ВИПУСКНИК ТЕХНІКУМУ МАЄ БІЛЬШЕ МОЖЛИВОСТЕЙ...

Свого часу я закінчила технікум і пам’ятаю, що тоді отримати освіту в такому навчальному закладі вважалося престижним. Ну, хоча б тому, що нас, як у вузі, називали студентами і вже у 17—18 років ми мали, як то кажуть, на руках спеціальність, могли працювати, заробляти гроші і почували себе дорослими. Нині ситуація змінилася. Довелось мені якось побувати в рідному технікумі. Те, що побачила і почула, вразило до глибини душі. По-перше, майже в десять разів скоротився набір студентів. По-друге, велика кількість приміщень технікуму і навіть частина поверхів здаються в оренду різним приватним структурам. Щодо зовнішнього вигляду тих приміщень і будівлі самого навчального закладу... Колись доглянутий, наповнений веселим гамором молоді навчальний заклад союзного, як тоді казали, значення, нині виглядає «бідним родичем» невідомо яких і скількох господарів.

Невже справді справи такі кепські? Яке взагалі майбутнє у технікумів? З цими та іншими запитаннями я звернулась до заступника міністра освіти і науки України Михайла СТЕПКА.

— На превеликий жаль, усі навчальні заклади, починаючи з 90—92-х років, переживали своєрідний шок, — говорить Михайло Филимонович. — Саме тоді в лексиконі галузі з’явилося слово «реформування», яке вимагало рішучих і конкретних дій. Була надія, що технікуми менш хворобливо реагуватимуть на запити нових ринкових умов. Але починаючи з 1996—97 років, стало зрозуміло: є певні речі, котрі виходять з-під контролю.

Працюючи тоді на посаді начальника Головного управління вищої освіти міністерства, я всіляко заохочував, спрямовував корпус директорів технікумів на пошук нової (хай це не звучить високопарно) парадигми діяльності цих навчальних закладів, зберігаючи при цьому основне їхнє призначення. На жаль, багато хто не прислухався до моїх порад. В результаті деякі технікуми кинулись в заробітчанство, роздаючи приміщення в оренду, інші пішли шляхом створення коледжів, цей процес стимулювався ще наприкінці 80-х з столиці СРСР. Тобто колишній московський держкомітет з питань освіти почав надавати кращим технікумам статус коледжів, прирівнюючи їх до вищих навчальних закладів III—IV рівнів акредитації. Все це підпорядковувалось Москві і робилося безконтрольно. Ми також отримали у спадщину технікуми союзних міністерств, які розвалились. І зрозуміло, що технікуми, які належали відповідним галузевим структурам, перестали ними утримуватись. А відтак — переходили на утримання держбюджету вже тоді незалежної України. Але ми втратили не тільки «годувальників», а й тих, хто давав роботу випускникам, тобто втратили виробничі структури. До речі, такі ж проблеми з’явились і у випускників ПТУ, навіть у вищих навчальних закладів III—IV рівнів акредитації... У зв’язку з реструктуризацією економіки, попит на фахівців з технікумівською освітою, які завжди нам були потрібні, дещо впав. Тому місцева влада почала ставити такі питання: а навіщо нам, скажімо, цей машинобудівний технікум? І оскільки він ставав непотрібним, з’явилась «ідея» про його ліквідацію. На жаль, такі ідеї приходили в голову і високим посадовим особам в столиці.

— І як ви відстоювали «право на життя» технікумів?

— Дійсно — відстоювали. І доводили опонентам, що технікуми потрібні в обласних, районних центрах перш за все як осередки культури. Адже в кожному містечку не створиш вищого навчального закладу і з кожного містечка далеко не всі бажаючі зможуть вступити до столичного чи навіть обласного вузу, зате можуть стати студентами місцевого технікуму. Відтак — молода людина стає освіченішою, розумнішою і, що важливо, отримує професію. Власне, для маленьких міст і містечок ПТУ, технікуми є «ковтком свіжого повітря» для молоді. Та й майбутнє для його випускників набуває реальних цілеспрямованих форм, адже вони можуть і працювати, і вчитися далі. До речі, інститути, університети, академії охоче приймають абітурієнтів з технікумів, оскільки ті вже мають навички в роботі, добре орієнтуються у виборі професії і вступають на обрану спеціальність не інтуїтивно чи «за порадою», а, як правило, осмислено.

— Але ж чи не занадто затягується студентське життя у таких молодих людей? Пам’ятаю, раніше, вступаючи до вузу, треба було все починати спочатку — з I курсу.

— Не починати, а продовжувати. Ми створюємо спеціальні програми, щоб випускники технікумів змогли продовжити навчання на II—III курсі. В такому випадку їхнє навчання у вузі за окремими спеціальностями скорочується на один-два роки порівняно з випускниками середніх шкіл.

— А як ви оцінюєте бажання деяких технікумів готувати бакалаврів?

— Негативно. Бакалаврська програма — чотири курси вузу III—IV рівня акредитації. Питається: навіщо нам їх дублювати? Навіщо навчати чотири роки, коли ми можемо таких спеціалістів підготувати за три? І, нарешті, навіщо витрачати кошти з держбюджету на підготовку цих спеціалістів? Та й взагалі — навіщо нам зменшувати кількість молоді практичного спрямування, яку дає технікумівська освіта?

— Отже, певна кількість таких спеціалістів Україні все ж потрібна?

— Звичайно. І ми цю кількість повністю задовольняємо. Але це великою мірою залежить від загального стану нашої економіки. Повинні запрацювати великі підприємства. До речі, паростки їх оживання, а отже і потреба у відповідних спеціалістах, уже є в Харкові, Дніпропетровську, Донецьку.

Нова концепція діяльності технікумів, яку ми зараз готуємо, якраз і буде передбачати нові напрями підготовки, нові функції працівника в умовах комп’ютеризації та інформатизації суспільства. Випускників технікумів треба зорієнтувати на ті спеціальності, які є найбільш потрібними нині в обслуговуючому комплексі наших працюючих підприємств. Технікумам треба йти шляхом підвищення, розширення загальнокультурної підготовки, що є важливим для периферійних навчальних закладів. З іншого боку, технікуми повинні більше інтегруватися, іти на зближення з ПТУ, беручи за приклад їхню ідеологію — готувати висококваліфікованих робітників.

Не уникнути нам і симбіозу технікумів з вузами III—IV рівнів акредитації, який ми вже тепер реалізуємо через комплекси, структурні підрозділи. Технікуми, як і ПТУ, повинні запроваджувати масу короткочасних освітянських послуг, скажімо, навчання конкретним робочим професіям. Наприклад, готувати майстрів по ремонту складної техніки чи доповнювати якусь професію іншою. Тобто програми технікуму треба доповнювати саме такими практичного спрямування спеціальностями. Таким чином, технікуми включаться в ту систему, яку ми створюємо, а саме — навчання протягом всього життя. Та й життя до цього змушує: відео- чи радіотехніка, навіть телефонний апарат сьогодні вже не той, який був ще кілька років тому. З’явились комп’ютерні, цифрові технології, що, звісно, не є межею, оскільки тенденція на швидке оновлення техніки у світі набирає, як то кажуть, обертів...

Отже, першочерговим завданням, яке стоїть перед технікумами, є оновлення, переоснащення матеріально-технічної бази. Відповідно переоснащеними мають бути і промислові підприємства. До речі, в 95—98 роках, коли впорядковували мережу вищих навчальних закладів, майже кожен ректор хотів взяти «під крило» якийсь технікум, бо там обладнання було кращим, ніж у вузах.

— І насамкінець, щоб ви побажали тій молоді, яка хоче продовжити навчання в технікумах? Власне, чи є у них перспективи щодо отримання якісної освіти і працевлаштування?

— Безперечно. Проведемо моніторинг по працевлаштуванню в усіх регіонах України, тож знатимемо: де, скільки і яких випущено фахівців, яка кількість працює, яка вчиться далі. З’ясуємо де, скільки і яких спеціалістів потребує той чи інший регіон. Опитаємо і молодь, і доросле населення, і роботодавців. Технікуми зараз, між іншим, дуже швидко почали орієнтуватися на навчання за новими спеціальностями, запроваджуючи різноманітні спеціальні курси.

І про перспективи для тих, хто хоче вчитися в технікумі. Вони ні на йоту не зменшилися. Навчання в технікумі — надзвичайно важлива ступінь освіти, яка значною мірою інтегрована в ланку повної вищої освіти. Ця освіта має великі переваги навіть над ступінню бакалавра у вузі, оскільки випускники технікумів мають високий рівень підготовки практичної роботи. Вона дозволяє їм мати більший спектр посад і займати ці посади. Тобто, знайти роботу і непогано заробляти.

Випускник технікуму має більше можливостей і в навчанні — вступати на II чи III курс і, таким чином, скорочувати термін навчання у вузі. Але хочу тут зазначити, що на II—III курс можуть іти ті випускники технікумів, навчальні заклади яких перебувають в структурі чи комплексі обраних вищих навчальних закладів. Фахівці після закінчення технікумів мають і більше перспектив щодо роботи, оскільки практичне спрямування підготовки, як я вже відзначав, робить їх незамінними в будь-якій сфері діяльності. Так, треба вчитися, але треба й працювати, інакше навчання втрачає сенс. Вчитися протягом життя означає постійне підвищення свого професійного рівня, що забезпечується не тільки книжками, а й досвідом практичної роботи.