Викрійка куфайки для випускного вечора, або Віват, програмо з шароварщини! - Освіта - dt.ua

Викрійка куфайки для випускного вечора, або Віват, програмо з шароварщини!

15 квітня, 2005, 00:00 Роздрукувати Випуск №14, 15 квітня-22 квітня

Почну зі слів письменника Всеволода Нестайка: «Незалежність України залежить від української дитячої літератури», але йтиметься не про книжкову продукцію в Україні...

Почну зі слів письменника Всеволода Нестайка: «Незалежність України залежить від української дитячої літератури», але йтиметься не про книжкову продукцію в Україні. Поведу мову про освіту, про програми й підручники. Розмова, яка вже давно назріла, тільки всі сподівалися, що з новим урядом почнуться радикальні зміни в українській школі, а оце вже й сподіватися не випадає, адже новий міністр освіти і науки України С.Ніколаєнко через пресу прямо заявляє, що ніяких змін у шкільних програмах не буде. Дуже перспективне запевняння, якщо взяти до уваги, що лише протягом минулого навчального року було відверто й зухвало, із застосуванням цинічних по суті і за формою методів знівечено програму з української літератури в середній школі.

По-перше, її безпрецедентно скоротили в годинному відношенні нібито для того, щоб додати ці години на мову, але це додавання-віднімання обернулося і для рідної літератури, і для мови прокрустовим ложем.

По-друге, роками апробована й перевірена на практиці варіативність була ліквідована виключно з тією далекоглядною метою, щоб сяк-так склепана без дотримання належних методичних вимог єдина програма-«переможець» взагалі не мала конкурентів. Підсумки конкурсу програм скороспішно підбили, прізвища заздалегідь визначеного авторського колективу оприлюднили, але на сайті Міністерства освіти і науки України програма з української літератури (і не для всіх, з п’ятого по дванадцятий, а тільки для п’ятого класу!) з’явилася (її, недолугу, й після конкурсу стрімголов доробляли, бо не було що й на люди винести!) ще не скоро, усунувши тим самим значну частину потенційних авторів, які могли написати навчальну книжку на конкурс підручників за цією єдиною програмою.

Як проходив той конкурс — тема окремої розмови; для цікавих скажу лише одне: точнісінько так само, як і конкурс програм, а переможці визначалися за строгою вказівкою згори! До того ж зацікавлені особи таки протягнули ідею, щоб Міністерство освіти і науки підтримувало не фінансово апробовані, перевірені на практиці роками традиційні підручники, а тільки новостворені. У цих новостворених родзинкою вважається дика диференціація, при якій клас відверто ділять на кращих і гірших, тобто на дітей із високим, середнім і низьким рівнем, порушуючи Декларацію прав людини. Та й узагалі: хороша перспектива — вся українська школа стане піддослідним кроликом, навчаючись за підручниками, які не пройшли відповідної експертизи, а просто проскочили сухими між крапельками дощу під час конкурсу!

На сторінках освітянської преси програма з літератури для 5 класу (знову ж таки, лише для п’ятого, без списку рекомендованих творів для позакласного читання учням і списку рекомендованої науково-методичної й літературознавчої літератури для вчителів) з’явилася аж на початку 2005 року. Програма для всіх наступних класів і досі недоступна більшості вчителів-словесників, оскільки де вже нашим до краю матеріально зубожілим учителям мріяти про Інтернет! До того ж за «переможцями» автоматично збереглася нагода вбити ще одного зайця: хто з науковців візьметься аналізувати програму з сайта, якщо в ній завжди можна зробити корективи, а того, хто спробував покритикувати, виставити дурнем на всезагальний огляд. Мовляв, і не було ніколи ніяких огріхів, — чим доведеш? Роздруківкою з принтера?

Програма для старших класів не що інше, як затовчений часником борщ із медом, мармеладом та гірчицею — страва наперед неїстівна, тобто така, що не підлягає аналізові. Отож торкнуся лише найбільш казуїстичних її моментів. Зате докладніше «пройдуся» програмою для середніх класів, особливо п’ятого, опублікованою в журналі.

Але насамперед кілька риторичних запитань. Чи знає авторський колектив, що Богдан Лепкий мав брата Левка, який якраз і писав тексти для стрілецьких пісень? Чи дозволяв собі досі хоч коли-небудь хтось з укладачів програм міняти назви (заголовки) творів? Я пам’ятаю лише один унікальний випадок, коли років двадцять тому під час олімпіадних змагань учень написав приблизно таке: «Панас Мирний назвав свій роман «Хіба ревуть воли, як ясла повні?», але це дуже довга назва, тому я буду писати просто — «Воли». Отже, спочатку, фігурально висловлюючись, про волів.

Вельмишановна Раїсо Валентинівно Мовчан, запитання персонально до вас, автора загальної редакції програми: хто дозволив міняти дані Віктором Близнецем назви уривків переказаної цим письменником «Повісті минулих літ» і крутити заголовками, як циган сонцем? Таж нема у Віктора Близнеця уривків «Про заснування Києва», «Про князя Олега», «Про княгиню Ольгу», «Про хрещення Русі князем Володимиром», на які ви посилаєтеся в програмі, зате є «Три брати — Кий, Щек і Хорив і сестра їхня Либідь», «Олег приходить до Києва», «Олег іде походом на Царгород», «Ольга мстить древлянам», «Ольга із сином Святославом підкоряє древлян», «Ольга їде в Царгород», «Володимир вибирає віру», «Володимир привозить на Русь нову віру». Візьміть, Раїсо Валентинівно, книжку в руки, розгорніть на тій сторінці, де написано «Зміст», — і переконайтеся, що ви натворили, довільно послуговуючись Близнецевим твором, а тоді відкрийте статті «Цивільного кодексу», де йдеться про авторське право, щоб збагнути карні наслідки такого безапеляційного втручання у чужий твір. Утім, Віктор Близнець уже в кращому світі, судитися з вами з могили не встане. Ось тільки допущений «недогляд» свідчить про ваш дуже «високий» рівень наукової добропорядності й професійної сумлінності. Та це ще квіточки! Ягідки попереду. Агов, мовознавці, поясніть мені, будьте ласкаві, що має означати таке речення: «Розуміти відмінності між художнім та словниковим описами солов’я». Відчуваєте, як геніально звучить: «Словниковий опис солов’я»! Не науковий, не науково-популярний, а словниковий. Ні, таки страшне перо не в гусака... Втім, «словниковий опис солов’я», за Раїсою Мовчан, — це лише вутла зав’язь у її програмі. Спілих ягідок значно більше! Тільки спочатку маленький ліричний відступ.

Навіть найкращий хірург-кардіолог не візьметься за операцію на кришталику ока, хірург-офтальмолог — за операцію на печінці, а хірург-гінеколог — за операцію мозку. В медицині все дуже чітко розмежовано, а самоуправство непрофесіонала прирівнюється до підготовленого заздалегідь злочину, тобто до криміналу з обтяжуючими обставинами. За укладання шкільної програми з літератури, виявляється, може братися критик, літературознавець, історик літератури, врешті-решт, хто завгодно, тільки б мав реальну можливість проштовхнути цю програму через Міністерство освіти і науки як єдино діючу в школі, і тоді роками безперешкодно діятиме, всупереч здоровій логіці, програма, яку свідомо напхано низькопробними текстами без найменшого дотримання вимог доступності, посильності, навіть без найелементарнішого і всім зі шкільної парти відомого принципу «від простого до складного». Приклади? Їх безліч. Із ракурсу хронологічної послідовності вивчення персоналій, із точки зору врахування авторським колективом вікової психології учнів, рівня світогляду, незворотних процесів всебічної обізнаності школярів, навіть із найелементарнішого — доцільності, точніше — недоцільності примітивних назв розділів — практично вся програма Р.Мовчан не витримує жодної критики.

Хай уже дрімуча некомпетентність у методиці викладання літератури головної авторки буде їй прощена, бо що вдієш: кандидатський диплом не з методики, практики в школі науковець не має, бажання прислухатися до порад учителів ніколи не було й зараз не проглядається. Тут уже не стільки вина, скільки, чесно кажучи, чорна біда авторки. Я про інше. Є ще морально-етичний критерій, іншими словами — вроджене чуття міри, смаку, інтуїція, без яких наука — не наука, програма — не програма, а лицедійство й пародія. З чуттям міри і смаку в нашої укладачки, м’яко кажучи, справи кепські. Ото й думаю: яке щастя, що мої рідні діти вже виросли й не читатимуть у школі примусово (адже ж за програмою!) ні «Басурмена», ні «Свекра» Степана Васильченка, ні «Сосонки» Олени Пчілки, ні «Скарбу» Олекси Стороженка, ні навіть «Планетника» Бориса Харчука. Чому? Та тому, що ці твори — чи не найгірше за художньою якістю з усього доробку названих письменників. Пропонувати таке учням — це автоматично прищеплювати їм комплекс другосортності українця, пекучого сорому за митців свого народу, які не здобулися на краще. Ні, я абсолютно нічого не маю проти Васильченка, Пчілки, Стороженка, Харчука. Є у них гарні художні тексти, є великі творчі здобутки. Але ж пропонуються програмою якраз невдалі й низькопробні. Не вірите? В оповіданні «Басурмен», написаному за всіма вимогами атеїстичної пропаганди пореволюційних часів, і мати, і син не викликають не те що замилування, а й належного співчуття до себе навіть з причини крайньої матеріальної бідності, адже набагато потворніша від злиднів у хаті їхня духовна убогість. Я налічила в тексті більше двадцяти лайливих слів, з яких найпоширеніші «махамет», «кателик», «невіра», «хрещена тварюка», «дурень», «коняка», «безбожник», що ними нагороджує мати маленького сина не будь-коли, а саме під час молитви! Як тільки ненька відвертається, Семенко докурює «великий недокурок, що батько ще звечора забув», та ще й розпалює його від лампадки... А в оповіданні «Свекор» цього ж письменника Василько, «якому тільки цієї весни пошили штани», теж має заповітну мрію — люлечку закурити, на дружину на печі лежачи прикрикувати. Укладачі програми підібрали такі художні тексти, що ніякі застереження не зупинять малолітніх курців від кайфу затягнутися хоч недопалком! Але якщо Васильченка я ще розумію: «Басурмен» писався у 1919 році, часи, самі знаєте, які були, а у «Свекрі» гумор такий вимучений, що й сміятися не хочеться.

А тепер торкнемося мети розвиваючої, пізнавальної. Скільки разів говорено про Декларацію прав дитини, про заборону фізичного насилля у сім’ї! Навіть плакат випущено про батьківський «ремінь небезпеки», здатний поламати дитячу долю, покалічити душу, нанести непоправні психологічні шрами, що не гоїтимуться потім усе життя. Ну то й що? Раїса Валентинівна вважає, що Гамлет вирішував проблему «бути чи не бути» на користь «бути», а українці — «бити чи не бити» на користь «бити», тому й підбирає відповідні художні твори, щоб нашим діткам нормальне життя раєм не здавалось: якщо можна бити літературного героя, то їх і поготів. Ось у «Планетнику» Харчука мати систематично безпощадно лупцює своє дитя без жодної причини, гамселить ненька й Семена в «Басурмені» Васильченка, биті гамузом (та ще й по голові!) дошкільнята в «Моїй автобіографії» Вишні, катована морально і фізично Докійка в «Каторжній» Грінченка, панічно боїться батьківських побоїв Івась у «Сосонці» Олени Пчілки і т.д. і т.п., мов зумисне підібрані тексти з ілюстративним матеріалом про насилля над юною особистістю. І це ще не все. Скільки разів психологи застерігали, що в шкільну програму, особливо для молодших і середніх класів, не можна вводити твори, в яких літературний герой, ровесник потенційних читачів, гине або опиняється на межі життя та смерті. Саме з цієї причини з шкільної програми забрали високохудожні твори Михайла Коцюбинського «Ялинка» і «Маленький грішник», а Панаса Мирного — «Морозенко». Ці забрали, а інші, не менш страшні, зате здебільшого менш художньо вартісні, але з тими ж дитячим каліцтвом, смертністю чи переживанням трагічної ситуації нова програма знову вводить. Тож маємо і «Сосонку» Олени Пчілки, і «Федька-халамидника» Володимира Винниченка, і «Каторжну» Бориса Грінченка, і «Климка» Григора Тютюнника. У першому дитина мало не замерзає дорогою додому, в усіх інших — таки гине з вини дорослих, ровесників чи форс-мажорних обставин. А що? Хай малолітні читачі страждають, плачуть і рвуть собі нерви — подумаєш, тонка річ — дитяча психіка! Принципу наступності у програмі Раїси Мовчан теж взагалі не існує. Зате діє універсальний принцип добору: «Аби, бабо, рябо». Складна психологічна повість «Климко» запропонована учням 7 класу, зате соціально-побутова, простесенька «Каторжна» — десятикласникам. Відрізнити посильний для певного вікового рівня учнів художній текст від надто важкого укладачі не змогли. Та й жанр новели, тим більше тютюнниківської, психологічної, — не для 5 класу, а повість «Климко» — не для семикласників. Як взагалі не для вивчення у школі роман Василя Барки «Жовтий князь», повість Івана Франка «Сойчине крило» чи драма «Маклена Граса» Миколи Куліша. Але кого з укладачів програми це обходить? Хто з них консультувався з психологами, медиками, соціологами, методистами? Останніх взагалі не ввели в журі, а їхні програми безапеляційно забракували без жодної на те вагомої причини. Жодної! Втім, причина була. Й називалася вона так: «Будь-якою ціною зелене світло єдиній програмі Мовчан!»

Вкотре студіюю цю горе-програму — і складається враження, що пропонованих ними ж творів члени авторського колективу самі не читали. Навіщо? Напихали програму тим, що під руку потрапило. Ось тому Євгена Гуцала діти мають вивчати і в 5, і в 6 класі, як і Степана Васильченка, Григора Тютюнника — у 5, 7 і в 12 класах, Івана Липу — в 5 і в 9, а одного рівня складності вірші Богдана Ігоря Антонича — у 5 і в 11 класі. Зате Ігоря Калинця пропонується вивчати — в якому б ви думали класі? Сам письменник нізащо й ніколи не здогадається про своє місце в шкільній програмі! У шостому класі — і все, крапка. До старших класів не доріс. І Емма Андієвська також. До того ж деякі художні твори за програмою Раїси Мовчан вивчаються навіть двічі. «Зачаровану Десну» Олександра Довженка запропоновано у 6 і в 11 класі (зате гнівне звинувачення тоталітарній системі, написане кров’ю серця, — «Щоденник» Довженка не вивчається зовсім!). Доступні навіть п’яти-шестикласникам усмішки Остапа Вишні «Сом», «Як варити і їсти суп із дикої качки», «Бенгальський тигр» пропонуються аж в одинадцятому класі, зате про щоденник «Чиб’ю» і згадки нема. Для чого? Щоб старшокласники з мемуарів збагнули, як геніального сміхотворця десять років гноїли у найстрашнішому сталінському концтаборі, якими методами Богом даний йому сонячний талант там дотлумили й таки змусили після повернення додому писати «навиворіт душі»? Але замість щоденника, як вважають Мовчан та її підопічні, краще вивчати такі твори цього письменника, як «Моя автобіографія» чи «Отак і пишу». Назва першого твору закріпить мовленнєву помилку, адже хоч займенник «моя» зі словом «автобіографія», за всіма існуючими правилами, вживатися не може, зате в учнівських роботах після прочитання тексту буде вживатися дуже часто: зорова пам’ять чіпко зафіксувала фрагмент. По-друге, звідки наші учні, як не з «Моєї автобіографії», поповнять свої словникові запаси ненормативної лексики такими перлинами, як «стерво», «сукин ти син». Із нарису «Отак і пишу» наша юнь теж почерпне важливу інформацію, та ще й у зневажливому тоні, що ті, хто знав українську мову, «перепетлюрилися».

Та все це методика, методика, методика, в якій Раїса Мовчан ні кує ні меле.

А ще укладачі програми великі казкарі. І не тільки тому, що годують учнів середніх класів суцільними казками й такими моторошними страшилками, аж мороз по шкірі йде (прочитайте легенду «Лісова панна» або «Вечір проти Івана Купала» — переконаєтеся, відчуєте!), а ще й тому, що така у них фантазія невпинна, непоборна, таке у них бажання щось утнути неймовірне, що просто стриматися, бідолашні, не змогли — й Гоголя в українські письменники записали. Дорогі мої ура-патріоти! Наламали дров із програмою в Україні, то хоч не виставляйтеся на вселенське посміховисько. Був, є і буде Гоголь російським письменником, хоч і дуже гарно писав про Україну, і любив її всім серцем. Митець сам ще при житті зробив свій вибір, і не вам заднім числом цей вибір перейнакшувати. Чомусь Данія не претендує на Лєрмонтова, Німеччина — на Фонвізіна, Ефіопія — на Пушкіна, чомусь Росія не претендує на Марка Вовчка, а ви, щоб показати себе (а одночасно й усіх українців, бо ж програма — справа державна) клоунами, додумалися! І ще одне. Дуже важливе. Чи не здається вам, що так уже перевантажили ви шкільну програму чортами, потерчатами, домовиками, «інтердєвочками», тобто «лісовими паннами», які плотськими втіхами до смерті замордовують італійців (ніби не можна було якийсь кращий фольклорний текст для дітей підібрати!), планетниками, гномами, відьмами, різною нечистю й банальною етнографією, що перестала ваша програма бути програмою з великої, талановитої, вдумливої, глибокої української класики, а перетворилася в програму з типової шароварщини?

А ви, пане міністре освіти і науки України, не кваптеся давати передчасних запевнянь про недоторканність, цебто незмінність існуючих нині шкільних програм, а краще при нагоді запитайте в нашого Президента, чи дозволить він своїм власним діткам через кілька років вчитися за програмою з рідної літератури, яку запропонувала Україні Раїса Валентинівна Мовчан. Бо я щось дуже сумніваюся в цьому, адже знаю його як справжнього українця душею, помислами, вчинками, а не ура-шароварщика, для якого «патріотизм — празнична одежина».

А також, пане Ніколаєнко, поверніть нашій школі триваріантну програму з української літератури. Про це провідні науковці й письменники просили ще в травні 2004 року під час круглого столу у Спілці письменників. Навіть ухвалу винесли, де у пункті 2.9 написано чітко й однозначно: «Повернутися до апробованої часом варіативності шкільних програм з української літератури, яких, як це було раніше, має бути не менше трьох». А вчителі-практики вже самі краще всякого журі визначать достойний підручник. Даю вам чесне слово методиста!

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №35, 21 вересня-27 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво