Світло знань крізь розбиті вікна - Освіта - dt.ua

Світло знань крізь розбиті вікна

28 серпня, 2009, 13:45 Роздрукувати Випуск №32, 28 серпня-4 вересня

Ця стаття може здатися надто фрагментарною. Але, гадаю, це виправдано, адже в кожній із трьох її частин говориться про речі, без яких українським університетам не ввійти у період сталого розвитку.

Ця стаття може здатися надто фрагментарною. Але, гадаю, це виправдано, адже в кожній із трьох її частин говориться про речі, без яких українським університетам не ввійти у період сталого розвитку. У перших двох частинах ідеться про університетську свободу і демократію, а в третій — шукаймо підтекстові смисли про відповідальність держави за освіту…

Дещо про свободу…

12 червня нинішнього року в Лівадійському палаці, тому самому, де свого часу Сталін, Рузвельт і Черчілль обговорювали післявоєнний устрій Європи та підписували докумен­ти про заснування ООН, сталася знаменна подія, яка, проте, майже не висвітлювалася центральними ЗМІ чи то через їх недостатню поінформованість, чи то просто тому, що сама подія для них була нецікавою («не той формат»). Білий зал палацу (саме той, де підписувала свої історичні документи велика трійця) заповнили люди в академічних мантіях — то були ректори кількох десятків українських та зарубіжних університетів. Наступав урочистий момент підписання «Хартії університетів України «Академічні свободи, університетська автономія та освіта». В’ячеслав Брюховецький, почесний президент Києво-Могилянської академії, якому доручено було відкрити церемонію підписання «Хартії…», хвилювався, і це його хвилювання передалося решті учасників — усі раптом пройнялися урочистістю та небуденністю моменту. Бо то була чи не перша спроба університетських лідерів самоорганізуватися «знизу», заявити про себе, про свої наміри, нагадати і собі, і суспільству про ту високу місію, яку випадає нести університетам.

Організатором цього зібрання ректорів університетів України був Чорноморський державний університет імені Петра Могили. Чому саме цей «периферійний» університет, розташований в Миколаєві, ініціював розробку «Хартії…», а потім і її підписання? Достатньо ознайомитися поближче з цим молодим навчальним закладом (йому незабаром виповниться лише півтора десятка років), аби переконатися, що миколаївська «Могилянка» нині стала одним із найкращих вишів України. Можливо, серед причин такого успіху — хороша «генетика» закладу, що зародився як структурний підрозділ київської «Могилянки», а згодом, «відбрунькувавшись» від неї, поніс у собі дуже важливі принципи, і чи не найпершим було розуміння високої суспільної місії університету. Звичайно ж, вирішальну роль відіграла й управлінська команда на чолі з ректором університету, професором, доктором технічних наук Леонідом Клименком та проректором, доктором педагогічних наук Олександром Мещаніновим, до речі, автором блискучої монографії про моделі сучасної університетської освіти.

Але повернімося до підписання «Хартії…». Цей документ можна назвати «протоколом про наміри». Зважаючи на сьогоднішній стан української університетської освіти, яка існує в режимі самовиживання і навіть певної розгубленості та дезорієнтованості, породженої тим, що радянські традиції активно руйнуються, а нові формуються аж надто повільно, проголошення такого «протоколу про наміри» є справою потрібною, яка допомагає визначитися в орієнтирах на майбутнє. Врешті-решт, добре відомо, що наявність високої мрії — одна з перших умов, без якої неможливо чогось досягнути. Читаєш, наприклад, у «Хартії…» про те, що «ніякі стандарти, типові навчальні плани та програми не повинні обмежувати свободу визначення структури та змісту освіти, форм і методів навчальної роботи викладачів університету», і думаєш, що свої «стандарти, типові навчальні плани та програми» нині спроможні складати лише кафедри, на яких сформувалися потужні наукові школи, переважна ж більшість завідуючих кафедрами мовчазно ностальгують за тими часами, коли єдині на весь Радянський Союз програми «спускалися» у всі ВНЗ і на всі спеціальності з Москви. Читаєш, наприклад, пункт про те, що «забезпечення інтелектуальної свободи жодним чином не передбачає виправдання фальсифікації результатів наукових досліджень, плагіату, іншого несанкціонованого використання чужої інтелектуальної власності» — і згадуєш про те, наскільки вільно і по суті безкарно, а часто й під патронатом самих викладачів, процвітає торгівля курсовими, дипломними, магістерськими роботами. А коли в «Хартії…» декларується намір про надання університету права «встановлювати і присвоювати вчені звання», то з острахом задумуєшся, наскільки ж то у нас щороку збільшуватиметься кандидатів і докторів наук. Поки що на виду лише масовий похід народних депутатів по наукові ступені та звання…

Втім, нам ще далеко до вимог «Хартії…». Але не будемо песимістами. Щойно утворена підписантами «Хартії…» асоціація українських університетів (її очолив ректор миколаївської «могилянки» Леонід Клименко — людина відповідальна, до того ж чудовий менеджер) буде діяти. Через рік — черговий «Ольвійський форум», на якому розробка стратегії і тактики реалізації положень «Хартії…» набуде, напевне, більш конкретних обрисів. Рух «знизу» розпочався, і за ним треба не лише стежити, до нього потрібно приєднуватися, зокрема й Міністерству освіти і науки. І очевидно, що шлях кожного університету до ідеалів задекларованої «Хартії…», у назві якої є такі поняття, як «академічні свободи» та «університетська автономія», має пролягати через самовдосконалення внутрішньоуніверситетської демократії — демократії справжньої, істинної, пройнятої відповідальністю, духом взаємовимогливості, завдяки якому університет починає існувати в режимі сталого саморозвитку. Думається, саме ця проблема є першою, яку треба вирішувати якщо не в кожному, то в переважній більшості наших університетів.

Дещо про вирощення університетської демократії…

Яким має бути шлях до такої демократії? На це запитання спробую дати відповідь як людина, котра вже має певний «ректорський» досвід управління педагогічним університетом. Саме тому свої роздуми будуватиму на матеріалі педагогічних вишів, до того ж я уважно приглядався до інших університетів — вивчав, як то кажуть, чужий досвід.

Педагогічний університет — особлива структура, що формувалась у вітчизняних умовах доволі складно, пройшовши різні етапи становлення.

Треба визнати, що власне педагогічні університети мають «прямий вихід» у суспільство. Згадаймо висловлювання Бісмарка про те, що «воєнні та економічні битви виграє учитель», і тому «дайте мені дві тисячі добрих учителів, і я побудую нову Германію».

За словами Василя Сухомлинського, ми вступаємо у століття Людини. І коли зважати на цю перспективу, якій, напевне, немає позитивної альтернативи (бо всі інші можливі напрями розвитку ведуть до катастрофи), педагогічний університет має зосереджено і цілеспрямовано працювати над формуванням свого «кінцевого продукту» — Учителя, який був би здатний виконати цю рятівну для суспільства місію — місію творення Людини.

Людяне в людині — тобто духовне, красиве, розумне — здатний вирощувати тільки учитель, професійне формування якого пройшло в умовах гуманної педагогіки. Відносно добре відомо, що таке гуманна педагогіка в загальноосвітній школі (тут насамперед маємо завдячувати класикам сучасної педагогіки Василеві Сухомлинському та Шалві Амонашвілі). Проте ці знання і переконання недостатньо екстрапольовані у вищу педагогічну школу, яка десятиліттями була функціональною складовою тоталітарної системи і нині у вкрай несприятливих суспільно-політичних умовах перехідного періоду, коли «править бал» молодий і напівдикий капіталізм, все-таки напомацки намагається вийти на нову систему професійних цінностей у підготовці та формуванні учителя.

І тут важливо усвідомити таке: управління університетом, яке ґрунтується на принципах тоталітаризму, і виховання педагога, здатного сповідувати і втілювати в життя ідеї гуманної педагогіки, то є речі внутрішньо несумісні. І тому педагогічний університет як система, що потерпає від такої внутрішньої несумісності, не здатний повноцінно виконувати свої функції. Ця неспроможність є невидимою для «неозброєного ока», її може помітити лише високопрофесійний аналіз.

Педагогічний університет є складовим компонентом сучасного квазідемократичного суспільства, яке ніяк не може переконливо продемонструвати привабливість демократичних цінностей. Проте педагогічні університети, як і всі виші України (принаймні переважна більшість із них), є тими суспільними організмами, які серед перших здатні продемонструвати процес власне демократичного успішного визрівання, а отже, вони можуть стати певними каталізаторами, які активізували б процеси становлення демократії. Причина такої налаштованості вищого навчального закладу криється в інтелектуальності його персоналу. Вельми скомпрометоване в нашій країні слово «еліта», якщо його застосувати до персоналу вишів, все-таки наближається до свого первинного сенсу.

Щоб рішучіше відходити від тоталітарного принципу управління педагогічним університетом, треба зрозуміти всі негативи, які він породжує. Вони добре відомі і не раз описані: підлабузництво, хамство у різних його проявах, часті ситуації, коли «нижчий перед вищим гнеться»… Це та інше є моментами повільної, ледь помітної, проте все ж існуючої моральної деградації. Як результат — пригноблення творчого потенціалу персоналу з усіма наслідками цього процесу. Зовні нібито й більше порядку, проте…

Демократичний спосіб управління передбачає позитивну самоорганізацію персоналу, в результаті якої утверджуються такі людські якості, як порядність, взаємоповага, взаємовиховуваність… Починає цінуватися істинний професіоналізм, людська гідність, здатність до творчості.

Толерантний стиль управління педагогічним університетом є по-справжньому демократичним і тому оптимальним у плані підготовки Учителя-Педагога, здатного до виконання своєї високої місії — творення Людини. Але тут важливе уточнення: такий стиль адміністрування може себе легко скомпрометувати, якщо він не буде позначений високим професіоналізмом.

У професіонально вирощуваного демократизму, який дає позитивний результат, є кілька важливих взаємопов’язаних складових. Перша з них — визначальна, і її певною мірою можна вважати системотворчою. Вона стосується морально-етичного рівня людей, котрі складають ректорат як групу управлінців. Ця морально-етична складова формулюється як відомий педагогічний принцип: якомога більше поваги до людини і якомога більше вимогливості до неї. Важливе уточнення: повага має бути щирою, природною, а вимогливість — твердою, але доброзичливою та аргументованою. Проте цього недостатньо, бо існує ще одна умова, без якої толерантність в адмініструванні університетом не може бути успішно виявленою як принцип. І ректор, і проректори мають бути вченими та викладачами високого рівня. Їхній науковий і педагогічний професіоналізм має бути «поза підозрою», тобто досконалим. Професорсько-викладацький склад університету — це зазвичай педагоги високого професійного рівня, і, відповідно, вони все бачать і все розуміють. Вони точно і справедливо оцінюють моральність та науково-педагогічний професіоналізм чільних керівників університету. Йдеться, в принципі, про один із ключових моментів управління університетом.

Як можна поєднати такі важко поєднувані речі як толерантність і вимогливість? І тут, знову ж таки, треба враховувати особливості персоналу університету, який у певному розумінні є елітним, коли оцінювати його за інтелектуальними мірками. А це означає, що персонал українського університету, який несе в собі усі відомі позитиви та негативи національної ментальності, все ж таки наділений здатністю до об’єктивного аналізу ситуації і, відповідно, розрізняє оптимальні та неоптимальні рішення. Звідси і три важливі вимоги до адміністрації університету. Перша з них — переконливо пояснювати ухвалені управлінські рішення, щоб вони були зрозумілими для переважної більшості персоналу. При цьому слід із розумінням, з позицій толерантності аналізувати та враховувати опозиційні (альтернативні) думки.

Друга вимога є надзвичайно складною для виконання. Університет має запрацювати в режимі самовдосконалення. Перша ознака успішності демократичної моделі функціонування суспільного організму (а університет є таким організмом) полягає в його здатності до саморегулювання, саморозвитку, самовдосконалення. Окрім цього, в університетському «організмі» має посилюватися імунітет проти можливих зовнішніх загроз, таких, наприклад, як чергова фінансово-економічна криза в суспільстві чи аж надто лібералізований, а отже, і до безглуздя комерціоналізований, далекий від будь-яких намірів проповідувати загальнолюдські моральні чесноти, інформаційний простір.

Не треба, гадаю, доводити, що входження університету, юність і зрілість якого припадає на епоху тоталітаризму, в новий для нього режим самовдосконалення, можливий лише за умови обережної і тонко продуманої демократизації внутрішнього життя університету, — такої демократизації, яка не тільки розкріпачує особистість, вивільнює її творчі можливості, а й покладає на неї серйозну відповідальність за виконання своїх обов’язків.

Виховання, або, говорячи словами Шалви Амонашвілі, вирощення такої відповідальності потребує тонких менеджерських технологій. Те, що в найкращих за світовими рейтингами університетах складалося століттями, у нас має бути сформовано принаймні за кілька десятиліть.

Надзвичайно важливо враховувати те, що витоки відповідального ставлення до своїх обов’язків криються в джерелах моральності. Йдеться про відповідальність Учителя Учителів. І якщо в багатьох університетах як на Заході, так і на Сході (Японія, Китай, Південна Корея та ін.) існують писані кодекси честі викладача університету (так само, як і, до речі, кодекси честі студента), то в наших університетах, які, завдяки незалежному тестуванню для абітурієнтів, тільки-тільки почали виходити із «зони суспільної корумпованості», дбати про свою честь — першорядна справа.

Серед управлінських технологій, спрямованих на вирощення відповідальності, особливе місце посідає добре продумана і чітко та зрозуміло висловлена регламентованість у роботі персоналу. Важливо домагатися, щоб кожний працівник університету не тільки добре знав свої функціональні обов’язки, а й неухильно їх виконував.

Інша обов’язкова умова: кожний викладач університету має знати, що рівень його професіоналізму підлягає більш-менш об’єктивному визначенню. Для цього має бути розроблена чітка система об’єктивного оцінювання роботи викладачів. Особливість управлінського рішення ректорату в цьому питанні полягає в тому, щоб таке оцінювання не брати на себе, а навпаки, максимально передавати його «на місця» — на факультети і кафедри, долучаючи до цього процесу чималу кількість викладачів. Саме таким шляхом створюється конче потрібна для саморозвитку університету атмосфера взаємовимогливості. Її не можна насаджувати «зверху», вона має створюватися «знизу». Абсолютно прозорою і неформальною має бути атмосфера атестаційних та конкурсних процедур.

Загальні вимоги, про які мають знати і про дотримання яких мають дбати всі учасники цього процесу, полягають як в об’єктивності та принциповості оцінювання роботи персоналу (тут важливо орієнтуватися на оцінку «кінцевих результатів»), так і у високій етичній культурі взаємин між членами колективу. Рівень такої культури має бути об’єктом особливої турботи ректорату. І тут ректорові, проректорам, деканам треба починати з себе. Лише тоді в колектив підуть відповідні позитивні імпульси, які сприятимуть формуванню у ньому атмосфери доброзичливості, толерантності, що поєднуватимуться з взаємовимогливістю.

Підсумовуючи сказане, зауважимо, що демократизм в управлінні університетом лише тоді доведе свою ефективність, якщо в університетському колективі будуть впроваджені чіткі, зрозумілі та заведені самим колективом «правила гри», які базуються на поєднанні таких дуже непросто поєднуваних речей як толерантність, відповідальність та вимогливість.

Дещо про матеріальне…

І на завершення — коротка історія про те, як кільканадцять ректорів українських педагогічних університетів, перебуваючи делегацією з ознайомчим візитом у Туреччині, пережили стресову ситуацію. Таких поїздок уже було кілька — їх організовували відома у Туреччині та за її межами громадська організація «Діалог Європа — Азія» та ректор Південноукраїнського педагогічного університету імені Костянтина Ушинського Олексій Чебикін. Завдання цих поїздок — ознайомлення з роботою тамтешніх університетів. Відвідини першого за програмою перебування університету пройшли спокійно — це був старий і добрий, розбудований з урахуванням найкращих європейських традицій Босфорський університет. Старовинні корпуси, прохолодні аудиторії, зелені галявини, на яких розляглися студенти, паркові алеї, синє крило Босфорської протоки десь далеко внизу, — цим наших ректорів, кожний з яких відвідав не один університетський кампус у Європі та Новому Світі, не здивуєш.

Нервове збудження почало охоплювати делегацію під час відвідин першого з трьох університетів, які відкрилися не так давно — 10—15 років тому. Два з них були розбудовані в голому і спекотному степу неподалік від Стамбула, третій — у мальовничій долині, схили якої вкриті сосновим лісом.

Наші ректори — народ бувалий. Кожний із них таємно пишається собою — тим, наприклад, як вдалося перекрити покрівлю в одному з навчальних корпусів, або як, викроївши з куцого університетського бюджету кілька десятків тисяч гривень, придбав торік аж два комп’ютерні класи… Пишається і тим, як вдалося умовити професорсько-викладацький склад написати наприкінці року заяви з проханням надати двотижневу неоплачувану відпустку («за власний рахунок»), бо виявилося, що для виплати заробітної плати не вистачило грошей… А ще дехто з ректорів може похвалитися, який умілий та вдалий маневр він зробив наприкінці опалювального сезону, дочасно відключивши опалювальну мережу, і, зекономивши на цьому кілька десятків тисяч гривень, спрямувати їх на ремонт аудиторій.

І оці бувалі професори, загартовані в боях за виживання ввірених їм університетів, пережили справжнє потрясіння, коли ступили на територію новенького, «з голочки», університетського містечка, спроектованого найкращими європейськими архітекторами. Навчальні корпуси, студентські гуртожитки, розкішна бібліотека, спортивні зали і спортивні майданчики, амфітеатр просто неба, плавальні басейни, наповнені блакитною водою, їдальні, які нагадують наші «круті» ресторани, котеджне містечко для професури — все це функціонувало як єдиний, продуманий до дрібниць, комплекс, завдання якого полягало в тому, щоб молода людина, проживаючи в ньому студентські роки, була оточена особливим академічним середовищем, перебування в якому дає змогу сконцентруватися на навчанні. «Не під тією зіркою народилися наші діти», — тихо, мало не зі сльозами на очах, промовив один із моїх колег, і від тих слів нам обом стало якось не по собі.

Університети ті приватні, хоч ця приватність для нашого розуміння якась незвична — отримують державні замовлення на підготовку спеціалістів і взагалі дуже слухняно виконують усі вимоги держави. Для турецького бізнесмена вкладати гроші в будівництво університету є справою престижною. І подумалось: який ще довгий шлях нам треба пройти, аби наші бізнесмени почали вкладати гроші в освіту і культуру, а державні мужі піднялися до розуміння, що розвиток освіти сьогодні — це побудова майбутнього держави. І чомусь згадувались інші містечка в Україні — військові. В їх розбудову колись були вкладені величезні кошти. Нині більшість із них стоять розгромленими та розкраденими. Казарми, які можна було досить легко перепрофілювати на аудиторії та студентські гуртожитки, дивляться на світ розбитими вікнами…

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №34, 14 вересня-20 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво