Підтримати
Колега отримав термінове відрядження, однак виїхати вчасно не вдалося — квитка на потрібний потяг у південному напрямку не було. Це його дуже засмутило, аж раптом підійшов чоловік і — слово за слово — запропонував допомогти із квитком. Звичайно, за певну винагороду.
Хто з нинішніх випускників шкіл не мріє про щасливий квиток на швидкісний експрес, що прямує у світлу далечінь? Один чесно стане в чергу біля віконця каси, сподіваючись, що йому пощастить (і яким же гірким може стати розчарування, коли почує: «Квитка немає»!), для іншого місце в м’якому вагоні заброньовано заздалегідь, а ще комусь доведеться заплатити за можливість досягти омріяного втридорога.
Така ось асоціація на тему корупції з’явилася цієї спекотної травневої пори.
А до чого тут корупція? — можуть запитати. Корупція — це коли беруть (і дають) «по-крупному», як явище вона стосується високопосадовців і чиновників, а тут ідеться про звичайне хабарництво та, як це називалося за радянських часів, спекуляцію. Звісно, раніше корупції, як і сексу, в нас не було. Цей термін (корупція) увійшов у вжиток у середині 90-х років, а тому навіть у нормативно-правових актах трапляються різні визначення цього поняття. Корупцію в нас пов’язують здебільшого із протиправною діяльністю державних службовців та чиновників. Що ж до такої сфери діяльності, як освіта, то, як дехто вважає, у цьому разі можна вести мову виключно про хабарництво, переважно дрібне. А це, мовляв, радше морально-етична, ніж протиправна проблема.
Проте корупція в освіті не менш небезпечна, ніж та, що у владних «верхах». Оскільки, на думку зарубіжних дослідників цього явища, саме корупція в освіті створює «культуру корупції», корумповане суспільство. Адже зі шкільної лави, навіть із дитсадочка, у дитячій свідомості закарбовується модель поведінки в суспільстві, де за місце (в дитсадку) потрібно заплатити, за толерантність класного керівника чи за вищий бал в атестаті треба «віддячити», до престижного ВНЗ без блату чи хабара не вступити. За визначенням Міжнародного інституту освітнього планування, «корупція в освіті — це використання службового становища для отримання особистої вигоди, що істотно впливає на можливості доступу до освіти, її якість та справедливість».
Те, що явище корупції в нашому суспільстві, немов спрут, обплітає своїми щупальцями всі сфери життя, засвідчили результати всеукраїнського дослідження, що здійснювалося за підтримки уряду України в рамках програми американської державної корпорації «Виклики тисячоліття» (Millennium Challenge Corporation — MCC). Так, зокрема, відповідаючи на запитання, де саме давали хабарі, опитувані назвали найбільш корумпованими вищі навчальні заклади, медичні заклади, правоохоронні структури, органи регулювання та перевірок підприємницької діяльності. Показово, що більш як половина громадян (52 %) вважають, що корупція — це найнадійніший шлях вирішення багатьох питань. Така думка більше характерна для молодших вікових груп, ніж серед громадян старшого віку.
Отож розмову за круглим столом із міністром освіти і науки Станіславом НІКОЛАЄНКОМ ми розпочали із запитань на тему, яка напередодні вступної кампанії особливо на слуху.
— Глибоко вкоренилася думка, що без блату і тугого гаманця годі й рипатися до ВНЗ…
— Гаразд, поговорімо про корупцію в освіті. Почну з того, що, обійнявши посаду міністра, я заявив: не зроблю жодного дзвінка будь-кому стосовно незаконного зарахування, відрахування тощо, і жоден мій заступник чи інший працівник міністерського апарату цього не зробить. Кажу відверто: 2005 року, на початку моєї кар’єри міністра, були спроби... В результаті кількох людей із міністерства довелося звільнити.
Та чи означає це, що такого явища, як корупція, у системі освіти не існує? Звичайно, існує. Проблема корупції в освіті має кілька аспектів. Це і можливість отримати гарні оцінки у середній школі, не докладаючи зусиль і не напружуючи інтелекту. І, скажімо, отримати оцінку в інституті за той чи інший предмет, успішно захистити курсову. Окрема тема — вступна кампанія. Корупція на різних рівнях освіти є, але міністерство не заплющує на це очей.
Мене дуже дивує, коли американський департамент чи комісія доводить, що в наших ВНЗ беруть хабарі. З одного боку, можна подумати, що в Америці такого немає. А з іншого — ось результати опитування українських студентів, проведеного 2006 року. Це вже друге таке опитування: перше проводили 2005-го, цього року готуємо третє. Займається цим Інститут соціальної і політичної психології Академії педагогічних наук. Соціологічне дослідження проводилося в Києві, Донецьку, Львівській області, Одесі та Харкові, тобто у регіонах, де найбільше студентів.
Одне із запитань формулювалося так: «Як, на вашу думку, порівняно з попередніми роками, змінилася ситуація з хабарництвом під час вступної кампанії до ВНЗ?». Близько 20% відповіли, що траплялися випадки хабарництва, але їх стало значно менше. Близько 27% зазначили, що хабарі під час вступної кампанії брали так само, як і раніше, себто нічого не змінилося. 7—8% вважають, що хабарництво розквітнуло.
Якщо ж порівняти вступні кампанії двох минулих років, то кількість тих, хто зізнався, що вступив до ВНЗ з допомогою хабара, 2005 року становила 19%, а 2006-го — вже 13%.
Що ми робимо? Задіяли цілий комплекс організаційних, економічних, правових заходів. Почну з організаційних. По-перше, ми вдосконалили правила прийому. По-друге, в нас працює штаб, який реагує на факти корупції по всій Україні. У кожному регіоні є представник міністерства, який відстежує такі випадки, і спеціальна громадська комісія. За минулий рік ситуація різко змінилася. Якщо досі розглядали конкретні факти, то тепер ведеться більше роз’яснювальної роботи. По-третє, ми серйозно попрацювали з нашими студентами. Вони в нас сьогодні є не об’єктом, а суб’єктом освітніх процесів. При МОН працює студентська рада, яка добре орієнтується у проблемах молоді. Отже, ми досить глибоко поінформовані про те, що діється в університетах.
Тепер візьмімо економічні заходи. Ще два-три роки тому зарплата освітянина у середньому становила близько 400 грн. Щоб купити квартиру, професорові потрібно було б 126 років не їсти й не пити. Таким чином, створилося економічне підґрунтя для хабарництва, яке, на жаль, не ліквідоване й досі. Хоч би хто опинився у кріслі міністра освіти і науки — це питання постало б. Що ми зробили? За майже два з половиною роки збільшили зарплату більш як удвічі. Шкільний учитель отримував близько 360 грн., а наприкінці 2006 року — вже в середньому 929 грн., викладач у ВНЗ — близько 1370. Цей процес триватиме, і економічне підґрунтя корупції поступово зникатиме.
І останнє — правові заходи. Ніхто не збирається замовчувати випадки корупції. За минулий рік правоохоронцями, ректорами, громадськістю було виявлено 400 фактів хабарництва, за ними порушено кримінальні справи.
— Вступні іспити абітурієнт складає один раз, а сесія, як відомо, буває двічі на рік. Хабарі за хорошу оцінку в заліковій книжці останнім часом дуже урізноманітнилися. У Києві, за словами студентів, їх змушують скуповувати підручники викладачів. Під час зимової сесії разом із заліковками годиться подавати пакунок із французьким коньяком, чорною ікрою, ананасами і дорогим шоколадом — стандартний презент до новорічного столу. А львівські соціологи стверджують, що зростає попит на хабарі у вигляді сексуальних послуг — на них уже припадає понад 10%. Кажуть, що часом не тільки студентки, а й студенти мають великі проблеми через привабливу зовнішність. Чи є така інформація в міністерстві?
— Під час анкетування студентів ми запитали: як би ви вчинили, якби хтось із викладачів запропонував вам за певну винагороду допомогти з отриманням бажаної оцінки? Відповіді були такі: «Скористався б цією пропозицією» — 21% у Донецькій області, 29% — у Києві, 28% — у Львові, 25% — в Одесі і 30% — у Харкові. «Сам би не скористався, але б поінформував про цю пропозицію інших» — у межах 15%. «Нікому б не порадив цього робити» — 21—26%. І, нарешті, «Не лише не скористався б, а й повідомив би про це правоохоронні органи» — 2,8—8%. Ми й батьків опитали. 42% з них сказали: «Не витрачатимемо зусиль, часу і коштів на підготовку своїх дітей, шукатимемо, кому заплатити». Через це й маємо таку ситуацію: батьки шукають, кому дати хабара, дитина шукає, кому тицьнути, а ми сьогодні запитуємо президента, як із цим боротися... Усім треба давати по одному місцю! Але передусім — батькові по руках, який свою дитину так підготував до майбутнього життя, що вона вже знаннями не проторує собі шляху…
За таких умов у якому становищі опиняється викладач? Погляньмо на наше суспільство! Хіба в нас на рівні представників влади корупція засуджена як явище? А освіта ж є частиною суспільства...
Ми робимо все можливе, що від нас залежить, працюємо з ректорами, з викладачами, з усім освітянським активом, щоб таких явищ у нас не було. Ведеться анонімне опитування студентів. Міністр щоквартально зустрічається з керівниками студентського самоврядування без ректорів і проректорів. Після кожної студентської ради проводяться десятки перевірок. Ми не ховаємося, і на всі виявлені факти є відповідна реакція.
Але не можна так однобічно говорити про всіх викладачів університетів. Перед вами сидить чоловік, який сім років відпрацював у Херсонському педуніверситеті — викладачем, доцентом і професором. І офіційно заявляю: я жодного разу жодної гривні чи іншої матеріальної винагороди з цього не мав. У нас багато професорів, як то кажуть, у стоптаних черевиках працюють у ВНЗ не за страх, а за совість, самовіддано й творчо.
— Хотілося б уточнити щодо стоптаних черевиків. Чому існує така велика різниця між фактичною заробітною платою і ставкою викладача? Це теж підстава для корупції — ставка викладача чи професора досить скромна, а надбавки з милості ректора можуть зробити її вдвічі більшою.
— Ви помиляєтеся!
— На жаль, ні. Бо десятий рік читаю лекції студентам і добре це знаю. Надбавка залежить передусім від ставлення декана чи ректора — одному можуть підписати, іншому відмовити.
— Ви глибоко помиляєтеся! Ставка доцента — майже 900 гривень. Перша доплата — за стаж роботи, вона може бути відповідно 10, 20 або 30%. Як корупція може впливати на доплату за стаж? Аж ніяк! Доплата як кандидату наук або доценту становить 45%, а професору і доктору наук — до 58%. Тобто кандидат наук, який відпрацював у навчальному закладі 20 років, матиме надбавку 75 %. Ці доплати хіба залежать від ставлення ректора?
— Але ж відомо, що один доцент отримує надбавку 75%, які ви нарахували, а інший — 175%, бо йому знайдуть можливість нарахувати за інтенсивність роботи, за виховну роботу зі студентами і навіть за лояльність до начальства. Зате він тихо поставить потрібним студентам потрібні оцінки тощо.
— Надбавка може бути вищою — оклад на лікування виплачується кожному, незалежно від стану здоров’я. А преміальний оклад — скільки кому відсотків належить — визначає кафедра, а затверджує рада факультету. Хіба це стосується ректора? Є ще надбавки за інтенсивність, за випущені методички, за інші речі. Як ви уявляєте університет, в якому не стимулюється викладач, який творчо працює? Такого бути не може.
— А викладачі вважають, що простіше і прозоріше буде тоді, коли різниця між ставкою і зарплатнею стане мінімальною, і не потрібно буде заробляти додаткові відсотки додатковими послугами.
— Такого бути не може. Приміряйте до себе — ви теж хочете отримувати преміальні в редакції за творчість! Коли ми зараз обговорюємо «школу майбутнього», то спілкуємося з тисячами вчителів і директорів — вони вважають, що не можна платити тверду ставку. Ви говорите про ректора — а хіба він ворог своєму закладу?
— Звісно, не ворог. Але в нього є така стаття, як економія заробітної плати. До речі, ректори жваво обговорювали інформацію про те, що МОН прагне зібрати під одним дахом усі вищі навчальні заклади. Чи справді є такий план?
— Це питання ставилося ще до того, як я прийшов у міністерство. На нараді в Лондоні міністри освіти і науки говорили про єдині правила гри — складання навчальних планів і програм, визнання дипломів тощо. Бо інакше, кажуть, ми не зможемо обмінюватися і розвиватися. А як можна розвиватися, коли один в ліс, а інший по дрова?
— А хто гальмує?
— Галузевий підхід, який у нас практикувався десятками років. Деякі керівники міністерств дуже полюбляють дивитися на вишикуваних ректорів і давати їм якісь вказівки — стосовно майна, землі чи набору студентів. Але більшість ректорів розуміють ситуацію і тягнуться до нас. Було вже рішення уряду про передачу всіх ВНЗ під юрисдикцію МОН — ми хотіли об’єднати методичну базу по технікумах, по університетах. Уряд навіть проголосував цю постанову, але, на жаль, Єхануров не підписав.
— Чому?
— З не відомих мені причин.
— Маєте намір до цього повернутися чи відмовитеся від ідеї?
— Ми повторно готуємо цю постанову, але її потрібно погодити у всіх міністерствах та держкомітетах. Тоді з 20 членів уряду лише троє були проти, а решта погодилася. (Правда, яких зусиль це мені коштувало!)
Питання в тому, що без цього здійснювати єдину політику неможливо. На минулому засіданні ДАК досить жорстко пройшлися по аграрних університетах — закрили п’ять чи навіть сім консультаційних центрів і філій. Хіба це нормально, коли Сумський аграрний мав філію у Києві, де здійснював підготовку економістів і юристів? Батько мій казав у таких випадках: «Якби був розум, то з ума можна було б зійти».
Аналогічні конфлікти були і з іншими відомствами. Сьогодні МВС і Міноборони готові перепідпорядкувати бакалаврську підготовку нам.
— А охорона здоров’я, кажуть, категорично проти.
— З охороною здоров’я я б і сам не поспішав за рік це зробити. Хоча вже маємо досвід — в Ужгородському університеті 30 років існує медичний факультет. Набуваємо досвіду в Сумах і Чернівцях — уже чотири факультети підпорядковані МОН. Найдужче опираються аграрії і культура, та й у Мінтрансзв’язку також виникають питання.
— Поляки вже б’ють на сполох — у них не вистачає абітурієнтів. Вони буквально заполонили західні області, пропонуючи нашим юнакам і дівчатам навчання в їхніх університетах. При цьому обіцяють не тільки диплом, який визнається в Євросоюзі, а й затишні гуртожитки, де кожен студент матиме персональний комп’ютер з безплатним Інтернетом. Скажіть, будь ласка, коли українські гуртожитки будуть схожі на європейські? Адже навіть у столиці це дуже болюча проблема. І ганебна картина — бо вони не лише дуже запущені, а ще й перенаселені — у кімнати, де за радянських часів жило четверо студентів, ставлять двоповерхові ліжка і поселяють вісьмох.
— Це питання абсолютно справедливе. Я був одним із тих політиків, хто називав речі своїми іменами. Але одна справа говорити, а інша — зламати ситуацію. Сьогодні в Києві не вистачає 14 тис. місць у студентських гуртожитках. А по Україні від 17 до 20 тис. Невипадково з держбюджету — уперше за останні роки! — виділили понад 75 млн. гривень на будівництво, ремонти та реконструкцію студентських гуртожитків. Київська політехніка, Київський торговельно-економічний університет, Університет харчових технологій, Київський економічний університет — тут проблема найгостріша.
— Ви називаєте всіх, кого повинен обігріти держбюджет, чи тільки своїх? У медиків, приміром, теж криза із гуртожитками.
— Так нехай медики не борюкаються проти приєднання до Міносвіти! У них є свій міністр — хай він і турбується.
Для своїх же ми закладаємо нові гуртожитки — у Харківській юридичній академії, Тернопільському економічному університеті — усіх одразу і не назву. Ми створили програму «Студентський гуртожиток», яка передбачає ремонт, реконструкцію та оновлення гуртожитків. Цього року є 25 млн. гривень на ремонти й ще 75 млн. на будівництво. Кажуть, мало. Треба на все дивитися у порівнянні — тоді зростання очевидне. Адже досі взагалі були самі лише нулі.
— А які гуртожитки плануються — на європейський зразок чи як для бідних?
— Можна подивитися в Харківському юридичному університеті — кімнати на дві особи, буде там Інтернет і все необхідне. Сучасний варіант. Як прагматик я за те, щоб закласти в кожному з університетів, де проблема стоїть найгостріше, будівництво одного-двох гуртожитків, аби поліпшити ситуацію. Свого часу О.Омельченко добру справу запропонував — побудувати ціле студентське містечко. Але сьогодні ми вперлися в небажання віддати землю в районі Виставки (Експоцентру) під будівництво. І питання зависло. Отримати акт на землю в Києві — все одно, що здійснити політ у космос. Ми зробимо інакше — будуватимемо на тій землі, що належить університетам, бо тільки так можна реально вирішити питання землевідведення.
А поки що разом зі студентами ми обійшли всі гуртожитки столиці. Зізнаюся — виселили десятки сторонніх організацій. Реквізували в цих фірм понад тисячу місць. Нині робота триває, точаться суперечки, ідуть суди, але міністерство жорстко обстоює свою позицію — ми розриваємо договори оренди, якщо використовують не підвали гуртожитків чи інші пристосовані приміщення, а житлові площі. Звісно, Міністерство не в змозі обійти всі 300 гуртожитків, але нам дуже допомагають студенти.
— Впровадження Болонської системи змусить прискорити вирішення багатьох проблем. Але нічого не чути про те, коли педагогічне навантаження знизиться до європейського рівня. Болонська система передбачає п’ять-вісім студентів на викладача, а в наших університетах у чотири-п’ять разів більше.
— Оскільки очікується різке скорочення контингенту, незабаром в університетах з’являться «зайві» викладачі. Тоді в мене буде додаткова підстава ініціювати на засіданні уряду перегляд педагогічного навантаження на викладачів. Ми зменшили педнавантаження в законі про вищу освіту ще рік тому. Сьогодні норма — до 900 годин, а ми записали для професора умовно — 500—600, для доцента — 700. Але, на жаль, президент заветував цей закон. Не знаю, з якого дива, хто йому порадив. Думаю, врешті-решт Міністерство освіти і науки зможе домогтися свого, і тоді те шалене навантаження, яке виникло у зв’язку із впровадженням Болонської системи (це додаткова робота — контроль, моніторинг, постійне спілкування зі студентами), ми зможемо зняти, зменшивши число лекцій та аудиторних занять. Не було б щастя, так нещастя допомогло — з огляду на демографічну кризу я все-таки переконаю, щоб у наших викладачів були не тільки європейські вимоги, а й навантаження було європейським, і заробітна плата, і визнання.
— А чи не зруйнує демографічна криза нашу систему профтехосвіти? Якщо на 450 тис. випускників чекає 680 тис. місць в університетах — хто ж піде вчитися в ПТУ?
— Наші ПТУ на 65—70% заповнюються випускниками дев’ятих класів. Дві третини з них отримають тут середню освіту. В училищах готуємо та проводимо перепідготовку для незайнятого населення, для людей, які вже мали першу робочу професію. Окрім того, училища в ряді регіонів сьогодні поступово перебирають на себе обов’язки навчально-виробничих комбінатів — надають послуги з трудової підготовки школярам. Але те, що демографічна проблема досить гостра — тут ви праві.
Я робив усе можливе і неможливе, щоб цю систему зберегти. 1996 року тодішній прем’єр-міністр запропонував 700 профтехучилищ із 1200, які тоді були, перевести на місцеві бюджети. Росія пішла цим шляхом. У результаті 90% ПТУ там уже зникли. Ми ж профтехучилища зберегли. За два роки поставили в ПТУ 8700 комп’ютерів. Сьогодні на 21 учня ПТУ припадає один комп’ютер. Це нормальний показник.
Коли я став міністром, у нас було 39 млн. грн. боргів ПТУ за комунальні послуги — приблизно 120 училищ не опалювалося. Це означає, що близько 100 тис. дітей мерзли в кабінетах і майстернях. Ми старалися якнайшвидше змінити ситуацію. У перший рік — ми взяли 9 млн. грн. із резервного фонду, наступного — 13 млн. Раніше виділялося 6 млн. на профтехосвіту, а вже в 2006 році було 34 млн., які пішли і на ремонт системи опалення та дахів.
— За це вам освітяни, діти та їхні батьки можуть бути тільки вдячні. Як і за підвищення зарплат, оновлення шкіл, будівництво гуртожитків. Проте повернімося до теми корупції та лжеосвіти. Сьогодні на кожному розі, не ховаючись, торгують курсовими, дипломними роботами на замовлення. А в Інтернеті з’явилися сайти, які відкрито пропонують… купити диплом.
— Я не бачу підстав панікувати з цього приводу. Ґвалт навколо цієї теми здіймає МАУП, якій МОН уперше в історії України відмовило в незаконній видачі непідтверджених дипломів. Такі сайти робить одна-єдина організація, яка хоче кинути тінь на нас, довести, що міністерство є корумпованим.
Ми створили унікальну на території СНД систему перевірки дипломів. Зокрема, в нас є сайт www.osvita.net, де, починаючи з 1997 року, зареєстровані всі, хто отримав дипломи в Україні. Інформація в базу вводиться з 1100 місць, ректор і ще дві-три особи у ВНЗ беруть на себе повну, аж до кримінальної, відповідальність за зміст інформації, яку вони надають. Уся вона перевіряється. Принесіть свій пластиковий диплом, і ми за 3—5 хвилин визначимо, фальшивий він чи ні. Ось цифри, яких іще ніхто не знає: за п’ять місяців цього року у 84 тис. осіб перевірили дипломи. Переважно це податкова інспекція, міліція і бізнесмени, які хочуть перевірити, кого беруть на роботу. За 2006 рік ми отримали 180 запитів від правоохоронних органів щодо законності видачі дипломів, у шести випадках підтвердилося, що дипломи фальшиві.
Другий момент — це друк. Український диплом має шість ступенів захисту. Усі вони друкуються на фабриці держзнака. І на сьогодні правоохоронці не виявили жодного фальшивого диплома з усіма ступенями захисту (у нас є офіційна інформація з УБОЗ). Тож розсипається вся МАУПівська теорія. Можете, звісно, виготовити собі диплом на ксероксі, але…
Що ж до дипломів, виданих за радянської влади і в перші роки незалежності, які складалися «книжечкою», будь ласка, зробіть запит у МОН, ми вам за тиждень-два дамо відповідь, чи навчалася ця особа. Зробимо запит у ВНЗ — адже всі п’ять років ваше прізвище мало бути в усіх відомостях, усіх журналах, а ці документи зберігаються як мінімум 50 років. Тож шкірка вичинки не варта.
А взагалі важко зрозуміти людей, які купують «кірочки», адже досвідчений роботодавець без будь-якого диплома визначить професійний рівень майбутнього співробітника, бо знання не купиш.
— На останньому засіданні ДАК у квітні було позбавлено ліцензії близько двох десятків ВНЗ, різноманітних філій та підрозділів...
— За 2006 рік ми припинили діяльність 116 відокремлених структурних підрозділів, а також ВНЗ. Загалом було здійснено 214 перевірок. Це не забаганка міністра, існує усталений порядок. Протягом двох років після того, як вуз або його філія отримує ліцензію на надання освітніх послуг, ми зобов’язані перевірити, як дотримуються умови ліцензування. Через п’ять років після отримання ліцензії — це світова практика — ми здійснюємо акредитацію, якою підтверджуються ліцензійні вимоги.
Справді, на минулому засіданні ми припинили роботу деяких навчальних закладів. Наприклад, Київського бізнес-коледжу, відокремлених структурних підрозділів Харківського національного університету внутрішніх справ у містах Сміла, Полтава, Мелітополь, Євпаторія, Керч, Маріуполь, Херсон, науково-консультаційного пункту Харківського аерокосмічного університету в Алушті, підрозділу Східноукраїнського університету ім. Даля у Феодосії тощо.
Ми не ухвалюємо рішень щодо відкриття-закриття ВНЗ, надання чи позбавлення ліцензії без обговорення з громадськістю, адміністрацією, радою ректорів, комісією з питань освіти, культури і духовності відповідної обласної чи міської ради. На засіданнях ДАК присутні журналісти, під час перевірок нас супроводжують телекамери. Знімають тісні аудиторії, бібліотеки, де на одного студента припадає 0,3 підручника, підготовку спеціалістів з інформаційних технологій за відсутності Інтернету… Що тут іще пояснювати?
— Поясніть, хто дав ліцензію таким ВНЗ? Як вони взагалі відкрилися?
— Ті чиновники, які ставили свої підписи — заступник міністра, начальник управління ліцензування тощо, — переважно вже не працюють у міністерстві. Це мені довелося зробити через сім місяців після того, як обійняв посаду міністра.
— А де ж навчатися студентам із ВНЗ, які більше не існують?
— На сьогодні в Україні ліцензовано 680 тис. студентських місць. Тобто щороку ми можемо взяти на всі форми навчання 680 тис. студентів. Із них близько 80% державних, 20 — приватних. Але є ще й державна контрактна форма навчання, тому в пропорції бюджет-контракт виходить десь 50 на 50.
Однак в 11 класі зараз навчаються 400 тис. дітей. Навіть якщо всі вони вступлять до вищих навчальних закладів, залишиться 280 тис. вакантних місць. Тож місце для тих, кому не пощастило з ВНЗ, знайдеться.
— Але ж не кожен студент поїде з одного кінця країни в інший…
— І не треба. Візьмімо, наприклад, Крим. Там сьогодні ліцензовано місць більше, ніж загалом проживає населення. Про що ще говорити?
— Ви щойно повернулися з V Конференції міністрів освіти європейських країн із питань Болонського процесу. Що нині найбільше непокоїть європейську освітянську спільноту? Як оцінюють ваші зарубіжні колеги поступ України до загальноєвопейського освітнього простору?
— Я приніс вам лондонське комюніке «На шляху до європейського простору вищої освіти, відповіді на виклики глобалізації». У ньому коротко підбито підсумки, чітко сформульовано досягнення, сказано про визнання дипломів, системи кваліфікації, навчання впродовж життя, забезпечення якості і вперше йдеться про Європейський реєстр агенцій забезпечення якості. Те, що ми сьогодні робимо із забезпеченням якості через систему зовнішнього оцінювання, моніторинг, діяльність громадських ДАКів, — це все Європа зараз розпочинає не в рамках окремої країни, а в рамках загальноєвропейського простору. Обов’язково підкреслюється значення науки і досліджень, соціальний аспект, право кожного учня на здобуття вищої освіти, визначено пріоритети на 2009—2010 роки. Уже готується документ про зміни, які відбудуться у вищій школі після 2010-го. Ми там звітували за 11 показниками, і за ними експерти умовно виставили нам оцінку 3,9 бала (за п’ятибальною шкалою). Що мене вразило в Лондоні? Надзвичайно велика тривога, яка прозвучала в усіх виступах, щодо якості європейської вищої освіти. Друге. Дуже гостро постала проблема об’єднання всіх зусиль. Якщо ще два роки тому на конференції в Бергені дискусії між Росією, СНД та іншими країнами Євросоюзу велися, скажімо, про те, як визнавати, бакалавр — це освітній чи освітньо-кваліфікаційний рівень, то зараз була загальна стурбованість тим, що сьогодні на ринку вищої освіти домінують Китай, Японія і Корея. Вони витіснили європейських фахівців з ринку робітників і активно витісняють нас із ринку підготовки інженерних кадрів тощо. Мало того, є велике занепокоєння: якщо європейська освіта рухатиметься й надалі такими темпами, як зараз, то ми ніколи не забезпечимо її конкурентного розвитку.
Те, що ми сьогодні, скажімо, однією мовою і на одній хвилі працюємо з європейськими університетами, є свідченням того, що освітяни чи не найперші зрозуміли: якщо сидіти за парканом і чекати з моря погоди, нічого не буде. Потрібно руйнувати ці мури, і невипадково сьогодні понад 150 наших університетів мають договори прямої дії з іншими університетами. Ви кажете, що в Польщі студенти отримують європейські дипломи, — це не так. Європейського диплома ще немає, він з’явиться лише після 2010 року. І сьогодні відносини регламентуються і регламентуватимуться лише на основі прямих договорів «університет—університет». Якщо сьогодні дипломи Йєльського університету визнають в Америці, то Національний аграрний університет, уклавши пряму угоду з Йєльським, теж матиме визнання своїх дипломів.
У нас сьогодні загалом є і позитиви, і негативи. Багато університетів розпочали реформування вищої освіти в рамках європейських вимог дуже формально. Вони не підготували навчальної, методичної бази, не було створено нормальних умов при переході на кредитно-трансферну систему, і це в багатьох викликало негативну реакцію. Є багато університетів, які мають у цьому напрямку здобутки — як, наприклад, Харківський економічний університет, Київська політехніка, Київський торговельно-економічний університет, Донецький університет, Львівська політехніка, Києво-Могилянка та інші. Але є й такі ВНЗ, де все залишили без змін, а фактично почали робити реформи, нічого не пояснюючи студентам, не готуючи для цього бази, тому тут є багато проблем.
— Ви маєте на увазі рівні бакалавра-магістра?
— В Європі домовилися, що буде три освітньо-кваліфікаційні рівні: бакалавр, магістр і доктор (PhD). Усі ці три рівні освіти закінчуються видачею диплома. І немає четвертого, п’ятого, шостого, сьомого курсу. Студентам цього не роз’яснили. Ну який може бути п’ятий курс у магістра? Три-чотири роки навчання на бакалавра, один-два роки — на магістра. А який буде метод відбору на бакалавра і магістра — залежить від конкретного навчального закладу. Чи це буде співбесіда, чи якісь додаткові іспити, чи це буде зарахування за середнім балом — різні є методи. Я не наполягаю на тому, що знову потрібні іспити. Але вносяться зміни до кваліфікацій, і бакалавр уже має на виробництві свою нішу. Це вже повна вища освіта. У нас молодший спеціаліст — це професійна кваліфікація, неповна вища освіта, бакалавр — базова вища освіта, спеціаліст і магістр — повна вища освіта.
— Чому в нас повільно впроваджується незалежне зовнішнє тестування? В Америці, де мені довелося побувати з групою українських освітян, працює досить потужна система, ціла індустрія тестування. Зі своїми інститутами, які складають тести, сформованою системою безпеки. Вона дещо комерціалізована, проте зручна. У нас сьогодні дитина може скласти тест лише один раз...
— Хто це вам сказав? Ви знайомі з директором нашого Центру зовнішнього оцінювання Ігорем Лікарчуком? У мене таке враження, що коли дехто із ваших авторів пише про зовнішнє тестування, то тут такий непрофесіоналізм… Ви знаєте, що ми обіцяли всій Україні перевірити всі роботи до 1 червня? Вже закінчили перевірку всіх тестів, і кожній дитині до 1 червня вручимо сертифікат з її оцінкою в конвертику.
Сьогодні на прес-конференції мені поставили запитання: «Чи прозоре в нас оцінювання, і чи не було випадків корупції і порушень?» Я запитав: «Шановні журналісти, чи відомий вам хоч один випадок корупції і зловживань під час зовнішнього оцінювання?». Із присутніх у залі жоден не назвав. А недоліки є в усіх країнах і будуть, оскільки ми недавно розпочали цю справу. Розпочали її завдяки фонду «Відродження», два-три роки експериментували в Харкові, Києві, Львові. Минулого року охопили зовнішнім тестуванням до 40 тис. учнів шкіл, цього року — 120 тис. Я вважаю, що зробили абсолютно правильно — люди до цього ще не готові.
— Наскільки реально наступного року перейти повністю на зовнішнє оцінювання?
— Заявляю офіційно: зовнішнє оцінювання в Україні відбулося. Ми його провели і минулого, і цього року, я вважаю, нормально. Так, є недоліки, але воно відбулося абсолютно очікувано, ніхто в Україні не може сьогодні стверджувати, що там немає прозорості й об’єктивності.
Щодо темпів. З одного боку, поспішиш — людей насмішиш, з іншого — затягувати із цим процесом не можна, тому що тут не тільки питання корупції, хабарництва тощо. Насамперед — об’єктивність української оцінки.
Гадаю, що 2008 року ми зможемо робити все для того, щоб усі випускники шкіл, які бажатимуть вступити до університетів, змогли це зробити тільки через зовнішнє оцінювання. З української мови — усі випускники. З історії України, математики — великий відсоток; а також із біології, хімії, фізики і, я думаю, додасться ще англійська мова. Із цих предметів буде тільки тестування.
І ще одне. Ми обов’язково поширюватимемо зовнішнє незалежне оцінювання на вищу освіту. Коли закінчується загальноосвітній фундаментальний цикл? Після другого курсу. Так ось, на цьому етапі навчання, а також після закінчення ВНЗ ми робитимемо зрізи знань. І тоді всі оті «зелені» папірці в заліковках будуть нікому не потрібні.
Мене дивує до втрати свідомості, коли платять за іспити чи заліки в приватних університетах чи на контрактній формі. Тобто він платить за навчання і ще раз платить за іспит. Я цього зрозуміти не можу. І коли ми в соцопитуваннях запитали в приватних університетах: «При вступі ви також платили?» — пишуть, що платили. У нас викривлена суспільна свідомість — і це є тема.
А от Ніколаєнко своєму молодшому синові спати не дає, поки той не зробить завдання. Він — у 9-му класі і незабаром складатиме іспит з української мови — диктант. Я вчинив просто: дав шкільний збірник диктантів — і «шуруй» усі 104 диктанти. Через «Дзеркало тижня» всім батькам підказую: цей збірничок є в продажу, купуйте і тренуйте своїх дітей.
— Кого прийматимемо до ВНЗ 2012 року, коли 18-річні юнаки й дівчата (добре, якщо ще не одружені) перший раз підуть у 12-й клас?
— Згідно з нашими даними, 2012 року до ВНЗ вступатимуть близько 270 тис. людей. Так, будуть неповні групи, не всі доберуть. Але інститути не закриються, просто один рік буде криза. Але є випускники ПТУ, технікумів, випускники минулих років…
— Перетворення студента з об’єкта на суб’єкт навчального процесу неможливе без розвитку студентського самоврядування. Наказом Міністерства освіти і науки №84 від 5 лютого 2007 року дещо розширено повноваження органів студентського самоврядування, але їхні рішення і досі мають дорадчий характер. Чому так?
— І буде так. Кінь ніколи не стоятиме позаду воза. Ну це ж сміх, якщо ми сьогодні скажемо, що з питань прийому до університету, відрахування, виставлення оцінок рішення ухвалюватиме першокурсник, а доктор наук тупцятиме із дорадчим голосом. Тоді не розумію, чим узагалі є навчальний заклад.
— Ні, ну не про це ж ідеться…
— Ні, якраз про це! Самоврядуванню делеговано все, що стосується відпочинку, організації дозвілля, поселення і виселення з гуртожитків, навіть — подивіться в законі (це була моя ініціатива) — визначення, кого зі студентів відправити на стажування за кордон. Що краще, коли тато чи мама подзвонить із міністерства або бізнес-структури, чи коли студенти скажуть, що, приміром, Тетяна Галковська — найкраща, то нехай вона їде? Але якщо ви говорите про інші питання…
Ось, наприклад, знищив студент лабораторію. То що, студенти ухвалюватимуть рішення — знищив чи не знищив? А якщо студент не ходить на заняття — певно ж, не всі студенти на відкритому голосуванні проголосують за те, щоб його відрахували чи, скажімо, притягнули до якоїсь відповідальності. Це ж гнила буде демократія.
На жаль, президент заветував цей закон, зокрема і з цією нормою. А там ішлося про те, що 10% студентів беруть участь у вченій раді факультету і вузу. Це що, дорадчий голос? Якщо сьогодні є війна між студентами, викладачами, керівництвом, то невже 10% представників студентського самоврядування не можуть принципово висловити своє ставлення до свого керівника шляхом голосування? Там же таємне рішення ухвалюється. Вони можуть про це сказати, заявити. Поселення і виселення з гуртожитків віддали студентам. Культура, дозвілля і таке інше — віддали студентам. Навіть питання про соціальні виплати, допомоги — теж віддали органам самоврядування. Вони ж краще знають, чи бідує студент, чи на «мерседесі» приїздить на навчання. Я вам хочу відверто сказати, що ми, міністерство, послідовно здійснюємо політику щодо співпраці зі студентським самоврядуванням. І ректори зацікавлені, щоб у них було студентське самоврядування. Адже не поставиш наглядача на кожній кафедрі, на кожному факультеті…
P. S. Коли верстався номер, редакції стало відомо, що міністр підписав наказ (№375), згідно з яким міністерство вимагає від Українського центру оцінювання якості освіти до 15 червня передати робочій групі (очолює її заступник міністра В.Тесленко) результати незалежного зовнішнього тестування в електронному вигляді, де, окрім оцінок, ОБОВ’ЯЗКОВО (виділено ред.) мають бути дані про тих, хто складав тести (прізвище, ім’я та по батькові, навчальний заклад, регіон і т. ін.) Задля чого МОН така конфіденційна інформація? Чи не зможуть нею скористатися в певних цілях, зокрема корупційних? Результати тестування, із зрозумілих причин, дуже цікавлять і міністерських чиновників, і вчителів, які справедливо побоюються, що оцінки на іспитах та в атестатах можуть суттєво відрізнятися від тих, які школярі одержать за тести.
Крім того, така вимога протизаконна (суперечить Закону України «Про охорону дитинства», ст. 10, ч.4: «Розголошення чи публікація будь-якої інформації про дитину, що може заподіяти їй шкоду, без згоди законного представника дитини забороняється»). Очевидно, тому не відбулася реєстрація наказу у Мін’юсті.
Чи не означає поява наказу №375 намагання міністерства прибрати до рук систему оцінювання? Тоді — прощавай, незалежне тестування!..
Стежити у Телеграмі
Увійти за допомогою Facebook
Увійти за допомогою Twitter
Увійти за допомогою Google