Україна ще має шанс… - Освіта - dt.ua

Україна ще має шанс…

27 травня, 2005, 00:00 Роздрукувати Випуск №20, 27 травня-3 червня

Приєднання нашої країни до Болонського процесу надає можливість здійснити структурні перетворен...

Приєднання нашої країни до Болонського процесу надає можливість здійснити структурні перетворення вищої освіти за узгодженою системою критеріїв, стандартів і характеристик, що дозволить Україні стати визнаною частиною європейського освітнього і наукового простору. Звичайно, ці перетворення є не лише необхідними, а й об’єктивно назрілими для системи вищої освіти України. Однак структурні реформи можна здійснити двома шляхами.

Перший полягає в копіюванні, як за формою, так і за кількісними характеристиками, вже здійснених подібних реформ у країнах Центральної і Східної Європи. Цей шлях порівняно простий і можливий за умови, якщо Україна обере шлях свого розвитку, зорієнтований переважно на споживання чужих технологій, товарів і послуг та надання Європі своїх природних ресурсів, дешевої робочої сили і екологічних квот. Цей шлях притаманний країнам без добре розвинутої фундаментальної науки і потужної промисловості. На жаль, його доводиться брати до уваги, оскільки він знаходить в Україні багато прихильників, у тому числі і серед вищого політичного керівництва держави.

Другий шлях полягає в поверненні Україні ролі потужного генератора нових знань, виробника нових видів техніки та високих технологій і виходу з цією продукцією на зовнішні ринки. Найбільш яскравою демонстрацією такого науково-технологічного прориву є Японія та ряд інших країн Південно-Східної Азії. Вказаний шлях складний. Рух України у цьому напрямі не приведе до появи надійних партнерів, а, навпаки, створить з боку більшості наших теперішніх союзників опір і опозицію.

Але, зважаючи на структуру і потенціал національної промисловості, освіти і фундаментальної науки, потужний людський капітал, значні ресурсні можливості, Україна ще має шанс для «прориву» до групи високорозвинених країн світу. А тому болонські перетворення мають захопити у свою орбіту не лише сферу вищої освіти і науки, а й інші стратегічно важливі сегменти суспільства.

На шляху цих перетворень необхідними є такі кроки.

Перше. Держава має сформулювати стратегію пріоритетного науково-технологічного розвитку у вигляді національних програм на основі залучення вітчизняного виробництва, науки, освіти і бізнесу у єдиному монолітному комплексі.

Друге. Потрібно усунути значні структурні невідповідності між потребами економіки та обсягами і структурою підготовки і перепідготовки фахівців шляхом стратегічного планування розвитку пріоритетних галузей економіки і їх збалансованого кадрового забезпечення. Державне замовлення має виділятися лише на ці потреби.

Третє. Сучасні потреби суспільства вимагають комплексного вдосконалення чотирьох головних ланок освіти: професійно-технічної, спеціально-технічної, вищої і післядипломної. Відповідно до принципу «Освіта протягом усього життя» перетворення повинні забезпечити безперервність навчального процесу за більшістю напрямів підготовки, перепідготовки та їх взаємоузгодженість.

Четверте. Суттєвої підтримки з боку держави та піднесення суспільного статусу потребує професійно-технічна освіта. Йдеться про її інтеграцію з виробничим сектором країни, віднесення закладів цієї групи до першого та другого рівнів акредитації, з підготовкою фахівців за професіональним рівнем «кваліфікований робітник» та за освітньо-кваліфікаційним рівнем «молодший спеціаліст». Очевидно, що термін «професійно-технічна освіта» вже не відповідає широкому спектру професій, що сформувалися в державі, і назріла потреба в її зміні. Можливо, більш прийнятним міг би бути термін «Спеціальна професійна освіта» або інший, що відповідав би сучасним реаліям.

П’яте. На жаль, не адекватно до потреб суспільства у фахівцях з вищою освітою діє друга ланка освіти, до якої відносяться технікуми, коледжі та вищі професійні технічні училища. Підготовка більш ніж 10 тисяч бакалаврів в 150 коледжах не відповідає основним вимогам до фундаментальної складової базової вищої освіти.

На часі усунення цих непорозумінь. У першу чергу, Державній акредитаційній комісії треба уважно поставитися до чергових акредитацій подібних навчальних закладів. Але ефективнішим було б структурне реформування цієї ланки освіти.

Так, вбачається за доцільне вивести рівень молодшого спеціаліста із сектора вищої освіти і трансформувати його до категорії професійної підготовки разом із рівнем кваліфікованого робітника, піднявши суспільне значення і зміст останніх. Частину коледжів і технікумів варто передати до системи професійно-технічної освіти, а частину включити до складу профільних ВНЗ III—IV рівнів акредитації, які будуть відповідати за наскрізну якість навчання.

Шосте. Суттєві структурні невідповідності з потребами суспільства характерні і для вищої освіти. Це неоптимальність мережі ВНЗ, неузгодженість освітньо-кваліфікаційних рівнів бакалавра і магістра з вимогами роботодавців, невизначеність місця цих рівнів на ринку праці, надлишкова кількість напрямів, спеціальностей та спеціалізацій вищої школи. Зокрема, в Україні кількість напрямів (76) і спеціальностей (584) у 2—2,5 раза перевищує аналогічні показники у США, Англії, Японії.

Для адаптації національної системи вищої освіти до потреб суспільства і ринку праці необхідно:

— відійти від розмитості і неоднозначності трактування освітньо-кваліфікаційного рівня «бакалавр», визначивши його як рівень базової вищої освіти з ґрунтовною фундаментально-науковою компонентою та необхідною кваліфікаційною складовою, надавши право підготовки за цим рівнем лише закладам ІІІ—IV рівнів акредитації і чітко визначивши разом із роботодавцем місце цього освітньо-кваліфікаційного рівня на ринку праці;

— трансформувати освітньо-кваліфікаційний рівень спеціаліста до ступеня магістра за галуззю знань (магістра інженерії, магістра права, магістра з бізнес-адміністрування та ін.) поряд із ступенем магістра наук;

— разом із роботодавцями потрібно остаточно визначити перелік кваліфікацій і посад для випускників навчальних закладів України за рівнями «кваліфікований робітник», «молодший спеціаліст», «бакалавр», «магістр», і внести відповідні зміни до загальнодержавних нормативних документів.

Сьоме. На превеликий жаль, в Україні не створено ефективної системи післядипломної освіти, що задовольнила б потреби ринкової економіки і була б тісно з нею пов’язана. Більшість з 562 інститутів підвищення кваліфікації та перепідготовки кадрів МОН України діють відокремлено як від виробничого сектора, так і від потужних університетів; вони не забезпечені висококваліфікованими кадрами, мають слабку навчально-лабораторну базу. Для адаптації цієї ланки освіти до потреб ринку праці доцільно здійснити її інтеграцію з університетами, вдосконалити зміст навчання з огляду на необхідність вивчення питань банкрутства, корпоративного управління, корпоративного права, охорони інтелектуальної власності, конкурентоспроможності, забезпечувати підготовку для роботи в нових господарських структурах і сфері бізнесу.

Восьме. В Україні спостерігається загрозлива тенденція до погіршення якості освіти. Протягом останніх 10—15 років виник значний розрив між виробничим сектором і вищою школою, що призвело до послаблення проблемно-орієнтованої підготовки студентів, зниження якості дипломного проектування, звузило виробничі практики і, як наслідок, погіршило кваліфікаційні рівні випускників ВНЗ.

Вимога часу — створення регіональних навчально-науково-виробничих комплексів за схемою «університет — група коледжів та ПТУ — компанія чи корпорація», як це практикується у світі. При цьому частина коштів компаній має витрачатися на цільове навчання і перепідготовку кадрів, а також на створення сучасної навчально-лабораторної бази закладів комплексу.

Дев’яте. Як і раніше, вищим навчальним закладам відводиться другорядна роль у проведенні передових наукових досліджень, які є основою елітної університетської підготовки. З іншого боку, відродження національної науки є однією з найбільш нагальних проблем держави. Традиційно ця проблема зводиться до принципів фінансування. Відомо, що для забезпечення пріоритетного науково-технологічного розвитку будь-якого суспільства, воно має виділяти на науку близько 3% від ВВП. Але чи повинні ці витрати лягати на державний бюджет? Ні. Досвід США, Японії, передових країн Євросоюзу, які фінансують науку на рівні 3% і вище від ВВП, засвідчує: частка бюджетних коштів сягає до 0,5% (на фінансування лише фундаментальних досліджень), решту 2,5—3% наука отримує від виробничого сектора, який разом із освітою є невід’ємним учасником інноваційного трикутника «виробництво—наука—освіта».

Що стосується прийняття системи, яка визначає докторський рівень як третій цикл навчання, то структура освітньо-кваліфікаційних рівнів, яка існує в Україні, дозволяє легко перейти до третього ступеня — доктора філософії, який визначено Берлінською декларацією 2003 року як невід’ємну складову триступеневої системи підготовки на європейському просторі.

При цьому програми підготовки кандидатів наук потребують узгодження з програмами підготовки докторів філософії (PhD). Ці узгодження мають здійснити учасники Болонського процесу і, задовольнивши вимоги до PhD, Україна може ввести освітньо-науковий ступінь доктора філософії. На даному етапі в Україні ступінь доктора наук можна залишити як визнання вищої наукової кваліфікації на теренах України.

І останнє. Визнання ролі університетів як ключових інституцій суспільства, що мають присвятити себе пошуку і розповсюдженню найновіших об’єктивних знань, надаючи суспільству інтелектуальні орієнтири. Для здійснення цієї місії університети мають діяти, ґрунтуючись на принципах автономії та академічної свободи, а політична і економічна влада, якщо вона керується інтересами суспільного прогресу, повинна цю автономію і академічну свободу університетам гарантувати, аби зберегти спроможність університетів вести пошук істини.

Ще однією перешкодою на шляху європейської та світової інтеграції України є недостатній рівень автономії університетів України у порівнянні із середньоєвропейським. Не виконують роль методологічних керманичів і новаторів суспільних перетворень заклади освіти, що мають статус національних, у той час, коли їх кількість досягла четвертої частини від загальної кількості вищих навчальних закладів ІІІ, IV рівнів акредитації.

Дуже важливо напрацювати і прийняти відповідальні рішення щодо надання провідним університетам України автономії та академічних свобод на рівні європейських критеріїв і стандартів, звичайно підвищивши відповідальність цих закладів перед суспільством і перед владою.

Існують і інші важливі проблеми, які необхідно вирішити на шляху до європейської інтеграції. Це і створення сучасної інформаційної інфраструктури освіти і науки з її підключенням до європейських комп’ютерних мереж та інформаційних ресурсів, і дієве наукове і технологічне співробітництво України з Європою в межах Шостої рамкової програми ЄС, і ін.

Принципове розв’язання комплексу проблем, пов’язаних із входженням України до європейського освітнього і наукового простору на основі підготовки якісного людського капіталу через систему освіти, науки і виробництва лежить у площині політичних рішень, спрямованих на інноваційний, науково-технологічний характер розвитку України.

Така стратегія розвитку нашої держави дозволить забезпечити їй роль потужного гравця на європейському просторі, а не лише споживача чужих технологій, товарів і послуг.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №1287, 21 березня-27 березня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво