ТЕСТ НА ВИЖИВАННЯ: ПРАГМАТИКИ ПОЧИНАЮТЬ І... - Освіта - dt.ua

ТЕСТ НА ВИЖИВАННЯ: ПРАГМАТИКИ ПОЧИНАЮТЬ І...

29 листопада, 2002, 00:00 Роздрукувати Випуск №46, 29 листопада-6 грудня

Ставлення нашої держави до освіти дуже точно характеризує гоголівський вислів: «Страшне царство слів замість справ»...

Борис Жебровський
Борис Жебровський

Ставлення нашої держави до освіти дуже точно характеризує гоголівський вислів: «Страшне царство слів замість справ». Постійно з усіх трибун тільки й чуємо про пріоритетність і важливість галузі, але дії можновладців переконують у протилежному. Останній приклад — якщо бюджет Міносвіти та науки на цей рік обчислюється мізерними 2 млрд. 263 млн. грн., то на наступний передбачено ще на 50 млн. менше...

Як вижити в таких екстремальних умовах? Чи реально зберегти позитивні напрацювання останніх років? З обговорення цих актуальних питань і розпочалася бесіда кореспондента «ДТ» із начальником Головного управління освіти та науки м. Києва Борисом ЖЕБРОВСЬКИМ.

— Не так давно міністр освіти й науки України Василь Кремень заявив, що держбюджет-2003, по суті, «консервує освіту». Виходить, галузі загрожує застій і втрата завойованих позицій?

— Слово «консервує» в даному випадку має два підтексти. Перший — повернути освіті консервативність, бо на прогрес, на розвиток просто немає необхідних коштів. Це погано. Адже коли поїзд набирає хід, а потім різко гальмує, ті, котрі сидять попереду, — прибічники реформ — можуть, образно кажучи, розбити лоба. Вони вимагатимуть продовження руху, а це — неминучий конфлікт, нерозуміння. Є й інше значення слова «законсервувати». Об’єкт консервують, коли немає грошей на продовження будівництва. Це зовсім погано, бо недобудований будинок рано чи пізно почне розвалюватися.

— Після сказаного вами напрошується лише сакраментальне: що ж робити?

— Треба бути реалістами та прагматиками. Так, можна пікетувати різноманітні адміністративні споруди й висловлювати свій протест, вести п’ятнадцятихвилинні уроки замість сорокап’ятихвилинок тощо. Але що це дасть і хто від цього виграє?.. Нам справді доведеться призупинитися, отже, потрібно виробити трохи іншу тактику руху, яка враховує нинішню ситуацію. (Стратегія, природно, має залишитися незмінною, її визначено Національною доктриною розвитку освіти.) Сьогодні всі зусилля потрібно спрямувати на пошук неординарних шляхів, що допомагають зберегти недобудовану (чи недоперебудовану) будівлю нової школи. Навіть ми, кияни, настроюємо себе на це.

— Виходить, насамперед потрібно визначитися з пріоритетами.

— Безумовно. На всьому фронті поступального руху вже не вийде, отже, настав час виокремити головні завдання. І формуючи міський бюджет, ми якраз і намагаємося зосередитися на найважливішому, без чого й справді зупинимося.

— Ну і що ж, на думку Головного управління освіти та науки м. Києва, є найважливішим?

— По-перше, потрібні зовсім інші система й механізми фінансування освіти та відповідальність за виділені кошти. У нас у консервативній освіті найконсервативніший напрям — економіка й фінанси. Вони залишилися старими.

Ми дуже уважно вивчили європейський досвід фінансування освіти, ролі директора школи, його відповідальності. Висновок однозначний: відповідати за все, що відбувається в навчальному закладі середньої ланки, має його керівник.

— Якщо не помиляюся, йдеться, зокрема, про талліннську модель: визначається річна вартість витрат на одного учня, отриману суму помножують на кількість учнів, і всі ці гроші виділяють безпосередньо на школу. У такий спосіб директор стає розпорядником коштів.

— Ми проаналізували досвід і Таллінна, і Риги, і сталіші системи Копенгагена й Амстердама. Звісно, на всі сто відсотків екстраполювати їхні системи на наш грунт не можна: там у цілому інакше керують галуззю. Але ми вже в цьому навчальному році хочемо в одному з районів Києва відпрацювати нову модель. Вона передбачає розрахунок коштів на одного учня, відкриття в банку рахунку школи й нову відповідальність директора.

Для того, аби європейська модель фінансування успішно запрацювала в нас, необхідно радитися з банкірами, фінансистами, економістами. Потрібно використовувати досвід тих, хто досяг успіхів у виробничій і банківській діяльності. А ми в цьому сенсі абсолютно безграмотні. Настав час опанувати бодай ази ринкових відносин. Адже освіта сьогодні — продукт ринку, а наші фінансисти, на жаль, до цього не готові. Тому шукатимемо нестандартні шляхи економії й раціонального використання «освітянських» коштів.

Треба виявляти більшу ощадливість. Основною якістю керівника має стати дбайливість. Нам чимало давали й усім здавалося, що так буде вічно.

— Тобто мають відбутися й певні зміни, які стосуються сфери управління освітою, чи не так?

— Саме так. Жорстка централізація в нинішніх умовах лише шкодить. Отже, і в цьому плані потрібне переорієнтування на більшу відповідальність керівництва на місцях. З центральних кабінетів сьогодні конкретну школу не врятуєш — її врятує лише її колектив, батьки й діти, котрі там навчаються. Для того ж, аби директор школи був по-справжньому відповідальний за все, що відбувається в стінах навчального закладу, потрібно розробити чіткі правила гри. Починаючи з того, де ми беремо директора, як його готуємо, чого навчаємо, на яких умовах укладаємо контракт. У всьому світі директор школи — це, як правило, людина, котра виграла конкурс і працює за контрактом. З одного боку, вона має свободу дій, з іншого— обтяжена великою відповідальністю.

Район, місто, область, міністерство також зобов’язані змінити стиль керівництва. Інакше ініціативного директора легко задавити — своїми непрофесійними перевірками, «надуванням щік» тощо. Керівництво освітою в цілому має стати стимулюючим.

— Але чим же сьогодні, у таких жорстких матеріальних умовах, можна стимулювати директора чи вчителя?

— Згоден, матеріально — не дуже. Хоча це питання з питань. До речі, у Києві, за рішенням мера, директорам доплачують 50% надбавки. Погано інше — ми зрівняли директора, котрий працює багато років і досяг успіхів, з новачком, котрий поки ще нічого не зробив, і того, хто багато років узагалі нічого не робив. Так не може бути, потрібні категорія, атестація й чимало іншого, чого в нас поки що не відпрацьовано. Немає стрункої системи стимулів і в районній ланці — хоч як працюй, байдуже, лише не припускайся серйозних фінансових порушень. Подібна практика також нонсенс.

— Борисе Михайловичу, але ж дуже багато керівників просто втомилися, зневірилися, не бачать сенсу працювати «з вогником»...

— Що ж, треба їм подякувати й запропонувати іншу роботу. На даному етапі, на жаль, потрібно діяти лише так. Інша річ учитель. Тут не звільниш — замінити нема ким. Але якщо ми не нарощуватимемо педагогам зарплату, якщо вони не відчуватимуть, що держава думає про них, нам буде дуже важко зберегти що-небудь в освіті.

Довести зарплату вчителя до рівня середньої по промисловості — скоріш за все, утопія. (Хоча, якщо знизити середню по промисловості...) На даному етапі треба вимагати й домагатися її відповідності прожитковому мінімуму. Адже, слово честі, перед усім світом соромно...

— Мені здається, до розряду першочергових належить і проблема матеріально-технічної бази шкіл.

— Так, нам не вистачає навчального устаткування для уроків хімії, фізики, біології тощо. Але найстрашніше, що ми на останніх місцях у Європі за рівнем інформатизації навчального процесу.

— Але ж у Києві ще два з половиною року тому були серйозні передумови для стовідсоткового вирішення згаданого питання. Більше того, з’явилася програма «Кожній київській школі — Інтернет».

— Так, тепер у кожній київській школі є сучасний комп’ютерний клас, 80% підключені до Інтернету і через один-два місяці ми повністю завершимо цю роботу. Але якщо полічити кількість комп’ютерів і учнів, то вийде: за одним шкільним ПК працюють 60—70 юних киян. А скажімо, у тій самій Данії на один комп’ютер припадає шість школярів, у Голландії — сім. Тобто ми забезпечуємо викладання основ інформатики, але не більше. А програмне забезпечення? Ось де треба рухатися значно швидше.

Ліквідація комп’ютерної безграмотності вчителів, створення електронних підручників, дистанційне навчання — за всіма цими напрямами ми робимо більше, ніж учора, але мало для того, аби встигнути в завтра. По суті, нинішнього року міністерство грошей на комп’ютеризацію не одержало. На наступний рік комп’ютеризацію шкіл збираються перекласти на плечі місцевих бюджетів. Але ж навіть кияни її повністю не потягнуть.

— Є ще одна наука, яка вимагає величезної уваги й кардинальної зміни ставлення до неї, — біологія...

— Недавно на засіданні колегії Головного управління освіти та науки м. Києва ми розглянули питання про викладання цієї дисципліни. У розмові взяли участь провідні вчені країни, найкращі вчителі-практики, автори підручників. Ми намітили низку кроків, які повинні привернути увагу усіх до цієї найважливішої в новому столітті науки.

— Тобто плануєте, зокрема, вийти з певною ініціативою на міністерство з приводу зміни змісту підручників із біології?

— Безумовно. Адже вже з шостого класу інтерес до цієї науки просто вбивається. Саме підручники з біології лідирують, за відгуками батьків і учнів, у рейтингу найгірших шкільних посібників.

— Напевно ви зі мною погодитеся, хоч би якою складною, з фінансової точки зору, не була ситуація, одним із пріоритетів за визначенням не може не бути здоров’я підростаючого покоління. Як бути з ним в умовах майбутнього дефіциту коштів?

— Хоч би скільки ми говорили про третій урок фізкультури, подивімося правді в очі: ми не маємо змоги якісно проводити і два уроки на тиждень. У Києві на першому місці за дефіцитом педагогічних кадрів стоять саме вчителі фізкультури. До речі, ми всі звикли, що в школі є бодай один чоловік — «фізкультурник». А сьогодні 60% фізруків — жінки.

Навіть нам, киянам, соромно за стан наших спортмайданчиків. Ми можемо дуже багато чого показати зарубіжним гостям, у нас понад сто шкіл, які викликають захоплення в усіх, хто буває в столиці України. Але ось стосовно спортзалів і, тим більше, спортмайданчиків...

— Два роки тому Головне управління освіти м. Києва завершило реалізацію трирічної програми «Шляхи реформування освіти в м. Києві». Сьогодні втілюється в життя розрахована на п’ять років програма «Столична освіта». Як ви гадаєте, сильно загальмують цю роботу фінансові труднощі наступного року?

— Це питання мене нині турбує найбільше. Ясна річ, повністю фінансування під програму не отримаємо, але ми передбачили такий варіант. Просто певні речі посунемо в часі. Приміром, пов’язані з поліпшенням матеріальної бази. Усе інше — наукові, методологічні, організаційні, управлінські й т.п. питання виконуватимемо.

На першому місці в нас залишиться проблема вчителя. Цього року вдалося реорганізувати Міжрегіональний інститут удосконалення вчителів на Київський міський педагогічний університет. Уже є перші 160 студентів, створено центри, яких немає ніде в Україні. Приміром, центр моніторингу якості середньої освіти, центр практичної психології та соціології. Наша біда в тому, що, ухвалюючи ті чи інші рішення, ми нібито, тобто формально, радимося з учителями. Аби радитися по-справжньому, плануємо будь-яке серйозне рішення «прокочувати» через науково обгрунтовані соціологічні дослідження. Узагалі переконаний: цей університет не лише кількісно розв’яже проблему столичних педагогічних кадрів. Ми дуже розраховуємо на якісне поліпшення підготовки майбутніх «сіячів розумного, доброго, вічного».

— Що ще із закладеного в «Столичній освіті» вдалося втілити в життя?

— Нинішнього року продовжуємо реалізацію проекту «Київський підручник». Видали посібник «Сходинки до інформатики» для 1, 2, 3 і 4 класу з CD-ROMами й робочими зошитами. Випустили концептуально новий підручник з англійської мови для другого класу. Сьогодні з усієї України приходять на нього заявки.

Днями виходить ще один унікальний підручник англійською мовою з країнознавства. Оскільки цей посібник столичний, ми назвали його «Діалог столиць». У ньому розповідається про головні міста країн—членів Євросоюзу та держав-сусідів. Оскільки підручник дуже яскравий, інформаційно насичений, гадаю, він здобуде популярність не лише в Києві. Принаймні мої колеги з Міжнародного педагогічного клубу європейських столиць уже зробили заявки на його придбання. До речі, на видавничу діяльність (як, утім, і на інформатизацію) у бюджеті на наступний рік гроші заплановано.

— Уже знаєте, яким буде наступний підручник «made in Kiev»?

— Напевно, з біології. Адже ні для кого не секрет, що й біотехнології, і біоенергетика найближчими роками стануть спеціальностями номер один.

— Давайте трохи поговоримо про знамените столичне ноу-хау — київські «трикутники». Наскільки безхмарний процес становлення державно-громадської моделі управління школою?

— Ясна річ, не безхмарний. І передусім тому, що практично щороку його доводиться по-новому «малювати». Більш-менш стабільний лише один його бік — вчительський, діти та батьки перманентно змінюються. Приходить нове покоління лідерів, котрі нічого не вміють робити. Для них ми спеціально створили в нашому Палаці творчості школу управлінської майстерності — ШУМ, зберегли практику виїзних семінарів до «Артеку», у Карпати. Сьогоднішні лідери — восьмикласники-дев’ятикласники — такі, знаєте, ініціативні й дуже відповідальні.

Раз на місяць, у перший понеділок, о 16.00 ми зустрічаємося в мене з міською радою старшокласників. Розповідаємо одне одному, що було цікавого минулого місяця, й обговорюємо плани на наступний. При цьому змінюється спікер, відбувається постійна ротація головуючих у раді.

Складніше з батьківськими об’єднаннями. Хоча є райони, де батьківські об’єднання дуже сильні. Їх нині не треба «підстьобувати», уже є певний досвід. До слова, цього року прийшли працювати методистами до нас у школи, у райуправління, у палаци творчості хлопці та дівчата, з якими ми в 1998 р. і розпочинали «трикутники».

Головне ж, що в свідомості директорів, учнів і батьків закріплюється думка: єдина фігура, здатна втримати школу, — трикутник. Причому трикутник рівнобічний. У нас цю фігуру завжди розглядали як піраміду й намагалися влізти на її вершину. Ніяких вершин! Усі рівні. Тішить, що дедалі більше керівників це розуміють.

— Свого часу ви видали наказ про партнерство всіх київських шкіл із сільськими навчальними закладами середньої ланки. Чи розвиваються ці зв’язки сьогодні?

— Тут ходу назад немає. І не тому, що ми звикли виконувати накази. Це партнерство стало органічною складовою діяльності практично кожної столичної школи. Щорічно, у жовтні, ми збираємо інформацію від директорів про те, що зроблено. Є, звісно, випадки (й не один), коли такі звіти — пуста формальність. Але оскільки всебічний розвиток і поглиблення такого партнерства — наша принципова позиція, директорів-формалістів я запрошую до себе на профілактичну бесіду, після якої їхнє ставлення до згаданого питання кардинально змінюється.

— З 1999 р. ви очолюєте Міжнародний педагогічний клуб європейських столиць. Торік його засідання проходило в Москві та продемонструвало неабиякий інтерес і ваших колег, і журналістів до суті реформ, що відбуваються в українській освіті. Де відбулася остання зустріч? Які питання обговорювалися на ній?

— Четверта зустріч відбулася в квітні 2002-го в Анкарі (Туреччина). Вона була цікава передусім тим, що проходила в країні з іншими традиціями й менталітетом, структурою управління освітою. Господарі створили нам чудові умови для ознайомлення зі своєю системою освіти. У турків є чудові напрацювання, особливо стосовно приватних шкіл. Нам є чого в них повчитися. Адже якщо держава не може утримувати освіту, вона не повинна заважати людям, котрі хочуть і можуть це робити. Сьогодні з турецького бізнесмена, який вкладає гроші в школи чи університети, не просто не стягують податки, а й сприяють його основному бізнесу.

— Наостанок мені хотілося б повернутися до кадрового питання. А конкретніше, до проблеми дефіциту вчителів. Торік ви казали, що за 2000/2001 навчальний рік із київських шкіл звільнилися близько двох тисяч педагогів. Чи змінилася відтоді ситуація на краще?

— На жаль, практично ні. Відтік триває, але нам вдалося його певною мірою врівноважити припливом. Цього року ми підписали угоду з ректорами Національного університету ім. М.Драгоманова й Київського лінгвістичного університету, де визначено нові правила співпраці. Це — трохи інші умови прийому, підготовки й випуску киян, відповідальності університетів за прихід фахівців до школи. Результат такий: якщо торік у столичні середні школи прийшли 30% тих, кого направили на роботу, то цього — уже 50%. Ми нині залучаємо до роботи студентів-старшокурсників. У такий спосіб вдається не лише «закривати» вакансії, а й здійснювати своєрідний відбір. Адже лише попрацювавши в школі, людина може визначити, чи хоче вона викладати чи ні, потягне — не потягне.

До речі, сьогодні в студентів до шкіл, де вони проходять практику, менше претензій, ніж до рідного університету. На жаль, не всі викладачі вузу можуть змиритися, приміром, з індивідуальною формою навчання студента. Мовляв, «Не ходитимеш на лекції, на екзамені я тобі покажу!» Або, скажімо, чому в деяких університетах майбутніх викладачів не поздоровляють із Днем учителя? Адже саме вони виправдовують назву вузу — педагогічний... Гадаю, є ще чимало таких резервів — і моральних, і матеріальних — для залучення молоді до роботи в школі.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №30, 17 серпня-23 серпня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво