Стрибок у висоту - Освіта - dt.ua

Стрибок у висоту

15 лютого, 16:54 Роздрукувати Випуск №6, 16 лютого-22 лютого

Навчання на контракті подорожчає.  

© Василь Артюшенко, DT.UA

Майбутні юристи, журналісти, економісти, медики та ті, хто обрав інші популярні спеціальності, — готуйте гроші. 

Якщо ви не наберете достатньо конкурсних балів для вступу на бюджет і надумаєте вступати на контракт, ціна його вас може прикро здивувати. Університетам встановлять межу, нижче якої вони не зможуть опустити ціну на контракт, навіть коли захочуть. 

Поки що це лише ідея, проект постанови Кабінету міністрів "Про деякі питання запровадження індикативної собівартості" (далі — проект постанови), виставлений Міністерством освіти для публічного обговорення. І стосується він не всіх спеціальностей, а тільки топових: юристи, економісти, медики, дизайнери, менеджери, політологи, психологи, соціологи, журналісти, фінансисти .

Чому виникло таке рішення? Як пояснюють експерти, причин кілька.

Перша, і головна, — держава вкладає у підготовку студентів набагато більше коштів, ніж платять контрактники. Всім відомо, що вища освіта фінансується недостатньо, і підвищення ціни на контракт може трохи поліпшити ситуацію. 

Генеральний директор директорату вищої освіти і освіти дорослих МОН Олег Шаров пояснює: "На навчання одного студента держава витрачала у 2018 році в середньому (без стипендіального фонду) близько 39 тисяч гривень на рік (для різних вишів і спеціальностей використовується різна кадрова та матеріальна база, тому й вартість навчання різна, але в середньому витрати саме такі). Зі студента-контрактника заклад може отримувати, наприклад, 16 тисяч гривень на рік. Зрозуміло, що і на контрактника, і на того, хто навчається на місці державного замовлення, заклад вищої освіти витрачає, практично, однакові ресурси. Тепер порахуємо: 39 тисяч + 16 тисяч — буде 55 тисяч гривень. Тобто на одного студента витрачають 27 з половиною тисяч гривень на рік. Якщо держава виділила на студента-бюджетника 39 тисяч, а заклад освіти витратив на нього 27 з половиною тисяч, то це ненормально. Держава в дуже скрутних економічних умовах робить усе, аби профінансувати навчання за державним замовленням, але виділені нею кошти використовуються не в повному обсязі. І потім усі кажуть, що освіта фінансується мало. Вона справді фінансується недостатньо, проте не настільки. Якщо до того ж зауважити, що саме для названих вище спеціальностей маємо найбільші проблеми з працевлаштуванням, то постає гостре питання, доки муситимемо терпіти таку ситуацію".

До речі, пропозиція врегулювати вартість навчання є й у Прикінцевих положеннях Закону України "Про Державний бюджет України на 2019 рік": "Кабінету Міністрів України …запровадити механізм індикативної собівартості (в обсягах мінімального розміру вартості навчання за кожною спеціальністю (спеціалізацією) відповідно до ліцензійних умов)".

Що входить до вартості навчання студента? "Гроші, які держава виділяє на одного студента, йдуть на зарплату викладачів з нарахуваннями (пропорційно чисельності студентів), комуналку (з урахуванням внеску контрактників), стипендії. Матеріально-технічну базу держава фінансує вкрай мало", — пояснює Олег Шаров. 

"У нас немає раціональних підстав для визначення вартості навчання одного студента за тією чи іншою спеціальністю в конкретному виші, — розповідає Володимир Бугров, проректор КНУ імені Тараса Шевченка. — В однакових університетах в одному й тому самому місті ціни на контракт на одну й ту саму спеціальність різняться, бо параметри її вимірювання різні. Спілка ректорів вищих навчальних закладів України, яку очолює ректор нашого університету Леонід Васильович Губерський, неодноразово зверталася до Міністерства освіти, Мінекономіки, Мінфіну з пропозицією розробити раціональні обчислювальні підстави для розрахунку вартості навчання. Найбільш затратні — медики, фізики, хіміки, біологи, бо їм потрібні лабораторії. Оновлення обладнання не закладене у вартість навчання, а навчальні заклади — неприбуткові організації. Тому все це закладається у вартість контракту. У тих вишах, де вартість контракту низька, оновлення матеріально-технічної бази є проблемою. У нашому університеті, наприклад, вартість контракту для медиків — близько 34 тисяч гривень на рік. Зараз ми обладнуємо університетську клініку, придбали суперсучасний мікроскоп з усіма комплектуючими, — він коштує майже півтора мільйона гривень".

У проекті постанови пропонується підвищувати ціну на контракт поступово, починаючи зі вступників 2020 року: спочатку нижню межу вартості контракту (так звану "індикативну собівартість") буде встановлено на рівні 60% від середньої вартості навчання, з 2021 року —70%, з 2022 — 80% . 

"Причому про 100% ніхто навіть не говорить, бо державне фінансування виконує функцію не тільки оплати навчання конкретних студентів, а й створення умов для доступності вищої освіти широким верствам населення, — пояснює Олег Шаров. — Крім того, однорічний лаг для розрахунку індикативної собівартості також забезпечуватиме певну інфляційну подушку на користь споживача".

Передбачається, що індикативна собівартість буде вираховуватися для кожного університету окремо, "без урахування видатків на стипендіальне забезпечення, виплат відповідно до законодавства дітям-сиротам і особам з їх числа, видатків розвитку в попередньому календарному році".

Однак навіть у межах одного університету вартість контракту різнитиметься. Для тих, хто не ходить щодня на пари, а навчається заочно чи дистанційно, індикативна собівартість нараховуватиметься на 50% нижча, для студентів вечірньої форми навчання — на 25%. А ось для магістрів вона збільшиться на 30%.

Друга причина нововведення. Як засвідчили попередні вступні кампанії (і це обговорювалося на регіональних нарадах, організованих Міністерством освіти), деякі університети, щоб набрати абітурієнтів, демпінгували й заманювали вступників низькою вартістю контракту. 

Олег Шаров пояснює: "Демпінгування полягало в тому, що певний студент міг би вступити на чесно зароблене бюджетне місце на не дуже кон'юнктурну, але пріоритетну для держави спеціальність, а натомість він пішов на контракт на популярну спеціальність із досить складними перспективами на ринку праці в інший заклад вищої освіти за заниженою ціною, бо це недорого, і він вважає, що там йому легше вчитиметься. Це не може тривати нескінченно".

Отже, виші, які не могли похвалитися популярністю й виживали лише на привабливих цінах на контракт, можуть опинитися в неприємному становищі, — їм доведеться або зникнути, або подумати, як стати привабливими для вступників. Роздута мережа вишів давно потребує оптимізації. 

"Від новації виграють усі доброчесні учасники ринку освітніх послуг, — упевнений Олег Шаров. — Одні — тому, що отримають більше ресурсів для розвитку, інші — тому, що перестануть страждати від демпінгу з боку конкурентів, врешті — студенти-контрактники зможуть вимагати реальної якості за реальну ціну. Нововведення не відчують ті заклади вищої освіти, які й раніше закладали у контракт адекватну ціну".

Справді, наприклад, у топовому університеті країни — КНУ ім. Шевченка — ціни на контракт вищі за середні: міжнародники і юристи платять 52 з гаком тисячі гривень на рік, журналісти — понад 45 тисяч. У НАУКМА навчання на контракті за спеціальностями "право" і "міжнародні відносини, суспільні комунікації та регіональні студії" коштує 46 тис на рік. У НМУ ім. Богомольця контракт на стоматологію тягне 35 тис грн. на рік.

Ще одним плюсом ідеї підвищення цін на контракт можна було б вважати бодай мінімальне врегулювання відповідності кількості випускників з популярних спеціальностей потребам ринку праці: подорожчає контракт — і їх стане менше. Не секрет, що нам непотрібно стільки юристів і економістів, як їх випускають університети. Ось приклад. Одна фірма оголосила вакансії хіміка та юриста. У результаті, на юриста подалося близько 200 кандидатур, на хіміка — двоє.

Але Олег Шаров оцінює таку перспективу обачніше: "Ви впевнені, що так воно й буде? У престижних університетах і зараз ціни на контракт високі. Крім того, погляньте, як за останні роки змінилася середня заробітна плата по країні, як вона зросла. А плата за навчання зростала все-таки повільніше".

Однак, поряд із плюсами, в ідеї впровадження індикативної собівартості прозирають і мінуси. Їх кілька.

Критики проекту постанови зауважують, що впровадження індикативної собівартості порушує автономію університетів, вказуючи їм обмеження для ціни на контракт. "Ні, — заперечує Олег Шаров. — Це не більше "порушення", ніж стандарти вищої освіти. Тобто це державне регулювання, яке встановлене законом. Автономія вишу також визначена законом, а не є природним правом". "Регулювати економічні відносини в системі освіти — це обов'язок регулятора, у даному випадку — Міністерства освіти", — наголошує Володимир Бугров.

Ще одне зауваження, яке звучить під час обговорення проекту постанови: для різних спеціальностей вартість навчання різна, тому не можна вираховувати середню температуру по університету. 

Є такий анекдот. Зустрічаються одного разу математики з філософами. "Нас навчати найвигідніше, — кажуть математики, — бо нам для навчання потрібні лише олівець і гумка". — "Ні, найвигідніші ми, — відповідають філософи, — бо нам потрібен тільки олівець".

Собівартість навчання (а отже, й межі ціни на контракт) визначатиметься для кожного вишу окремо. З одного боку, це добре, з іншого — консервує проблеми, які є сьогодні. 

Єгор Стадний, виконавчий директор аналітичного центру CEDOS, зауважує: "Те, що собівартість навчання вираховуватиметься для кожного вишу окремо, саме і є виявом проблеми, бо закріплює нерівність університетів. Зараз кожен університет отримує різну суму за одного студента-бюджетника. Наприклад, у КПІ, КНУ ім.Шевченка, НЮУ ім. Ярослава Мудрого, НАУ, НУБіП викладачі мають підвищені зарплати. Більше того, в розподілі фінансування над усіма іншими університетами височіють КПІ й КНУ, які акумулюють 13% державного фінансування від Міністерства освіти. Як це пояснити? Названі університети кращі за інші? Як і хто це визначає? Розподіл фінансування, на мою думку, далеко не прозорий. Якщо говорити відверто, то люди в Міністерстві освіти, котрі розподіляють не бюджетні місця, а саме кошти між університетами, зосереджують у своїх руках занадто багато питань, які вирішують на власний розсуд, бо законодавство не встановлює чітких норм, скільки реально потрібно дати на одного бюджетника. Ми завжди дискутуємо, скільки місць державного замовлення отримав той або інший університет, але ніколи не говоримо про те, скільки виділяють коштів кожному університетові на підготовку одного студента. Треба вже переходити до цього питання, бо не бюджетні місця важливі, а безпосередньо обсяги фінансування. Наприклад, нехай МОН опублікує статистику за останні 10 років — скільки кожен університет отримував, у приведеному вигляді, на одного студента-бюджетника. Далі, нехай МОН обгрунтує, чому саме такі суми виходили. Можливо, у Міносвіти є стратегія, є якесь бачення, але ми про нього просто не знаємо". 

Впровадження нижньої планки для цін на контракт (у багатьох випадках — підвищення ціни) може стати ще одним стимулом до відпливу молоді за кордон. Олег Шаров вважає такий вплив новації малоймовірним: "Більшість вступників їдуть за кордон абсолютно з інших міркувань. Якщо вони не довіряють якості вищої освіти в країні, прагнуть персональної євроінтеграції або бажають бути подалі від військової небезпеки, то високі європейські ціни на життя й освіту їх не зупинять. У нормальних українських вишах якість не поступається якості навчання у Східній Європі, і дуже сумно, коли молодий українець обирає відверто слабкий польський виш із наведених вище міркувань".

Єгор Стадний вважає, що нововведення таки позначиться на відпливі української молоді за кордон: "Якщо ми наближаємо ціни до цін контракту якогось посереднього приватного польського університету, батьки юнака чи дівчини замисляться: "У Польщі ціна за навчання хай від 700–800 євро на рік, це приблизно 21–24 тисячі гривень. В Україні може бути така сама. У Польщі трішки дорожче життя, але там же молочні ріки і масляні береги. І ну його до біса — тут за контракт платити, заплачу краще в Польщі й поживу в ЄС три роки". Тому справді слід очікувати відпливу. А з іншого боку, якщо ви хворі, то ви ж не втікаєте від визнання хвороби? Бо треба прямим текстом казати, що платна українська вища освіта програє найближчим європейським сусідам, і далі треба копати глибше — а чому? Польські університети теж не славляться якістю, але є ще вищий рівень життя, захист людської гідності, і це поки що приваблює більше, ніж питання якості освіти". 

До речі, про якість. Згідно з проектом постанови, підвищення цін на контракт має стосуватися лише державних та комунальних закладів вищої освіти. Хоча в законі "Про Державний бюджет України на 2019 рік", на виконання якого готується ця постанова, зазначене обмеження не прописане. Отже, приватним закладам вищої освіти ніщо не заважатиме демпінгувати. Чи не вийде, що таким чином ми простимулюємо неякісну приватну освіту? Неякісну, бо, виставляючи занижені ціни, важко отримати вдосталь коштів для забезпечення потрібного рівня навчання. 

Олег Шаров пояснює: "Справді, постанова Кабміну стосується тільки державних і комунальних навчальних закладів, бо саме вони отримують бюджетні місця. По-перше, проект пропонує регулювати плату за навчання в закладах, які готують бюджетників із відповідних спеціальностей. Справді, приватні заклади і частина державних не отримують державного замовлення, тому вони не мають ресурсів для демпінгу. Вони не можуть поставити зовсім низьку ціну за навчання, бо мусять утримувати заклад, і це серйозні кошти. Ви знаєте, найчастіше сьогодні найнижчі ціни на навчання не у приватних закладів, а саме в державних".

В експертному середовищі обговорюється пропозиція: прописати вимогу про індикативну собівартість у ліцензійних умовах, і тоді вона стосуватиметься всіх, у тому числі й приватних навчальних закладів, а той, хто не дотримуватиметься умов, втратить ліцензію. Однак Олег Шаров зазначає: "Я не пам'ятаю, щоб закон про ліцензування дозволяв прописувати такі речі в ліцензійних умовах. Можливо, під час обговорення будуть запропоновані цікаві ідеї, ми їх радо розглянемо".

Цікаво, чому запровадження рамок для цін на контракт стосується лише кон'юнктурних спеціальностей? Адже в законі "Про Державний бюджет України на 2019 рік" не визначено жодних обмежень у цьому питанні. Олег Шаров пояснює: "У проекті постанови перелічені тільки кон'юнктурні спеціальності, бо стосовно інших спеціальностей — маємо радіти будь-якому контракту, навіть на умовах демпінгу. На технічних, природничих, педагогічних природничих спеціальностях часто буває недобір навіть на бюджет. І якщо там підвищити ціни на контракт, то залишиться лише бюджет. Але цих фахівців потрібно державі більше".

Впровадження індикативної собівартості доречне не завжди. "Це дуже грубий інструмент, — вважає Єгор Стадний. — Він має застосовуватися там, де контрактників набагато більше, ніж бюджетників. А де їх одиниці, його не має бути. Цей інструмент не повинен бути однаковим для всіх міст, бо в різних містах різна споживча спроможність населення, різна комуналка тощо".

Проект постанови — це косметичний ремонт системи фінансування вищої освіти, він не вирішить проблем, вважають експерти.

"Постанова вирішить лише одну з проблем: щоб ринок освітніх послуг працював чесно, як він повинен працювати, — пояснює Олег Шаров. — Щоб не було перекручень, коли неможливо нормально профінансувати освіту, коли кошти розмиваються на інших студентів, які все-таки не отримали права навчатися за бюджетні гроші. У реформі фінансування вищої освіти весь час доводиться йти маленькими кроками, бо ця сфера інерційна й чутлива".

Єгор Стадний наголошує: "Впровадження індикативної собівартості — це не добре і не зле, це крок, вирваний із контексту. Без інших, супутніх змін таке рішення нічого не змінить радикально. Батьки платять за навчання дітей на контракті стільки, скільки можуть заплатити, хоча університети, чесно кажучи, виставляють ціну навіть нижчу від тієї, яку можуть заплатити батьки, бо мусять перестраховуватися, щоб не залишитися без контрактників. Часто буває такий негласний суспільний договір: ми платимо менше, ніж коштує якісна освіта, і, в принципі, не завжди претендуємо на те, щоб нам дали добру освіту. "Заочка" на контракті коштує 7–8 тисяч на рік? Чудово, я плачу за те, що мені дадуть диплом, і це за нього — красна ціна. У нас інколи трапляється викривлений попит, співвідношення "ціна—якість" багатьох влаштовує. І навіть якщо настане світле майбутнє, в якому ніхто не опиратиметься реформі фінансування, буде потрібно, щоб населення мало і могло реалізувати здоровий інтерес до вищої освіти. Вступники мають свідомо обирати університет, розуміти, який університет хороший, а який — поганий. А для цього повинні знати, за якими параметрами його обирати, яка реальна оцінка університету на ринку праці, бачити показники працевлаштування випускників, знати, де є вибіркові дисципліни, а де вони існують лише на папері, тощо. Це неправда, що всі хочуть лише корочку-диплом. Запит на якісну освіту є, але дуже часто він беззубий, неозброєний. Насправді, коли ти прийшов в університет і тобі пропонують низьку якість, що ти зробиш? Ти в пастці. Ти вчишся далі в цьому університеті. Є поодинокі студенти, які намагаються протестувати, але це не завжди ефективно. Тому тут треба просто говорити про те, що має бути такий запит від самих студентів і їхніх батьків, бо вони платять за контракт. Подивіться, в УКУ зовсім інший дискурс, там ціни на контракт, порівняно з іншими українськими університетами, дуже високі, і університет відповідає за це набагато вищою якістю".

Зрозуміло, що ситуацію, яка наразі склалася з фінансуванням вищої освіти, потрібно змінювати. Але чи врятує її запровадження індикативної собівартості без паралельних глобальних змін у системі фінансування вищої освіти? І це безпосередньо пов'язано з іншим важливим для суспільства питанням: чи стрибок у висоту цін на контракт підніме вище планку якості освіти? 

Обговорення проекту постанови триватиме до 6 березня. Зауваження та пропозиції можна надсилати до Міносвіти на електронну адресу hef@mon.gov.ua.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Останній Перший Популярні Усього коментарів: 2
  • prepod prepod 16 лютого, 22:22 Припустимо, що на одного викладача припадає 10 студентів, хоча насправді ця цифра більша в півтора рази. Помноживо 10 на 39 тис. грн., отрмаємо 390 тисяч грн. Це стільки коштів держава за фактом виділяє в середньому на одного викладача на рік для навчання студентів. Основна сума витрат університетів - це зарплата викладачів та стипендія. Нехай на ЄСВ та стипендію йде половина зазначеної суми. Отже середньо статистичному викладачу має залишатися 200 тис. грн. на рік. Ділимо 200 тис. грн. на 12 місяців отримуємо 17 тис. грн. - це має бути середня зарплата викладача в університетах. А по факту вона в два рази менша. Запитання до математика за фахом Шарова, а як і куди витрачаються гроші, що виділені державою на вищу освіту і чому такі низькі зарплати при таких, як виявляється, величезних витратах держави? Яка ефективність виділених державою коштів, бо через низьку зарплату викладачів якість навчання постійно знижується? Таким чином на Кабміні має бути розглянуте питання про ефективність використання державних коштів МОНом, який є розпорядником державних коштів і як бачимо не здатен забезпечити їх ефективного використання. Що стосується контрактників, то з наведених вище цифр бачимо, що підіймати вартість їх навчання тільки через те, що МОН не здатний ефективно розпоряджатися коштами, не варто. згоден 2 не згоден 0 Відповісти Цитувати ДякуємоПоскаржитись prepod prepod 17 лютого, 12:36 Пропозиція від Шарова призведе до того, що вартість вищої освіти в Україні буде більшою для її отримувачів чим в Європі, де платять від 300 євро в семестр. Такі зміни є неприпустимими. Шаров знову ж таки переплутав деякі речі і "залазть" на чужу територію поза межі своєї компетенції, бо якість освіти - це питання НАЗЯВО, у якого достаньо інтструментів, причому жорстких, щоб забезпечити якісну вищу освіту. Платня за вищу освіту зараз не є малою. Вона є такою, якою її бачать університети і така ініціатива Шарова є порушення прав університетів. Не таких реформ ми очікували від "нових" реформаторів, які якщо придивитися, то не в "ладах" з арифметикою, університетською автономією і, взагалі, не дуже чітко уявляють межі своєї компетенції, а реальні зміни, які б покращили стан вищої освіти ігнорують.За весь час була тільки одна реформаторська дія - це обмеження навантаження 600 г., яку здійснив Квіт, яку відчули всі викладачі. І більше ніяких змін, які б так чи інакше покращили роботу викладачів, а значить і університетів. Вбачається, що нова ініціатива є неправильною і немотивованою. згоден 2 не згоден 0 Цитувати ДякуємоПоскаржитись
Випуск №28, 20 липня-26 липня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво