Українська з німецьким акцентом

Поділитися
Ніщо так не повертає до реальності, як погляд збоку. Завжди цікаво дізнаватися, як сприймають нашу ...

Ніщо так не повертає до реальності, як погляд збоку. Завжди цікаво дізнаватися, як сприймають нашу країну і нас закордонні політики, дипломати, різноманітні експерти й зірки… А проте думка пересічного іноземця може виявитися не менш цікавою і промовистою.

Двадцятичотирирічний Якоб Мішке — представник нової європейської генерації. Навчався у Вільному університеті в Берліні. До України приїздив двічі. Вперше — п’ять років тому як волонтер: допомагав пенсіонерам — колишнім в’язням концтаборів. Удруге — торік: слухав курс східноєвропейських студій у Києво-Могилянській академії. Українською володіє досить вільно, хоч і з акцентом, а проте всі відмінки вживає правильно, навіть краще за деяких «носіїв мови».

— Якобе, чи важко було тобі вивчати українську?

— Спочатку, коли я взагалі не розмовляв українською і не розумів її, було досить кумедно. Ми відвідували літніх людей, вони розповідали про своє життя, здоров’я, а ми тільки сиділи й кивали. Потім навчилися у потрібний момент казати: «Ого! Боже, Боже!». Або, якщо вони згадували про свою сім’ю, онуків, — «Ага, цікаво». Про погоду — «Так, хороша» або «Так, погана». Здоров’я завжди було погане… Згодом ми вже вивчили стільки слів, що змогли зрозуміти, хто ці люди, де вони були і що пережили. Так, наче вдруге з ними познайомилися…

А взагалі, з мовою великих проблем не було. Основні фрази — що треба говорити, приміром, в автобусі чи в магазині — вивчив за три місяці.

— Яке українське слово ти запам’ятав найпершим?

— Важко згадати. Мабуть, «горілка» і «сало».

— Цікаво, що саме спонукало тебе зацiкавитися Україною? Чому виникло бажання приїхати саме до цієї країни?

— Якщо чесно, серйозно цікавитись Україною я почав уже тоді, коли потрапив сюди. Після школи хотів рік попрацювати волонтером десь за кордоном, наприклад в Іспанії, Румунії чи Югославії. Знайшлося місце в Польщі, у Кракові. Я погодився, бо місто мальовниче, та й від Німеччини недалеко… Але за кілька тижнів мені зателефонували й перепросили: «У Кракові місця вже немає, але можете поїхати до України». Я завагався, бо мало чув про цю державу, — ну, Чорнобиль, Бубка, Кличко, дуже бідна країна… Та зрештою вирішив поїхати і все побачити на власні очі. І мені у вас дуже сподобалося! До речі, більшість німців, які працюють у Києві, так само спочатку не хотіли їхати до України: спиняло те, що чули про неї. Але геть ніхто потім не жалкував…

— Якими були перші враження від нашої країни?

— Коли вперше перетинав польсько-український кордон, побачив, як дорогу перебігає кінь. Подумав: ого, тут може бути цікаво. Так і виявилося. Першим містом, яке я відвідав, був Львів. Спочатку тиждень ішли дощі, а потім я побачив Львів, залитий сонцем, і просто закохався в це місто

— У яких іще українських містах ти побував?

— На Заході України відвідав Тернопіль, Івано-Франківськ, Ужгород, Ковель, Володимир-Волинський. Бачив також Київ, Чернігів, Полтаву, Донецьк, Харків, Маріуполь. Був у Криму — в Ялті, Севастополі.

— Користувався послугами наших турагенцій?

— Я більше полюбляю їздити сам. Хоч із цим у європейців в Україні виникають певні проблеми. Адже багато хто з них не може читати кирилицею, не знає мови, і їм важко розпитати, що, коли й куди їде, що де є цікавого. У великих містах, приміром, у Києві або Львові, багато людей знають англійську або німецьку, а ось у провінції з цим важче. Звісно, легше, коли поїздка організована і є гід, який може все показати й пояснити. А загалом, Україна має великий туристичний потенціал. Тут цікаві, багаті на пам’ятки міста, особливо Львів, Київ, Чернігів, природа дуже гарна...

— Але часом так і хочеться сказати: природа у Європі гарна завдяки людським зусиллям, а в Україні — всупереч їм… А в селах українських бував?

— Коли їхав автобусом до Львова, бачив такі села, яких у нас у Німеччині вже років п’ятдесят немає. Про них мені ще мама розповідала, коли згадувала свою молодість. Там коней більше, ніж тракторів, маленькі хатинки, мало машин… Загалом, ваше місто і село — два різних світи. Городяни і селяни по-різному одягнені, розмовляють, поводяться. У нас уже такого розриву немає. Німецьке село — як передмістя, там люди мають машини, їздять ними до міста на роботу, а в селі просто живуть. І лише невелика кількість осіб займаються сільським господарством.

Деякі сценки вашого сільського життя здалися дуже мальовничими: кури гуляють на вулиці, на луці бабуся корівок пасе… Але не можна не помітити, яке в тої бабусі тяжке життя. І можна зрозуміти, чому всі хочуть їхати до міста, там і жити, і працювати. Жаль, що в Україні вимирають села. Треба створювати більше можливостей для розвитку села.

— Чи помітна різниця між способом життя, світосприйняттям людей у різних регіонах України?

— У принципі, всюди зустрічаєш різних людей. Та я б сказав, що на Заході України люди оптимістичніші, діяльніші та впевненіші в собі. На Сході більше фаталістів, песимістів, які у всьому вбачають тільки погане і стверджують, що нічого не можуть зробити. На Заході люди міркують: так, усе погано, але ми можемо щось змінити, а як ні, то не варто перейматися.

— Які, на твою думку, риси в національному характері українців позитивні, а які негативні, заважають нам розвиватися?

— Українці більш відкриті, спонтанні і на все дивляться не так серйозно, як німці. Це мені у вас подобається. От, приміром, спонтанність, легкість на підйом: можна в будь-який момент комусь зателефонувати, щось запропонувати, і людина відразу на те пристане. Також добре, що українці — веселі люди і зазвичай не тримають довго зла. А ще спокійно сприймають зміни. Коли у вас була політична криза, іноземці запанікували, злякалися танків і кровопролиття, хотіли тікати з країни, а українці трималися спокійно… А негативні риси, можна сказати, ті ж самі. Українці можуть бути занадто веселими й легковажними, коли треба проявити серйозність. Можуть бути занадто спокійними, коли треба негайно щось робити. І можуть бути спонтанними аж до неперед­бачуваності, зокрема не виконувати обіцянок і домовленостей. А якщо це відбувається у політиці й економіці, то довіра до вашої країни зникає.

— Чи траплялися з тобою цікаві пригоди, пов’язані з різницею в менталітеті, німецькому й українському?

— Так, зокрема у спілкуванні з дівчатами... Адже стосунки між хлопцями й дівчатами в Україні та в Західній Європі дуже різняться. Різні вимоги у прекрасної статі. Тут, у вас, іще живі такі традиції, коли чоловік подає жінці руку на виході з транспорту, або коли треба обов’язково заплатити за даму в кафе чи ресторані, або дарувати квіти. Цього в Німеччині вже майже ніхто не робить, тому з українками часом траплялися непорозуміння. Але мені подобається, що у вас можна проявити себе джентльменом.

— Що скажеш про інші наші традиції, звичаї?

— Як на мене, в Україні набагато більше святкують, ніж у нас. Практично щомісяця — одне чи два державних свята, коли можна не працювати, гуляти. У нас у Німеччині одне чи два свята – загальнонаціональні, решта — звичайні робочі дні. Бо інакше економіка втрачає гроші. Втім, у нас були дискусії, чи треба нам більше свят і вихідних. Ще я б сказав, що українці набагато більше гуляють вулицями. У нас, приміром, у Берліні багато туристів, і їх можна відразу виокремити із загалу саме за тим, що вони просто прогулюються. Німець зазвичай іде кудись конкретно — до крамниці, до офісу чи додому. А такого, що ти суботнього вечора прогулюєшся Хрещатиком, спілкуєшся з людьми, слухаєш музику, в нас немає.

Я дуже люблю українські страви. Ваша кухня схожа на німецьку, у нас теж багато жирних, гострих страв, але через те, що люди бояться гладшати, їх у нас уже майже ніхто не їсть. А тут усе дуже смачно.

— Тепер у Німеччині дедалі більше переходять на страви швидкого приготування, напівфабрикати…

— Так, це правда, бо люди не мають часу стояти годину біля плити. У 15—16 років я теж переважно харчувався напівфабрикатами, але потім занепокоївся своїм здоров’ям і почав готувати собі сам.

— Ти мав нагоду ознайомитись із українською системою освіти, науки, поспілкуватися з нашою молоддю. Як гадаєш, чи є перспективи у молодих українців побудувати нормальне життя у рідній країні?

— Думаю, перспектив багато. Коли я навчався у НаУКМА, мені здалося, що студенти більш відкриті до нового, у них більший потенціал, ніж у їхніх викладачів. Якщо через років десять-двадцять відбудеться зміна поколінь у політиці, економіці, інших сферах життя, ситуація покращає.

— Які плани на майбутнє? Чи плануєш іще завітати до України?

— Мені треба буде ще два роки вчитися у Берліні, потім шукатиму роботу. Хтозна, можливо, вона буде пов’язана з Україною. Хотілося б іще раз сюди повернутися.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі