У Прокрустовім ложі системи вищої освіти - Освіта - dt.ua

У Прокрустовім ложі системи вищої освіти

12 травня, 2006, 00:00 Роздрукувати Випуск №18, 12 травня-19 травня

Найпекучішою проблемою вищої освіти в Україні є її якість, яка лише в окремих галузях лишається досить переконливою, проте, загалом, помітно знижується...

Найпекучішою проблемою вищої освіти в Україні є її якість, яка лише в окремих галузях лишається досить переконливою, проте, загалом, помітно знижується. Може, й тому, що сучасний світ винятково динамічний. Відтак освітня система не встигає ані за новітньою сумою «мінімально необхідних знань», ані за запитами сьогоднішнього ринку праці, споживача, ані за структурними змінами суспільства та поколінь, ані за ентузіастичними державними інтенціями, спрямованими на реальну дво- і триступеневість вищої освіти.

Підвищення якості освіти дуже складна проблема не лише для нашої країни, але й для таких розвинених, як, скажімо, США. Та то їхні клопоти, ми ж маємо доволі власних проблем, так би мовити, «made in Ukraine».

Про них та про шляхи їх подолання розмова з віце-президентом Національного університету «Києво-Могилянська академія» з навчальної роботи, професором, доктором філологічних наук Володимиром МОРЕНЦЕМ.

— Володимире Пилиповичу, нерідко доводиться чути від досить авторитетних освітян, і то не лише старшого покоління, про досконалість і ефективність радянської системи вищої освіти. Ви згодні з такою оцінкою?

— Ні, не згоден. Як на мене, це хибна, ба, навіть шкідлива у своїй самозаспокійливій функції теза. Мовляв, нам не треба нічого нового, аби лишень поновити те, що було. Справді, в окремих напрямах (точні науки, інформатика, чимало з природничої галузі) були дуже добрі успіхи, але це також і тому, що існувала й добра середня школа. Вона давала достатньо універсальну середню освіту, тобто надійну базу для подальшого вивчення, передовсім, точних наук — математики, фізики тощо. Зовсім в іншому стані завжди перебувала сфера радянських гуманітарних наук (торжество єдиного методу!). Тож беззастережно згадувати про принади радянської системи вищої освіти не варто. Краще погляньмо на ті методи, які вона лишила нам у спадок.

Наприклад, уніфікація освітніх програм. Міністерство науки і освіти України дотепер довго й тяжко виробляє стандарти освіти в галузі. По-перше, нікому не відомо, як вони виробляються. Я не чув, щоб хтось із відомих мені авторитетних університетських вчених був до цього долучений. По-друге, постає питання — навіщо ці адміністративні потуги? На вироблення стандарту йдуть роки, тож на момент його виходу в світ він безнадійно і неминуче застаріває. Це ефекти ущільненого часу нашої доби, яка, крім усього, дедалі більше потребує міждисциплінарних знань та вмінь.

— Очевидно, в такий спосіб проявляється намір держави нести відповідальність за освітній рівень?

— А чи правильно те, що держава або міністерство, що її уособлює, бере на себе таку відповідальність? Чи не призводить це до того, що вузи її з себе складають з величезним полегшенням? Принаймні подумки. Адже вони виконують стандарти освіти, затверджені міністерством навчальні плани! То які можуть бути претензії? В підсумку диплом одного університету нічим не відрізняється від диплома іншого. А одержав цей диплом невіглас, чи сумлінний студент — нікого не обходить. Мовляв, якщо невіглас, то він сам у цьому винен. А воно ж не так!

Якість освіти зростатиме тільки тоді, коли університетам стане небайдуже, кого вони випускають у світ. Виникатиме здорова конкуренція, яка змусить рухатися вперед. А сьогодні викладачеві, за великим рахунком, це не болить. Така система.

—То як же її змінити? Може, варто взагалі ліквідувати міністерство, або принаймні посадити туди людей з університетів, яким з власного досвіду відомі всі ті проблеми, про які ви говорите?

— Облишмо балачки про те буцімто вся біда від міністерства — це не так. Воно тільки елемент загальної системи, щоправда, вагомий. Біда, на мій погляд, у надзвичайно високому одержавленні всіх складових вищої освіти. Те, що нам потрібне, — це реальна самоврядність і автономність університетів. Треба, щоб ринок праці розрізняв дипломи різних університетів. Щоб кожний мав свою власну реальну вартість. Тоді й з’явиться відповідальність виконавця за свій продукт. Вибудовується вона не в одну мить. Це відбувається циклічно, і в певній часовій тяглості замикається. Університет зосереджується на випуску високоякісного продукту і це не лишається непоміченим. До нього по підготовку саме в цій галузі і саме такого типу тягнеться дедалі більше людей, а конкретний роботодавець саме тут знаходить собі працівників. Відтак «продукт» зростає в ціні. Університету збільшується держзамовлення саме на ті спеціальності, в яких він найсильніший (бюджетна підтримка), зростають власні кошти (за рахунок попиту на контрактне навчання), підвищується заробітна плата його викладачів. Виконавець, відчуваючи, що його добробут поліпшується, буде сумлінніше ставитися до своїх обов’язків і не допускатиме девальвації свого диплома на ринку праці. Бо інакше — регрес: зменшиться потік замовлень і замовників, впадуть фінансові надходження, університет почне занепадати, зменшиться заробітна плата викладача. Дуже дорого коштує освіта в Принстоні, Йєлі, Кембриджі, Оксфорді, але тільки тому, що вони повністю відповідають за свій продукт, а їхні дипломи на ринку праці означають найвищі зарплати і найпрестижніші посади.

— За таких обставин неминучий перегляд відносин держави й вищих учбових закладів, чи не так?

— Держава, фінансуючи університети, не повинна тотально регламентувати використання ними бюджетних коштів. Може, хіба що давати рекомендації, але університети самі вирішують — брати їх до уваги, чи ні (як це є у Великобританії). Навряд чи можна у нас так далеко скочити відразу, але принаймні шляхом локальної спроби можна і треба: університетам, що беруть участь в експерименті із запровадження реальної самоврядності і автономії, варто дати більше свободи у використанні бюджетних ресурсів разом із правом на інноваційні навчальні плани, на підтримку окремих викладачів і т.д. Це розв’яже їм руки і підвищить ефективність використання наших з вами коштів. Підкреслюю — наших з вами, оскільки освіта утримується на кошти платників податів, що розподіляються через державний бюджет.

Нині утворений консорціум — вісім вищих учбових закладів, які зголосилися на участь у такому експерименті, і виявили готовність узяти на себе відповідальність за його наслідки. Ми всі в Могилянці сподіваємося, що ця розумна ініціатива врешті-решт буде підтримана державою.

— Але ж самоврядністю та автономією марить чи не кожний вуз, то чому для експерименту пропонується лише вісім? За якими критеріями проводився відбір?

— Давайте розрізнимо поняття: кожний мріє про необмежену свободу, але самоврядність — це щось інше. Так, більше прав, але й більше обов’язків, тому я не певний, що всі вузи марять саме самоврядністю. А щодо критеріїв, то визначальним було те, наскільки університет готовий до того, що вимагає самоврядність. Навіть в межах цього консорціуму на початку не всі сповна собі уявляли, на що зважуються. Взяти хоча б вибірковість курсів. Звичайна у всьому світі річ. Студенту пропонується перелік обов’язкових курсів, який, до речі, і є у певному смислі отим стандартом освіти з даної спеціальності. Це обов’язковий набір знань для певної галузі, який визначається університетом за узгодженням з провідними спеціалістами даної галузі. А самостійно студент обирає додаткові курси (до 40% і більше!). Проте для університету це означає, що у нього немає стабільної академічної групи. У мого колеги, скажімо, з Національного університету ім. Т.Г. Шевченка, всі групи сформовані і фактично єдині на всіх спеціальностях від вересня до червня на п’ять років уперед. А у нас що триместр, то групи міняються, змінюється штатний розклад, навантаження викладачів. Одних запрошуємо, з іншими розраховуємося. Ви не уявляєте, що це за робота! Ось що таке самоврядність і автономія. Студент, маючи право обирати курси, не замислюється, скільки завдає цим вузу додаткового клопоту. Зате отримує реальну свободу фахового самоформування і становлення. Це лише один приклад, я можу навести їх безліч. Тож самоврядність не привілей, а тяжка і надзвичайно відповідальна ноша, яка не кожному по силі.

— Володимире Пилиповичу, вища освіта не завершується магістерським дипломом. Йдеться про наукову сферу, куди, здавалося б, мали потрапляти найздібніші випускники університетів. Проте маємо чимало прецедентів так званої «проффесури». Звідки вони беруться? Наскільки сучасною є, на ваш погляд, діюча система присвоєння наукових звань і ступенів?

— Як і система вищої освіти, ця дісталася нам у спадок від радянських часів. Систему утворюють трирічна аспірантська/докторантська підготовка за спеціальностями у вузах та наукових інститутах, спеціалізовані ради при науково-освітніх закладах і Вища атестаційна комісія України, що є структурою при Кабінеті міністрів. Вона має давні традиції, їй властиві певні плюси, але значно більше мінусів. Серед останніх я, знов-таки, вбачаю безвідповідальність вузів за якість свого вищого «наукового продукту», яка перекладається на спеціалізовані ради, далі — на експертні ради ВАК і саму Вищу атестаційну комісію. Це сприятливе середовище для лобіювання, навіть із присмаком корупції — мені, як голові експертної ради ВАК не раз доводилося бути свідком того, як експертна рада ухвалювала одне рішення, а згодом, під тиском поважних осіб, президія ВАК змінювала його (або навіть і своє власне первісне рішення) на протилежне.

Проте, з другого боку, якщо тепер усім університетам надати право випускати кандидатів і докторів наук, то я чомусь не маю сумнівів, що «проффесорів» у нас з’являться сотні. Вихід — у зміні самої системи підготовки, у запровадженні змістовних програм підготовки кадрів вищої наукової кваліфікації, наповнених реальною науково-навчальною і дослідницькою роботою за типом західних докторських програм (PhD). Там такого немає, щоб після двох куцих курсів (з англійської мови та філософії) докторант уподовж років (!!!) втішався «свободою наукового пошуку». Захід ощадливий і гроші на вітер не викидає. Там докторант виконує дуже щільну програму підготовки, проходить крізь густе сито обов’язкових завдань і випробувань, а тому й титулує себе, зрештою, без орфографічних помилок.

Як на мене, то майбутнє — в запровадженні докторських програм за типом PhD з видачею диплома доктора філософії в певній галузі. І цей диплом видаватиме не якась «піднебесна» комісія, а конкретний університет. Тоді всім буде ясно, хто має червоніти за «проффесора», і куди не варто йти по докторський ступінь. Якщо пов’язувати авторитетність університету з якістю його «випускового продукту», то, бодай у межах експерименту, варто довірити університетові, по-перше, розробку і запровадження новітніх докторських програм, а, по-друге, присудження наукових ступенів від свого імені тим, хто ці програми успішно завершив. І тоді подивитися, як такі дипломи котируються на ринку праці. Якщо такий ринковий підхід спрацьовує в усьому світі, то чому б не спробувати й нам?

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №30, 17 серпня-23 серпня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво