УДАРИМО НОВОЮ ДОКТРИНОЮ ПО СТАРІЙ ОСВІТІ!

Передбачуваність і стерильність — саме ці два слова якнайкраще характеризують усе, що відбувалося на II Всеукраїнському з’їзді працівників освіти. З одного боку, були й справжні крики душі (правда, зовсім неголосні), і критика (правда, ну вельми коректна), і конструктивні пропозиції (які, щоправда, зовсім не вражали новизною й оригінальністю). З другого боку — кілограми славослів’я, кілометри популізму в кращих традиціях незабутніх часів. Ясна річ, від прибулих на з’їзд представників найзаконослухнянішої професії ніхто й не очікував ніяких екстравагантних ескапад. Але щоб усеукраїнський форум був настільки схожий на зразково-показовий урок… Від такої «причесаності» й рафінованості в голову лізли лише крамольні думки: чи не слід нарешті відмовитися від згубної практики проводити (тим більше в наш суворий, з матеріальної точки зору, час) абсолютно формальні помпезні заходи із заздалегідь відомим результатом?

Ми жахливо несучасні. Не вміємо цінувати свій і чужий час, слухати й чути одне одного, чітко й лаконічно викладати власні думки. Говоримо про необхідність продуктивно працювати, а, по суті, не знаємо, що це таке. На жаль, з’їзд освітян став ще одним підтвердженням того. Як і передбачалося, високі збори в цілому схвалили проект Національної доктрини розвитку освіти, давши наказ Міністерству освіти і науки України й Академії педнаук доопрацювати текст цього стратегічного документа з урахуванням висловлених делегатами пропозицій. Як і передбачалося, в учасників форуму була можливість «випустити пару» (звісно, не на пленарних засіданнях у столичному Палаці «Україна», а під час роботи секцій в НТУ «КПІ», але все-таки). Як і передбачалося, наші педагоги вкотре почули, що освіта — державний пріоритет, бідний учитель — ганьба держави і час нарешті перейти до розв’язання цієї болючої проблеми... «Що, ще не звикли?» — із сумною посмішкою запитав кореспондентів «ДТ» делегат, котрий сидів поруч, помітивши «вогник» у наших очах під час виступу чергового «білого і пухнастого» доповідача. Так, не звикли. І, чесно кажучи, звикати не збираємося.

8 жовтня, перший день роботи з’їзду, був днем доповідей. Загальною увагою могли похвалитися лише два спічі — Президента України й міністра освіти і науки. Леонід Данилович казав про те, що доктрина мусить стати не мертвонародженим прожектом, а дієздатною ідеологією трансформацій, що настав час розібратися із самопроголошеними академіями й академіками, що держава зобов’язана гарантувати людині право на освіту і забезпечити її доступність для кожного громадянина. А міністр освіти і науки Василь Кремень окреслив основні тенденції сучасної української школи, а саме динамізм і орієнтування на розвиток особистості. Безумовно, нинішній стан справ у галузі (особливо це стосується її фінансового забезпечення) не може задовольнити нікого. Але модернізувати українську школу, незважаючи ні на що, потрібно. Бо залишимося на задвірках цивілізації, упевнений міністр. І доктрина в цьому плані — більш ніж актуальний документ. Вона передбачає впровадження індивідуально орієнтованих навчальних технологій і методів виховання, перехід до освіти інноваційного типу. Філософія освіти має базуватися на дитиноцентризмі (неологізм не наш, а В.Кременя). Керувати школою слід на державно-суспільних засадах, а визначати, які предмети вивчати та скільки, слід виходячи з принципу доцільності.

Освітяни, котрі виступали цього дня, в основному говорили про наболіле. Працівники профтехосвіти — про морально й фізично застарілу виробничу базу ПТУ, не оновлювану протягом десятиліть, систематичні відключення електроенергії, необхідність звільнити від оподаткування заклади профтехосвіти, які сьогодні, по суті, прирівняно до комерційних підприємств. Учителі загальноосвітніх шкіл — про свій низький соціальний статус, падіння престижу професії, погані підручники, невиконання Закону про освіту, зокрема його горезвісної 57-ї статті, неповне фінансування навчальних закладів. Вузівські педагоги — про відсутність державної підтримки вузівської науки, про необхідність спростити процедуру ліцензування вузів, розробити систему показників оцінки якості освіти й т.п.

Робота секцій і пленарні засідання різнилися, як небо і земля. Розміреність і бундючність того, що відбувалося в Палаці «Україна», і пристрасті, які вирували в НТУ «КПІ», навіть неможливо порівняти. Як приклад наведемо фрагменти з виступів на засіданні секції «Загальна середня освіта»:

— Шановні Єви! Усі Адами нині в управлінському корпусі — від директорів і до міністрів. Це ті Адами, котрі лежали під яблунею й лінувалися навіть зірвати яблуко. Ви, шановні Єви, зірвали це яблуко, старанно розжували й дали Адамові. Від жадібності Адам навіть удавився...

— Почну з нашого статусу. Який він, учора продемонстрував оргкомітет з’їзду, коли під час обідньої перерви делегати мусили з’їдати свій обід на бордюрах, на підвіконнях і в інших місцях громадського користування...

— Через нашу байдужість з’їзд перетворився на якесь збіговисько. Ми настільки байдужі до власної долі, що навіть не помічаємо — нами просто маніпулюють...

— Шановні працівники міністерства! Ви вже дістали нас своїми папірцями! Про яке творче зростання може йтися, коли ми тільки й пишемо, пишемо й пишемо. Пише вчитель, пише завуч, пише директор. Для кого — невідомо. Будь ласка, давайте зараз ухвалимо рішення — скоротити номенклатуру звітності. Учитель має займатися уроками, а директор керувати школою...

— Шановні працівники міністерства! Зробіть собі раз на два тижні творче відрядження до провінційної школи й попрацюйте там. Може, тоді ви не продукуватимете нововведення, з якими працювати практично неможливо...

Ну, а в результаті... ухвалили рішення, яке, поклавши руку на серце, можна було написати й не проводячи тригодинних дебатів.

Під час останнього пленарного засідання доктрина, природно, одержала одностайний «одобрямс» (лише один делегат проголосував «проти»). Як ми вже згадували, учасники з’їзду доручили міністерству й Академії педнаук доопрацювати текст документа відповідно до внесених пропозицій і поправок. Незрозуміло тільки, чому цих поправок не внесли раніше. Адже, повторимо, нічого принципово нового запропоновано не було: на всіх змінах, на яких наполягали виступаючі, не раз і не двічі акцентувалася увага під час всенародного обговорення проекту доктрини. Чому ж у підсумку з’їзд констатував дуже серйозну недосконалість тексту програмного документа? Навіщо тоді було організовувати загальнонаціональну дискусію, якщо до думки її учасників, урешті-решт, ніхто не прислухався?

… Панове, нам таки справді потрібно серйозно змінюватися.

У перерві ми попросили учасників з’їзду поділитися своїми враженнями і міркуваннями з приводу обговорюваних проблем. Думки виявилися напрочуд різними, а подекуди — і зовсім полярними. І такими не схожими на згладжені виступи на пленарних засіданнях.

Юрій КОРОВАЙЧЕНКО, проректор з навчально-виховної роботи Міжнародного університету розвитку людини «Україна»:

— Сподіваюся, з’явиться стала програма розвитку освіти хоча б на найближчі десять років. Думаю, планувати аж на 25 років уперед — забагато.

Вважаю, що на з’їзді вдалось обговорити практично всі питання вищої освіти. Натомість не достатньо уваги приділили проблемі запровадження у вузах сучасних світових технологій: дистанційної освіти, змішаних форм освіти тощо. А це дуже важливо.

Якщо говорити про підвищення авторитету викладача, то, на мій погляд, він формується з кількох складових. По-перше, це юридичний статус педагога, його наукові ступені, звання тощо. Вочевидь, необхідно розширити такі форми підвищення кваліфікації, як аспірантура і докторантура, дати змогу молоді здобувати наукові ступені. По-друге, фінансова проблема. Поки зарплата викладача буде меншою, ніж в середньому по промисловості, становище з падінням престижу професії педагога залишиться незмінним.

Хоча, гадаю, не зважаючи на всі проблеми, якість освіти в цілому зросла. Ми відходимо від авторитарної педагогіки та запроваджуємо лише освітянські технології, які визнані в усьому світі. Наша мета — ввійти у загальноєвропейське, а згодом у світове, освітянське суспільство. Ставлячи собі таку планку, Україна зможе конкурувати на світовому ринку інтелектуальної праці на рівні з усіма високорозвиненими країнами. Проте якість нашої освіти загалом ніколи і не була низькою. Більше того, вважаю, що нам за кордоном робити нічого — хай вони до нас їздять вчитися. У нас дуже потужна педагогіка вищої школи.

— За кількістю тих, хто навчається на платній основі ми, напевно, випереджаємо чимало розвинених країн. У Росії на платній основі нині навчається 30—40% студентів. А у нас? Ваша думка з приводу комерціалізації освіти.

— Нині в українській вищій школі не більше 30% «платників». Взагалі, освіта ніколи не була безплатною. Просто раніше у нас платили всі за всіх: і за розумних, і, вибачте, за дурнів, і за «конкурсантів», і за тих, хто приходив по «блату» і т. д. Введення платної освіти — нормальна цивілізована практика. Скажімо, в Америці взагалі немає безплатної освіти. Разом із тим, у світі є й інша схема. Так, у Німеччині освіта повністю фінансується за рахунок держави. Тому, гадаю, у нас мова повинна йти про встановлення певних співвідношень між державною і платною освітою. Це було б найбільш доцільним на даному етапі розвитку нашої держави.

Костянтин КОРСАК, завідувач відділу Інституту вищої освіти АПН України:

— Не можливо обговорити всі освітянські питання на одному з’їзді. Адже у наш час освіта і суспільство — це вже, фактично, тотожність. Тобто, якщо торкатися проблем освіти, неминуче доводиться говорити про все. Саме тому назріла необхідність у проведенні з’їзду, бо вже давно є потреба обговорити галузеві питання більш серйозно і залучити до освітянських справ не лише самих освітян та керівників галузі, а весь загал громадськості. Якщо освіта замість політики потрапить на перші шпальти газет, це буде найкраще, що може зробити з’їзд.

Проблеми будуть розв’язуватися послідовно, а не всі відразу. Досі ми освіту не змінювали, а лише погіршили те позитивне, що в ній було, і зайнялися, на наш погляд, поліпшеннями, які весь світ не застосовує, вважаючи їх нераціональними. Думаю, рано чи пізно ми це усвідомимо і діятимемо поміркованіше. Звичайно, сучасні випускники шкіл вступають до вузів більш інформованими та розвиненими, ніж наше покоління, але, на мій погляд, знизилась систематичність їхніх знань. Проблема ще й у тому, що багато хто плутає інформованість і знання. Знання — це продуктивна інформація, яка дає виробничу компетентність. Це не просто знання розкладу руху літаків чи чогось іншого. Так от продуктивна компетентність знань знижується. Чому? Бо в жодній країні світу вивчення рідної мови, історії, етнографії тощо не впливає на продуктивну компетентність усього суспільства, хоча, звичайно, впливає на його культуру.

Однак, за кількістю тих, хто навчається на платній основі, Україна випереджає майже всі країни (за винятком хіба що Філіппін, Перу та ін.) В цьому питанні ми скоро станемо рекордсменами світу. Вже з 1998 року серед першокурсників було більше тих, хто сам платив за навчання. Якщо брати всі курси в цілому, то тих, хто вчиться за кошти держави, трішки більше. Але це питання часу. Можливо, вже цього року тих, хто платить за своє навчання, буде більше.

Як підняти авторитет викладача у суспільстві? У нормальних країнах це робиться двома шляхами. По-перше, приймається або статут викладача або законодавчий акт, який визначає рівень професіоналізму, статус цього фахівця у суспільстві. Адже весь світ уже визнав, що викладач — професіонал. Тобто — людина, яка робить надважливу суспільну справу, а відтак суспільство повинне цю людину поважати. На жаль, у нас поки що таких серйозних документів немає. Але, вважаю, що вони обов’язково повинні створюватись. По-друге, потрібно дотримуватись світових стандартів в оплаті праці вчителів. Наприклад, якщо ми офіційно подаємо в ЮНЕСКО дані про те, що наш ВВП складає зараз приблизно 3 тис. дол. на одну особу, значить, вчитель початкової школи повинен отримувати не менше 2 тис. у. о. на рік. Якщо ми платимо йому менше, залишається одне з двох: або ми подаємо неправильні дані про наш ВВП, або ж більша частина коштів йде не за істинним їх призначенням.

Микола ДЖУЖУК, начальник відділу освіти Бершадської районної держадміністрації (Вінницька область):

— Деякі, особливо управлінські, проблеми обговорювалися на з’їзді досить мляво. Зовсім обійшли увагою таке питання, як діяльність районної ланки управління освітою. А вона ж основна.

Хотілося б, щоб Міносвіти і науки більше уваги приділяло проблемі наступності між середньою та вищою школою. Перша сьогодні занадто перевантажена. Міністерство вважає, що якщо воно вилучить глибоконаукові програми, великі за змістом і обсягом, то від цього виграє держава. Думаю, скоріше, навпаки — усі від цього тільки програють. Протягом своєї більш як 40-річної педагогічної діяльності, я переконався, що в класі завжди є і талановиті діти, і ті, хто не вчився і не буде вчитися. Нам необхідно зараз дбати не лише про здоров’я дітей, але й навчити їх вчитися, «шукати» знання: вміти і прагнути користуватися словниками, довідковою літературою, бібліотечними фондами. Навіть учнівським підручником дитина повинна вміти користуватися. Але це вже справа не лише педагогів, а й психологів. Саме дитячої психології не вистачає «первинним», часто експериментальним підручникам. На жаль, АПНУ приділяє цьому мало уваги. Крім того, в системі освіти порушуються права дитини. У вузах є вступні іспити з дисциплін, які в школі не викладаються. І абітурієнт змушений складати іспит з предметів, яких не вивчав.

Тамара ПРОШКУРАТОВА, вчителька початкових класів (Драбівський район Черкаської області), Герой України:

— На цей з’їзд та доктрину покладаю великі надії в плані поліпшення освіти. Але вважаю, що великомасштабні перетворення повинні пройти перевірку. Впевнена: щорічна зміна навчальних програм не дає користі. Не згодна також із введенням нових предметів за рахунок інших.

Нині, на жаль, відбувається розрив у змісті освіти між початковою та середньою школою. Переконана, що необхідно вирішити питання перевантаженості школяра, особливо це стосується термінології, якою переобтяжені підручники. Серйозна проблема нинішньої школи — моральне виховання. Так, на уроках малювання, виконуючи роботу на вільну тему, діти масово малюють… вампірів. Потрібне серйозне втручання освітян у роботу телебачення. Вже давно необхідно організувати канал «Педагогіка для всіх» у вечірні години. Хотілося б, щоб доступними були шкільні журнали.

Шкода, що на форумі освітян бракувало конструктивних пропозицій. Адже з’їзд, зібраний з такою серйозною метою, як реформування освіти, — не мітинг.

Ігор ЛІВШИЦ, директор с/ш №3 (м.Козятин Вінницької області):

— Я делегат вже другого з’їзду освітян і маю певний досвід. Тому нічого від цього заходу не очікую. Це — фарс, завдання якого показати, що в системі освіти щось змінюється.

Приймати доктрину на четверть століття — це те саме, що навчати ішака Корану: через 25 років помре або ішак, або Ходжа Насреддін. Хто з нас із вами перевірить, виконана ця концепція чи ні? Якби з’їзд зосередився на проблемах сучасної освіти, то було б більше користі. Показово, що педагоги-практики говорять в основному про реально існуючі проблеми, а не про доктрину.

Нині в освіті існує комплекс проблем. Найголовніша, з моєї точки зору, в тому, що нашій державі освічена людина, в принципі, не потрібна.

Професія вчителя ніколи не стане престижною. Оскільки, по-перше, потрібні гроші, які треба «відібрати» в інших сфер, передусім у фінансових структур, і «перекинути» їх в освіту. На це керівництво нашої держави ніколи не піде. По-друге, на сьогодні хоча і є престиж у освіти, але цього не можна сказати про знання. По-третє, чому професія вчителя ніколи не набуде авторитету? Бо, як казав Петро І, того, хто пропрацював у школі 25 років, потрібно виганяти палицею, «аки выжившего из ума». Скажу чесно, ми, педагоги, дійсно через декілька років настільки закомплексовуємось, що вже не можемо «рости» і викликаємо часом у наших учнів, які нас обганяють, сміх та іронічне ставлення.

— Як зміни у змісті освіти відобразились на її якості?

— Я переконаний, що радянська система освіти була найкращою. Це підтверджують, зокрема, і наші учні, які зараз навчаються у школах Канади, США чи Великобританії, наші фахівці, яких охоче беруть на роботу за кордоном. Понад 100 тис. учителів із колишнього СРСР виїхали за рубіж. Гадаю, не потрібно ламати того, що вже є. Насамперед треба визначитись, що необхідно залишити. А в нас діють навпаки. Принцип «разрушим до основанья, а затем…» діє сьогодні ще активніше, ніж у 80-ті роки.

Рівень вітчизняної освіти останнім часом знизився, до того ж суттєво. Знизився також загальний інтелектуальний рівень суспільства. За прикладами не треба далеко ходити. У моєму будинку — 90 квартир. Десять років тому їх мешканці передплачували 650 газет. Сьогодні — чотири. Про що можна говорити? Адже освіта — це «зліпок» з суспільства.

— За аналогією до «відпливу мізків» у науці спостерігається також відплив учителів зі школи. Яким чином, на вашу думку, можна зупинити цей процес?

— Тільки одним способом — підвищенням заробітної плати. Причому сама логіка постановки питання, що зарплата вчителя повинна бути адекватна середній зарплаті по промисловості, — це вже нонсенс. В наш час інтелектуальна праця повинна цінуватися на порядок вище, ніж праця фізична. Дайте сьогодні зарплату молодому фахівцю хоча б у 500 грн., і я гарантую, що випускники педінститутів поїдуть за призначенням.

— Зараз багато говорять про те, що без комп’ютера сучасний навчальний процес не можливий...

— Я глибоко переконаний, що основне знаряддя праці вчителя — крейда, дошка і… його особистість. Звичайно, комп’ютер — це добре. Як директору школи мені він допомагає. Але вважати його панацеєю від усіх проблем — дуже наївно. Мені доводилось бути свідком того, як працюють в американській комп’ютерній школі. Дуже б не хотів, щоб мої вчителі працювали на такому низькому і механічному рівні. Тоді я б у школу не йшов...

Звичайно, позитивне в освіті завжди відбувається, інакше її давно б уже не існувало. Але поки у нас буде така Академія педагогічних наук, як зараз, доти глобальних позитивних перетворень не буде, хто б не ставав міністром. Адже в нас надзвичайно відстала педагогічна думка. Насправді, всі педагогічні ідеї народжуються у школі. Але навіть поділитися досвідом, механізмами його реалізації неможливо — гальмує педагогічна наука.

Микола ГУЗИК, директор авторської школи (м.Южне, Одеська область), заслужений учитель України:

— Прийняття доктрини — абсолютно необхідний крок, оскільки потрібно визначити стратегію розвитку України як європейської держави. Прагнемо інтегруватися у ЄС, значить і наша освіта повинна бути європейською, тобто передовою. Без відповідної стратегії, визначення шляху розвитку нашої школи не досягнемо цієї мети.

Звичайно, нинішній стан української освіти вельми плачевний. Особливо це стосується вчителя. Тому більшість делегатів, які зібралися на з’їзд, говорили про наболіле. Не дивно, що на секції загальної середньої освіти дуже мало йшлося власне про стратегію розвитку освіти. Тому, як мені уявляється, роботу з’їзду варто було б розділити на дві частини: першу — прийняття самої доктрини і другу — засідання робочих груп, котрі б складалися з людей, які знають, що робити, мають досвід і, не очікуючи реформи згори, самі цю реформу вже здійснили. Фахівці найвищого гатунку повинні зібратися і виробити конкретні документи, з допомогою яких можна було б вирішувати і методичні проблеми в школах, і правові питання, і проблеми, пов’язані з соціальним захистом дитини, сім’ї, вчителя тощо.

Вважаю, рівень знань зараз підвищився, причому різко. З’явився Інтернет, електронні ЗМІ, різноманітна додаткова література тощо. Тож шляхом самоосвіти діти іноді отримують більше інформації, ніж учитель. Це одна проблема. Але є й інша. Коли ми говоримо про рівень освіти в країні, то слід відзначити його нерівномірність: в престижних міських школах нового типу він різко зріс, тоді як у сільських — різко знизився. Ми вже дійшли до такого стану, що багато сільських дітей взагалі неграмотні, не ходять до школи і не вміють ні читати, ні писати. Тому в цілому по країні, безумовно, рівень освіченості молодого покоління зростає, але скоріше не за рахунок школи, а за рахунок нових засобів отримання інформації, так би мовити, в середині самої системи освіти.

Як не парадоксально, для того, щоб підняти престиж учителя, не потрібно якихось спеціальних заходів. Справжній просвітитель, якого можна назвати педагогом, завжди був ним за покликанням. Він був і голодний, і босий, і гнаний. Може, це звучить по-блюзнірськи, але, тим не менш, я більш ніж упевнений, що ніякою зарплатою, ніякими благами не піднімемо престиж професії учителя. За допомогою високої платні до педагогічної роботи долучатимуться корисливі люди. Престиж учителя може підняти тільки сам учитель. Все те, що маємо сьогодні в плані нівелювання його авторитету, закладено попередніми роками, коли в школу прийшов не той учитель і виховав не ту дитину. Тепер учительство просто розплачується за роки неуваги до виховання дітей.