівці в галузі антропології, кажучи про людину, на перше місце висувають не її будову, зовнішній вигляд, місце проживання, репродуктивну ізоляцію чи його генетику, а культуру. Р.Фоулі писав: «Якщо й існує новий еволюційний процес, який можна виявити в людини, то це культурна еволюція. Культура — це ключове поняття для антропології, що містить у собі велику частину того, що, на нашу думку, є чітко чи винятково людським ... Під культурою мають на увазі небіологічні аспекти поведінки людського виду, включаючи мову, виготовлення знарядь, зрослу пластичність поведінки, здатність до символічного мислення й самовираження з допомогою символів; культура передається не через систему генетичних механізмів, а з допомогою навчання й засвоєння».
Людина взаємодіє зі світом і тим, що в ньому є, НЕ БЕЗПОСЕРЕДНЬО, а через культуру. Зі світом — через світогляд; із тваринами й рослинами — через полювання, риболовлю, культивування; з їжею — через її готування; навіть відтворення нею здійснюється за посередництва кохання — іншої людини, «котра западає» в душу, чи сексу — неприборканого статевого потягу. Тому ми маємо всі підстави твердити, що людина з допомогою культури задовольняє свої духовні й матеріальні потреби. Будь-яка спроба забезпечити їх в обхід культури перетворює людину не на дикуна, не на звіра, а на ЧУДОВИСЬКО, у кращому разі на елементарного невігласа, бо людський образ створює не морфологія, а культура.
Головним у культурі є світогляд — духовне ставлення до світу. Воно формує поведінку людини в її ставленні до природи й одна до одної. Складовими культури є пошанування, вирощування, навчання, освіта, розвиток, де одне відкриває дорогу іншому й усі разом здійснюють культурний кругообіг. Саме він визначає, так би мовити, якість людини, рівень її розвитку, прогрес і регрес, еволюційні посування. Для останніх не є обов’язковими зміни морфології, генома, виникнення репродуктивної ізоляції. Головним варто вважати зміну якості культури, яка залежить від здатності людини реалізувати всі свої функції з її допомогою. Вона є мостом, перекинутим між функцією та культурою. Кожна функція виявляє себе таким чином, що посилення однієї веде до ослаблення іншої або всіх інших разом узятих. Щоб вони реалізувалися всі, кожна повинна виявляти себе в оптимальному режимі. Власне, це й призводить до того, що головним у культурі є ПОЧУТТЯ МІРИ. За Сократом, «нічого надміру».
Кожна людина — книга, якщо знаєш, як її прочитати
Вільям Ченнінг
Людина пізнього палеоліту, що охоплює другу половину максимального зледеніння й закінчення льодовикової періоду, які в певному значенні можна назвати часом до «всесвітнього потопу», уже не жила разом із неандертальцем. Її зовнішній вигляд мало чим відрізнявся від людини з неоліту після «всесвітнього потопу». Незважаючи на це, багато хто твердить, що вона була прибульцем, інопланетянином. Цьому шукають і навіть «знаходять» докази в малюнках і технічних досягненнях древніх, які дійшли до наших днів.
Надзвичайну подібність і таку разючу несхожість можна пояснити тим, що, на відміну від інших тварин, людина еволюціонує не тілом, а своєю культурою, хоча на ранніх етапах свого становлення тілесні відмінності були добре виражені. Як зазначив Микола Чмихов, «культура є... специфічний спосіб організації й розвитку людської життєдіяльності...»
Культура палеоліту й неоліту різняться так істотно, що це дає підстави казати, що її створено різними істотами. Головна відмінність — у ставленні до природи. У палеолітичної людини з нею були гармонійні зв’язки, уся її культура була спрямована на збереження цієї гармонії. У другої, посилаюся на Зигмунда Фрейда, «... головне завдання культури, її справжнє обгрунтування — захист нас від природи...». Тобто, якщо для першої природа була другом, то для другої вона стала найлютішим ворогом. Така спрямованість культури неминуче породжує думку, що сучасна людина — чужорідне тіло в умовах земної природи. Проте її чужорідність не можна зв’язувати з інопланетним походженням.
Клімат пізнього палеоліту, принаймні його початок, був холодним: йшла друга половина максимального зледеніння. Тваринний світ представляли північний олень, мамонт, шерстистий носоріг, дикий кінь і багато інших видів тварин, котрі часто утворювали стада та створювали значну біомасу. Водночас рослинність була переважно трав’янистою: величезні території займали холодний степ, лісотундра та тундра. Їхня рослинність характеризується одноманітністю, хоча достатньою продуктивністю. Проте ця біомаса може бути ефективно використана лише тваринами, яким властиве симбіотичне травлення (із використанням мікроорганізмів), що забезпечує перетворення рослинної клітковини на білок, органічні кислоти й вітаміни.
У суворих умовах потрібна висококалорійна й високоякісна їжа, насичена білками й вітамінами. У пізньому палеоліті такою їжею були м’ясо та риба. Якщо пригадати, про що йшлося вище, стає зрозуміло: м’ясна їжа могла забезпечити прискорене вироблення білків, необхідних для розвитку головного мозку.
Із потеплінням людина палеоліту виходить із закритих стоянок у печерах, гротах і під навісами скель на відкриті, інтенсивно полює на стадних копитних й інших тварин. Про розміри цього полювання свідчить стоянка в Солютрі на території Франції, де виявлено кісткові залишки приблизно ста тисяч коней. Об’єктом полювання були й мамонти, кістки яких використовувалися як будівельний матеріал, а м’ясо, природно, з’їдали. На території України нині знайдено понад десять поселень із житлами з кісток мамонтів, побудованих приблизно 15 тисяч років тому.
Жертві, аби врятуватись, треба швидко бігати; хижаку, аби успішно полювати, треба швидко думати. І думати треба не просто швидко, а й ефективно, із мінімальною кількістю помилок. Для цього треба знати все про свої жертви, а їх, як відомо, не бракувало. У результаті було потрібно знати багато чого, тобто знадобився світогляд. Знання відбилося у вигляді наскельних малюнків і скульптури.
Особливістю світогляду в палеоліті було те, що біосфера перебуває в стані стискування, що її ресурси обмежені, а вимоги природи дуже жорсткі, вони не дозволяють розслаблятися. Мислення повинно бути швидким, мов політ стріли, забезпечувати миттєве ухвалення рішення. Контакт між хижаком і жертвою — дуже тісним. Здійснити його на рівні свідомого неможливо. Адже жертва ним не володіла. Тому він встановлюється на рівні підсвідомого, інстинктів, що «вмикають» дію практично миттєво, без обговорення та сумнівів, як під час удару електричним струмом.
Про цю особливість психічної діяльності перших людей добре знали древні греки, що знайшло відбиток у їхній міфології. Так, ім’я Прометей означає «мислячий наперед», «передбачаючий». Його протилежністю є брат Епіметей, «мислячий після», як нині кажуть, «сильний заднім розумом».
Як розповідається в міфах, Прометеєві й Епіметею боги доручили розподілити здібності між створеними ними людьми та тваринами. Епіметей виявився винний у беззахисності людей, бо витратив усі здібності до життя на землі, владу над тваринами, розв’язавши проблему на рівні адаптації, підсвідомого. Тому Прометей мав подбати про людей, котрим він дав вогонь, а разом з ним і технології, які захистили їх від витівок природи. Він наділив розумом сліпих, нещасливих людей, що жили, мов мурахи, у печерах, навчив їх будувати будинки, кораблі, займатися ремеслами, носити одяг, лічити, писати й читати, розрізняти пори року, приносити жертви богам, інакше кажучи, дуже сильно розвинув у них свідоме.
Неоліт характеризується появою цивілізацій, міцно пов’язаних із землеробством, в основі якого лежить приватна власність на землю. Це мало два дуже важливих наслідки. По-перше, перехід на переважно рослинну дієту, яка врятувала людину від наслідків вимирання «мамонтової фауни» (правда, зменшила обсяг головного мозку), і, по-друге, різко зросла роль технологій, які забезпечували успішне вирощування рослин і будівництво житла в безпосередній близькості від місць їхнього обробляння.
Низькоякісна їжа та зниження ролі підсвідомого ведуть до зменшення розмірів головного мозку, бо психічна діяльність виявляється меншою мірою залежною від складного світу природи. Ніяка техніка не може зрівнятися зі складністю природних екосистем. Поле чи город — гранично спрощені утворення. До цього можна додати і спостереження Девіда Лендса, що скотарі нібито можуть краще виконувати тонку роботу: їхні руки не такі загрубілі й не настільки замозолені, як руки орачів. У результаті в людини виникає «надмірність сірої речовини», яку вона починає використовувати для створення ілюзій, фантазій, утопій і т.п. Світогляд стає науково-технічним. Кажучи словами Миколи Бердяєва, «у цивілізації саме мислення робиться технічним». Це блискуче продемонстрували древні єгиптяни, котрі представили своє бачення світів з допомогою технічних засобів: істинний Світ у вигляді пірамід, Антисвіт — підземелля під пірамідами, а Дійсність у формі абсурду — Сфінкса.
Людина розумна-нерозумна
Протиставивши себе Природі, Всесвіту, Богу, людина неминуче вмикає НЕПРИРОДНІ «механізми» еволюційного процесу. Адже тепер перед нею стоїть завдання пристосуватися до «повторної природи», що виникає внаслідок її діяльності, результати якої неможливо передбачати. Німецький філософ Якоб Беме охарактеризував її в такий спосіб: «Світ стоїть посеред пекла. Бо він залишає любов, віддається жадібності, лихварству та шкуродерству, і немає більше милосердя в ньому. Кожен кричить: були б у мене лише гроші! Сильний висмоктує в нижчого мозок із кісток і вичавлює з нього піт насильством. Словом, скрізь тільки неправда, облуда, вбивство та здирство, і справедливо зветься світ гніздом чи домом диявола».
Таке судження може видатися гіперболізованим, але пригадаймо, що дві тисячі років тому, коли виникли основні релігії, у кожній із них світ представляється саме в такому світлі. Правда, вони роблять різний «практичний» висновок із свого відкриття. Християнство розвиває ідею порятунку від нього, буддизм — виходу з нього, іслам — корекції його жорсткими законами й лише іудаїзм приймає його, вважаючи, що «з вовками жити по-вовчому вити», хоча віра «у світле майбутнє» не залишає його. Можливо, вона й змушує прийняти цю просту формулу для того, аби дожити до нього, що, вірогідно, й дозволило іудеям пережити не одну цивілізацію.
Новим «механізмом» стає селектогенез, апробований на тваринах і рослинах у процесі їхньої доместикації й потім перенесений на людину. Головним селективним чинником є ідеологія — продукт свідомого, який творить вимисел. Необхідність селекції випливала з того, що людина споконвічно не пристосована до світу, нею самою створеного.
Селектогенез стає головною умовою досягнення суспільних цілей. Він не завжди набуває таких потворних форм, як світові війни, крематорії і ГУЛАГи. Але навіть ідеологія ринкової економіки, спричинюючи безробіття й невміння багатьох забезпечити своє існування, включає селективний процес. А до чого призводять соціальні, сексуальні, наукові та інші революції?..
Головним завданням суспільного селектогенезу є відрив свідомого від підсвідомого, позаяк останнє прив’язує людину до істинного Світу, вимагаючи від неї виконання його законів. Водночас від неї вимагається уміння творити свій власний світ, здатний поглинати ресурси біосфери, яка дедалі розширюється. Достатність розуму, що простежується на стадії її стискування, обертається його втратою. Усе це, власне, і дало підстави Едгару Морену у своїй книзі «Втрачена парадигма: природа людини» назвати її Людиною розумною-нерозумною.
Людство йде в майбутнє з поглядом, зверненим у минуле
Гульєльмо Ферреро
Потреба в зміні людини назріла давно. Про це не лише говорять, а й створюють проекти, навіть вдаються до цілеспрямованих дій. Наукова думка працює на повну потужність. Правда, при цьому забувають, що нові види формує Бог, Природа, Всесвіт. Тільки в них є «ліцензія» на таку форму діяльності.
Володимир Вернадський, обговорюючи роль наукової думки в становленні нового геологічного явища — ноосфери, писав: «Ми зіткнулися реально в науковій праці з недосконалістю і складністю наукового апарата Homo sapiens, ми могли б це передбачати з емпіричного узагальнення еволюційного процесу. Homo sapiens не є завершення створення, він не є володарем досконалого розумового апарата. Він служить проміжною ланкою в довгому ланцюгу істот, які мають минуле й, поза сумнівом, матимуть майбутнє».
На користь цього говорить не лише наука, а й релігія. У Одкровенні Святого Іоанна Богослова, де подано опис Апокаліпсиса, йдеться про те, що загинуть лише ті, хто не записаний у Книзі Життя, а «Врятовані народи ходитимуть світом... І принесуть у нього славу і честь народів. І не ввійде в нього ніщо нечисте й ніхто, хто чинить мерзоту та брехню, а лише ті, котрі записані в Агнця в Книзі Життя» (21:24, 26—27). Ясна річ, під «Книгою Життя» треба розуміти значно ширше, ніж звичайне собі існування сучасної людини, яка постійно впадає в гріх та відійшла від Бога.
Розуміння, що астрологія закорінена в космізмі — світогляді, який виник на межі палеоліту й неоліту, — дає підстави залучити й її для аргументації висновків. Отож, зірки «промовляють», а можливо, тільки «шепочуть», ось що. Останні дві тисячі років до нової ери були епохою Овна, який належить до стихії вогню, імпульсивного й гарячого немовляти, Людини, котра грається з вогнем, яким обдарував її Прометей. Перші дві тисячі років нової ери є епохою Риб, знаку стихії води. Його символом є дві риби, пов’язані пуповиною, одна з них пливе нагору, а інша — донизу, створюючи своєрідний «тягни-штовхай», тобто абсурд. Цей знак свідчить про панування ілюзій і помилок, означає домінування Нептуна, викликає цілком невиправдане захоплення з приводу панування людини над природою.
Нарешті, нині людство уже вступило в епоху Водолія, стихія якого повітря. Екклезіаст стверджував: «Йде вітер до півдня, і переходить до півночі, кружляє, кружляє під час руху свого, і повертається вітер на одвічне своє коло» (I, 6). Повітря в матеріальному сенсі найбільше відповідає Духу Святому, невидимому і який тягне за собою у вічний кругообіг, який Бог вдихнув у майбутнього Адама. Тому Водолій приносить одухотвореність, високе, чисте, ідеальне (абсолютне) торжество Істини й безкорисливості, абсолютно прозоре, яке не мають стосунку до містичного й езотеричного, що відкриває дорогу загальному благоденству: свободі, рівності та братерству.
Таким чином, наука, релігія й астрологія зійшлися в думці, що означає згортання, а не розбігання (див.: «ДТ», 2001, №8).
Підтвердження цьому можна знайти й у філософії, у гегелівській тріаді: «теза — антитеза — синтеза», що на дві третини себе вже зреалізувала. Адже за останні 40—50 тисяч років еволюція людини зробила два кроки «лівою та правою ногою». Перший крок призвів до виникнення Людини розумної, котра вірить, цілком довіряє підсвідомому і не ставить перед собою завдання осмислювати осяяння, яке навідалося до неї. Бог був об’єктом віри, а не свідомості. Головний інстинкт цієї людини — інстинкт самозбереження. Завдяки йому вона успішно пройшла через «вушко голки» згорнутої біосфери, стала зародком «яйця», яке перетворилося згодом на велику й ненажерливу «курку». Стала Людиною розумною-знаючою, котра усвідомила свою роль в умовах біосфери, яка розширюється, що виробляє потреби та їх задовольняє, віддавши натомість свої зв’язки з Богом, Природою, Всесвітом, які накладали на нього обмеження. Бог перетворюється на суб’єкт, продукт нашого свідомого (чи взагалі від нього відмовляються).
Ігумен Іоанн (Економцев) сказав: «... Екологія — це не стільки відносини між техногенним середовищем, створеним людиною та природою, але передусім це проблема ставлення людини до Бога, котрий створив і продовжує творити цей світ, включаючи й людину». З цим слід погодитися, якщо під Богом розуміти СЕНС Всесвіту, сценарій якого реалізує людина. Але Бог як образ, як поняття є «продуктом» культури, а тому повернення до Нього можливе лише за умови становлення екологічної культуру. Адже людина осмислює свій зв’язок із Богом через культуру. У духовному плані це означає злиття в цілісне утворення свідомого й підсвідомого: знання стає вірою, а віра — знанням.
Екологічна культура є такою, коли наука, технологія, релігія, філософія, астрологія, література, мистецтво — усі разом творять спосіб життя людини. Здійснюючи через неї взаємодію з істинним Світом, людина забезпечує собі стан норми, яку можна розглядати як вищу форму пристосованості. Це означатиме появу на планеті Земля нового виду Людини екологічної. Як це може статися?
Генна інженерія, клонування, пересадка мозку й усе, що можна вважати технічними засобами, не вирішують цю проблему. Не допоможе й селектогенез. Важко розраховувати й на освіту, в якій «хто не вміє, той навчає». Про це важко говорити, але, скоріше за все, усе відбуватиметься природним шляхом. Виявиться підвладним Богу, Природі, Всесвіту. Вимирання сучасної людини відкриє дорогу людині майбутнього, котра, не виключено, вже існує поруч із нами. Її важко помітити, позаяк їй притаманні висока духовна культура, інша психологія, «роздивитися» яку можна маючи у своєму розпорядженні «інструмент» з необхідною роздільною здатністю.
Підтримати
Стежити у Телеграмі
Увійти за допомогою Facebook
Увійти за допомогою Twitter
Увійти за допомогою Google