Як навчити ходити стоніжку, або Школа як надлишково керована організація

Система школи — це надзвичайно складний організм, усі «органи» якого мають працювати на автопілоті. Ще складнішими утвореннями є локальні освітні системи (міста, району). Національна ж система освіти нагадує безмежну метагалактику. Тож на макрорівні, ззовні можна вимірювати лише температуру реформ у вітчизняному шкільництві, на мікрорівні окремого закладу освіти можна, керуючись принципом «не зашкодь», застосовувати якісь ліки у разі виявлення серйозної хвороби. У екстрених випадках на рівні окремого шкільного організму може бути і суперкваліфіковане хірургічне втручання, якщо зненацька виникла надзвичайна ситуація, в якій консервативне лікування допомагатиме як мертвому припарка… Звичайно, краще, замість постійного зовнішнього втручання, просто справно підгодовувати шкільні організації «здоровою їжею», підживлювати «вітамінами» та забезпечувати «здорову екологію».

Зайве доводити, що надлишкове управління зв’язує руки і ноги, змушує існувати у стані напівпаралічу… Тривале перебування під дією апарату «штучне дихання», «вимушена нерухомість» зрештою призводять до цілковитої атрофії м’язів та дисфункції життєво важливих органів.

Наслідком втрати на будь-якому рівні освітньої ієрархії здатності до самоорганізації є неминуча освітня катастрофа. Усі добре знають, у яких випадках медики змушені брати під повний контроль життєдіяльність організму.

Крім того, у практиці управління шкільною освітою досить часто виникає ситуація: стій там — іди сюди! А це так само спричиняє параліч волі виконавця.

Ще частіше школа опиняється в ролі стоніжки, кожна ніжка якої отримує різні команди. Рятує ситуацію лише те, що значна частина директорів шкіл і більшість педагогів, керуючись здоровим глуздом, знаходять у собі мужність лише імітувати виконання численних вказівок згори. Як свідчить практика останнього десятиліття, тільки так шкільний організм не втрачає здатності нормально функціонувати та існувати навіть в умовах хронічного кисневого голодування.

Мій багаторічний досвід директора гімназії дає підстави для висновку: найцікавіше і найуспішніше працюють ті педагогічні системи, які перебувають на межі хаосу. Звичайно у школах, в яких «немає порядку», виникає проблема: як підтримувати рівновагу, балансуючи на цій хиткій межі?

По-перше, слід зазначити, що хаос у педагогічній сфері є не настільки катастрофічним процесом як це може видатися збоку.

По-друге, освіті можуть зарадити відносно прості системи антихаосу.

По-третє, слід визнати право педагога на помилку, дати йому можливість, хай методом проб і помилок, але все ж рухатися вперед. Це значно краще, ніж «правильно» стояти на місці з виплеканим переконанням, що учитель, як і сапер, помиляється лише один раз — коли обирає професію. Тільки право на помилку впродовж усієї педагогічної кар’єри дасть змогу відмовитися від психології сапера.

Школа має бути рівновіддаленою від двох крайностей — заорганізованості і хаосу. Саме цей вузький коридор між двома взаємовиключними полюсами і є простором для некатастрофічних рішень. Балансування в його межах зрештою однаковою мірою дозволить керівникові школи не перетворитися на робота з дистанційним управлінням і не стати «вершником без голови». Саме це дасть змогу менеджерам освіти вищого рівня реально перейти від надлишкового управління школами до управління ризиками в ситуації, коли запущено процеси самоорганізації педагогічних систем.

Доводиться констатувати: українські освітні реалії сьогодні є такими, що сподіватися на перехід до «школобазованого» менеджменту можна буде тільки після повного «перезавантаження операційної системи» та відмови від багатьох стереотипів пострадянської системи шкільної освіти.

Наприклад, нам украй необхідна принципово нова модель організації та оплати праці вчителя. Мій перший директор школи іноді обзивав на педрадах своїх учителів «урокодавцями», які діють за алгоритмом: відчитав уроки — отримав зарплату. Як результат — тільки у нас вчителі гризуться за години, тільки в нашій школі можна працювати на півтори, а то й дві ставки, тільки наш директор може влаштовувати торг: цьому дам (години), цьому дам, а цьому не дам! Саме така система оплати породжує орієнтацію на екстенсивні методи навчання. Вибити більше годин для профільного навчання на якийсь предмет (а отже й більшу зарплату собі) — у цьому суть профільного навчання по-українськи. Спробуйте змінити систему оплати — й відразу ж кількість охочих потягти ковдру на свій предмет впаде ледь не до нуля.

Звичайно, зміни в освіті мають бути масштабні та системні, а не часткові. У такому разі не виникатиме роздратування щодо сізіфової праці, яка посутньо нічого не змінює (недавнє опитування на «5 каналі» показало: громадська думка так і не віддзеркалила наявності реальних освітніх реформ в Україні).

Зміни мають бути всеохопні, адже слід реформувати буквально все, починаючи з навчального книговидання і закінчуючи ліквідацією ВАКу та запровадженням нової системи обрання академіків НАНУ. Повинні змінитися й рушійні сили реформ. Якщо досі домінував адміністративний тиск згори, то тепер сили для змін слід віднаходити у стратегії виклику, у просуванні лідерства на всіх рівнях освітньої ієрархії, у наданні активної ролі «третьому сектору» тощо.

Потрібно мати на увазі й те, що міністра, який візьметься реально реформувати вітчизняну освіту, проклинатимуть сучасники і, можливо, лише через 20—30 років оцінять нащадки. Адже сьогодні на підтримку навряд чи може розраховувати людина, яка підніме руку на: монополію на владу освітніх контор усіх рівнів (слід очікувати шаленого спротиву освітянської бюрократії); пострадянську модель захисту так званих дисертацій тощо (спротив псевдовчених); звичну систему оплати праці, процедуру тарифікації, обліку уроків у класних журналах тощо (спротив освітянської бюрократії нижнього рівня та консервативного учительства); масштабний тіньовий бізнес на вступній кампанії до вузів, на золотих медалях тощо (спротив напівкриміналізованого прошарку «бізнесменів» від освіти).

По суті мова йде про демонтаж фундаментальних засад пострадянської надлишково керованої школи, до яких ми всі якось призвичаїлися, з якими змирилися... Навіть ті, хто закінчив школу у 2006 році, навчилися жити в системі координат, котра визначається забюрократизованою системою зовнішнього управління, відсутністю «чесної гри», жорстким набором визначених згори освітніх меню, патологічно слухняним директором, «зашуганим» учителем і приниженим учнем. На її місце має прийти вільна від бюрократичних пут педагогічна система, в якій панують дух інтелектуальної свободи, свобода педагогічної дії, право вибору індивідуальної освітньої траєкторії...