Університетська автономія — не «корито» для ректора - Освіта - dt.ua

Університетська автономія — не «корито» для ректора

24 березня, 2006, 00:00 Роздрукувати Випуск №11, 24 березня-31 березня

«Університетська автономія: кембриджський досвід і українські реалії» — так називається стаття в «ДТ» (№9, 2006 р.) Продовжуючи тему, хотілося б зосередитися на «українських реаліях»...

«Університетська автономія: кембриджський досвід і українські реалії» — так називається стаття в «ДТ» (№9, 2006 р.) Продовжуючи тему, хотілося б зосередитися на «українських реаліях».

Вісім українських університетів, які виступили з ініціативою експерименту з упровадження університетської автономії (про це «ДТ» свого часу інформувало читачів), розробили програму експерименту і звернулися до президента країни з проханням видати відповідний указ. Вони не просять у держави грошей, не вимагають якихось привілеїв. Більш того, вони готові взяти на себе відповідальність. Їм треба небагато — щоб їм не заважали. Щоб їм повірили. Щоб їм довірили. І — щоб їх перевірили. У якомусь сенсі вони вже автономні — у своїх устремліннях, почутті відповідальності, розумінні ризиків і готовності піти на них. Чи готова до цього держава? Відповідь досить проста — якщо держава готова, експеримент дістане «благословення» у вигляді указу президента й урядової постанови, яка дає університетам право ризикнути і перевірити на собі, як може функціонувати автономний університет.

Проект указу президента, постанови уряду і положення про експеримент консорціум розробив самостійно (за участю представників МОН) і передав у Міністерство освіти і науки й у секретаріат президента. Пропозиції зводилися до розширення автономії університетів: право на спрощений порядок ліцензування, самостійне присвоєння вчених звань і ступенів, визнання іноземних дипломів, самостійне управління бюджетними і позабюджетними коштами. При цьому передбачається відчутне посилення громадського контролю за університетською адміністрацією і розширення внутріуніверситетського самоврядування й академічних свобод.

МОН підготувало проект розпорядження президента про проведення експерименту і передало його в Кабмін. А далі почалася гра за назвою «бюрократичний футбол»: Міністерство юстиції і юридичне управління секретаріату президента відповіли надзвичайною новиною — пропозиції консорціуму і МОН не годяться через «відсутність правових підстав для проведення зазначеного експерименту без попереднього внесення відповідних змін до Закону «Про вищу освіту»... Хочете експеримент? Почекайте, поки зміниться закон.

МОН вирішило не чекати і подало вже набагато скромнішу пропозицію щодо змін у самому законі — йшлося вже про спрощений порядок ліцензування, самостійний розподіл кількості набраних студентів у межах відповідного напряму підготовки, самостійне присвоєння вчених ступенів і звань, право прирівнювати вчені ступені і наукові звання, здобуті за кордоном, до українських. Фінансово-економічні аспекти автономії з пропозицій зникли.

Проте і ці, помітно урізані, пропозиції наразилися на не менш суворий опір. У листопаді 2005 року Мін’юст повідомив, що відповідно до ст. 29 Закону «Про вищу освіту» кожен вищий навчальний заклад в Україні і так уже «є самоврядним і автономним». Цікаво і те, що було відкинуто пропозицію МОН надавати університетам статус автономних окремим рішенням Кабміну — такий порядок, на думку Мін’юсту, «не відповідає конституційному призначенню вищого органу державної влади і призведе до завантаження його дрібними проблемами». Блискучий чиновницький пасаж: справді, університетська автономія, явище без якого важко уявити собі європейську історію, — дрібна проблема!

Коментарі і зауваження інших відомств не менше вразили: Міністерство фінансів висловило занепокоєння тим, що право університетів самостійно присвоювати вчені ступені і звання «приведе до збільшення кількості осіб, які матимуть вчені звання, і відповідно — до збільшення витрат державного бюджету».

До Мінфіну приєднався ВАК — його зауваження варто викарбувати «золотими літерами» і вивісити на стіні цієї шанованої установи: це право університетів «призведе до негативних соціально-економічних наслідків, девальвації цінності наукового ступеня й істотного збільшення бюджетних витрат». Напевно, всі ті «проффесори» і знавці творчості «Анни Ахметової», які одержали відповідні дипломи, а також можновладці і товстосуми, які одержали у ВАК звання кандидатів і докторів за свої липові дисертації, лише сприяли як підвищенню престижу наукового ступеня, так і суттєвій економії держбюджету...

Отже, ініціативу успішно торпедували — замість обговорення експерименту звели проблему до змін у законі, «не помітивши», що для того і необхідний експеримент, аби на його основі згодом змінювати закон. І експеримент проводити в невеликій кількості університетів. «Не помітили» майстри метання тек із справами і того, що коли ці пропозиції десь не відповідають одному закону, то вони цілком відповідають нормам іншого закону, «Про освіту», який дозволяє делегувати університетам певні повноваження, котрі виходять за рамки чинного законодавства...

Варто згадати і про те, що в Україні вже є близько десятка практично автономних університетів. Список очолює Київський національний університет ім. Т.Шевченка — автономія тут виражається саме в привілеях, насамперед фінансових. Деякі аспекти такої автономії мають дуже екзотичний вигляд — ректора призначає президент країни, причому ректор набуває статусу, рівного статусу міністра, а далі — і весь величезний університет, і долі викладачів потрапляють у пряму залежність від бажань, настрою і... стану печінки Зевса-громовержця. Така «автономія», здобута коридорно-кабінетним шляхом, так само не відповідає нинішньому законодавству, проте вона не викликає заперечень у тих, хто впадає в адміністративний раж з приводу самого словосполучення «університетська автономія», вимовленого відкрито.

У восьми українських університетів, які виступили з ініціативою експерименту щодо автономії, — чітка і зрозуміла суспільству логіка: створити модель автономного університету, що відповідає особливостям України, під час експерименту перевірити цю модель на практиці, обговорити її переваги і недоліки, за результатами експерименту подати пропозиції щодо змін у законодавстві або ж розробити окремий закон про університетську автономію. Цю схему прийняло і Міністерство освіти і науки, принаймні на рівні перших осіб та їхніх заступників.

Утім, у тих, хто організовує практичну роботу, своя логіка, а в тих, хто забезпечує паперовий потік, — своя. Втопити ініціативу в цьому потоці, обвішати її різними додатковими запитами і вимогами, втягти ініціаторів у нескінченні дискусії з приводу ком і крапок, пустити коридорами чутки про нечисті наміри учасників експерименту, подати його як бажання «приватизувати» державні вузи, зрештою, просто пустити дискусію в хибному напрямі — така відповідь наших чиновників «середньої руки».

Проте ініціатори експерименту не відступають: вони нагадали президенту про його обіцянку під час його осіннього візиту до Львова. Президент нагадав про своє розпорядження секретаріату. Секретаріат створив «міжвідомчу робочу групу», до якої увійшли представники консорціуму. Ці представники освіжили в пам’яті працівників секретаріату президента пропозиції університетів. На вимогу чиновників секретаріату університети надали програму дій у рамках експерименту, котра чиновникам не сподобалася, і справа знову заглухла. Усе як у Гоголя в «Мертвих душах»: «Чиновники были просто любопытны... и хотели придать более весу себе и своим занятиям».

Університети втретє звернулися до президента. Він доручив розібратися в ситуації віце-прем’єр-міністру з гуманітарних питань, який ініціативу підтримав і дав свої доручення МОН. Міністр освіти і науки також публічно ініціативу схвалив. Консорціум ще раз подав в МОН пропозиції, які знову передані в Кабмін і секретаріат. Правда, цього разу коло пройдено набагато швидше — не за десять місяців, а менш як за один... Що ж далі? Нові повідомлення про те, що наміри університетів провести над собою експеримент «не відповідають законодавству»?

Утім, можна сказати, що експеримент уже почався. Його перший результат очевидний: ідея університетської автономії цікавить суспільство і не цікавить бюрократію. Значення цієї ідеї, її важливість розуміють перші особи в державі й у освіті і не розуміють (а можливо, розуміють занадто добре) чиновники середнього рівня, які не дають рухатися експерименту. Його другий результат — університети не відступлять. Можливо, ці університети не дуже відрізняються від десятків інших в Україні за рівнем викладання і досліджень, і вже напевно вони однакові з рештою у своїх проблемах, пов’язаних з обтяжливою залежністю від чиновника, від десятків і сотень законів, які суперечать один одному, підзаконних і відомчих актів, від політиків.

Чим вони серйозно відрізняються — бажанням провести експеримент. Над собою. З єдиною метою — домогтися самостійності. Домогтися її законно, відкрито, під контролем громадськості. І дістати єдиний привілей — самостійно відповідати за свої дії — не перед чиновниками, а перед студентами, батьками, суспільством і державою. Вони не лише «пробивають» свою ініціативу через бюрократичну товщу. Вони проводять круглі столи, семінари, конференції, розробляють моделі управління університетом в умовах автономії, обговорюють проблеми студентського самоврядування й академічних свобод, варіанти реформування аспірантури і докторантури. І в цьому сенсі експеримент уже триває, приносить перші плоди.

Запитання про те, чи буде в Україні свій Кембридж, поки що залишається риторичним. На нього немає сенсу відповідати, поки університети залежатимуть від волі кількох десятків перевіряючих і контролюючих інстанцій, від сотень і тисяч гоголівських «кувшинных рыл», котрі у повній відповідності зі своєю життєвою філософією не вбачають в ідеї університетської автономії нічого, крім бажання ректора зробити для себе глибоке і міцне «корито». Поки українські студенти і викладачі, які повертаються з-за кордону, зустрічатимуть ворожість і недовіру чиновників, від яких залежить визнання здобутих у «Кембриджах» і «Гарвардах» дипломів. Поки університети в регіонах випрошуватимуть у Києві дозволи на ремонт приміщень, які їм не належать. Поки держава не зрозуміє, що управління освітою — це не дріб’язкове адміністрування і заборони, які створюють тіньову університетську економіку і породжують корупцію, а контроль кінцевого результату, його якості. Поки університетам не дадуть можливості спробувати самостійно розв’язувати проблеми, які перебувають в їхній прямій компетенції, і відповідати за ці рішення.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №1288, 28 березня-3 квітня Архів номерів | Останні статті < >
Вам також буде цікаво