Чорнобильський шлагбаум на шляху до Європи

Є обставина, на яку не звертають уваги при обговоренні питань щодо підготовки України до вступу в Європейський Союз. Це незавершеність ліквідації наслідків чорнобильської катастрофи. Не виключено, що перспективи приєднання України до Європейського Союзу можуть залежати від темпів подолання наслідків цієї масштабної техногенної аварії. Хто ж із європейців, що переймаються проблемами екології, згодиться мати в центрі єдиної без кордонів Європи радіоактивну пляму площею більше ніж дві тисячі квадратних кілометрів, огороджену колючим дротом?

Подолання наслідків чорнобильської біди — одна з головних проблем української нації. На жаль, поширилася і постійно підтримується думка про неможливість подолання проблем, породжених аварією на ЧАЕС. Разом з тим власне ліквідація аварії на ЧАЕС була завершена ще у 1987 році, коли знову запрацювали у звичайному режимі всі, крім зруйнованого, енергоблоки станції. Це стало можливим завдяки будівництву об’єкта «Укриття» і безпрецедентним за своїми масштабами роботам по дезактивації промислового майданчика АЕС і прилеглих територій в зоні відчуження. Починаючи з 1988 року, дедалі більше уваги приділялося гуманітарним питанням чорнобильської трагедії і все менше техногенним. Проблеми очистки радіаційно забруднених територій та ізоляції радіоактивних продуктів не вирішувались через відсутність в Україні сучасних надійних сховищ радіоактивних відходів. Передбачені ще у 1988 році сховища для забруднених відходів у зоні відчуження (комплекс «Вектор») почали будувати лише у 1998-му, але жодне з них не введено в експлуатацію і понині. Основна причина низьких темпів подолання наслідків чорнобильської катастрофи полягає в неефективності державного управління. Посилання на відсутність чи брак коштів невиправдане, бо за роки незалежності на подолання наслідків трагедії було спрямовано з державного бюджету України щонайменше 24 мільярди гривень. Тому намагання впродовж останніх років знайти «об’єктивні» причини у незадовільному стані економіки держави є, по суті, прикриттям прорахунків різних гілок влади.

Втрачений також інтерес із боку міжнародного співтовариства до проблем ліквідації наслідків чорнобильської катастрофи. Разом із тим і в Україні, і на Заході перебільшують фактор міжнародної технічної допомоги. Не секрет, що до цього часу майже завжди така допомога не супроводжується передачею новітніх технологій, систематично не виконуються терміни завершення робіт, які мають практичне значення. Замовчування того факту, що практично всі кошти, які виділяються для фінансування міжнародної технічної допомоги, дістаються західним фірмам, є «секретом полішинеля». В той же час постійне звертання України до міжнародної спільноти за допомогою у подоланні наслідків чорнобильської катастрофи підтримує на Заході негативне враження про стабільний характер екологічної небезпеки.

Відсутність в Україні правонаступності і персональної відповідальності за комплексне подолання наслідків чорнобильської катастрофи є характерною ознакою останнього десятиріччя. Після передчасної смерті у 1995 році першого міністра Мінчорнобилю України Г.Готовчиця та ліквідації у 1996 р. Мінчорнобилю не була забезпечена правонаступність і персональна відповідальність за комплексне подолання наслідків катастрофи на ЧАЕС як на рівні державного управління, так і на рівні реалізації конкретних заходів.

Відсутній механізм підготовки виважених політичних та урядових рішень з проблем ліквідації наслідків чорнобильської трагедії.

Має місце підміна поняття ліквідації наслідків чорнобильської катастрофи поняттям ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС.

Не існує стабільної системи контролю з боку суспільства за темпами і якістю подолання наслідків.

Галузеві органи державного управління в умовах ринкових відносин, використовуючи різноманітні схеми лобіювання прийняття урядових і політичних рішень, розпорошують бюджетні кошти і створюють умови для корупції. При проведенні адміністративної реформи слід було зберегти функціональний принцип управління шляхом реорганізації, а не ліквідації Мінчорнобилю.

Нехтування функціональним принципом державного управління в питаннях подолання наслідків чорнобильської катастрофи призвело до того, що чорнобильська АЕС із винуватця і причини біди перетворилася чи в не найбільшу її жертву. Надмірна увага з боку уряду і міжнародної спільноти саме до припинення експлуатації ЧАЕС і перетворення об’єкта «Укриття» на екологічно безпечну систему створили враження, що саме вирішення цих проблем має найважливіше значення для ліквідації наслідків катастрофи. Навіть реабілітація зони відчуження, зони безумовного (обов’язкового) відселення і зони гарантованого добровільного відселення перестала бути пріоритетом держави.

Незадовільно використовувалися наукові розробки щодо реабілітації радіаційно забруднених територій і повернення їх до повноцінного господарського використання. Недооцінювалась здатність радіаційно забрудненого природного середовища до самовідновлення. Не проведене районування забруднених територій за шляхами і термінами переведення їх в екологічно безпечний стан. Не були створені екологічні заповідники.

Не можна ліквідувати наслідки чорнобильської катастрофи в пам’яті людей, але цілком можливо ліквідувати вплив наслідків катастрофи на майбутні покоління. Для цього пріоритетне бюджетне фінансування слід було спрямувати на захоронення радіоактивних відходів, щоб їх надійно ізолювати від навколишнього середовища. За роки незалежності України не було створено жодного сховища чорнобильських радіоактивних відходів, не була введена в експлуатацію жодна установка для їх переробки, а натомість з’явилися довгобуди з невизначеним терміном завершення будівництва.

Не планувалося досягнення практичних результатів, які б свідчили про поступову, крок за кроком, ліквідацію наслідків катастрофи. Внаслідок цього у населення і владних структурах створився стереотип неможливості їх подолання. Більше того, набув поширення хибний термін «мінімізації» наслідків, який знайшов своє підтвердження в урядових і політичних документах. Тому не дивно, що масштаби мінімізації наслідків катастрофи вимірювалися лише обсягами бюджетних коштів.

В Україні не виник науковий центр, який би об’єднав зусилля українських та зарубіжних учених навколо проблем подолання наслідків чорнобильської катастрофи. Не були виконані міжнародні угоди щодо утворення міжнародного науково-дослідного центру під егідою МАГАТЕ. Натомість Чорнобильський центр з проблем ядерної безпеки, радіоактивних відходів та радіоекології, який був створений у 1996 р., не отримав належного міжнародного статусу, підтримки з боку Національної академії наук та інших провідних наукових установ України та світу і наразі не виправдав покладених на нього надій.

Що ж робити?

Перш за все, необхідно виходити з того, що стратегія подолання наслідків чорнобильської катастрофи повинна носити комплексний характер. Перейти від пасивної концепції «захисту населення, постраждалого від наслідків чорнобильської катастрофи» до активної наступальної концепції «ліквідації в Україні наслідків чорнобильської катастрофи». Широко висвітлювати в засобах масової інформації конкретні результати по кожному регіону.

Ліквідувати міжвідомчу комісію з питань комплексного вирішення проблем ЧАЕС. Всі політичні рішення вже прийняті (експлуатація АЕС зупинена), а інженерно-технологічні мають приймати фахівці та суб’єкти господарювання. Держава не повинна втручатися в процес прийняття таких рішень, за винятком надання дозволів (ліцензій) на виконання відповідних робіт.

Перейти на функціональний принцип державного управління в сфері подолання наслідків чорнобильської катастрофи. Центр ваги всієї діяльності перенести безпосередньо в регіони. Залишити під державним управлінням центральних органів виконавчої влади тільки зону відчуження і зону безумовного (обов’язкового) відселення. Ліквідацію наслідків чорнобильської катастрофи в зоні відчуження і зоні безумовного (обов’язкового) відселення покласти на Міністерство з питань надзвичайних ситуацій.

Відмовитись від практики прийняття важливих інженерно-технологічних рішень на підставі листів, написаних «від імені» громадських організацій чи підписаних видатними особистостями, в тому числі іноземцями, без прозорого громадського обговорення. Змінити існуючу практику узгодження рішень в питаннях ліквідації наслідків чорнобильської катастрофи галузевими міністерствами шляхом переходу до директивних доручень, які діють в умовах ліквідації надзвичайних ситуацій.

Розробити загальнодержавну цільову програму реабілітації та сталого розвитку зони гарантованого (добровільного) відселення. Розробити стратегію та державну цільову програму соціально-економічного розвитку м. Славутич, м. Іванків, а також інших населених пунктів, прилеглих до зони відчуження.

Розробити довгострокову комплексну програму наукових досліджень з метою надання практичних рекомендацій населенню, підприємствам і органам державного управління, визначити критерії і терміни закінчення ліквідації наслідків чорнобильської катастрофи для навколишнього середовища.

Розробити загальнодержавну цільову програму екологічного відродження радіаційно забруднених територій, в якій передбачити конкретні заходи, терміни виконання та обсяги фінансування для кожного населеного пункту. Доповнити Положення про Міністерство охорони навколишнього природного середовища України, долучивши до сфери компетенції Мінприроди відповідальність за відтворення природних ресурсів, забруднених внаслідок чорнобильської катастрофи, включення до природно-заповідного фонду радіаційно небезпечних земель, регулювання і координацію робіт по екологічній реабілітації радіоактивно забруднених земель. Стимулювати відродження радіоактивно забруднених земель. Створити у Верховній Раді профільний комітет (підкомітет) з питань подолання наслідків чорнобильської катастрофи.

Основною метою стратегії держави має стати відновлення довіри народу України до її здатності подолати наслідки чорнобильської катастрофи.

Проблема не зникає, коли ми її замовчуємо. Програма вступу України до Європейського Союзу мусить враховувати чорнобильський фактор.