ХМЕЛЬНИЧЧИНА — ПОРОХОВА БОЧКА ПЛАНЕТИ? - Довкілля - dt.ua

ХМЕЛЬНИЧЧИНА — ПОРОХОВА БОЧКА ПЛАНЕТИ?

26 вересня, 2003, 00:00 Роздрукувати Випуск №37, 26 вересня-3 жовтня

У радянські роки Хмельницька область за концентрацією на її території військових частин, складів, ракетних точок тощо була серед лідерів...

У радянські роки Хмельницька область за концентрацією на її території військових частин, складів, ракетних точок тощо була серед лідерів. Чого варта хоча б майже сотня шахт для балістичних ракет! Ми могли пишатися: у стратегії ядерного щита, що канула в Лету, Поділля мало зіграти вирішальну роль. Але навіть переставши після знищення ракетної інфраструктури бути найбільш вибухонебезпечним місцем на Землі, звання порохової бочки планети Хмельниччина нікому віддавати не поспішає. Сьогодні тут — одна з найвищих концентрацій звичайних вибухових речовин у Європі!

Викликає сумніви якість демонтажу військових об’єктів. Попри бадьорі доповіді військових, мовляв, після їхніх рейдів нічого небезпечного залишитися не може, щось заважає нам свято в це вірити. Можливо, факти, які ой як не хотілося б у майбутньому називати першими дзвіночками...

Перші дзвіночки?

Восени 2000 року Хмельниччину облетіла сенсаційна звістка: у Деражнянському районі, де щільність розташування ракетних шахт, до речі, була однією з найбільших в Україні, розкопали могильник! Загроза радіоактивного й токсичного зараження внаслідок демонтажу ракетних установок викликала серед населення легку паніку. Адже ще не встигли стертися з пам’яті події в Первомайську, де через зараження території надзвичайно токсичним ракетним паливом постраждали люди.

Події в Миколаївській області лише підтверджували найгірші побоювання. Усі розуміли: складну технічну операцію демонтажу шахт в умовах звичної безгосподарності та злиднів навряд чи зможуть провести чисто — гладесенько-рівнесенько, як запевняли військові. Навпаки, куди легше повірити в те, що в землі лежить велика кількість мін уповільненої дії, готових будь-якої миті вибухнути й отруїти життя нам і нашим дітям.

Ситуація з розритим деражнянським могильником прояснилася швидко. З’ясувалося, 1979 року, коли активно будувалися нові й демонтувалися старі ракетні шахти, частину непотрібних металоконструкцій із метою економії коштів просто вивозили за периметр і закопували.

І ось через 20 років на одне з таких поховань, розташованих за двісті метрів від колишньої ракетної точки, натрапили мисливці за металом. Вони відкопали три шматки заліза загальною вагою близько 100 тонн. І все б минулося, але, на лихо, копальники не знали, що в ту саму яму, із тією ж таки благородною метою економії, скинули бочки й поліетиленові пакети із запасами прострочених пестицидів і мінеральних добрив із місцевого колгоспу.

Від перелопачених та підтоплених грунтовими водами хімікатів пішов страшенний сморід. Занепокоєні жителі навколишніх сіл відправили листа губернатору Лундишеву, і невдовзі на місце прибули робітники МНС та екологи. Радіоактивності та слідів особливо небезпечного токсичного зараження тоді не знайшли, але галас вчинили великий. Лиховісне словосполучення «розритий могильник» добряче налякало недовірливих громадян. В метушні мало хто звернув увагу на інформацію про те, що схожих могильників в області сотні, і більшу частину їхнього вмісту вже здали в металобрухт.

А ось іще одна історія, яка сталася в лютому 2001 року. Тоді недалеко від висадженої в повітря ракетної шахти житель села Колибань Хмельницького району знайшов дивний металевий предмет незрозумілого призначення. Дбайливий хазяїн, керуючись принципом «у господарстві згодиться», притяг його на подвір’я свого будинку. Там, ретельніше дослідивши НБО (невпізнаний безгоспний об’єкт), чоловік побачив знак: «Обережно. Радіоактивність.» Прибулі МНСівці і справді зафіксували радіоактивне випромінювання від знайденого предмета.

Почалися пошуки власника цього НБО. І не стільки для того, аби покарати за злочинне недбальство, як для того, аби спихнути на нього утилізацію небезпечного предмета. Адже проводить такі операції спеціалізована київська фірма «Радон», чиї послуги коштують не одну тисячу гривень.

Логічно було припустити, що радіоактивна болванка належала військовим. Проте ті вмили руки, заявивши: ракетна шахта демонтована за всіма правилами — ось висновок комісії; майно знищене або списане — ось акти, і, нарешті, частину розформували — ось свідки.

Були навіть пропозиції зробити «крайнім» того невдаху, що притяг болванку до себе в дім. Мовляв, сам винен: нічого було МНС викликати. Закопав би залізяку якомога глибше, і не було б проблеми! Врешті-решт, після тривалих суперечок «похорон» вартістю в 2,5 тисячі гривень оплатила Хмельницька районна адміністрація. Дійде до того, що наступного разу хтось витягне на світ Божий атомну бомбу й у неї також не знайдеться господаря, — приблизно так коментувала громадськість той випадок. І найкумедніше, що бомба справді знайшлася, правда, поки що не атомна, але ду-у-же велика!..

Бомби на свободі

Повідомленнями про знахідки снарядів і бомб періоду Другої світової війни сьогодні, звісно, нікого особливо не здивуєш. А що ви скажете про півторатонну бомбу 50-х років випуску, знайдену на околиці невеликого села Карніїмовки Старокостянтинівського району?! Причому через нездорову цікавість місцевих жителів вона цілком могла рвонути!

Якби це сталося, то, як кажуть сапери, утворилася б вирва 10 метрів завглибшки, а осколками накрило б не лише Карніїмовку, а й сусіднє велике село Веснянку!

Розпочалася ж ця історія з телефонного дзвінка невідомого до Старокостянтинівського райвідділу міліції. Анонім сповістив: на подвір’ї будинку Андрія Г. у селі Карніїмовці — бомба. І справді, оперативники, прибувши на місце, виявили 75-кілограмову авіаційну бомбу! На запитання «Що це?» господар, який раніше мав судимість, великий шанувальник самогону, відповів ухильно: «В армії не служив, не знаю». Простішим виявилося запитання: «Звідки?» З’ясувалося, бомбу привіз йому місцевий фермер Анатолій із помічником Володимиром. Довелося і їм відповідати на запитання міліціонерів.

23 січня Анатолій, зібравши в своєму господарстві металобрухт, разом із Володимиром виїхав до Старокостянтинова. Проїжджаючи повз колишнє бомбосховище, прямо біля дороги подорожани побачили бомбу, яку, на їхнє переконання, хтось перетягнув ближче до дороги, аби пізніше забрати. Ось і вирішили друзі не дати невідомому саперу-любителю такої можливості — на зворотному шляху закинули небезпечний вантаж до себе на підводу. Скинувши його на подвір’ї будинку спільного знайомого Андрія, аж тепер замислились: що ж тепер з ним робити?

Позаяк приймальні пункти вторсировини такий вантаж не приймають, вони вирішили до невпізнанності спотворити бомбу автогеном. Але як бути з вибухівкою?.. За консультацією звернулися до односільчанина, колишнього прапорщика, а нині пенсіонера. Оглянувши знахідку, він пообіцяв без проблем звільнити благородний метал від тротилу. Операцію призначили на 26 січня. Але як саме вона мала відбуватися, ніхто до пуття не знає. Відомо лише: напередодні компанія активно шукала зварювальний апарат і слюсарний інструмент. Дякувати Богу, міліція приспіла вчасно.

Проте доморослі сапери не оцінили старань охоронців порядку. Схоже, вони навіть образилися: «Та, що ви, їй-богу? Така маленька бомбочка — і такий великий протокол. От на бомбоскладі хтось розкопав і намагався потягти півторатонну красуню — оце так!» Міліціонери й сапери МНС терміново виїхали на вказане місце.

Бомба і справді виявилася величезною. Але ще гірше — вітчизняною й повоєнною. Міліція, вирішивши, що її місію вичерпано, поїхала геть. На зміну їй прибули працівники СБУ. Ретирувалися й МНСівці, котрі, як з’ясувалося, мають справу лише з вибуховими пристроями Другої світової й більш раннього періоду. Територія, на якій перебував об’єкт, була зоною відповідальності сусідньої військової частини.

Бомбосклад

Сховище, яке місцеві жителі охрестили бомбоскладом, з’явилося тут уже після війни. Майже сорок гектарів площі були нафаршировані просто немислимою кількістю бойового арсеналу, призначеного для старокостянтинівського авіаційного з’єднання. Бомби, маленькі й великі, зберігалися і під відкритим небом, і в підземних приміщеннях.

Торік улітку склад вирішили ліквідувати. Бомби вивезли, а ось демонтаж споруд, за розповідями місцевих жителів, проводився дуже своєрідно. Спочатку підкотив бульдозер, який за допомогою троса руйнував одну зі стін або зривав покрівлю будинків. Потім з’явилися вантажівки, куди солдати під командуванням офіцерів вантажили найцінніше. Далі настала черга прапорщиків, що вивозили матеріали скромнішої вантажності. І нарешті прибули люди з металошукачами. Їхньою здобиччю стали головним чином найрізноманітніші кабелі, які висмикували з землі за допомогою тракторів. І лише восени, коли з об’єкту пішла охорона, сюди кинулися жителі ближніх сіл — згрібати жалюгідні залишки колишньої розкоші, аж до колючого дроту.

Ще тоді селяни знайшли бомби, що стирчали з землі: і велику, і маленьку. І знали про них майже всі довкола, але якось не надавали цьому особливого значення. Проте сміливці все-таки знайшлися. Вони розкопали бомби, роздобули металевий трос і посунули в село шукати трактор, який мав висмикнути їх із ями і відтягнути у відлюдну місцину. Слава Богу, знайти тракториста-камікадзе вони не встигли...

«Я знаю, взрыву быть, когда такие люди…»

Знахідки були без детонатора. А це означає: поки бомби спокійно лежать у землі, загрози вибуху немає. Але вони стають небезпечними, щойно потраплять до рук доморослих саперів-металобрухтівців. Ті, на жаль, пройти повз подібні штуковини просто не в змозі. Ще б пак, адже якщо з півторатонної бомби пощастить вдало вийняти близько 650(!) кілограмів тротилу, то залишиться 850 кг заліза! А це цілих 170 гривень, або, точніше, — 56 півлітрівок добрячого самогону! Ще б не ризикнути...

Чи можлива така безвідповідальність? — запитають деякі. На жаль, так. Хочеться розповісти про випадок у згаданому селі Веснянці, який стався двадцять років тому.

Якось у колгоспні майстерні притягли протипіхотну міну. Довгий час вона виконувала функцію підручної болванки: підкласти, підперти, підставити тощо. Але якось заповзятливому роботязі спало на думку: а непоганий був би з міни молоток! А й справді, класний! — погодився приятель, і обидва взялися до роботи. Щойно електрод електрозварювання торкнувся міни, стався вибух. Від важких каліцтв чоловіки померли.

В ім’я високих бойових показників

Півторатонна бомба пролежала безгоспною кілька днів. У цей час відповідальні служби вирішували, хто нею займатиметься далі. Були підозри, що саперів на місці розкопок очікує ще чимало сюрпризів. Так і сталося: працівники МНС під час розчищення території знайшли ще одну — 50-кілограмову — бомбу. Потім, на щастя, усе це добро відвезли на підприємство з утилізації вибухонебезпечних предметів. Але на запитання, звідки взявся убивчий арсенал, відповіді поки що немає.

За однією з версій (її, побажавши залишитися невідомим, повідомив нам офіцер запасу, який служив свого часу на такому ж складі), бомби закопували самі військові — в ім’я високих бойових показників! «Річ у тім, — пояснив він, — що існував порядок, за яким бомба, прикріплена до літака для навчального бомбометання, відразу списувалася. Якщо ж із певних причин вона залишалася не скинутою, розпочиналася малоприємна паперова тяганина, з’ясовування, що призводило до зниження бойових показників. Аби не допустити цього, командири домовлялися між собою, і навчальна ціль вважалася ураженою, а бомба, яка нібито перестала існувати, закопувалася прямо на території складу. Гадаю, ті, хто служив у армії, не сумніватимуться в реальності такої версії.

У принципі, сьогодні вже не вельми важливо, як саме бомби потрапили в землю. Незрозуміло інше: хто допустив, що вони опинилися «на свободі»? Як могло статися, що армійці, залишаючи склад, належним чином не зачистили територію? На це запитання мені відповів один всюдисущий житель Карніїмовки, який спостерігав за роботою саперів, що продзвонювали територію металошукачами. За його словами, їх більше цікавили кольорові метали. Ось якщо бомби були мідні чи хоча б алюмінієві, тоді інша річ...

Найнебезпечніше місце на Землі

На початку 80-х, у розпал холодної війни, коли перспективи атомного конфлікту були більш ніж реальні, західні дослідники спробували змоделювати ситуацію, яка очікує планету з початком третьої світової, і визначити найбезпечніший куточок на Землі. Ним виявилися глухі джунглі Амазонки. А інформацію про найнебезпечніше місце радянська цензура повирізала.

Утім, як відомо, під час битви найбільше дістається щиту. Тому легко здогадатися, що деражнянський ядерний щит, поза сумнівом, перетворився б у буквальному значенні слова на одне з найспекотніших місць на Землі. Нині ми фізично та й морально роззброїлися.

Але якби ті самі науковці взялися сьогодні за обчислення ступеню безпеки життя громадян різних країн і врахували забудькуватість наших військових, завдяки якій люди знаходять радіоактивні скарби на полях та багатотонні бомби на околицях сіл, немислиму жадібність мисливців за металом, що нишпорять на руїнах військових частин, зокрема в ракетних шахтах, навряд чи вчені уми відвели б нам почесне місце в рейтингу безпечного існування.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №34, 14 вересня-20 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво