Замурована освіта - Освіта - dt.ua

Замурована освіта

31 січня, 2014, 18:30 Роздрукувати Випуск №3, 31 січня-7 лютого

В умовах, які склалися, держава не здатна одноосібно надавати якісну освіту. Тому громада, місцеві ради повинні мати законодавчу базу для створення фондів шкіл, фондів розвитку середньої освіти, право запроваджувати цільові освітянські податки і збори, благодійницькі внески.

У ці січневі дні, коли протистояння в суспільстві дійшло до кровопролиття, здавалось би, не на часі говорити про освітянські проблеми. І все-таки — на часі. Бо невігластво, безграмотність, непрофесійність і цинізм дедалі більше захоплюють сфери державного управління, бізнесу та політики. Зрозуміло, що сировинна економіка індустріально-аграрного типу середини ХХ ст. не потребує висококваліфікованих фахівців, не висуває серйозних вимог до української освіти, звідси "посіріння" української школи. Хтось заперечить — дивіться на перемоги в олімпіадах, творчих конкурсах, міжнародних рейтингах. Та це все від лукавого. Якість освіти в Україні низька, і це вже не підлягає сумніву.

Прикро, що влада не виявляє зацікавленості освітою і наукою, пустила її на самоплив. Ніби й затвердив президент Стратегію розвитку освіти, але про неї вже ніхто навіть не згадує. Про це також свідчить бюджет 2014 р., у якому недофінансування освітньої галузі становить 58 млрд грн, а фінансування науки вшестеро менше від встановленої законом норми, — "рекорд" за всі роки незалежності! Євросоюз у Лісабонській стратегії визначив відсоток фінансування на науку в 10 разів вищий, ніж в Україні. Повний крах! І це зробив уряд, у якому практично всі міністри з науковими ступенями, а перші особи держави — доктори наук.

Освітня галузь віддана в руки профільного міністерства, яке все заполітизувало, відгородилося від громадськості, освітян неприступним муром. Очільникам держави не до проблем дитини і вчителя, вузу і школи. Щось там робиться в галузі — і слава Богу! А коли ще й за інерцією за якимись показниками посідаємо більш-менш пристойне місце у світі, то захопленню немає меж. Вмінню маніпулювати суспільною думкою треба повчитись!

Освітній штаб живе своїм життям, а педагогічна громадськість, професори, вчителі, студентство — живуть своїм. Ідей у освітніх чиновників — як скла в ящику. Кожна скляночка прозора, а всі разом — темрява. 

Хто не навчається —
той звір

2013 р. не приніс нічого видатного в історію української освіти. Галузь просто виживає. Параліч державних фінансів, безгрошів'я, постійні втручання влади в освітній процес, блокування рахунків навчальних закладів, затрапезність матеріальної бази, зупинка всілякої дослідницької роботи, неможливість підтримки творчих викладачів, вчителів, дослідників, будь-яких інновацій — серйозно впливають на якість освітнього життя. Корумпована влада, тіньовий бізнес, відсталість технологій, відчутна сировинна складова в економіці, енергозатратність — усе це ознаки нашої реальності. Погляньмо на регіональне чиновництво, особливо перших осіб. Часто-густо це безграмотні й нахабні особи. Мусимо з прикрістю констатувати, що українська освіта, попри всі переможні реляції її очільників, деградує. Бо якісне навчання є таким, яке дає нову, кращу якість життя кожній людині, її сім'ї й на загал — державі. Цього не відбувається. Освіта комерціалізується, зростає тіньова фінансова складова. Оскільки економіка держави об'єктивно не потребує якісної підготовки фахівців, а наявність диплома про освіту — це перш за все данина моді, то звідси процвітання корупції, купівля дипломів, дисертацій. 

У державі взагалі не проводиться гуманітарна політика, проблемами виховання молоді ніхто не займається, багато хто полишає навчання. Ще у VI ст. до н.е. китайський філософ Сюнь Цзи писав, що вчитися треба все життя, хто кидає навчання — той звір. Тож не дивуймося сьогодні жорстокості і свавіллю, які панують у державі. Це результати нашої роботи.

Освіта не стала соціальним ліфтом, а лише закріплює наявну соціальну диференціацію, нерівність, відсталість і сірість. 

Закриття за останні чотири роки 1306 шкіл (збудовано близько 70), зубожіння матеріальної бази, фактичне зупинення реального зростання зарплат, численні скандали на верхівці освітянського айсберга свідчать про курс на згортання норм Конституції і Законів про освіту, про її доступність та безоплатність. Не випадково в Конституційній асамблеї дискутувалося питання про скасування положень ст. 53 Конституції про обов'язковість і безоплатність середньої освіти. А заплановане запровадження профільного навчання без зміни термінів навчання — призведе до серйозного спаду загального освітнього рівня. Напевно, настав час відмовлятися від усталеної норми про те, що держстандарти змінюються раз на 10 років. Життя вимагає динамічнішої їх зміни, залежно від ситуації.

Початок 2014 р. нічого нового в ситуацію в освіті не вніс. Звично блокують рахунки освітніх установ, а доведення на рівні 75% до минулого року показників кошторисів І кварталу взагалі навіює смуток. В окремих університетах на рахунках заморожено десятки мільйонів гривень, потрібних на нове обладнання, лабораторії і майстерні. Окремі вузи, зокрема такі гіганти як КПІ, відправляють співробітників у вимушені відпустки.

Реалізація нових стандартів початкової і основної школи відбувається в цілковитій тиші. Батьки і вчителі відзначають складність програм, перевантаження малюків, проте глибокого вивчення, апробації перебігу запровадження цих новацій не чути ні з боку міністерства, ні з боку Національної академії педагогічних наук.

Дискусія навколо вкрай необхідного нового закону "Про вищу освіту" тихо згасла, і напевно в близькому майбутньому до нього справа не дійде. Отож реальної автономії, посилення демократичних засад, залучення бізнесу до дослідництва, створення незалежної системи оцінювання якості освіти, радикальних змін у вищій школі суспільство не дочекається. 

Розроблений у надрах МОНу проект закону "Про професійну освіту", що передбачає об'єднання технікумів і ПТУ, не вирішує кардинально питання — взаємодії навчальних закладів і бізнесу, зацікавленості виробництва в якісних фахівцях. У запропонованій редакції він може призвести до великого переділу майна і землі технікумів та профтехучилищ, їх масового закриття. Потрібно готувати низку змін до інших законів, щоб стимулюватим бізнес вкладати в освіту. На часі створення Національної агенції з відродження продуктивних сил, яка б опікувалася майбутніми робітниками, техніками і т.ін., бо МОНу до цього діла немає.

Не можна не бачити руйнації сільської школи, яку багато хто пропонує занести в Червону книгу, поряд із рідкісними представниками рослинного та тваринного світу. Кожна заява урядовців про збільшення кількості шкільних автобусів примушує громадськість насторожуватися. Це означає, що в будь-який час можуть закрити наступну школу. Створення освітянських округів не повинно вести до ліквідації шкіл, особливо початкових у малих селах. Це недопустимо.

Спроби парламентського комітету з питань науки і освіти впливати на всі ці процеси, зайнятися стратегічним реформуванням освітянського законодавства відбуваються у прямому протиборстві з владою. 

Не можна оминути і проблем нашого вчительства, науково-педагогічних кадрів. Добір, підготовка майбутніх педагогів нині перебуває у занедбаному стані. Відбувається такий собі подвійний негативний добір педагогів. До педвузів ідуть зазвичай ті, хто через безгрошів'я не може потрапити на "престижні" спеціальності. Після закінчення вишів кращі студенти, молоді вчителі через низьку платню змушені полишати школу і йти на іншу роботу. Старіння ж учительських колективів негативно позначається на якості роботи. 

Без справжньої реформи заробітної плати, виконання ст. 57 Закону "Про освіту" позитивних змін не досягти! "Прожити за зарплату вчителя я можу два тижні", — каже мій товариш, учитель із 30-річним стажем. Тоді як російський учитель отримує майже вдвічі, а німецький чи швейцарський — у 17 разів вищу заробітну плату!

Через принизливо низькі пенсії педагоги просто бояться йти на пенсію. 

Не змінивши пенсійного законодавства в освіті, не довівши пенсію хоча б до 80% зарплати, наша школа не зможе омолоджуватись, перейти на нові інноваційні технології.

Потребують освітяни і суспільно-моральної підтримки. Давно перезріла необхідність мати освітні канали та програми. З незрозумілих причин кілька років поспіль на загальнодержавному рівні навіть не відзначається День учителя. І якимось дивним чином навіть серед лауреатів державних премій з освіти практично немає вчителів, директорів шкіл, зате чиновників — хоч греблю гати.

Освіта і світ

Стратегія розвитку країни, освіти потребує ретельного аналізу не тільки того, що відбувається всередині країни, а й того, що відбувається в наших сусідів, усіх розвинених країнах. Спостережливе око зразу відзначить, що країни з передовою економікою мають хорошу освіту. Державний кінь тягне освітянського воза, бо розуміє, що на ньому його корм і його майбутнє. "Азійські тигри" впевнено посіли лідируючі позиції не тільки в економіці, а й в освітніх рейтингах, сміливо експериментують, вкладають мільярди у розвиток шкіл, університетів.

Американці, які мали найкращі університети у світі, врешті-решт серйозно зайнялися і своїми публічними школами, дбають за природничо-математичну освіту, підтягують публічні школи до рівня приватних.

Європейська середня школа переживає бурхливе оновлення, посилюється її інноваційний характер, зв'язок із життям, виробництвом. Інтернет, інтерактивні технології, індивідуальне навчання, ігрові методики, сучасні психолого-педагогічні новації, високий соціальний захист викладача — стали правилом буття європейських шкіл, університетів.

Навчання з п'яти років, оволодіння повною середньою освітою за 12-14 років, динамічна зміна змісту освіти, компетентісний підхід, справжня профільна школа, вибір індивідуальної освітньої траєкторії школяра — ось основні напрями розвитку західної освіти.

Кращі університети світу стурбовані своїм майбутнім, почали відчувати конкуренцію з боку нових освітніх структур — стартапів, консалтингових фірм, які замахнулися на святая святих — право навчати і видавати дипломи. Це переконливо показують англійські дослідники Барбер Майкл, Доннелі Кейтлін, Різві Саад у своїй праці "Напередодні сходу лавини. Вища освіта і майбутня революція". І якщо західним університетам є ще за рахунок чого утримувати свої позиції — це потужний дослідницький сектор, реальні зв'язки з бізнесом, наявність автономії, — то в наших вишів ситуація дуже непроста. Сповиті по руках і ногах, за відсутності серйозної науково-дослідницької бази, скуті безгрошів'ям, вони не зможуть на рівних конкурувати з іноземними вузами. Ми сьогодні відчули серйозну конкуренцію з боку російських, польських та інших західних університетів, які масово перехоплюють наших найкращих випускників, навчають їх безкоштовно. І це лише початок.

Для стрімкого підвищення якості освіти терміново потрібно вжити адекватних заходів, змінювати законодавство, включати механізми боротьби з корупцією, самоврядності, творчості, фінансово-економічних свобод. І ніякі глупі партійні догми владців, що наш закон — кращий, бо підготували його ми, — не повинні стримувати цей процес.

До речі, під час цих змін проблема кількості неякісних вишів відімре, бо, щойно буде запроваджено прозорі механізми зовнішньої оцінки діяльності університетів, усе стане на свої місця. 

Кардинально мусить бути переглянута і правова база співпраці з бізнесом, частка якого в структурі кошторисів університетів не перевищує 1%, що в десятки разів нижче, ніж на Заході.

Маємо парадоксальну річ: у державі грошей на освіту немає, але при цьому до ресурсів бізнесу виші також не допускаються. Куди не кинь — усюди клин!

На мою думку, закон, розроблений громадськістю на чолі з академіком Згуровським, треба приймати негайно. Держава повинна визначити кілька т.з. точок зростання — 5—7 справжніх дослідних університетів, які потягнуть за собою вгору всю українську вищу школу. Пріоритет досліджень — а на це треба спрямувати хоча б третину від бюджету вузу (нині 3%), динамічне оновлення бази, змісту освіти, гнучкі фінансові механізми діяльності, співпраця з виробництвом, можливість стимулювання творчої праці найкращих науковців і педагогів — ось шляхи виходу з кризи вищої школи.

Міжнародні дослідження свідчать, що всі ці реформи забуксують без реальної автономії, демократії, реального зламу закостенілої системи управління вишами і підвищення ролі та відповідальності викладача вузу, всього науково-педагогічного колективу, відродження відповідальності студентства за своє навчання.

Школа вчителем стоїть,
а громада — школою

Серйозний резерв нашої школи — налагодження нових, продуктивних зв'язків із громадськістю. Поки що співпраця з батьками, громадськістю сіл, міст, бізнесом не має дієвого характеру. 

Напевно настав час розкріпачити школу, одночасно посиливши роль педагогічних рад, наглядових рад, громадськості у діяльності шкіл, дитячих садків, профтехучилищ. Педколективи мають отримати законодавче право обирати керівника, щорічно заслуховувати його звіти, спільно приймати перспективні рішення у житті навчального закладу. Школа, вчитель мають отримати більше прав у виборі змісту освіти, використанні новітніх методик, засобів навчання, має відбутися дебюрократизація освітнього процесу, запровадження нових фінансових механізмів оплати праці, — ось неповний перелік пробудження творчості у наших педпрацівників. 

Колись вважалося, що у стрибках вгору вже досягнуто межі. Та американець Фосбері, замість звичного перекидного, стрибнув уперед спиною. І результати стали іншими. Так і ми мусимо діяти і в освіті, де не лише обладнання вирішує все. 

Батьків, громадськість треба наділити правом більше впливати й відповідати за стан справ у школі чи дитячому садку. Вони також повинні голосувати за керівника і його заступників за певною квотою. Вносити пропозиції щодо поліпшення якості викладання і виховання, харчування дітей, розвитку бази навчального закладу.

Мусимо визнати, що в умовах, які склалися, держава не здатна одноосібно надавати якісну освіту. Тому громада, місцеві ради повинні мати законодавчу базу для створення фондів шкіл, фондів розвитку середньої освіти, право запроваджувати цільові освітянські податки і збори, благодійницькі внески. Це не означає відмову від ст. 53 Конституції, навпаки — цей крок порятує нашу школу. Адже через бідність навчальний процес у школах інколи стає просто нікчемним. Бо що то за навчання, коли в навчальному закладі немає Інтернету, літератури, обладнання, холод і голод, бідність і розруха. Колись в Україні школи називали "громадинськими", тож мусимо на новій основі задіяти силу громади, колективу. Невже в Херсонській, Полтавській областях, у Криму чи Львові ми не можемо нагодувати один раз хорошим обідом усіх учнів чи студентів, оснастити спортзал, бібліотеку, створити умови для творчості вчителів?

Просто треба цим усім займатися, вболівати за справу, особливо місцевим радам, держадміністраціям, для яких головне — справна цифра на президентських виборах, а не розвалені будинки творчості, спортивні школи чи дитсадки. Необхідні зміни до законів, урядові постанови, рішення рад, накази, положення можна напрацювати дуже швидко, бо багато що вже є. Освітні ради шкіл, районів, міст мусять очолити талановиті підприємці, представники інтелігенції, патріоти, ті, кому небайдужа доля країни, доля дитини.

Найскладніше — це не написати закони, а перебудувати свідомість владців, громадян, вчителів, батьків, щоб вони зрозуміли: крім нас самих, ніхто за дітей, наше майбутнє не подбає. Патерналістська звичка нарікати лише на державу, владу веде до колапсу. Мусимо самоорганізовуватися, брати на себе відповідальність. Іншого не дано! Поєднання продуктивної праці з навчанням, виховання підприємливості, т.з. професійної компетентності, кмітливості, відчуття господаря, прищеплення трудових умінь і навичок, патріотизму та любові до свого краю — основне завдання майбутніх реформ.

Замість післямови

Без радикальних змінзрушень на краще не станеться. Зрозуміло, що добитися чогось в олігархічній економіці важко. Природні монополії, енергетика, лікеро-горілчана галузь, природні копалини мають перейти під контроль держави. Один лише приклад, — цар Микола ІІ у 1896 р. запровадив держмонополію на винний промисел. Доходи від горілки, вина різко зросли, сягнувши 285 млн руб. на рік. Це були величезні кошти. А в нас концерн "Укрспирт" — збитковий! Прямих податків із населення, до речі, тоді зібрали аж 98 млн руб. Переконаний, що тільки деолігархізація економіки, підтримка конкуренції, малого та середнього бізнесу, перехід до економіки знань врятують Україну. 

Цей процес покличе до участі в розбудові держави сотні тисяч, мільйони молодих талановитих людей. Економіка знань потребує освіченого народу, молодих здібних людей з усіх прошарків населення.

Країна, її освіта, виховання громадян потребують змін, потребують демократії, цивілізованості, прогресу і патріотизму. Інакше будемо мати те, що маємо.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №6, 16 лютого-22 лютого Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво