Як позбутися "поганих" вишів?

Міністр освіти і науки Сергій Квіт на прес-конференції в Харкові заявив, що очолюване ним міністерство "має намір" регулювати кількість вищих навчальних закладів із допомогою державного замовлення. За словами міністра, під час розподілу державного замовлення на підготовку спеціалістів пріоритет віддаватиметься кращим університетам України. Ця заява здалася нам досить дивною. Отже, "гірші" ВНЗ можуть продовжувати "штампувати" погано підготовлених спеціалістів (чи псевдоспеціалістів)? Крім того, чимало вишів (наприклад, приватні) і так працюють без держзамовлення...

Державне замовлення - це кількість осіб, які навчаються на різних освітньо-кваліфікаційних рівнях (у т.ч. докторантів, аспірантів, магістрів, спеціалістів, бакалаврів, молодших фахівців), підготовку яких держава ніби "замовляє" і готова профінансувати з бюджету. Державне замовлення формується за різними показниками: кількістю зарахованих на перший курс, кількістю випускників, обсягом фінансування. ВНЗ можуть навчати студентів та інших слухачів як за державним замовленням (за кошти бюджету), так і на основі контрактів (за кошти юридичних і фізичних осіб). Державне замовлення вважається одним із інструментів державної політики підготовки кадрів. Однак воно ніколи не було інструментом ліквідації ВНЗ. Зокрема, п. 8 ст. 64 Закону України "Про вищу освіту" говорить, що показники державного замовлення на підготовку спеціалістів із вищою освітою формуються за освітньо-кваліфікаційними рівнями центральним органом виконавчої влади, який забезпечує формування державної політики у сфері економічного та соціального розвитку, на основі узгодженого подання центрального органу державної влади, який створює всі необхідні умови для формування державної політики у сфері освіти (іншого центрального органу виконавчої влади, у підпорядкуванні якого - вищі навчальні заклади) та центрального органу виконавчої влади, який гарантує надійність формування державної політики у сфері трудових відносин.

У перекладі звичайною мовою це означає: Міністерство освіти і науки має узгодити з Міністерством праці та соціальної політики обсяг держзамовлення і послати свої розрахунки в Мінекономіки. А потім Мінекономіки, спираючись на поточну економічну ситуацію, готує проект постанови Кабінету міністрів.

Таким чином, міністр освіти і науки заявив про застосування інструмента, якого в нього немає. Може, він просто обмовився?

Крім того, пропозиції з приводу держзамовлення готує не тільки Міністерство освіти і науки, а й інші відомства, у підпорядкуванні яких є вищі навчальні заклади. У нашій країні таких відомств - 26. В Україні функціонують 803 вищих навчальних заклади І–ІV рівнів акредитації, з них у підпорядкуванні Міністерства освіти і науки - лише 307. Зі 198 українських університетів у відомстві Сергія Квіта значаться трохи більше половини - 104.

Отже, ВНЗ, які входять у систему МОН, відчуватимуть на собі "ножиці" у вигляді зменшення держзамовлення, а ВНЗ інших відомств - ні?

Державне замовлення не повинно бути інструментом регулювання кількості ВНЗ, оскільки обсяг держзамовлення формується (теоретично), виходячи з можливостей бюджету та прогнозних тенденцій ринку праці. Якщо країні знадобиться 1000 вчителів через п'ять років - отже, формується держзамовлення на 1000 учителів (звісно, якщо на це є кошти). Знадобиться 500 - держава замовляє підготовку 500. Бюджет не повинен оплачувати підготовку спеціалістів, яких ринок праці не потребуватиме.

Мабуть, Сергій Квіт мав на увазі норму п. 4 ст. 23 Закону України "Про вищу освіту":
"У вищих навчальних закладах державної і комунальної форм власності кількість студентів, прийнятих на перший курс навчання за державним замовленням, має становити не менше ніж 51% від загальної кількості студентів, прийнятих на навчання на перший курс".

Ідеться про те, що в державних і комунальних ВНЗ більшість студентів мають навчатися за кошти держбюджету. Якщо ВНЗ виділять 51 бюджетне місце (за рахунок держзамовлення) - це означає, що ВНЗ, за наявності в нього ліцензії, має право прийняти ще 49 контрактників. Якщо зменшується держзамовлення - зменшиться й кількість контрактних місць, які можна заповнити.

Зверніть увагу: ця норма поширюється не на всі ВНЗ, а тільки на державні та комунальні. Крім того, Міністерство освіти і науки керує, як ми з'ясували, далеко не всіма вишами.

При формуванні держзамовлення - теоретично - мають враховуватися насамперед конкретні тенденції ринку праці. Якщо в країні "надвиробництво" економістів, юристів, менеджерів, психологів - держзамовлення на їх підготовку зменшується. Якщо бракує інженерів, технологів, учителів - отже, на їх підготовку держзамовлення збільшується, а бюджет виділяє додаткові кошти... Причому тут кількість вишів?

Державне замовлення не може бути інструментом регулювання кількості ВНЗ ще з однієї причини. Держзамовлення формується з урахуванням регіональної структури національної економіки. Наприклад, держава знає, що найкращі педагогічні виші - у Києві. Однак держава не може все держзамовлення на підготовку педагогів "віддати" лише київським університетам. Бо випускники педагогічних вишів мають працювати не тільки в столиці, а й в обласних центрах, і навіть у глибинці. Тому замовлення на підготовку вчителів закономірно "видається" і регіональним ВНЗ (якщо вони відповідають хоча б мінімальним вимогам).

Необхідно також враховувати, що держзамовлення утверджується зовсім не зі "стелі", а в розрізі програмної класифікації бюджетних витрат. Якщо якесь відомство відповідає за програму підготовки спеціалістів для себе та своїх підрозділів - то саме цьому відомству, відповідно до Бюджетного кодексу, й виділятимуться кошти зі скарбниці.

Яким же інструментом потрібно користуватися, щоб забрати з ринку "погані" виші? Відповідь очевидна - це ліцензування та акредитація.

Якщо ВНЗ чи його кафедри не відповідають ліцензійним вимогам, встановленим Міністерством освіти і науки, - такий виш має позбавлятися ліцензії, а студенти - переводитися в інші виші.

На мій погляд, не всі ліцензійні вимоги логічні, однак це окрема тема. Перевірка виконання ліцензійних умов, у тому числі позапланова, має стати одним із інструментів підвищення якості роботи всієї системи вищої школи.

Мені можуть заперечити – мовляв, будуть образи, немає механізму тощо. Отож це і є найперше завдання міністерства: скористатися закордонним досвідом, створити механізм, популярно пояснити, на всіх рівнях обговорити, зробити просто й справедливо!

У коментарі Сергія Квіта прозвучала фраза: держзамовлення віддаватиметься найкращим університетам. А які вони - ці найкращі?

Очевидно, відповідь на це запитання має формулюватися на основі якихось запропонованих державою критеріїв (коли вже йдеться саме про державне замовлення, яке передбачає виділення державних коштів). Сергій Квіт відповів: "У нас є, щонайменше, 4–5 незалежних рейтингів, причому досить хороших, які можуть нам показати, які університети найкращі..."

Про те, чому рейтинги ВНЗ апріорі не можуть використовуватися як індикатор визначення обсягу держзамовлення, можна написати окрему статтю. Тільки одне зауваження: непоодинокі ситуації, коли в різних рейтингах одні й ті самі ВНЗ посідають, скажемо так, різні позиції. І це природно, адже адміністратори рейтингів - по суті, приватні структури - беруть до уваги абсолютно різні показники, може й важливі, однак ґрунтуючись на своїй "методологічній базі", а також доступності інформації. Приватні структури не мають доступу до всієї інформації, котра свідчить про якість роботи ВНЗ.

Чому ж платники податків мусять оплачувати підготовку спеціалістів на основі приватних рейтингів?..

Цим дивні заяви нового міністра не закінчуються. Сергій Квіт зазначив: "Відповідно, тим університетам, які є слабкими, гіршими, або, просто сказати, неякісними, ми даємо можливість набирати своїх студентів із числа контрактників. У них не забирається ліцензія".

Дивна річ: за словами міністра, навіть слабкі, гірші й неякісні університети можуть працювати!

Мені здавалося, що на ринку освітніх послуг повинні працювати тільки ВНЗ, які готують класних спеціалістів. Є цілі сфери, де ключовий чинник - людський і де якість підготовки спеціалістів має бути гарантовано високою: атомна енергетика, медицина, продовольча безпека, авіація тощо. Уявіть: приходите ви до хірурга, який закінчив "неякісний" виш... Сергій Квіт відзначив, що в умовах ринкової конкуренції ВНЗ отримають право на злиття. Дивно, мені здавалося, що такі рішення мають приймати власники. Якщо власником державного ВНЗ є держава, то саме вона (в особі міністерства) й мусить вирішувати, як чинити з тим чи іншим ВНЗ.

Міністр заявив, що зменшення кількості вишів має відбуватися пропорційно з поліпшенням їхньої якості. Гасло гарне, однак слід мати на увазі, що ключовими чинниками якісної роботи ВНЗ є реальна наукова праця, впровадження освітніх інновацій, високий кадровий потенціал, повноцінне бюджетне фінансування, а не механічне об'єднання, що створює зазвичай плутанину в документах і чвари серед керівників.

"Нинішнього року розподіл державного замовлення буде відкритим - його буде опубліковано на сайті міністерства" - сказав С.Квіт. Насправді розподіл держзамовлення - це одне, а публікація вже ухваленого рішення - щось зовсім інше. До речі, постанови Кабінету міністрів про розподіл держзамовлення щорічно "вивішуються" на спеціалізованих сайтах (наприклад, постанова КМ від 20 травня 2013 р., №362). А перший заступник міністра освіти і науки Інна Совсун додала, що для розподілу державного замовлення буде створено конкурсні комісії - вони й порекомендують міністерству, у яких саме вишах необхідно збільшити або зменшити держзамовлення.

У нашій країні існує непристойна, але цілком пояснима практика: якщо потрібно в когось "забрати" і комусь "додати" - то досить часто додають "наближеним" організаціям. Скажімо, якщо одну з комісій очолюватиме проректор Києво-Могилянської академії, то дуже ймовірно, що комісія порекомендує збільшити держзамовлення саме цій академії. І потім: якщо Сергій Квіт уже пообіцяв приймати рішення на основі результатів рейтингів, навіщо ж тоді створювати якісь комісії? Беріть рейтинг - і сміливо в бій!

У речах і міністра, і його першого заступника часто подибується слово "розподіляти". Невже новопризначені чиновники сприймають міністерство тільки як "розподільний орган", а не як лобіста інтересів освітньої сфери? Дуже не хочеться в це вірити...