Вища освіта у «братській бюджетній могилі» - Освіта - dt.ua

Вища освіта у «братській бюджетній могилі»

28 жовтня, 2005, 00:00 Роздрукувати Випуск №42, 28 жовтня-4 листопада

Ця стаття є спробою розгорнути одну з тез, яку висловила Юлія Мостова у «Дзеркалі тижня» від 1 жовтня 2005 року: «Можливо, випробуванням для президента стане бюджет...

Ця стаття є спробою розгорнути одну з тез, яку висловила Юлія Мостова у «Дзеркалі тижня» від 1 жовтня 2005 року: «Можливо, випробуванням для президента стане бюджет. Але мова зараз не про це. Мова про те, чи виявиться Віктор Ющенко здатним стати лідером у підготовці стратегічних законопроектів, покликаних забезпечити реформи на ключових напрямах. Це залежатиме від того, чи зможе Ющенко зібрати навколо себе людей, спроможних виробляти грамотний і проривний продукт. У даному разі у вигляді законопроектів». На щастя, нова влада таки зрозуміла, що освіта й наука — це надзвичайно важливі інструменти суспільної трансформації, які заторкують інтереси майже всіх суспільних груп, — мабуть, саме тому президент Віктор Ющенко проголосив їх загальнонаціональним пріоритетом. Його указ «Про невідкладні заходи щодо забезпечення функціонування та розвитку освіти в Україні», по суті, окреслює першочергові напрями модернізації освіти. Будь-яка модернізація освіти задля успішної реалізації її місії та задля прогнозованості й ефективності її кінцевих результатів не може бути фрагментарною і хаотичною, а навпаки, вона повинна спиратися на послідовні та системні політичні рішення і водночас на добре продуману фінансову політику, зокрема бюджетну. Інакше цей надзвичайно важливий указ спіткає доля багатьох попередніх освітньо-політичних документів, які попри свою значущість так і залишилися освітньою риторикою. Напередодні обговорення та ухвалення у Верховній Раді України Державного бюджету на 2006 рік передусім варто звернути увагу на очевидні законодавчо і конституційно не обгрунтовані перекоси чи непрозору бюджетну привілейованість, які досі мали місце і мають шанс надовго увійти в практику прийняття політичних рішень.

Протягом усіх років державної незалежності питання фінансування ВНЗ було чи не найбільшим подразником української академічної спільноти. Всі державні вищі навчальні заклади України давно змирилися з фактичним існуванням в умовах постійного бюджетного дефіциту, а управління університетом за таких умов стало, по суті, антикризовим. Різні університети по-різному шукали вихід із хронічного безгрошів’я. Одні відчайдушно намагалися правдами та неправдами розширити законодавчо обмежений діапазон платних послуг, інші вдавалися до нескінченних пошуків грантів. Найпрагматичніші університети — а це кілька столичних і один харківський — зуміли в умовах жорсткої та жорстокої політичної кон’юнктури вибороти окремішній статус із фінансовою захищеністю окремим рядком Державного бюджету. Саме політична кон’юнктура та фінансова нестабільність спричинили подиву гідну непрозорість бюджетної політики в освіті й започаткували феномен академічної одіссеї здобування університетами всіляких статусів і привілеїв. І саме внаслідок раціонально-ірраціонального (раціонального з боку влади та ірраціонального з боку ВНЗ) симбіозу політики та освіти народився великий міф і кілька бюджетних реалій.

Великий міф — це міф про статус національного університету, який досі успішно втілює в життя вже нова влада. Процес «націоналізації», що напередодні виборів і одразу після них набував барокових форм і форматів, був радше свідченням провладної заангажованості ВНЗ, ніж ефективним інструментом формування адекватної картини університетської ієрархії. Доволі тривале існування цього міфу засвідчує очевидну ідеологічно-психологічну залежність університетів від влади, оскільки статус національного не надавав жодних фінансових переваг чи привілеїв. Коли вірус «націоналізації» вразив майже всі університети, і практично всі, що прагнули, здобули, — власне здобули, а не отримали, — довгоочікуваний статус, стало зрозуміло: пора творити новий міф, або перетворювати старий, успішно спрофанований, міф на якусь дійсність. Так колишня влада започаткувала міф про статус автономного вищого навчального закладу, який, ясна річ, не має нічого спільного зі славними європейськими традиціями університетської автономії. Однак цей міф, на відміну від попереднього, передбачав реальні фінансові механізми захисту — це фінансування окремими рядками Державного бюджету університетів, які дефінітивно є найавторитетнішими з погляду державної політики, бо мають очевидні бюджетні привілеї та переваги. Таких університетів з бюджетною захищеністю є чотири, їхнє фінансування прописано детально окремими рядками, тоді як решта ВНЗ потрапили до великої «братської бюджетної могили». І це не гірка іронія, не черговий міф, а реалії політичного минулого.

Усі університети, які опинилися під надійним покровительством держави, мають загальне академічне та суспільне визнання, престижні наукові школи, і треба віддати належне їхнім адміністраціям, що зуміли у складних політичних обставинах закласти бодай якісь підвалини конструктивно-прагматичного діалогу з владою. Однак ідеться не про те, хто саме виборов цей привілейований статус, а — передусім і понад усе, — як це здійснювалося, тобто про нормативно-правову базу цього статусу, про процедуру прийняття політичних рішень в освіті та науці, і нарешті про те, чи стали такі політичні рішення стратегічною ланкою якоїсь виразної (в своїй інноваційності) освітньо-наукової політики.

На перший погляд, виокремлення у Державному бюджеті кількох найвідоміших університетів є яскравим прикладом дуже важливої спроби започаткувати цільову загальнодержавну програму підтримки найавторитетніших і найпрестижніших українських освітніх і наукових шкіл. І такі спроби треба усіляко вітати, а саму програму розвивати за умови, що вона буде цільовою, спрямованою на створення і поширення критичної маси освітніх і наукових інновацій і технологій, таких потрібних сьогодні суспільству і державі на етапі їх модернізації. Однак є інший, надзвичайно важливий вимір суспільної та державної модернізації, на якій наголошував у своїй програмі та майже в усіх виступах президент Віктор Ющенко, — публічність і прозорість прийняття усіх важливих політичних рішень. Тільки така публічна та прозора політика може слугувати ефективним інструментом узгодження різних інтересів у демократичному суспільстві. На відміну від авторитарних і тоталітарних суспільств, у яких державні рішення щодо стратегічних питань суспільного розвитку вирішують директивно, в демократичному суспільстві способи та засоби ухвалення політичних рішень повинні бути публічними та прозорими. Інакше кажучи, президент і його команда повинні негайно здійснити необхідний перехід до задекларованої нової системи ухвалення політичних рішень в освіті та науці, і цей перехід можливий лише завдяки засобам публічної політики. Передусім це стосується бюджетної політики напередодні ухвалення Державного бюджету на 2006 рік.

Сьогодні на нашому освітньо-науковому ландшафті зіштовхнулися різні групи інтересів, які по-різному, кожен зі своєї позиції, бачать шляхи розвитку освіти і науки. Зрозуміло, що ці групи по-своєму чинять тиск на ухвалення рішень, водночас Державний бюджет не може задовольнити всі інтереси і побажання. Тому потрібні такі механізми, які вже випробувала освітня політика майже всіх розвинених країн. Одним із головних завдань щодо модернізації освіти і науки є створення механізмів визначення й узгодження різних інтересів через державні стратегії, прозору систему ухвалення рішень та загальнозрозумілий документообіг. Будь-яка політика, і зокрема освітня, починається з визначення пріоритетів, тобто найважливіших завдань, та, як модно тепер говорити, із дорожньої карти першочергових дій. Визначення державних пріоритетів у освіті й науці — це насамперед політичне рішення. Його повинні ухвалювати політики, причому не з огляду на певні симпатії чи антипатії до якогось ВНЗ, не з огляду на те, що головою чи членом наглядової ради того чи іншого університету є той чи інший політик, а з погляду загальної користі суспільства і держави і, зокрема, з погляду прориву на якісно новий рівень через здійснення принципових інновацій. Варто принагідно зауважити, що склад членів більшості наглядових рад національних університетів є, з одного боку, чудовою ілюстрацією кон’юнктурного союзу освіти, влади і політики (бізнес, за поодинокими винятками, взагалі відсутній), а, з другого боку, свідченням того, як у самому зародку можна спрофанувати конструктивну ідею державно-громадської форми управління університетами при наданні їм розширених автономних прав.

Звісно, що вкрай важливо на законодавчому рівні вирішити питання надання фінансово-економічних привілеїв та пільг найавторитетнішим академічним установам, які є справжніми лідерами в освіті та науці, мають загальновизнаний міжнародний авторитет та високий рівень довіри до якості їхніх послуг. Так є в усьому цивілізованому світі, де політичні рішення щодо державного захисту університетів відповідають передусім нормативно-правовій базі, а обгрунтовуються ці рішення на найвищому рівні професіонального аналізу. Тому необхідно сформувати нову культуру розробки освітніх документів засобами публічної політики, зокрема Міністерство освіти і науки має створити групу аналізу політики для розробки загальних документів на зразок «Зеленої» і «Білої» книг про стратегію розвитку науки, освіти та технологій. Зрештою саме це просив зробити президент України Віктор Ющенко, звертаючись до ректорів ВНЗ на засіданні колегії Міністерства освіти і науки 24 березня 2005 року. На сьогодні, на жаль, ще немає документів, які б були перехідними від загальних пріоритетів розвитку держави та суспільства до пріоритетів та стратегій їх модернізації, до якої президент України зараховує освіту, науку та високі технології. У президентському указі «Про невідкладні заходи щодо забезпечення функціонування та розвитку освіти в Україні» визначені певні пріоритети, тепер необхідно через відповідні стратегічні документи встановити механізми реалізації цих пріоритетів.

Такі документи, без сумніву, допомогли б, зокрема, визначити чіткі критерії встановлення переліку університетів, яким держава гарантує повну підтримку та сприяння через фінансування окремими статтями Державного бюджету. Це загальносвітовий досвід, коли держава через спеціальні програми підтримує та захищає найстаріші, а отже, найавторитетніші свої університети. Можна запозичити світовий досвід, зокрема досвід сусідів, а можна запропонувати власну модель, тим паче, що в нашій освітньо-науковій політиці вже окреслені певні тенденції. Основне, щоб процедура визначення такого переліку була прозорою і публічною, і в жодному разі не базувалася на політичній кон’юнктурі чи на спроможності університетів лобіювати свої інтереси у Верховній Раді України чи в Кабінеті міністрів. Інакше перевагу завжди матимуть столичні ВНЗ, а решта університетів змушена буде шукати різні шляхи до центральних чи місцевих органів влади, щоб із їхньою допомогою захищати свої інтереси. Є один цивілізований спосіб розв’язання проблеми — чітке визначення пріоритетів, гнучка нормативно-законодавча база, публічність і прозорість прийняття всіх політичних рішень. І від цього тільки виграє влада, суспільство та академічне співтовариство.

По-друге, треба визначити, які саме форми: чи базований на прогностично-аналітичних розрахунках розподіл бюджету, що передусім слугує інтересам суспільства, чи ринкова конкуренція, а чи, можливо, раціональна модель партнерства з владою, бізнесом і суспільством — є найефективнішими для розвитку університетської освіти в Україні. Тобто вкрай важливо, зважаючи на довготермінову стратегію, здійснити розподіл функцій і конструктивно вирішити: за що саме несе відповідальність держава, що саме забезпечує державний бюджет, а за що можуть нести відповідальність інші суспільні групи, зокрема бізнес, громада тощо. Інакше кажучи, потрібно з широкого діапазону можливих освітніх і наукових напрямів виділити ті «проривні», які завдяки стратегічному значенню для суспільного розвитку передусім заслуговують на особливу підтримку з боку держави. Держава встановлює рівень і способи цієї підтримки, парламент законодавчо їх урегульовує. Це може бути як повне (цільова державна програма підтримки), так і часткове сприяння (система грантів), воно повинно мати мінливу динаміку, яка залежить від стратегічності завдань і функцій освіти й науки на даному етапі розвитку суспільства та держави. Якщо йдеться про принципові фундаментальні інновації, як, скажімо, надання автономного статусу університетам чи запровадження і функціонування незалежного центру оцінювання якості знань, то може бути відповідна концентрація ресурсів, щоб здійснити успішний прорив на цих стратегічних напрямах. Зрозуміло, що і критерії добору пріоритетів у кожному окремому випадку повинні бути різними. Не викликає сумнівів те, що кожен із названих пріоритетних (автономія університетів, функціонування незалежного центру оцінювання якості знань) рівнів вимагає своїх специфічних механізмів і засобів реалізації. У першому випадку — це виділення бюджетних асигнувань для підтримки авторитетних освітньо-наукових шкіл, законодавче стимулювання освітньо-наукових інновацій, а у другому — участь держави у формуванні нової технологічної парадигми оцінювання знань, яка мінімалізує простір для скорумпованої ментальності.

У світлі визначення освіти та науки загальнонаціональними пріоритетами вкрай важливо не тільки не оптимізовувати витрати на освіту та науку, а навпаки — шукати всі можливості для їх більшої підтримки. Тому держказначейство та податкова адміністрація не повинні щоразу винаходити нові перешкоди на шляху отримання ВНЗ коштів чи способи зняття і так недостатніх пільг, що передбачені законодавством для них, а, навпаки, шукати шляхи спрощення відповідних процедур. Нові стратегічні підходи до освіти та науки вимагають нової філософії мислення і нового розуміння суспільної відповідальності як від освітян і науковців, так і від політичної еліти.

І насамкінець. Зрозуміло, що сьогодні повинні функціонувати інші принципи взаємодії ВНЗ та Міністерства освіти і науки. Передусім, коли держава, з одного боку, запроваджує цільову програму підтримки університетів-лідерів, що створюватимуть і поширюватимуть інноваційні технології прориву в освіті та науці, то, з другого боку, вона повинна надавати решті ВНЗ нехай обмежені, проте стабільні фонди. Це фінансування має реалізуватися так, щоб мінімалізувати відчутні щорічні флуктуації, і тим самим дати змогу ВНЗ планувати свій розвиток з якомога найменшими фінансовими та моральними збитками. Модель взаємин ВНЗ із Міністерством освіти і науки в умовах бюджетного дефіциту однозначно повинна формуватися на принципах відкритості та прозорості. Відкритість та прозорість — це залучення ВНЗ до процесу формування та обговорення проекту бюджету, а також щорічне оприлюднення Міністерством освіти і науки в засобах масової інформації, на сторінках інтернету звіту про використання бюджету з коментарем змін, які виникли протягом бюджетного року. Щодо самого бюджету, то чітко повинні бути прописані критерії його формування для ВНЗ різного типу. Його структура має бути прозора і зрозуміла, а витратна частина грунтовно мотивована. Саме на цьому наголошував у своєму виступі ректор Львівського національного університету імені Івана Франка І.Вакарчук на згадуваному засіданні колегії Міністерства освіти і науки, ставлячи відверті запитання: «Чому розподіл коштів МОН України між вищими навчальними закладами є чи не найбільшою таємницею в державі? Чому в матеріалах колегії немає інформації про кількість студентів-бюджетників у ВНЗ та про відповідно виділені бюджетні кошти на функціонування вищого навчального закладу? Чому бюджетні кошти в міністерстві треба вибивати різними хитрощами і фантазіями? Чи колись буде цьому край? Чи колись будуть у нашому МОН цивілізовані відносини «міністерство — вищий навчальний заклад» без приниження людської гідності?». Минуло шість місяців, але ситуація не змінилася...

Власне, Міністерство освіти і науки повинно прозоро та публічно розшифрувати те, що іронічно називають «братською бюджетною могилою». І вже незабаром під час цьогорічного публічного оприлюднення звіту про використання бюджетних коштів, — в появу якого так вірять освітні романтики і над яким так іронічно насміхаються загартовані минулим досвідом циніки, — стане очевидно, чи ми надалі живемо у світі риторики про боротьбу з корупцією, чи зуміли, всупереч усім найпесимістичнішим прогнозам, зробити такий необхідний стрибок уперед до демократичного суспільства.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №6, 16 лютого-22 лютого Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво