Захист від дурня

Є лише дві безконечні речі: Всесвіт і глупота. Втім, щодо Всесвіту я не впевнений.

Альберт Ейнштейн

В українській шкільній освіті є дві метапроблеми: дурні і гроші. Точніше, надмір перших і хронічний брак других.

Проблема захисту від дурня, тобто мінімалізація шкоди від некомпетентного втручання людини, яка не переобтяжує себе відповідальністю за свої дії, гостро стоїть перед розробниками різних технічних систем. Там, де цієї проблеми не вирішують, є загроза того, що може статися чергова чорнобильська катастрофа. Утім, Станіслав Єжи Лец скептично ставився до можливості знешкодити людську дурість із допомогою «штучного інтелекту»: «Електронний мозок за нас думатиме точнісінько так, як електричний стілець за нас помре».

Реалії і сюрреалізм української освіти переконують, що прогрес у цій сфері неможливий без віднайдення ефективних відповідей на низку запитань: як створити захист від дурня в педагогічних системах? як унеможливити чи бодай мінімізувати негативний вплив «непросунутих» керівників на всіх учасників освітнього процесу? яким чином «виполювати» дурнів, які вже потрапили до педагогічного кола?

Американці в деяких штатах запровадили поняття «академічне банкротство». Наприклад, у Південній Кароліні, Техасі, Арканзасі і Кентуккі штат має право втручатися і навіть брати на себе керівництво в шкільних округах, де тестування показало, що учні неспроможні набрати визначену кількість балів із базових навичок.

У штаті Техас, якщо якийсь округ не відповідає акредитаційним стандартам, уповноважений з питань освіти може застосовувати до цього округу санкції — від конфіденційного попередження з вимогою усунути зазначені недоліки до призначення управителя, який керуватиме округом.

Якщо роботу тієї чи іншої школи визнають незадовільною, їй можуть надати статус академічного банкрута, звільнивши всіх адміністраторів та розпустивши шкільну раду.

Коли у квітні 2005 року я розпочав стажування на посаді начальника управління освіти Кіровоградської обласної дер­жавної адміністрації, моїм щоденним обов’язком стало читати десятки скарг, які надходили на ім’я президента чи прем’єр-міністра й переадресовувалися назад, у регіони. Я зрозумів, що зміна влади завжди викликає лавину скарг і що мої тодішні сподівання на миттєве вирішення всіх проблем були надто перебільшені... Мабуть, я таки був хорошим директором школи, бо мені б навіть у страшному сні не привиділися ті відверті маразми, які були (і є!) «нормою життя» в багатьох освітніх закладах. Якщо припустити, що бодай відсотків п’ять написаного було правдою, то можна просто вжахнутися від тупого ідіотизму та патологічного самодурства деяких наших горе-керівників.

Чому люди писали президенту про проблеми, що тягнули максимум на тематику профспілкових зборів! Мабуть тому, що на місцевому рівні немає системи захисту від дурня, там «кожна муха — слон», «рука руку миє» і «все схоплено».

І доти, доки там не з’являться бодай якісь обриси «третього сектора» в освіті, годі й сподіватися на появу реальних можливостей захиститися від дурня...

У березні 2007 року на колегії управління освіти Кіровоградської обласної державної адміністрації почув вражаючу цифру: кількість скарг, які надійшли туди за 2006 рік, удвічі менша, ніж у 2005 році. Якщо хтось подумав, що за цей час удвічі зменшилася кількість проблем чи різко впав «коефіцієнт дурості», на жаль, змушений його розчарувати. Це — лише свідчення наростання в освітянському середовищі соціальної апатії, краху ілюзій щодо того, що за нової влади можна домогтися правди. Це ще одне свідчення прогресуючої деінтелектуалізації управлінських структур, які продовжують демонструвати вкрай негативну реакцію на нечисленних «білих ворон». На жаль, у багатьох випадках спроби освітянських «камікадзе» побороти навіть очевидну дурість виявляються марними. Та «лупати сю скалу» все одно потрібно.

Кожен з нас у змозі напрацювати власний алгоритм захисту від дурня. Наприклад, ви працюєте психологом у школі, але раптом ваше місце виявилося потрібним для працевлаштування подружки директорки школи. Дурість завжди «пре буром», тож негайно влаштовується «комплексна» перевірка вашої роботи. Зокрема, як засіб «артпідготовки» у психологічній війні проти вас надходить «вказівка» написати детальний звіт про пророблену роботу, в якому кожен класний керівник має поставити особистий підпис на підтвердження проведеного заходу… Що робити в такій ситуації?

Для початку слід поцікавитися, чи є така перевірка плановою і попросити показати, що вона справді зафіксована в річному плані школи. У разі, якщо перевірка виявилась експромтом, ввічливо поцікавтеся підставами, які її спричинили (показати скарги тощо), та наявністю наказу по школі про проведення цієї перевірки. Якщо від вас вимагають ведення будь-якої додаткової документації, слід нагадати про офіційну політику МОН, спрямовану на дебюрократизацію освіти, і зажадати, щоб вам показали нормативно-правовий акт, який зобов’язує вести певну «звітність». Запропонуйте зафіксувати «новацію» наказом по школі, який неважко буде оскаржити в суді. Аргументу на кшталт «Я тут директор, я маю право...» всерйоз не сприймайте. Правові підстави для тих чи інших «ноу-хау» мають бути чітко доведені до вашого відома. Якщо після цього підуть відверті погрози (бажано записати їх на диктофон), звертайтеся зі скаргами у всі можливі інстанції, починаючи від місцевого управління освіти та прокуратури до МОН і міжнародних правозахисних організацій. Самі ж не поспішайте писати якісь пояснювальні записки чи звіти... Дійте за принципом Дона Амінадо: «Не кляніться письмово у вічній любові, кляніться усно!». І головне — нікого не бійтеся. Тоді директор-самодур швидко зрозуміє, що ви є міцним горішком, об який можна зламати зуби. А шанс, що від вас відчепляться, буде не меншим ніж дев’ять з десяти. Здебільшого директори-самодури є страшенними боягузами, широкий розголос конфлікту їм ні до чого, і «задній хід», як правило, вони дають при появі перших ознак серйозного опору. Звісно, після цього «дружби» з таким керівником у вас не буде, але «краще з розумним втратити, ніж із дурнем знайти».

Немає потреби доводити, що тривалий період «виживання», який пройшла наша освіта за останні 15 років, якщо чомусь і сприяв, то лише «виживанню з розуму» тих керівників шкіл, яких цілком задовольняє роль «завгоспа» і яких цілком влаштовує приземлена до рівня плінтуса філософія «виживання» («як нам платять, так ми і працюємо»). Зайве доводити, що й процес професійної деградації вчительства за цей час дійшов уже до межі. Запитайте у своїх колег, коли востаннє вони читали книжку з педагогіки когось із сучасних українських чи іноземних авторів. На жаль, більшість наших сіячів «розумного, доброго, вічного» ще на третьому курсі пед­інституту прочитали (і забули) Песталоцці, колись «для педради» читали Сухомлинського, кілька років тому купили щось на кшталт «конспектів уроків» на курсах із удосконалення педагогічної майстерності і... все. Уявляєте професійний рівень програміста, юриста чи економіста, який двадцять років нічого не читав за своїм фахом?! Тож головне, усупереч життєвій мудрості («дурному — легше!»), не виплекати дурня в самому собі. Для цього не потрібно докладати особливих зусиль, пливи собі за течією... Недарма ж кажуть: вчитися — це все одно, що гребти проти течії, перестаєш гребти — і тебе відразу ж несе назад.

Якщо вчитель нічого не знає про розвиток емоційного інтелекту, не має уявлення про глобальну освіту чи інтерактивні технології викладання, він є професійно відсталою людиною. Якщо директор школи перетворився на «господарника» і абсолютно нічого не чув про педагогічну культуру чи про соціальні аспекти стимулювання праці педагогічного персоналу, він теж є професійно неспроможною людиною. У такому колективі, як правило, діє принцип «взаємної амністії». Директор крізь пальці дивиться на процес професійної деградації вчителів, а вони натомість роблять вигляд, що не помічають очевидної «непросунутості» свого керівника.

Особливо потребують захисту від дурня обдаровані діти. «Білі ворони» в наших школах усе ще потерпають від войовничої посередності. «Посередність означає не середній рівень інтелекту, вона означає, що інтелект середнього рівня обурюється і заздрить тому, хто кращий», — констатує Айн Ренд. Так було, так є і так буде, але наше завдання — зробити все, щоб мінімізувати вплив антиінтелектуального соціуму на одинаків-інтелектуалів. Мама ведучої конференції «Діти—батьки—суспільство: взаємодія та інтеграція», що проходила в Чернігові, дала доньці чудовий педагогічний рецепт: побачиш розумну дитину, в якої справжній талант, полюби її відразу, бо потім заздрощі з’їдять.

Втім, уміння «клеїти дурня» та мати перед начальством «вид лихой и придурковатый» усе ще має неабияке значення для успішного «самовиживання» в нинішніх школах і особливо в управліннях освіти. Реалії української школи нового тисячоліття дають під­стави, за прикладом Еразма Ро­тер­дамського, написати не один трактат із наз­вою на кшталт «Похвала глупоті».

Дуже хотілося б якось оптимістично закінчити ці роздуми, але... є англійська приказка, яка розвіює залишки оптимізму: Make it idiot-proof and somebody will make a better idiot, що в перекладі українською звучить так: зробіть захист від дурня, і хто-небудь виявиться ще більшим дурнем.