Університетська автономія: складова громадянського суспільства - Освіта - dt.ua

Університетська автономія: складова громадянського суспільства

12 серпня, 2005, 00:00 Роздрукувати Випуск №31, 12 серпня-19 серпня

У квітні 2005 р. вісім українських університетів — Львівський, Чернівецький, Харківський, Дніпропет...

У квітні 2005 р. вісім українських університетів — Львівський, Чернівецький, Харківський, Дніпропетровський, Донецький національні, «Києво-Могилянська академія», Український католицький університет (Львів), Університет економіки і права «Крок» (Київ) за підтримки Міжнародного фонду «Відродження» утворили консорціум для експериментального запровадження основ університетської автономії в українській вищій освіті. Консорціум організував серію робочих зустрічей і семінарів для з’ясування практичних аспектів запровадження автономії та виступив з ініціативою підготувати низку документів щодо реалізації експерименту. На порядку денному — указ президента та постанова уряду про експериментальне запровадження університетської автономії.

Поняття «університетська автономія» — не новина в Україні. Щонайменше останні п’ять років ідея університетської автономії час од часу ставала предметом дискусій на міжнародних конференціях, семінарах, у кулуарних розмовах.

Поруч із громадськими обговореннями відбувалися специфічні дискусії у владних кабінетах. Вони виявилися набагато ефективнішими. Ректори вишів, які мали або добрі персональні зв’язки в цих кабінетах, або потужні лобістські можливості в політичному істеблішменті, спромоглися вибороти свого роду персональну автономію, даровану їм можновладцями. Ця специфічна форма автономії стосувалася не так академічних свобод чи переваг самоврядування, як пільг у сферах господарської та фінансово-економічної діяльності. В окремих випадках цей варіант автономії виглядає доволі екзотично — ректора такого «автономного» університету призначає особисто президент, і має такий ректор статус міністра...

Слід зауважити, що елементи університетської автономії таки можна знайти в наявному законодавстві про вищу освіту. Проте в нашій країні норма закону та її виконання часто занадто віддалені одне від одного, щоб можна було серйозно говорити про те, що наші університети реально мають хоча б базові елементи автономії. Найвиразніше становище університетів проявилося під час недавніх президентських виборів, коли влада їх використовувала для організації виборчої кампанії провладного кандидата, а університетська адміністрація, викладацький склад та студенти ставали об’єктом жорсткого пресингу з боку влади — як центральної, так і місцевої.

Події помаранчевої революції не змінили системи. Університети залишаються низовими елементами жорстко регламентованої, ієрархічної та централізованої патримоніальної системи, в якій відповідальність за кінцевий освітній результат розсіяна між багатьма державними інституціями (внаслідок чого відповідальності за якість освіти ніхто не несе — за винятком випадків, коли потрібно знайти «стрілочника»), а влада — як центральна, так і місцева — і далі має всі можливості втручатись у внутрішньоуніверситетське життя і з «цінними порадами», і з адміністративними примхами.

Водночас не можна не помітити, що сьогодні загальна атмосфера створила досить сприятливі передумови для ініціативи у цій галузі і, що дуже важливо, — саме для інновацій «знизу».

В чому суть ініціативи, з якою виступили вісім українських університетів та Міжнародний фонд «Відродження»?

Йдеться передусім про створення нової моделі взаємин університету, суспільства і держави, за якої університет виходить за рамки вертикальної ієрархії і стає інституцією, яка сама визначає свої завдання, сама несе відповідальність за результат своєї діяльності перед суспільством в особі власної академічної та студентської спільноти та місцевої громади і сама дбає про відповідність своєї місії загальнонаціональним пріоритетам.

Університети—члени консорціуму так сформулювали свої базові принципи: автономія — це право університету самостійно ухвалювати рішення щодо внутрішнього управління та фінансування, визначати власну стратегію у сфері науково-дослідної роботи, а також форми і методи навчальної роботи.

Автономія університету означає його цілковиту підзвітність та відповідальність перед суспільством.

Автономія університету означає його незалежність від політичних партій, громадських та релігійних організацій, розмежування прав, повноважень та відповідальності держави, органів управління вищою освітою та вищого навчального закладу.

Університет, де в основі повсякденного життя — принципи самоврядування, організаційно-фінансова і політична незалежність від влади, відповідальність за результати діяльності перед громадою, академічні свободи, — це природний елемент громадянського суспільства, він є важливою складовою громадянського суспільства, де соціальна адаптація індивіда відбувається за умов свободи індивідуального вибору, особистої відповідальності за результати навчання та за умови самоуправління. Людина, яка навчалася в автономному університеті, матиме принаймні мінімальний набір базових навичок, морально-етичних і громадських норм, необхідних для нормального функціонування громадянського суспільства. Автономний університет сам відповідатиме за якість освіти — передусім перед споживачем освітніх послуг, далі перед громадою і, нарешті, — перед державою.

Остання безумовно матиме право контролювати цю якість — але не шляхом надмірного регламентування, адміністративних обмежень, заборон та тиску, а через систему зовнішнього моніторингу якості освіти та засобами фінансового регулювання за результатами моніторингу.

Зрозуміло, що в цьому разі ми маємо справу з ідеальною схемою, це — мета, ідеал, якого треба прагнути. Зрозуміло, що практичне впровадження цієї ідеї може спричинити різні наслідки, в тому числі небажані. Зокрема, під час дискусій щодо можливостей запровадження університетської автономії досить часто і небезпідставно висловлювалося побоювання, що автономія означатиме всевладдя адміністрації, посилення корупції та подальше зниження якості освіти. Академічні свободи можуть перетворитися на синекури, а право самостійно надавати вчені ступені та звання або легітимізувати іноземні дипломи — на право штампувати паперових докторів, кандидатів і професорів, чого в нас вистачає і без автономії.

Інший загрозливий сценарій — адміністративне запровадження автономії згори. Якщо взяти до уваги ту обставину, що система управління освітою й далі залишається надцентралізованою, неважко спрогнозувати ситуацію, коли привабливе гасло, проголошене провідною інституцією цієї системи, буде негайно підхоплене всією адміністративною ієрархією і ми таки матимемо автономію для університетської адміністрації з поглибленим безправ’ям професорів, викладачів та студентів, матимемо імітацію та бадьорі звіти про кількість «автономізованих» університетів.

Зрештою, варто згадати й про те, що для переважної більшості академічної спільноти та студентства автономія — це абстрактне гасло, ставлення до якого може коливатися від байдужості до опору, особливо якщо автономію професорові, викладачеві чи студентові «подарують» згори, і вона не буде результатом свідомого, продуманого вибору.

Усі ці міркування беруться до уваги ініціаторами запровадження університетської автономії в Україні. Саме тому члени консорціуму виступають за експериментальне запровадження основ університетської автономії спочатку в небагатьох університетах і за те, щоб цей процес відбувався поступово, щоб його проміжні результати уважно аналізувалися, обговорювалися всіма зацікавленими сторонами, щоб під час запровадження здійснювався постійний моніторинг ставлення академічної та студентської спільноти до нововведень, пов’язаних із автономією.

Консорціум планує провести порівняльне дослідження досвіду запровадження університетської автономії в інших посткомуністичних країнах, провести докладний аналіз чинного законодавства, розробити пропозиції щодо змін у ньому — включно із розробкою окремого закону «Про автономію університетів», запровадити систематичні експертні опитування та соціологічні вимірювання ставлення академічної спільноти та ширшої громадськості до університетської автономії та порядку її впровадження на практиці, організувати серію взаємопов’язаних громадських акцій, спрямованих на обмін досвідом, популяризацію та роз’яснення ідеї університетської автономії. Кожний університет—учасник проекту відповідатиме за проведення таких акцій із максимальним залученням інших університетів свого регіону. Нарешті, плануються масштабні заходи щодо поширення та пояснення ідеї університетської автономії в суспільстві, зокрема проведення відповідних семінарів для представників засобів масової інформації.

Лише за ініціативи самих університетів, поступово, критично оцінюючи власний досвід, за участі активної частини академічної спільноти та студентства можна вийти на достатньо оптимальний варіант університетської автономії і вже після цього запропонувати його для запровадження в національному масштабі — і лише для тих, хто захоче нею скористатися. Лише тоді університет має шанс стати справді самоврядною установою, де академічні свободи, право вибору та високий рівень особистої та інституційної відповідальності перед суспільством буде нормою, а якість освіти стане показником якості суспільства, в тому числі й громадянського.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №1287, 21 березня-27 березня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво