Влада і мізки: match not found - Освіта - dt.ua

Влада і мізки: match not found

14 червня, 2013, 19:55 Роздрукувати Випуск №21, 14 червня-14 червня

Якщо для уряду України наукова сфера так і залишиться виключно другорядною витратною галуззю, то виходить, що він законсервує на майбутнє економічну відсталість країни.

"Наукових інтересів не маю, тому що не вірю в корисність науки для української економіки" — відповів високопоставлений державний чиновник на анкетне запитання "Ваші наукові інтереси". Це одкровення дуже точно відображає ставлення нашої влади до науки.

Чи не тому ми все не зрушимо з місця в напрямку інноваційного шляху розвитку, гучно заявленого Програмою економічних реформ президента України на 2010–2014 рр., дарма що до фінішної позначки залишився невеликий відтинок дистанції? Цікаво, якими будуть "індикатори успіху" — у програмі їх два: підвищення частки інноваційно активних промислових підприємств із 10,7 до 25% і підвищення наукоємності ВВП з 0,95 до 1,5%. (До речі, один державний чиновник на запитання, чи можна вважати реальними заплановані показники, вибухнув гомеричним сміхом).

Здавалося б, для досягнення заявленої мети влада мала б задіяти вітчизняний науково-технічний потенціал. Власне, вона й спробувала це зробити, виходячи з власних міркувань про користь науки в економічному та суспільному розвитку. Проявивши стурбованість підвищенням ефективності використання коштів у науковій сфері, уряд вустами М.Азарова заявив, що фінансуватимуться тільки ті НДДКР які дадуть прикладний результат уже найближчим часом. Більше того, ішлося про обов'язок науки давати прибутки, з чим, у принципі, всі згодні. Однак самих гучних заяв для цього недосить. Хоч учені все-таки добилися незначного збільшення коштів на потреби НАНУ, вдавшись до випробуваного методу — пікетування Кабміну, це навряд чи вплине на наукові результати, оскільки жодних змін у фінансуванні наукових досліджень не відбулося. Ситуація на початку 2013 р. навіть погіршилася — залишилася без бюджетної підтримки перша в Україні ключова лабораторія в галузі молекулярної біології, чиї дослідження здобули високу оцінку міжнародної експертної ради, на голодному пайку сидить Державний фонд фундаментальних досліджень.

 

"...Наука мусить повернути собі гідне місце в суспільній свідомості, 

насамперед у нашої молоді, що має стати першим кроком на шляху інноваційного розвитку" 

Сергій Капіца

Зрозуміло, що фундаментальна наука не дає швидких грошей, а отже, вона начебто й не потрібна, на неї не має попиту ні збоку держави, ні з боку бізнесу. Суспільне сприйняття часто бачить вчених такими собі диваками, які задовольняють свою допитливість за кошти платників податків. У науковому середовищі посилюються песимістичні настрої, талановиті молоді дослідники не пов'язують своє майбутнє з Україною.

Якщо взяти до уваги вищевикладене, то організатори симпозіуму на тему "Ставлення суспільства і держави до науки в умовах сучасних економічних криз", який відбувся в конференц-залі НАН України, що називається, влучили в точку. Його учасники — учені, політики, представники бізнесу — спробували проаналізувати ситуацію в науці, яка склалася в різних країнах у періоди криз, виявити проблемні місця у відносинах науки, суспільства та держави в ці періоди, а також підготувати рекомендації для розробки державної науково-технологічної політики в кризових умовах. Мабуть, уперше за останні роки наукова спільнота спробувала дати тверезу оцінку процесам, які відбуваються у відносинах влади та
науки. 

"Розуміння інновацій у нас на печерному рівні, — вважає завідуючий міжгалузевою лабораторією з питань формування і реалізації науково-технічної політики МОН та НАН України, доктор економічних і кандидат фізико-математичних наук Олександр ПОПОВИЧ. — Схоже, в уряді не знають, що інноваційний процес у виробництві починається з нових науково-технологічних ідей, які народжуються у процесі фундаментальних наукових досліджень. Тому стратегічна орієнтація на активізацію цього процесу потребує насамперед істотного збільшення державної підтримки фундаментальної і прикладної науки. Тут доречно навести висловлювання відомого англійського вченого Джорджа Портера: "Наука вся прикладна. Різниця тільки в тому, що окремі додатки з'являються швидко, а інші — через століття".

У виступах представників влади найчастіше підкреслюється, що фінансування української науки постійно збільшується. Однак цифри, які наводяться, зазвичай не враховують інфляції. Порівняння статистичних даних про фінансування науки в Україні за період 1995—2011 рр. з використан-ням дефлятора, розрахованого Ігорем Булкіним (ЦДПІН
ім. Г. Доброва), чітко показує (рис. 1), що реальне фінансування науки з 1995 р. майже не змінюється. У його динаміці за останні два десятиліття простежується чітка тенденція скорочення наукового потенціалу держави.

Таким чином, доводиться констатувати, що, по-перше, або в політиці держави стратегічної мети стосовно науки не було сформульовано взагалі і наука розглядалася як один із напрямів непродуктивних видатків, які обтяжують держбюджет (тому видатки намагалися максимально скоротити), або, по-друге, автори бюджету впродовж майже двох десятиліть послідовно реалізовували стратегічну мету, поставлену свого часу МВФ, — утричі скоротити науковий потенціал України. І цієї мети досягнуто: науковий потенціал країни справді скорочений більш ніж утричі, тим самим серйозно підірвано можливості України для переведення економіки на інноваційний шлях розвитку".

Аналізуючи порівняльну динаміку видатків на науку в різних країнах у кризовий період, вчені-економісти і наукознавці виділили три моделі, які відображають специфіку ставлення держави до науки в умовах кризи.

Для першої моделі визначальне зростання частки державного фінансування в загальних видатках на науку і зростання загальної наукоємності ВВП. Так, у США за період 2007–2011 рр. частка держбюджету на науку зросла на 6,3%, у Росії — на 3%. Меншого зростання досягнуто у Румунії, Іспанії та деяких інших країнах.

Другу модель, на думку дослідників, можна справедливо назвати "українською": для неї характерне скорочення частки держфінансування і наукоємності ВВП. Україна знизила бюджетні видатки на науку
з 54,3% у 2008 р. до 44,5% у
2011 р., тобто на 10%.

Третя — глобалізаційна — модель характеризується перетіканням фінансування НДДКР із розвинених країн у менш розвинені з метою скорочення видатків. Вона сформувалася внаслідок того, що в умовах поєднання економічної кризи і глобалізації більшість компаній навіть у розвинених країнах стали заощаджувати на витратах, які не дають швидкого прибутку. До речі, ця тенденція позначилася й на Україні: з кінця 2007 р. одночасно з падінням рівня державної підтримки наукової діяльності та скороченням замовлень із боку вітчизняного бізнесу зросла кількість закордонних замовлень. Однак впродовж останніх двох років обсяги закордонних замовлень українським ученим на виконання НДДКР стали зменшуватися (рис. 2). До речі, про це з тривогою говорять керівники академічних НДІ, акцентуючи увагу на тому, що закордонні замовлення на наукоємні розробки давали можливість заробляти кошти і тим самим триматися на плаву.

На думку дослідників, якщо світовий обсяг НДДКР не зменшується, то це може свідчити про вичерпаність можливостей вітчизняної науки задовольняти вимоги закордоних замовників. Такі замовлення стали приймати інші країни, які нарощують свій науковий потенціал, — наприклад, Китай, Індія, Сінгапур та ін. Україна ж продовжує втрачати свій науковий потенціал як за кількісними, так і за якісними показниками.

— Але українська модель відносин науки з владою визначається не тільки витісненням наукової сфери на узбіччя державних пріоритетів у фінансовому плані, а й тим, що виконавчі органи влади, розробляючи і приймаючи нормативні акти з реалізації законодавчих норм у науковій та інноваційній сферах, уміло уникнули в цих документах будь-якої відповідальності за виконання законів, — підкреслює в інтерв'ю DT.UA директор Центру досліджень науково-технічного потенціалу та історії науки
ім. Г. Доброва, доктор економічних наук Борис МАЛИЦЬКИЙ.
— Наприклад, Мінфін вперто ігнорує встановлену законом ще в 1991 р. норму державного фінансування наукової і науково-технічної діяльності на рівні 1,7% ВВП, пояснюючи свою позицію тим, що в Україні частка держави в структурі видатків на науку вища, ніж у розвинених країнах, при цьому ігноруючи той факт, що за бюджетними видатками на одного дослідника ми дуже відстаємо не тільки від розвинених, а й від країн, які розвиваються. Тим більше що, як засвідчили наші дослідження, у країні склалася ситуація, коли весь обсяг бюджетного фінансування науки автоматично повертається державі у вигляді нарахувань на фонд заробітної плати та податків на прибуток. Тобто держава, фактично відмовившись від фінансування, намагається посилити бюрократичне втручання в організацію наукових досліджень. 

Недавно Мінфін у відповіді Верховній Раді на рішення парламентського комітету з питань науки та освіти написав, що в Україні немає економічних можливостей досягти встановленої законодавством норми фінансування науки. Тим часом для власних наукових потреб Мінфін збільшив обсяг бюджетного фінансування з
55,6 млн грн у 2008 р. до 87 млн грн у 2012 р., тобто більш ніж на 38%. Крім того, питомі видатки на одного дослідника, котрий працює в системі Мінфіну, удвічі більші, ніж у середньому в науковій системі країни. Воістину, своя сорочка ближча до тіла!

— Збільшення видатків на утримання держапарату і силових структур — одна з особливостей української моделі бюджетного фінансування. Є, звісно, й інші характерні риси — зокрема, пріоритетне фінансування низькотехнологічних галузей.

— Наведу лише один приклад. Уряд дуже турбується про металургійну галузь, яка справді багато років дає країні до 40% валютної виручки. Але поміркуймо: яку реальну ціну країна платить за кожен металодолар в умовах, коли понад 80% металу продається за кордон? Наші розрахунки показують, що на експорті кожної тисячі тонн Україна втрачає приблизно
500 тис. дол.
Одночасно скорочується потенційна можливість збільшити фінансування науки, створювати високотехнологічні робочі місця. Природно, це було б можливо, якби наш метал перетворювався на машинобудівну або іншу продукцію з високим рівнем доданої вартості.

Про економічну ефективність металургійної галузі з погляду національних інтересів свідчить, наприклад, такий факт: операційні витрати на одиницю реалізованої продукції становлять 101,8 коп. на
1 грн. При цьому значні валютні кошти мало використаються для модернізації гірничо-металургійного комплексу, в якому зношеність основних фондів перевищує 70%, а йдуть на інші потреби. Наприклад, на забезпечення річної зарплати одного закордонного футбольного тренера треба продати за кордон понад 150 вагонів українського металу.

Про те, наскільки гостро назріла необхідність структурної перебудови нашої економіки, і насамперед промисловості, свідчать багато фактів. Українці купують понад 90% закордонної побутової машинобудівної продукції, щорічно інвестують майже 1 млрд дол. в закордонну фармацевтичну науку, величезні гроші вкладають у розвиток легкої промисловості Китаю та інших країн. У цих сферах у нас майже повністю розвалився науковий потенціал.

— Наївно вважати, що про це не знають ті, хто приймає доленосні рішення як для науки, так і країни загалом. До того ж у вищих ешелонах влади всуціль доктори наук, професори, члени академій. Але при цьому серед нинішнього політикуму немає наукових авторитетів, таких як, наприклад, Володимир Горбулін, Сергій Рябченко, Ярослав Яцків, думці яких можна було б довіряти. Та й у науковій спільноті лише окремі могли б претендувати на титул "совість науки". До того ж у науковому середовищі досі сильні патерналістські настрої. Чого можна очікувати в такій ситуації?

— Ставлення суспільства і держави до науки в нинішніх умовах має змінитися. Якщо для уряду України наукова сфера так і залишиться виключно другорядною витратною галуззю, то виходить, що він законсервує на майбутнє економічну відсталість країни. Щоб не допустити цього, і сама наука мусить змінити ставлення до держави, суспільства та бізнесу. Необхідно шукати способи адаптації наукової системи до ситуації в економіці, суспільстві та політичному житті України, що бурхливо змінюється. І це стосується не тільки питань організаційного реформування науки, про що повторюють на всіх рівнях управління, а й зміцнення її політичної сили, впливу на суспільство та прийняття політичних рішень, доленосних для нашого майбутнього.

Вважаю, що для нормалізації відносин науки та влади потрібно шукати шляхи співпраці, а не конфронтації. Цьому могло б посприяти створення при президенті країни авторитетного представницького органу з питань науки. В апараті президента має з'явитися найголовніша особа — радник президента з науки та інновацій, наділена відповідними повноваженнями, які б перевищували, зокрема, повноваження Мінфіну в питаннях обґрунтування інноваційної стратегії розвитку країни, забезпечення збалансованого фінансування різних галузей науки, модернізації вітчизняної економіки тощо. На мій погляд, у процесах забезпечення соціально-економічного розвитку країни на перший план виступає проблема підвищення політичної сили науки.

* * *

Проблема відносин влади і науки — не наше доморощене явище, вона властива й іншим пострадянським державам, особливо тим, у яких здебільшого збереглася радянська система організації наукової сфери. В Росії останнім часом зазначена проблема загострилася у зв'язку зі скандалом, що вибухнув навколо вимоги відставки міністра освіти і науки РФ Д.Ліванова, який ініціював кампанію боротьби з липовими дисертаціями та корупцією в науково-освітній сфері. Аби "захистити від шквалу критики" міністра і вченого, днями в Москві побував Нобелівський лауреат Андрій Гейм, нині — громадянин Голландії. Чи вдалося йому "прикрити" своїм науковим авторитетом міністра, котрий потрапив в опалу? Але примітно вже те, що він зміг привернути увагу широкої спільноти до ситуації, коли в інтересах чиновників від науки і політиків віддавали на заклання наукову істину.

У нас, власне кажучи, ситуація не краща, а можливо, й гірша. І з липовими дисертаціями, і з купленими дипломами, і з корупцією. Тільки якщо в Росії цей нарив наважився розкрити Д.Ліванов, то в нашому суспільстві зробити таке поки що нікому не вдалося. Міністр Д.Табачник хоча й погрожує провести "чистку" в системі атестації наукових кадрів, але, як мовиться, не по Савці свитка, — для цього, крім усього іншого, необхідно мати моральний авторитет і довіру суспільства. Наростає протистояння МОН і НАНУ — як у питаннях підготовки та атестації наукових кадрів, так і в підходах до організації наукових досліджень. Фактично, маємо два міністерства науки, основними функціями яких є розподіл коштів. Про майбутнє НАНУ точаться "кухонні" розмови в кулуарах академії, концепції реформи обговорюються в закритому колі... Наче суспільство не повинні цікавити ні ці проблеми, ні способи розподілу бюджетних, тобто платників податків, грошей, і на науку в тому числі. 

Громадською думкою у нас зазвичай починають цікавитися перед виборами, коли політичні сили замовляють соцопитування. Правда, проводять їх і вчені — з суто науковою метою. "Недавно ми спільно з Інститутом соціології завершили дослідження з вивчення динаміки соціального капіталу науки (тобто місця науки в суспільній свідомості, її авторитету в соціумі) у двох регіонах України. Запитання анкети, які запропонували заповнити студентам різних вузів, стосувалися довіри до суспільних інститутів — сім'ї, церкви і релігії, ЗМІ, науки, правоохоронних органів, громадських організацій, органів державної влади тощо, — прокоментував А. Попович. —На мій превеликий подив, наука опинилася на другому місці (на першому — сім'я), тобто рівень довіри до неї незрівнянно вищий, ніж до решти інститутів нашого суспільства. Це свідчить про те, що й рівень інноваційної культури нового покоління наших держслужбовців, яке прийде на зміну нинішньому, буде значно вищим".

А поки що, як і наука, інновації можуть почекати?

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №31, 24 серпня-30 серпня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво