Центр вільнодумства - Освіта - dt.ua

Центр вільнодумства

14 жовтня, 2005, 00:00 Роздрукувати Випуск №40, 14 жовтня-21 жовтня

–Нещодавно, — розповів вінтерв’ю оглядачу «ДТ» президент Національного університету «Києво-Мо...

–Нещодавно, — розповів в інтерв’ю оглядачу «ДТ» президент Національ­ного університету «Києво-Могилянська академія» В’ячеслав БРЮХОВЕЦЬКИЙ, — коли Віктор Ющенко одержав медаль у Філадельфії, я перебував у Сполучених Штатах в делегації з президентом країни. Тоді у своєму виступі Віктор Андрійович з гордістю згадав двох діячів нашої історії — гетьмана Івана Мазепу і його сподвижника Пилипа Орлика — автора першої європейської конституції. Хочу відмітити, що обидва діячі були випускниками Києво-Могилянської академії. До цього почесного списку можна було б додати й інші великі імена. Наприклад, недавно ми підписували Болонську угоду в місті Болонья. І поряд з Моцартом у місцевій академії вибито ім’я нашого композитора Березовського. Як тут не згадати ім’я великого філософа Григорія Сковороди, реформатора Теофана Прокоповича. До речі, є ще один великий Прокопович, Петро, винахід якого — рамковий вулик — живе й досі… А лікар Нестор Амбодик-Максимович, брати Григоровичі-Барські, композитор Дмитро Бортнянський, зрештою — 14 українських гетьманів! Усіх цих і тисячі інших надзвичайно обдарованих людей пов’язує одне — вони вийшли зі стін Могилянської академії.
— В’ячеславе Степановичу, 15 жовтня 2005 року виповнюється 390 років з того важливого моменту української історії, коли був заснований цей заклад. Фактично то був рішучий крок у бік Європи, де в цей час почали потужно розвиватися культура і науки. То було суто українське надбання чи у цього явища був більш широкий контекст?
— Так, сьогодні наш ювілей, і ми запрошуємо всіх до себе на велике свято. Києво-Могилянська академія — це був крок для утвердження українства. Саме тому його так підтримували по­літичні діячі, які боролися за самостійність України. Але в тому історичному контексті цей заклад фактично боровся за розвиток усього православ’я. Цікаво, що з цією метою досвід єзуїтського колегіуму — тоді саме єзуїти створили найкращі колегіуми в Європі — був перенесений на православний грунт і створена така школа. Очевидно, що знадобився певний час, поки цей заклад зміг готувати випускників рівня Мазепи, Орлика, Березовського… Такого рівня шкіл на той час ще не було не тільки в Україні — вона була взагалі єдиною у Східній Європі. Зрозуміло, що Києво-Могилянська академія дала освітні промені на всі православні країни: на Росію, Сербію, Боснію, Молдавію, Волощину, Болгарію, Білорусію, Чорногорію, Грецію. Всі православні землі зазнали дуже потужного культурного впливу випускників Києво-Могилянської академії.
— Але незважаючи на цю високу місію, доля її склалася досить трагічно. До неї ставилися, м’яко кажучи, досить ворожо в імперському центрі, коли Україна була приєднана до Російської імперії. Що в її поведінці дратувало?
— Це з самого початку був центр вільнодумства, тут з’являлись і гаряче підтримувались українські ідеї. Ну якому імператору «единой и неделимой» таке могло подобатись? Її закрили рішенням Священного синоду у 1817 році. Але й доти майже ціле століття точилася боротьба влади з академією, бо вона відіграла дуже важливу роль у боротьбі Мазепи. Гетьман був її вихованцем, він дуже підтримував академію, багато грошей на неї давав, бо вельми добре розумів, що тут виховується майбутня надія України. Після поразки Мазепи її перестали фінансувати, заборонили викладання українською мовою, почався занепад...
— Але чому саме сюди приїхав Ломоносов на навчання?
— Цікаве питання. Я теж колись спитав себе: а чому Ломоносов приїхав сюди? І відкрив дуже цікаву річ — виявляється, в селі Холмогори, звідкіля він родом, школу заснував випускник Києво-Могилянської академії єпископ Волостковський. І коли він побачив талановитого хлопця, сказав йому: «Тобі шлях до Києва, тільки там здобудеш високі знання»...
В історії академії був період, коли її випускникам не дозволялося працювати в Україні. Всі виїздили в Росію. Ото був справді масштабний відтік мізків! Саме тому, починаючи від Тобольська і закінчуючи Москвою, а потім Санкт-Петербургом, усі школи в Росії відкривалися випускниками Києво-Могилянської академії. Великий українець Стефан Яворський заснував першу вищу школу Росії — Московську слов’яно-греко-латинську академію. У першій половині ХVІІІ століття тут працювало 95 учених із Києво-Могилянської академії, з 23 ректорів 18 були її випускниками, а з 25 префектів — 23 могилянці. Отож зрозуміло, чому саме в Україну приїхав учитися Ломоносов.
Потім, коли академію закрили, на її базі засновано Духовну академію. І вона теж працювала дуже потужно — тут швидко з’явилися провідні школи філософів, теологів, істориків. Не дивно, що Бердяєв, Шестов, Юркевич та багато інших видатних філософів починали свій шлях із Києва.
Після революції Духовну семінарію закрили більшовики. В цих будинках чомусь розміщалися всілякі структури, пов’язані з водою. Спершу тут був штаб Дніпровської флотилії, пізніше — Інститут інженерів водного транспорту, а останнім було Військово-морське політичне училище. Поки ми не почали відродження славетної школи.
— Ви думаєте, стіни зберегли старі традиції?
— Переконаний — те, що було зроблено колись, не загинуло за 175 років перерви. Тоді була закладена дуже сильна інтелектуальна й освітня ідея. І крім того, спомин про академію жив у народі. Думаю, саме тому проект відродження став успішним…
— Але жоден український університет досі не потрапив до списку 500 кращих університетів планети, який складають кожного року. До речі, два чи три російських вузи там є...
— Так, 62-им у цьому світовому рейтингу стоїть Московський університет і, здається, 302-им — Санкт-Петербурзький.
— Чи є надія, що колись Києво-Могилянська академія потрапить до освітянської еліти?
— Це велика проблема української освіти, що наші університети не визнані у світі. Річ у тім, що сама структура університетської освіти в Україні була викривлена за радянських часів. Уся наука в Радянському Союзі переважно робилась у стінах Академії наук. Така система у нас залишилась досі. Водночас в усьому світі наука робиться в університетах. Саме тут створюються науково-навчальні школи, де видатний професор безпосередньо працює зі студентами. Це пришвидшує передачу найновіших знань, інтенсифікує наукові дослідження і зрештою веде до того, що з’являються Нобелівські лауреати й інші приємні речі, які додають слави університету.
— Але вони все ніяк не з’являться у нас…
— У нас є перспектива. Скажу про наш заклад — ми виконали наш перший стратегічний план, розроблений 1991 року. Минулого року на академічній конференції затверджено другий етап розвитку — до 2015 року. Він принесе чималі зміни. Досі ми, як і всі інші освітні інституції в Україні, були навчально-науковим закладом. Натомість у розвинених країнах в уні­верситеті на першому місці повинна стояти наука, а викладання проводиться на базі наукових досліджень. Тепер і ми позиціонуємо себе в ролі науково-навчального закладу. Ми вже намітили кілька кроків, які треба зробити, щоб за десять років увійти до 50 найкращих університетів світу.
— Про такі фантастичні плани я не чув від жодного українського ректора…
— Можете скептично ставитися до цього, але я нагадаю, що 14 років тому практично всі ставилися скептично і до відродження Києво-Могилянської академії.
— Утім відродити структуру — це одне, а надолужити втрачене за 175 років — інше. Завдяки чому ви так швидко сподіваєтесь пробігти цей шлях?
— Ми розуміємо відмін­ність нового завдання. І якщо досі ми могли все це зробити навіть усупереч державній політиці в галузі освіти, то в новому плані поступу без допомоги держави не обійтись. Підкреслю — інтелектуальна складова нашого закладу в принципі майже готова, але без інфраструктури, необхідної для нормального забезпечення університету, наступний крок ми зробити не зможемо. У нас багато чого бракує з того, що потрібно сучасному університетові: немає стадіону, басейну, немає хороших лабораторій, зручного гуртожитку. Тому в наших планах — побудова університетського містечка.
— Де ви знайдете на Подолі місце для нього?
— Ми його взагалі будемо шукати не в Києві. Воно виникне в Київській області. До речі, за містом побудований Оксфорд, Кембридж, пізніше Принстон. У наших старих приміщеннях теж буде розташований університет, але тут будуть докторські, магістерські студії, різні представницькі організації, музеї. Бакалаврські студії слід розмістити подалі від спокус Києва. Якщо держава прийме нашу концепцію — я її вже подав на розгляд державних чиновників — гарантую, що за десять років Києво-Могилянська академія буде серед кращих вищих навчальних закладів світу.
— Ви не рахували, у що це обійдеться?
— Гроші потрібні великі, але державі це зробити цілком можливо. Наведу приклад — Московський державний університет ім. М.Ломоносова ставить за мету зайняти ще більш високе місце в рейтингу, ніж сьогодні. Для цього вони будують величезне університетське містечко, незважаючи на те, що МДУ й нині має грандіозні площі. Оце державницький підхід до розвитку освіти. А ми що — так не можемо?!
— Але амбітні плани є не тільки у вас. Деякі ректори українських уні­верситетів уже досягли досить відчутних результатів у розвитку Болонського процесу. Так, дехто спробував приєднати дослідні інститути до себе і навіть створив нові. Адже це — перспективний шлях. Що ви зробите, аби потужно розвинути найближчим часом науку в Києво-Могилянській академії?
— Нині ми працюємо над питанням про спільні кафедри з деякими інститутами НАНУ. Але є суто юридичні колізії, які заважають нам створити їх. Утім, багато наших кафедр уже працюють спільно з академічними інститутами, бо без цього, приміром, наш факультет природничих наук просто не зміг би існувати.
Так, Україна приєдналась до Болонської декларації. Але ми й далі маємо аспірантуру і докторантуру в традиційному розумінні. Через кілька років ми змушені будемо показати Європі, що ми зробили за новими правилами. Зміняться наукові ступені. На це потрібні юридичні підстави. Ми готові відмовитися від старої системи і давати такий науковий докторський ступінь, який видають у всьому світі. Але для цього треба пройти певне навчання. До речі, без цього жоден наш університет не буде визнаний у світі, бо там не розуміють, що таке наша аспірантура, наші кандидатські іспити й інші атавізми радянського часу. Крім того, у нас немає навчання в аспірантурі. Проте це один із пунктів угоди, яку ми підписали. Її треба виконати. Здобуття докторського ступеня на Заході потребує дуже серйозного навчання. Там приділяється величезне значення фундаментальній науковій підготовці, працюють до шести років над докторською дисертацією! Основне при цьому — скласти всі іспити, пройти всі семінари з відповідними професорами і стати людиною, яка вільно орієнтується в усьому, що відбувається у твоїй галузі. У нас, на превеликий жаль, не приділяється уваги базовій освіті під час аспірантури.
— Ви не боїтеся сьогодні ризикувати — реформа вищої школи почалась, коли розвалюються підвалини — адже в середній школі не дають фахових знань?
— Те, що відбувається сьогодні з середньою українською школою, справді жахливо. Ми це відчуваємо по наших абітурієнтах. Можна відзначити, що помітно підвищився рівень викладання англійської мови, але з’явилися проблеми з математикою, фізикою, хімією, біологією...
— А хіба не жахливий стан із викладанням літератури та української мови?
— Це так, але реформувати вищу школу потрібно, бо середня школа буде придивлятись до того, що вимагають у вищій. Школи, принаймні кращі, мусять адаптуватись. А коли з часом у країні стане фінансово легше, підтягнуться й інші.
— У чому новаторська роль Києво-Могилянської академії серед розмаїття українських університетів?
— За роки незалежності відкрилося кілька сотень нових вищих шкіл, навіть точно 336 — державних і приватних. Але в жодній з них, крім НаУКМА, не заснували навчання з таких спеціальностей: філософія, література, хімія, історія, біологія, фізика… Бо тут грошей не заробиш. А ми все це створили, хоча був певний опір деканів, які представляли економіку, фінанси, право…
«Ну навіщо нам вся ця література, фізика, історія? — питали вони. — Це тільки зайве витрачання грошей!..» Але тепер усім зрозуміло — саме це озонує атмосферу справжньо­го університету. Студенти різних факультетів спілкуються, це збагачує людей і дає якісну, саме університетську, освіту. Бо коли домінує вузько фаховий підхід, студент знає тільки свої «пробірки». Тоді нічого особливого з нього не вийде. А ви згадайте — які люди колись вийшли зі стін Києво-Могилянки. Переконаний — академія ще поверне собі всі свої колишні досягнення.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №42, 9 листопада-15 листопада Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво