Страшенна таємниця держзамовлення - Освіта - dt.ua

Страшенна таємниця держзамовлення

16 вересня, 2011, 13:21 Роздрукувати Випуск №33, 16 вересня-23 вересня

Тема формування держзамовлення на підготовку фахівців у системі вищої освіти стала предметом обговорення заочного круглого столу, ініційованого нашим тижневиком.

© Андрій Товстиженко,ZN.UA

Акт наруги над держзамовленням на підготовку фахівців, безпардонно-цинічно вчинений керівництвом Міносвіти, і покарання міністром-професором ректорів університетів за невиконання державного замовлення зробили те, чого поки що не вдалося нікому для привернення уваги суспільства до проблеми, яка досі залишалася в тіні. І хоча дані про розподіл держзамовлення у вигляді коштів на підготовку фахівців у системі вищої освіти (а це таки чималий кусень бюджетного пирога — цього року він становив близько 11 млрд. грн.) МОНМС зберігало як страшенну таємницю, проте багато чого спливло на поверхню. Про непрозорість і суб’єктивний підхід у розподілі коштів керівництвом міністерства (Києво-Могилянська академія подала до суду на МОНМС з приводу несправедливого розподілу держзамовлення) сказано вже досить багато. Чиновницький волюнтаризм стосовно бюджетних коштів цільового призначення — це наслідок, причина ж криється в самому механізмі формування держзамовлення й розподілу його між вищими навчальними закладами. І зараз це як ніколи викликає багато запитань.

Те, що цей механізм недосконалий, розуміють і у владних структурах. Так, у «Програмі економічних реформ України на 2010—2014 рр.» окреслено завдання: «розробка методичних засад прогнозування потреби у фахівцях на ринку праці, прийняття порядку формування й розміщення державного замовлення на підготовку фахівців, робочих кадрів з урахуванням потреб ринку праці й контролю за його виконанням». Однак звернімо увагу на відведені для вирішення цього завдання строки — до кінця 2012 року. Йдеться тільки про розробку методики прогнозування, а коли з’явиться налагоджений порядок (чи механізм) формування й розміщення держзамовлення — хтозна.

Тому аж ніяк не випадково тема формування держзамовлення на підготовку фахівців у системі вищої освіти стала предметом обговорення заочного круглого столу, ініційованого нашим тижневиком. У ньому взяли участь: Павло ПОЛЯНСЬКИЙ, директор Центру освітнього моніторингу; Юрій ВІТРЕНКО, кандидат економічних наук, екс-заступник міністра економіки; Ігор ЖИЛЯЄВ, доктор економічних наук, заступник завідувача секретаріату комітету з питань науки і освіти Верховної Ради України, професор кафедри менеджменту КНЕУ ім. В.Гетьмана; Марина АГЛОТКОВА, заступник директора Державного центру зайнятості; Олексій ЗВОЛИНСЬКИЙ, експерт у галузі ринку праці (компанія GP Group).

— На підставі яких критеріїв формується державне замовлення на підготовку фахівців?

П.Полянський. — Спеціального нормативно-правового документа про критерії, методику та механізм формування державного замовлення не існує. Формально загальні правові та економічні засади формування держзамовлення регулюються постановою Кабінету міністрів України від 29.02.1996 р. «Про порядок формування та розміщення державних замовлень на поставку продукції для державних потреб і контролю за їх виконанням», а також щорічними постановами уряду, якими затверджуються обсяги державного замовлення на відповідний рік та обсяги фінансування. Вони формуються у доволі складний спосіб: виші направляють до міністерства показники кількості студентів, яких виш спроможний (частіше — хотів би) навчати, далі кожне міністерство — державний замовник на підставі «підправлених» ним же запитів університетів направляє до Міністерства економічного розвитку і торгівлі пропозиції про бажані для нього показники. Насамкінець після виходу урядової постанови та всіляких коригувань відомство видає наказ про затвердження обсягів державного замовлення кожному конкретному вишу.

Нерідко обсяги державного замовлення доводяться до вищих навчальних закладів уже після початку вступної кампанії і навіть коригуються за її результатами. За приклад може правити лист МОНмолодьспорту «Щодо обсягу державного замовлення» від 05.08.2011 р., в якому ректорам вказують на недовиконання ними доведеного обсягу державного замовлення й вимагають подати інформацію щодо кількості недовиконаних місць, щоб скоригувати держзамовлення.

Кабмін поклав функції спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань формування державного замовлення на Міністерство економічного розвитку і торгівлі. На це міністерство також покладено… контроль за виконанням державного замовлення. Тобто на практиці виходить, що воно само себе й контролює. Рахункова палата України виявляє диспропорції і порушення вже постфактум, коли нічого виправити не можна, а можна лише покарати (і то не завжди) винуватців.

На мою думку, критеріями формування державного замовлення мали бути, по-перше, поточні та на перспективу потреби ринку праці (і наявність вакансій) у тих чи інших фахівцях, по-друге, спроможність державного бюджету профінансувати їх підготовку і, по-третє, здатність вищих навчальних закладів підготувати необхідну кількість фахівців високої якості.

Ю.Вітренко. — Критерії, за якими формується державне замовлення на підготовку фахівців, визначені наказом Мінекономіки від 03.10.2005 р. №314 «Про затвердження критеріїв формування державного замовлення на поставку продукції для державних потреб» (зі змінами, внесеними 17.09.2009 р. №1024):

— вплив на підвищення освітнього потенціалу населення України (показниками цього критерію є: прийом студентів за бюджетні кошти; сукупний обсяг студентів, що вступили до ВНЗ за рахунок усіх джерел фінансування; питома вага студентів, прийнятих до ВНЗ за бюджетні кошти, у загальній кількості абітурієнтів тощо);

— задоволення потреби фахівцями з вищою освітою з урахуванням особливостей сфер суспільного життя (показниками цього критерію є: наприклад, у сфері охорони здоров’я — кількість населення на одного лікаря або кількість лікарів на 10 тис. населення; у сфері освіти — кількість вихованців на одного вихователя, кількість учнів на одного вчителя, кількість студентів на одного викладача тощо; в інших сферах — частина фахівців з вищою освітою у структурі працюючих);

— вартість освітніх послуг з підготовки одного фахівця за бюджетні кошти (показником цього критерію є: середньорічна вартість підготовки одного фахівця за освітньо-кваліфікаційними рівнями (молодший спеціаліст, бакалавр, спеціаліст, магістр), за формами навчання (денна, вечірня, заочна), за напрямами підготовки).

І.Жиляєв. — Стаття 53 Конституції України встановлює: «Громадяни мають право безоплатно здобути вищу освіту в державних і комунальних навчальних закладах на конкурсній основі». Зазначене передбачає, що державний бюджет повинен фінансово забезпечувати цю конституційну норму. Її розгорнуте тлумачення надав Конституційний суд України в рішенні №5-рп/2004 від 4 березня 2004 року: «безоплатність освіти як конституційна гарантія реалізації права на освіту означає можливість здобуття освіти в державних і комунальних навчальних закладах без внесення плати у будь-якій формі за освітні послуги визначених законодавством рівня, змісту, обсягу і в межах тих видів освіти, безоплатність яких передбачена частиною третьою статті 53 Конституції України», а також «Безоплатність вищої освіти означає, що громадянин має право здобути її відповідно до стандартів вищої освіти без внесення плати в державних і комунальних навчальних закладах на конкурсній основі (частина четверта статі 53 Конституції України) в межах обсягу підготовки фахівців для загальносуспільних потреб (державного замовлення)».
 

О.Зволинський. — На сьогодні немає дієвого механізму визначення потреби в кадрових ресурсах. Держзамовлення на підготовку фахівців у сприйнятті багатьох чиновників існує лише як спосіб розподілу бюджетних грошей. Чиновники, звісно, теж розуміють, що нинішні методи збору даних — не ті, що моніторингу як такого, і, відповідно, прогнозування — немає, і не існує критеріїв, на які можна спиратися. Підприємства стали дуже різнорідними, вони не дають повної інформації про себе, і рівень вимог до фахівців сьогодні зовсім інший. Відповідно, хоч скільки цю інформацію з допомогою наявних методів збирай, все одно прогнозу не вийде. Люди, які обіймають одну й ту саму посаду, можуть виявитися різними фахівцями, і водночас три різні за назвою посади можуть передбачати однакові функції. Щоб провести моніторинг, насамперед необхідно привести зібрану інформацію до спільного знаменника. Без цієї уніфікації прогнозування безглузде. Стандартними державними інструментами будувати прогнози на такому базисі неможливо.

Крім того, викликає багато запитань якість зібраної інформації. Фіксується тільки кількісна потреба у фахівцях, а методів централізованого збору інформації про якість цієї потреби (тобто кваліфікаційних вимог, набору знань, умінь і навичок для конкретних посад) і поготів немає. А тим часом нині навіть слюсар від слюсаря різниться внаслідок модернізації виробництв. Мало того, визначення якісних характеристик потрібних економіці фахівців перебуває в юрисдикції Міносвіти, а воно взагалі не має механізмів збору такої інформації.

— Наскільки держзамовлення відображає реальні потреби держави у спеціалістах того чи іншого профілю?

П.Полянський. — Очевидно, що не відображає. Зазвичай формування проектних показників державного замовлення на підготовку фахівців з вищою освітою здійснюється лише на підставі даних вищих навчальних закладів щодо обсягів їх підготовки за минулі роки без урахування потреб ринку праці, без вивчення потреб державного сектора народного господарства, даних служби зайнятості. Мотиви ВНЗ очевидні — збереження робочих місць для своїх працівників та обсягів фінансування. Проте в загальнодержавному вимірі така практика не виправдана. Вона призводить до того, що формування державного замовлення фактично не враховує інституційних перетворень в економіці країни.

Ю.Вітренко. — Визначення реальної потреби у фахівцях з вищою освітою для кожної галузі знань, напряму підготовки, спеціальності головним чином залежить від їхніх особливостей. Так, визначення потреби за галузями знань «Педагогічна освіта», «Культура», «Мистецтво», «Право», «Медицина», «Соціальне забезпечення» тощо не викликає особливих ускладнень через певну сталість їхніх обсягів діяльності і не надто велику кількість напрямів і спеціальностей підготовки. Проте за галузями знань, які пов’язані з реальною економікою, обсяги державного замовлення не завжди відповідають реальним потребам через нерівномірність обсягів економічної діяльності у тих чи інших галузях економіки (під час кризових явищ у деяких галузях потреба у фахівцях з вищою освітою зменшується, під час економічного зростання — збільшується), тоді як обов’язкові терміни підготовки (від двох до п’яти років) не дають змоги адекватно збільшувати чи зменшувати обсяги держзамовлення.

Слід також зазначити, що державне замовлення на підготовку фахівців з вищою освітою формується виходячи не лише з потреб ринку, а й з урахуванням конституційного права громадян України на безоплатне здобування вищої освіти. У цьому зв’язку обсяги державного замовлення в обов’язковому порядку включають можливість для громадян здобути вищу освіту за бюджетні кошти практично з кожної спеціальності. Навіть за умови перенасиченості в конкретному періоді фахівцями, наприклад з економіки чи журналістики, держава повинна все одно передбачити в конкретному році місця на умовах держзамовлення для прийому до ВНЗ талановитих випускників за відповідними спеціальностями. Визначити обґрунтовану необхідну кількість таких місць дуже важко.

І.Жиляєв. — Прогнозування та планування ринку праці, і зокрема держзамовлення, — це складна економіко-математична задача класу задач стратегічного планування, яка потребує серйозного наукового опрацювання, досконалого математичного апарату, що враховує сотні змінних з великою невизначеністю, бездоганної статистичної бази тощо.

Пригадується, що за радянських часів, цю місію виконував Московський НДІ вищої школи, декілька потужних наукових лабораторій, зокрема — на економічному факультеті МДУ ім. Ломоносова, група в Ленінграді та Києві тощо. Хто сьогодні забезпечує наукове супроводження стратегічного прогнозування та планування ринку праці та ринку підготовки кадрів, чиї розробки були б сприйняті владою та стали дороговказом для ухвалення стратегічних рішень?

Довідково. Недосконалість чинного інституту державного замовлення яскраво демонструють фахові аудити. За їхніми даними: 1) 12 вищих навчальних закладів МВС щорічно випускають понад 16 тис. фахівців, з яких лише кожний третій отримує направлення на роботу, а більшість улаштовуються в інших галузях економіки та комерційних структурах (Висновок: «Фактично система вищої освіти МВС перетворилася на високорентабельний освітянський бізнес») (Рахункова палата); 2) З 236 тис. випускників 2008—2010 років ВНЗ, підпорядкованих МОН, 46 тисяч (20%) не були працевлаштовані; у системі Мінагрополітики — кожний десятий (ГоловКРУ); 3) збільшується кількість випускників, які перебувають на обліку у Держслужбі зайнятості (2009 рік — на 23,8%, 2010 р. — на 22,5% (до рівня 2008 року); зростає питома вага безробітних випускників ВНЗ, що перебувають на обліку як безробітні (у загальному обсязі випуску) — 2008 р. — 8%; 2009 р. — 9,2%; 2010 р. — 8,7% (ГоловКРУ).

О.Зволинський. — Суть проблеми полягає в тому, що в нас розірвано зв’язок між державними відомствами, бізнесом і власне населенням. Дані Держкомстату не відображають реального стану речей, хоча відомство скрупульозно їх збирає, аналізує і регулярно оприлюднює. Напевно, у вас виникало запитання, чому в Україні такий низький офіційний рівень безробіття — усього близько 2%, тоді як у Німеччині, США, Великобританії — у три-чотири рази вищий? Як розумієте, це нереальна цифра (реальний рівень безробіття в нас — 9—12%), бо далеко не кожен у пошуках роботи вирушає у центр зайнятості і стає на облік. Із центрів зайнятості інформація про стан ринку праці надходить у Держкомстат, потім — у відповідні відомства та міністерства, зокрема Мінекономіки, яке формує держзамовлення на підготовку фахівців, після чого його направляють у Міносвіти, яке, у свою чергу, «спускає» замовлення для вишів. А оскільки ця інформація з самого початку «крива», і, крім того, у зацікавлених відомствах зазнає певних коригувань (перегинів), то в остаточному підсумку отримуємо «криву» кількість фахівців.

— Які чинники впливають на диспропорцію на ринку праці?

П.Полянський. — Сьогодні це відсутність кількох речей: дієвої співпраці між роботодавцями та навчальними закладами; деталізованого порядку формування, розміщення та виконання державного замовлення на підготовку фахівців, науково-педагогічних та робітничих кадрів, підвищення кваліфікації, підготовку кадрів; науково обґрунтованої методики визначення реальної потреби як державного, так і приватного секторів економіки та сфери послуг, охорони здоров’я, освіти, культури у фахівцях з різним рівнем кваліфікації та обсягів державного замовлення з урахуванням реальної ситуації на ринку праці; державної статистичної звітності щодо кількості випускників, які навчалися за держзамовленням і працевлаштовані в державному секторі економіки. Власне, маємо ринкову у своїй основі економіку й жорстко централізовану систему підготовки та працевлаштування кадрів — речі, які за своєю природою не сумісні.

Це, так би мовити, «об’єктивні» чинники. Але є ще й суб’єктивні — ручне управління розподілом держзамовлення між вишами з боку державних замовників. Нерідко саме цей чинник є вирішальним. У 2011 р. МОНмолодьспорту запровадило власний «критерій» формування держзамовлення — кількість випускників навчальних закладів системи загальної середньої освіти. Посилаючись на нього, міністерство листом від 6 січня 2011 р. «рекомендувало» ректорам вчинити, по суті, харакірі — добровільно зменшити у своїх пропозиціях, поданих до міністерства, обсяги прийому за державним замовленням на 2011 р. у порівнянні з 2010 роком на 42 відсотки. Але такого «критерій» не передбачений жодним правовим документом і ніде не застосовується!

Натомість у чинному Законі України «Про вищу освіту» передбачено фінансування навчання не менш як 180 студентів на 10 тис. населення. Після того як піднялася хвиля протестів, у МОНмолодьспорту стали виправдовуватися: мовляв, «не так зрозуміли», «то лише рекомендації» і т.ін. Урешті-решт таки «урізали», хоч і не на обіцяні відсотки й не всім однаково. Нерідко критерієм є належність ректора вишу до «своїх» чи, як у 2011 р. у випадку з Національним університетом «Києво-Могилянська академія», Львівським національним університетом імені Івана Франка тощо, «чужих». Цьогоріч узагалі країна так і не дізналася, якими ж були показники державного замовлення для конкретних вишів, адже інформації про це не було на веб-сайті МОНмолодьспорту та багатьох університетів ні до початку вступної кампанії, ні в її ході, ні навіть після її завершення.

Ю.Вітренко. — Основним чинником, що обумовлює диспропорції на ринку праці, є циклічність розвитку ринкової економіки з відомими фазами (криза, депресія, пожвавлення, підйом), що, у свою чергу, обумовлює й відповідні коливання сукупної пропозиції та сукупного попиту робочої сили. Сукупна пропозиція залежить насамперед від кількості економічно активного населення, а сукупний попит — від можливостей роботодавців створити на тій чи іншій фазі розвитку економіки необхідну кількість робочих місць.

До чинників, які впливають на виникнення диспропорції на ринку праці, слід також віднести демографічні (рівень народжуваності, смертності, тривалості життя тощо); низький рівень заробітної плати, що спонукає до масової міграції найбільш активної кваліфікованої робочої сили за кордон; недосконалість податкової політики щодо стимулювання попиту на робочу силу; неефективність заходів держави щодо сприяння малому та середньому бізнесу при створенні ним нових робочих місць; відсутність дієвої системи залучення інвестицій для модернізації галузей реальної економіки з умовою збереження робочих місць; недосконалість пенсійної системи.

Особливе місце серед чинників виникнення диспропорцій на ринку праці посідає система загальноосвітньої та професійної підготовки робочої сили. Безперечно, наявність в економічно активного населення якісної освіти високого рівня дає можливість при виникненні диспропорцій на ринку праці набагато швидше знайти нове місце роботи за своєчасної допомоги держави в підвищенні кваліфікації та освоєнні нових професій, а підприємцям при розширенні обсягів своєї діяльності чи організації нових підприємств швидше знайти відповідну робочу силу. У цьому зв’язку недоліки державного замовлення на підготовку фахівців, робітничих кадрів, на підвищення кваліфікації та перепідготовку кадрів (післядипломна освіта) як інструмента регулювання ринку праці, мають усі підстави бути віднесеними до важливих чинників виникнення диспропорцій на цьому ринку.

І.Жиляєв. — Відповідь не оригінальна: суб’єктивні та об’єктивні, загальна невизначеність щодо проведення реформ та перспектив розвитку економіки і суспільства України.

Протягом цього року можна було спостерігати достатню кількість прикладів, які підтверджували ризикованість як прогнозування, так і стратегічного (а також тактичного — короткострокового) планування. Наприклад, пенсійна реформа істотно розбалансує ринок праці науки та вищої школи через затвердження норми про обмеження виплати пенсії працюючим пенсіонерам у цих галузях, запровадженого для тих, хто підпише трудовий контракт з 1 жовтня ц.р. (ті, хто підписав контракт раніше, отримують наукову (та інші пенсії у повному обсязі) до завершення дії контракту. Враховуючи, що: 1) середній вік працюючого доктора наук більш ніж 60 років (середній вік кандидата наук теж далекий від оптимального); 2) за експертними оцінками, майже 2/3 керівників середньої ланки університетів (завідувачів кафедр і деканів) та закладів науки (завідувачів лабораторій та відділів) пенсійного віку; 3) маємо недостатню кількість наукових та науково-педагогічних працівників у віковій категорії 50—60 років; 4) ці категорії працівників призначаються за конкурсом на п’ять років, можна оцінити, що в наступні два роки українська освіта і наука втратять більш ніж п’яту частину кадрового потенціалу. Керівники науки та вищої освіти добре знають, що навіть за наявності формальних ознак, зокрема ступеня та потрібного науково-педагогічного стажу, необхідно декілька років, щоб кандидат наук мав змогу претендувати на «нормальне» виконання функціональних обов’язків керівника середньої ланки управління. Якими можуть бути ризики від поспішного запровадження цієї норми для науки та вищої школи? Хто міг це передбачити (спрогнозувати, спланувати) рік тому? А хто сьогодні має прогнози кадрових змін у цих сферах?

— Чим спричинений дисбаланс між реальними потребами ринку праці і пропозицією?

Ю.Вітренко. — На моє глибоке переконання, головною причиною дисбалансу є відсутність сучасної системи державного прогнозування та стратегічного планування, побудованої на єдиних концептуальних засадах. Наведу конкретний приклад. Для підготовки фахівця з повною вищою освітою потрібно п’ять-шість років. Отже, щоб встановити конкретні обсяги прийому для підготовки фахівців за конкретними спеціальностями на 2012 рік (а їх, нагадаю, понад 300), слід мати у 2011 році потребу в таких фахівцях як мінімум на 2017 рік, чого зараз немає. Визначати потребу повинні міністерства і відомства, які відповідають за реалізацію конкретної державної політики, і зафіксувати її слід у відповідному стратегічному плані (на 5—10 років). Основою визначення потреби мають стати прогнози розвитку України на 15—25 років (зокрема прогноз демографічного розвитку, прогноз науково-технічного розвитку, прогноз стану довкілля, прогноз стану здоров’я населення, прогноз освітнього потенціалу, прогноз економічного розвитку тощо) як спеціальні наукові дослідження державних академій наук, що затверджуються на відповідному державному рівні.

Не менш важливою причиною є і відсутність балансу трудових ресурсів у складі державних програм економічного та соціального розвитку, стратегій регіонального розвитку, програм і стратегій розвитку окремих галузей суспільного життя.

Неабияк заважає визначенню реальної потреби у фахівцях і неузгодженість між назвами галузей знань, напрямів і спеціальностей, за якими здійснюється підготовка фахівців, з класифікатором видів економічної діяльності (КВЕД).

О.Зволинський. — Сьогодні всі елементи ринку — індустрія зайнятості, держава та економічно активне населення — діють на свій страх і ризик на зразок руху по дорозі без дороговказів. Розбалансованість системи регулювання зайнятості в країні призводить до хаотичного руху людського капіталу на ринку праці, породжуючи парадокси на кшталт: «Бажаю працювати в сільському господарстві в Києві». За роки незалежності зайнятість у промисловому секторі скоротилася майже на чотири мільйони осіб, у сільському господарстві — майже на півтора мільйона. Але ці люди пішли не в приватний сектор чи сферу послуг, десь половина «перетекла» в торгівлю, інші ж — невідомо куди.

Є таке визначення в економіці: зайнятість — це структурне безробіття. Обсяг структурного безробіття, що виникає під час змін в українській економіці, взагалі не піддається аналізу. Фахівці, які вивільнилися внаслідок такого безробіття, за суттю своєю не безробітні, не стають на біржу праці, вони продовжують шукати собі роботу за спеціальністю, однак не можуть знайти. Швидше за все, десь відповідні вакансії є, але в іншому місці або з іншою кваліфікацією, а інформація про це не доходить до споживача. І скільки таких людей, ніхто не знає. Згідно з нашим дослідженням, обсяг структурного безробіття сягав у період кризи в 2008 році 3,5 млн. людей. Який він зараз — ми не вимірювали, а проте не думаю, що набагато менший.

Другий дисбаланс спричинений системою освіти, яка випускає «не тих» фахівців. І третій — структурними змінами та перетвореннями в економіці.

І.Жиляєв. — По-перше, інформаційною асиметрією: абітурієнт і його сім’я, формуючи свою життєву траєкторію, не знають, який попит буде на певних фахівців через чотири-сім років, скільки вони отримуватимуть. По-друге, для формування цієї траєкторії важливо знати побажання й вимоги роботодавців. Ця асиметрія в розвинених країнах «погашається» за рахунок численних опитувань молодих фахівців та роботодавців. В Україні такі опитування проводяться вкрай рідко. По-третє, на ринок праці «входять» фахівці, що здобули освіту на ринку професійної освіти (ще раз підкреслюю, вища освіта — це ринок, оскільки працює за ринковими правилами; переважна більшість студентів (майже 2/3) навчається за рахунок власних коштів тощо). Тому потрібно дуже акуратно балансувати ці ринки або сподіватися, що ринок сам усе вирішить.

— Яким чином здійснюється моніторинг, планування та прогнозування потреби у фахівцях, і хто цим займається?

Ю.Вітренко. — Згідно з постановою Кабінету міністрів України від 29.02.1996 р. №266 «Про порядок формування та розміщення державних замовлень на поставку продукції для державних потреб і контролю за їх виконанням» (зі змінами, остання з яких датована 09.06.2011 р.) функції формування держзамовлень і координації щодо їх розміщення покладено на Мінекономрозвитку, де безпосередню роботу з формування державного замовлення на підготовку фахівців з вищою освітою та підготовку до затвердження його на засіданні Кабінету міністрів України здійснюють лише два фахівці. Моніторинг виконання державного замовлення покладено на державних замовників та Мінекономрозвитку на підставі статистичних звітів, які узагальнюються Держкомстатом. Планування та прогнозування потреби у фахівцях, як зазначалося вище, на жаль, належним чином не врегульовано.

І.Жиляєв. — Безперечно, будь яке планування має здійснюватися на основі відповідних затверджених методик. Однак попри те що у 1995 році указом президента України було передбачено розробку методики визначення потреб держави у спеціалістах з різних рівнів кваліфікації та обсягів державного замовлення з урахуванням реальної ситуації на ринку праці, а в 2009 році рішенням РНБОУ — розроблення положення про формування державного замовлення за видами і напрямами системи підготовки кадрів з урахуванням вартості підготовки фахівця; механізму визначення обсягу потреби ринку праці у кваліфікованих кадрах на поточний рік, середній та довгостроковий періоди, механізми визначення потреби у фахівцях з вищою освітою та формування державного замовлення на їх підготовку ще й досі залишаються законодавчо не врегульованими.

Розглянемо деякі позиції планування діяльності вищого навчального закладу, пов’язані з виконанням держзамовлення на підготовку спеціалістів: спочатку ліцензування із затвердженням обсягів ліцензованого прийому (Міністерство освіти), на початку бюджетного року — затвердження річного кошторису (засновник); через кілька місяців — затвердження штатного розпису (цікавим є висновок аудиту Рахункової палати: «За відсутності нормативів керівники ВНЗ формували штатний розпис на власний розсуд, а виконавці бюджетних програм та Мінфін враховували такі розрахунки у бюджетних запитах для визначення обсягів асигнувань загального фонду»); на початку прийому документів засновник доводить ВНЗ обсяги державного замовлення на підготовку фахівців з вищою освітою і науково-педагогічних кадрів, ураховуючи показники, затверджені урядовою постановою. На жаль, кожна планова ітерація мало пов’язана з попередньою (це не враховуючи того, що плановий бюджетний рік відрізняється від навчального року, що теж ускладнює процес планування).

— Що потрібно зробити для усунення диспропорцій на ринку праці?

О.Зволинський. — На мій погляд, треба невідкладно щось робити, бо соціальна напруга ще трохи — й досягне «точки кипіння». Треба міняти методи збору та аналізу інформації. Зібрати достовірну інформацію і спрогнозувати кількісну та якісну потребу економіки у фахівцях наявними методами практично неможливо. І марно сподіватися на те, що державні структури зможуть радикально змінити методи збору та аналізу інформації.

Що ж робити? Як показує західний досвід, там давно й успішно для регулювання зайнятості, збору інформації, моніторингу та прогнозування ситуації на ринку праці залучаються недержавні організації. В нашій країні склалися унікальні умови й унікальна запущеність у питаннях регулювання зайнятості. Ми, як дослідники ринку праці, запропонували вирішення проблеми: необхідно створити моніторинговий центр, який регулярно відстежуватиме всі поточні й прогнозуватиме майбутні потреби ринку в тих чи інших фахівцях. Для цього достатньо вибрати постійно діючу панель з підприємств, найбільш характерних представників у своїх галузях. Механізм проведення таких досліджень уже відпрацьовано. Моніторингом можуть бути охоплені як окремі сектори, так і економіка загалом. До речі, на V Національному форумі «Реструктуризація управління в Україні 2011» у Донецьку моя доповідь «Прикладний метод регулювання зайнятості» викликала інтерес політиків і управлінців.

На підставі інформації, зібраної під час моніторингу, будуть отримані об’єктивні дані і прогноз про вакантні та створювані робочі місця, звіти про кваліфікаційні вимоги до фахівців, рейтинг роботодавців, прогноз популярності спеціальностей, мотиваційні очікування, звіт і прогноз структурного безробіття. Одержувачами виступлять економічно активне населення, державні й міжнародні інститути, підприємства України. Результати моніторингу будуть корисні для прогнозування майбутніх потреб у фахівцях — для того щоб виші орієнтувалися, які кадри необхідно готувати. Завдяки регулярному моніторингу вже невдовзі можна буде отримати прогноз потреби у фахівцях на два-п’ять років. Це проект високої соціальної значущості. І багато підприємств готові брати участь у цій справі.

І.Жиляєв. — Правильні рішення, — каже китайське прислів’я, — мають витоки з досвіду, досвід же народжується з неправильних рішень. Якщо досвід доводить наявність вад державного планово-командного регулювання ринкової економіки, то, може, варто посилити антропоцентричність політики, формуючи нові механізми, де вибір людини був би головним, університет дійсно автономним, роботодавець зацікавлений у кваліфікованих працівниках тощо. Як це зробити — розвивати інститут ваучерів, реалізуючи принцип «гроші ходять за людиною», чи першочергово забезпечити реальну підтримку людей з особливими потребами, чи сформувати правильну національну політику, змістивши акцент, зокрема, з політичних методів на економічні, створення сучасної соціальної системи європейського рівня — це теж предмет дискусії.

Можна сподіватися, що відчуття назрівання кризи в таких уразливих сферах суспільного життя, як праця та професійна освіта, які зачіпають кожну людину, кожну родину, підприємство, регіон, послужить приводом для дискусій у часи майбутнього оновлення освітнього та трудового законодавства, реформування нових механізмів управління в цих сферах на основі реального приватно-державного партнерства, підготовки до майбутнього з’їзду освітян.

На запитання, що стосуються компетенції служби зайнятості, відповідає заступник директора Державного центру зайнятості Марина АГЛОТКОВА

1. Спеціалісти з якою фаховою освітою становлять більшість серед зареєстрованих безробітних?

У І півріччі 2011 року на обліку в державній службі зайнятості перебувало 1млн.206,1 тис. незайнятих громадян, з яких: повну вищу освіту мали 17% осіб; базову та неповну вищу — 20% осіб; професійно-технічну — 33% осіб; повну та базову загальносередню — 30% осіб.

2. Яку частку серед них становлять молоді люди — недавні випускники вишів?

Серед незайнятих громадян, які перебували на обліку в державній службі зайнятості у І півріччі 2011 року (1млн. 206,1 тис. осіб), майже половину становила молодь, зокрема: 29,0 тис. випускників вищих навчальних закладів, 22,8 тис. випускників професійно-технічних навчальних закладів освіти, 4,7 тис. випускників середніх загальноосвітніх шкіл.

3. Яких фахівців найбільше потребують сьогодні роботодавці? Яка динаміка стосовно запитів ринку праці спостерігається останніми роками?

Що стосується динаміки запитів ринку праці, то протягом багатьох років, до кризового періоду, кількість вільних робочих місць практично відповідала чисельності осіб, які шукали роботу. При цьому спостерігався значний дефіцит кваліфікованої робочої сили.

У 2009 — 2010 роках відбулося істотне зменшення кількості вакансій за всіма групами професій.

До речі, в останні місяці поточного року ситуація щодо кількості наявних вакансій стабілізувалася. Загалом по Україні у січні — серпні 2011 року база даних державної служби зайнятості налічувала 901 тис. вакансій, що на 7,7% більше, ніж у відповідний період 2010 року.

Найпопулярнішими професіями, на які сьогодні спостерігається попит роботодавців, є професії висококваліфікованих робітників — слюсарів, токарів, електрогазозварників, водіїв та інших представників робітничих професій.

Як і раніше, залишається значний попит на спеціалістів вищого рівня, топ-менеджерів, а також економістів, лікарів, інженерів, спеціалістів сфери інформаційних технологій із відповідним досвідом роботи та високим рівнем кваліфікації.

4. Як здійснюється фінансування перекваліфікації безробітних? У якому обсязі? Який відсоток тих, хто звернувся до служби зайнятості, має змогу працевлаштуватися (за фахом чи перекваліфікувавшись)?

Перш за все варто зазначити, що професійне навчання безробітних громадян із подальшим працевлаштуванням — один із пріоритетних напрямів роботи державної служби зайнятості.

Державна служба зайнятості — виконавча дирекція Фонду загальнообов’язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття організовує професійне навчання безробітних, зареєстрованих у державній службі зайнятості, за рахунок коштів фонду в межах затвердженого бюджету.

Вартість підготовки слухачів розраховується відповідно до професії, виду навчання (підготовка, перепідготовка, підвищення кваліфікації) та терміну навчання у кожному конкретному випадку. Всього безпосередньо на організацію професійного навчання безробітних з початку року було витрачено 105,9 млн.грн.

У 2011 році професійне навчання безробітних державною службою зайнятості здійснюється за 268 професіями на базі понад 18 тис. навчальних закладів, підприємств та організацій.

Протягом січня-серпня 2011 року професійне навчання за направленням державної служби зайнятості проходило 156,7 тис. осіб.

Служба зайнятості надає широкий спектр послуг щодо сприяння у працевлаштуванні громадян, у тому числі підвищуючи їхню конкурентоспроможність на ринку праці шляхом організації тимчасових громадських робіт, навчання, перенавчання та підвищення кваліфікації з урахуванням потреб ринку праці та перспектив розвитку певного регіону. Застосовує нові підходи в організації професійного навчання дорослого населення, перш за все розвиваючи мережу власних навчальних закладів. Сьогодні функціонують десять центрів професійно-технічної освіти державної служби зайнятості: в АР Крим, Дніпропетровську, Донецьку, Івано-Франківську, Луганську, Львові, Одесі, Рівному, Сумах, Харкові, у яких кваліфіковані викладачі навчають професій, затребуваних на ринку праці.

Серед інших заходів активної політики сприяння зайнятості населення державна служба зайнятості проводить навчання основ підприємництва, складання бізнес-планів, надає таким безробітним фінансову підтримку у вигляді виплати допомоги по безробіттю одноразово для започаткування власної справи, надалі здійснює консалтингове супроводження.

5. Чи веде державна служба зайнятості аналіз потреб ринку праці? Чи враховуються результати такого аналізу відповідними державними структурами при плануванні держзамовлення на підготовку фахівців?

Безумовно, державна служба зайнятості аналізує потреби ринку праці.

Так, із метою урахування вимог ринку праці при формуванні державного замовлення державна служба зайнятості двічі на рік надає Міністерству освіти і науки, молоді та спорту України, Міністерству економічного розвитку та торгівлі України, Міністерству аграрної політики та продовольства України, Фонду соціального захисту інвалідів, Всеукраїнській асоціації роботодавців, Федерації роботодавців України, Конфедерації роботодавців України інформаційно-аналітичні матеріали щодо чисельності незайнятих громадян, чисельності працевлаштованих та кількості вакансій, зареєстрованих у службі зайнятості, в професійному розрізі.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №1287, 21 березня-27 березня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво