Вік живи — вік учись. Або про терміни і про суть - Освіта - dt.ua

Вік живи — вік учись. Або про терміни і про суть

24 червня, 2005, 00:00 Роздрукувати Випуск №24, 24 червня-1 липня

Як відомо, 19 травня цього року на конференції у норвезькому місті Берген Україна офіційно приєдналася до «Болонського процесу», що має на меті створення єдиного європейського простору вищої освіти до 2010 року...

Як відомо, 19 травня цього року на конференції у норвезькому місті Берген Україна офіційно приєдналася до «Болонського процесу», що має на меті створення єдиного європейського простору вищої освіти до 2010 року.

Учасники конференції — міністри освіти 45 європейських та кількох сусідніх країн наголосили, що майже половина шляху до цієї мети вже подолана.

А на якому етапі цього шляху перебуває Україна? Про це розмова з віце-президентом із навчально-наукових студій Національного університету «Києво-Могилянська академія», професором, доктором філологічних наук Володимиром МОРЕНЦЕМ.

— Володимире Пилиповичу, наскільки, на вашу думку, система вищої освіти, прийнята в Україні, відповідає тій, що закладена в ідеї «єдиного освітнього простору» і до якої так наполегливо стримить європейське освітнє товариство?

— У нас поки міцно утримує позиції радянська, ще від сталінських часів, модель послідовної вищої освіти. Вступаючи до вузу, людина заявляє, яку спеціальність обирає, і освоює її на всіх подальших освітніх рівнях. Це можна порівняти з рухом потягу по колії. Опанувавши бакалаврський рівень, студент змушений іти на такий же магістеріум, і лише при вступі до аспірантури, може, в принципі, дещо змінити напрям. Про які мандрівки європейським освітнім простором можемо говорити?

Натомість у країнах, де мобільно реагують на інтелектуальні й суспільно-практичні людські запити, вища освіта складається з двох розрізнених блоків (англо-американська модель, прийнята, зрештою, у більшості країн Європи). Там людина освоює певну галузь, здобуваючи спеціалізацію за рівнем бакалавра, причому в досить вільному режимі нагромадження необхідних «кредитів». Протягом цього періоду, що триває 3—4 роки, студенти вивчають певну сукупність обов’язкових предметів, якими визначається базова сутність фаху. Але є багато вибіркових курсів (40—50% від усієї навчальної пропозиції), які вони собі добирають на власний розсуд і в порядку вільного вибору (також і за часом). Тобто, перед ними вже з перших кроків у вищій освіті відкрито двері для реалізації особистих інтересів і свободи в тому, що вони прагнуть із себе витворити. Коли ж людина вирішує бути фахівцем, якому довіряють вищі посади, то здобуває освіту далі у найширшому спектрі пропонованих магістерських програм, які ось так, напряму і нерозривно, не сполучені кровоносними судинами з попередньою (бакалаврською) освітою. Таким чином, виходячи на рівень магістра, ви наче наново переглядаєте свою профорієнтацію, свідомо, після чотирьох років вузу, уточнюєте її.

— Але ж і українські вузи готують бакалаврів, магістрів, спеціалістів…

Впровадження двоступеневої моделі (бакалавр — магістр) у нас також відбувається, головним чином, по-радянськи: методом перейменування. Останній рік навчання на факультетах всі слухачі волею керівництва розділяються на два паралельні потоки, один з яких іменується «магістерським», а другий — дозволю собі неологізм, «спеціалістичним», тоді як фактична різниця в їх навчальних планах мінімальна (25—30%), а ще «магістри» пишуть і захищають дипломну роботу, тоді як «спеціалісти» складають державні іспити. Щодо бакалаврату, то його взагалі поки не визнано завершеною вищою освітою. Тому людина вимушено йде до магістеріуму, або на спеціаліста (що у сьогоднішній вузівській практиці, за винятком НаУКМА, майже те саме), хоча вона насправді волілала би піти працювати. Тепер про «спеціаліста». Це поняття, яким визначається рольова особистість, витворене сталінською епохою, що потребувала не особистостей, а гвинтиків — фахівців, спеціалістів. Обстоювати ідеологію масового продукування «спеціалістів» нині можуть тільки люди із застарілим баченням освітніх перспектив.

— Тобто, попри 14 років незалежності України, в системі її вищої освіти нічого не змінилося?

— За 14 років зроблено одне титанічне зусилля — засвоєно терміни без засвоєння суті. Це було би смішно, коли б не було гірко. Ще печальніше те, що мало що змінилося в системі керування освітою, зарегламентованої «до останнього чиху». Як люди розуміли освіту, так і продовжують її розуміти. Я їм не дорікаю. НаУКМА було легше. Бо коли В’ячеслав Брюховецький затівав відродження Києво-Могилянської академії, все починали з чистого аркуша. Обрали живу здорову модель, приклали її до наших реалій і постаралися втілити в усій імовірній повноті.

Тим часом багато моїх колег в інших вузах досі не збагнуть сутнісної відмінності між бакалавром і магістром. Немає розуміння того, що бакалаврський рівень це — загальна освіта в галузі гуманітарних, природничих чи точних наук, яка збігається з моментом формування особистості у широкому полі пошуку власного місця у цьому світі. І годі чиновникові передбачити це її «своє місце» жодним кадастром професій! Тоді як магістерська освіта — це поглиблена спеціалізована фахова освіта, метою якої є витворення науковця.

— Володимире Пилиповичу, які чинники гальмують це розуміння?

— «Динамічні стереотипи», награні схеми, фінанси, людські долі. Чинників багато, бо і проблема багатогранна. Скажімо, в нашому університеті магістерська освіта — це два роки стаціонарного навчання, близько 20 нових курсів, які не дублюють собою ту чи іншу програму бакалаврської підготовки. І фахівці, які тут викладають, мали би тільки зрідка «зазирати» в бакалаврат, бо час енциклопедистів скінчився. Принаймні так є в усьому цивілізованому світі. Магістеріум — Graduate School, випускова наукова школа, яка за визначенням є окремим адміністративно-науковим сегментом. Але в українських вузах прийнята система кафедр, які відповідають за все. Маючи у своєму складі сталий набір виконавців — викладачів, кафедра самоконсервується. На Заході існують бакалаврські і магістерські програми, очолені різними керівниками, які набирають собі виконавців будь-де відповідно до навчального плану. Моделі бакалаврських і магістерських програм надзвичайно мобільні, вони дозволяють незрівнянно ефективніше і результативніше реагувати на інтелектуальний запит суспільства і на реальний ринок праці.

— Але ж в Україні за роки її незалежності нові вузи з’являються, як гриби після дощу. Там, принаймні вони в цьому запевняють, готують бакалаврів, магістрів, спеціалістів за найсучаснішими моделями освіти. Якщо так, то певна адаптація вітчизняної системи вищої освіти до європейських стандартів відбувається. Чого ще бракує, аби процес активізувався?

— Звісно, зміни відбуваються, і навіть певна кількість відповідальних осіб уже схиляється до того, щоб визнати бакалаврат завершеною вищою освітою. Було б добре: тоді на магістерські програми йтимуть тільки свідомо мотивовані люди, йтимуть по знання, а не по «палітурки»!

Другим кроком, украй необхідним для модернізації вищої освіти, стала би реальна самоврядність університетів. Бо сучасна освіта під тиском реалій життя змушена бути мобільною, що передбачає можливість приймати швидкі і нестандартні рішення, складати нестандартні плани, добирати відповідні кадри, перерозподіляти кошти тощо. Скажімо, одному викладачеві, який десятиліттями читає свій, справді необхідний у навчальній програмі, курс, належить певна ставка. А щоб залучити викладача, від котрого вимагається розробка зовсім нового курсу і котрий володіє іноземними мовами (що для цього курсу є конче необхідним), треба дати ставку втричі більшу. Проте університет не може на це піти, оскільки існують державні стандарти оплати. Тому кафедра змушена викручуватися, випрошувати у керівництва позабюджетні кошти, або, типовіше, «довіряти» цей курс тому своєму штатному викладачеві, якому бракує педагогічного навантаження до повної ставки.

— Гаразд, але ж такий університет, як «Києво-Могилянська академія» начебто не повинен потерпати від цієї проблеми?

— Чомусь існує нездоланний міф, що «Києво-Могилянська академія» — це заклад з виключно платним навчанням. Хочу підкреслити: 85% наших студентів вчиться за держзамовленням. З одного боку, це погано (мало «додаткових коштів»), але з другого — в цьому наша суспільна місія і наша свобода. Бо студентів ми відбираємо за розумом, за знаннями, а не за грошима. Так, є малий відсоток контрактників: у нас завжди дуже великий конкурс. Тому коли, скажімо, на 30 «бюджетних місць» претендують 150 абітурієнтів, то що робити з 31-м, який лише трішечки поступився знаннями 30-му? Пропонуємо контракт. Але контрактників на бакалавраті ми маємо лише 15%, а на магістеріумі — 10. Контракт у нашому суспільстві — це такі грошові відносини, які збивають приціл сумлінного оцінювання знань. А по-друге, ще наприкінці 90-х президент НаУКМА В’ячеслав Брюховецький «прорахував», завбачив демографічну тенденцію, згідно з якою уже 2006 року кількість місць держзамовлення перевищуватиме фізичну кількість випускників шкіл. Це означає, що вузи, які існують з контрактних грошей, невдовзі поваляться — не потрібно буде людям платити гроші, бо вузи самі змагатимуться за «живого абітурієнта».

— З ваших слів випливає, що на вузи, які добре заробляють на контрактниках і менше залежать від бюджетних коштів, себто, здавалося б, можуть дозволити собі самоврядність, очікує сумна доля. То хто ж тоді може на неї претендувати, спираючись на державний бюджет?

— Даруйте, але самоврядність визначається не джерелом фінансових надходжень, а можливістю їх розумного і доцільного використання. Проте поняття «розумного й доцільного» має дуже мало спільного з державною регламентацією. Крім того, якось важко вкладається в державних головах, що самоврядність означає велику (не абсолютну, але — велику!) міру свободи у розробці власних навчальних планів і способі їх реалізації, в кадровій політиці, у взаєминах «студент — викладач» (ось де простір для реального студентського самоврядування!).

У Польщі існує дуже проста схема: працює 59 професорів на повній ставці — інститут; 60 професорів — університет. А мені в одній юридичній академії, очолюваній людиною, котра давно мала би відповідати за брутальне фальшування виборчих процедур, розповіли, що в них понад 30 докторів юридичних наук, професорів. Я втішився і перейнявся повагою. Та коли підійшов до розкладу занять і поцікавився, де, коли і з ким ці 30 професорів проводять свої заняття, то виявив там лише одного доцента. Мав він аж дві пари на тиждень! Чи не означає це, що ті професори там здебільшого числяться і потрібні для «весільної» демонстрації пишного викладацького складу?

— А яка позиція держави щодо самоврядності університетів?

Президент В.Ющенко доручив ініціативній групі розробити проект реальної самоврядності, що як експеримент може бути запроваджена в кількох університетах України. Міністерство освіти також по-своєму відгукнулося на цю здорову ідею і створило іншу, значно ширшу групу. Але Міністерство освіти взагалі не може бути головним розробником проекту самоврядності, що передбачає «самостійне плавання» підлеглих йому закладів: тут прямий інституційний конфлікт інтересів. Є і гальмівна спадщина застарілих уявлень. Так, пан Скопенко ставить під сумнів доцільність підтримки Україною освітнього проекту «Європейський колегіум польських та українських університетів у Любліні», де зі 160 аспірантів (а йдеться саме про аспірантські, за польською термінологією — докторські студії) — 130 наших українців, які польським коштом навчаються там уже п’ятий рік. Його, бачте, тривожить «відплив мізків» з України, тож і повторює радянський міф, виплеканий за залізною завісою. Пощо ж тоді панові Скопенку «Болонський процес», який саме й передбачає вільне переміщення мізків по світу?

Я щойно з Парижа, де місяць був на стажуванні. Зустрічався з нашими випускниками, які там продовжують освіту, цікавився їхніми намірами на майбутнє. Жоден не сказав, що мріє лишитися на Заході. Розумні наші студенти (маю тут на увазі не тільки могилянців, хоча передовсім — саме їх) уже збагнули, що жити і працювати треба вдома. Але й держава має збагнути, що сама жене ці мізки світ за очі, роздаючи білоконям пенсії по 14 тисяч гривень, а магістрові, який оволодів чотирма мовами, комп’ютером, здобув знання у найповажніших освітніх центрах світу, пропонує роботу за 330 гривень на місяць. Це і є державна турбота про власний інтелектуально-духовний потенціал? Не смішіть мене, бо я заплачу.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №34, 14 вересня-20 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво