СТОЛІТНЯ ФОРМУЛА КИЇВСЬКОЇ ПОЛІТЕХНІКИ ДО 105-РІЧЧЯ ЗАСНУВАННЯ КПІ І 100-РІЧЧЯ ПЕРШОГО ВИПУСКУ ІНЖЕНЕРІВ-ПОЛІТЕХНІКІВ - Освіта - dt.ua

СТОЛІТНЯ ФОРМУЛА КИЇВСЬКОЇ ПОЛІТЕХНІКИ ДО 105-РІЧЧЯ ЗАСНУВАННЯ КПІ І 100-РІЧЧЯ ПЕРШОГО ВИПУСКУ ІНЖЕНЕРІВ-ПОЛІТЕХНІКІВ

5 вересня, 2003, 00:00 Роздрукувати Випуск №34, 5 вересня-12 вересня

Національний технічний університет України «Київський політехнічний інститут» по праву вважається елітним навчальним закладом...

Національний технічний університет України «Київський політехнічний інститут» по праву вважається елітним навчальним закладом. Він став не тільки найбільшим технічним університетом Європи, а й потужним науковим, культурним, просвітницьким, спортивним центром нашої країни. Двісті п’ятдесят тисяч високоосвічених фахівців вийшли з його стін. Вони успішно працювали і працюють у різних галузях вітчизняної економіки та в багатьох країнах світу. Тисячі випускників шкіл з усієї України щоліта змагаються за право називатися студентом КПІ.

Екзаменаційна комісія на першому випуску студентів КПІ в 1903 р. (третій справа — Д.І.Менделєєв)
Екзаменаційна комісія на першому випуску студентів КПІ в 1903 р. (третій справа — Д.І.Менделєєв)

Про історію та сьогодення НТУУ «КПІ» розповідає його ректор академік НАН України Михайло Захарович ЗГУРОВСЬКИЙ.

— Михайле Захаровичу, нинішнього року Київський політехнічний з гордістю відзначає своє 105-річчя. Багато змін відбулося за ці роки. А як усе починалося?

— Бурхливий економічний розвиток Російської імперії наприкінці ХІХ ст. ставив свої завдання і вимоги до всіх галузей господарства країни того часу. Адекватно реагувати на них було складно — відчувалася гостра нестача інженерних кадрів. За офіційними даними, 1892 р. із 27132 управляючих фабриками і заводами, що функціонували на теренах імперії, технічну освіту мали всього 2076, тобто 7,5%, а вищу спеціальну освіту ще менше — лише 1%. У 1896 професор Віктор Львович Кирпичов (на той час директор Харківського технологічного інституту, а в майбутньому — перший директор Київського політехнічного інституту), виступаючи на торгово-промисловому з’їзді, зазначив: «Усі директори вищих навчальних закладів завалені проханнями надіслати інженерів. Але ми не в змозі задовольнити ці прохання». Отже, потреба у нових вищих технічних навчальних закладах була на той час найактуальнішою, найнагальнішою.

Важливу роль у створенні Київського політехнічного інституту відіграв міністр фінансів з 1892 року, голова Кабінету міністрів Росії з 1903 року Сергій Юлійович Вітте.

Ось що писала газета «Киевлянин» від 2 жовтня 1896 року: «...1 жовтня 1896 року об 11 годині ранку кур’єрським потягом Південно-Західної залізниці до Києва прибув міністр фінансів Російської імперії статс-секретар С.Ю.Вітте. У своїй відповіді на привітання депутації від Київського міського управління Сергій Юлійович звернув увагу на те, що зростання промисловості та потреби сільського господарства краю, який бурхливо розвивається, висувають на перший план питання організації на Півдні Росії Вищої технічної школи, і міська влада повинна прагнути, щоб вона була відкрита в Києві...»

Такої самої думки був і представник промислового капіталу Києва Микола Артемович Терещенко, який започаткував приватне пожертвування на заснування Київського політехнічного інституту.

Вже 25 листопада 1896 року під головуванням Київського міського голови професора Степана Михайловича Сольського відбулася нарада, метою якої було узгодження поглядів на характер майбутнього навчального закладу. Шостий пункт протоколу цієї наради, зокрема, гласив: «... Найбільш відповідним типом нового навчального закладу визнається тип політехнічного інституту, що складається з кількох відділів, різних за спеціалізаціями, за прикладом політехнікумів у Цюріху, Карлсруе, Мюнхені, Відні, Ганновері, Аахені та інших...»

Остаточну крапку у вирішенні питання створення Київського політехнічного інституту 14 березня 1897 року ставить імператор Микола ІІ, який «... наймилостивіше звеліти зволив: привести до виконання пункт другий всепідданішої записки пана начальника краю про створення у Києві політехнічного інституту».

— Який зміст вкладали тоді в поняття «інженер»? Яке місце в системі освіти займала інженерна підготовка?

— У ті часи поняття «інженер» було синонімом поняття «інтелектуал». Інженер блискуче володів вищою математикою, фізикою, хімією, іноземними мовами. Він ще зі студентської лави мав досвід участі у творчих наукових колективах, умів формулювати, розв’язувати, впроваджувати та супроводжувати практичні конструкторські проекти. Бути інженером тоді, як свідчать численні джерела, було не тільки престижно, а й матеріально вигідно.

Термін «інженер» походить від латинського слова «engeniosus», що означає «кмітливий, винахідливий». Аналіз цього слова дозволяє судити про двоїстий характер інженерної діяльності. Передусім ця діяльність має прикладний характер, тому що вона спрямована на розробку, впровадження нових та супроводження наявних технологій. З іншого боку, в процесі своєї діяльності інженер ставить вимоги до проведення фундаментальних досліджень або сам є виробником нових фундаментальних знань.

Двоїстий характер інженерної діяльності — прикладний та фундаментальний — визначає різницю в моделях інженерної освіти. Відповідно до історичного контексту та існуючого попиту, сформувався цілий спектр моделей інженерної освіти. З одного боку цього спектра — модель освіти, яка об’єднує широку фундаментальну природничо-наукову підготовку з «конкретною» спеціалізацією в даній галузі знань. З іншого — спеціалізована модель освіти інженера, здатного успішно працювати в системі сучасного виробництва.

Принципи такої інженерної освіти, закладені Дмитром Івановичем Менделєєвим, Миколою Єгоровичем Жуковським, Климентом Аркадійовичем Тімірязєвим, Віктором Львовичем Кирпичовим у Київському політехнічному інституті в період його створення у 1898—1903 роках, беруть своє начало від принципів освіти відомої на той час «Еколь політехнік» (L’Есоlе Роlytechnique — Вища політехнічна школа), заснованої в Парижі у 1794 році, а також Аахенського, Віденського, Магдебурзького технічних університетів. В основі цієї системи — поєднання глибокої природничо-наукової базової підготовки з фізики, математики, хімії та інших дисциплін із загальноінженерною та отримання професійно-практичних навичок на виробництві та в наукових установах.

Система освіти, запропонована паризькою «Еколь політехнік», була запозичена не тільки КПІ кінця XIX — початку XX століття. Її прийняли у більшості політехнічних інститутів Російської імперії — Варшавському, Санкт-Петербурзькому, Харківському та інших. Чотири десятиліття по тому система освіти «Еколь політехнік» була репродукована лауреатом Нобелівської премії академіком Петром Капицею при створенні Московського фізико-технічного інституту. У новій Росії, як і в колишньому СРСР, таку освіту називають фізико-технічною, її визнають за елітарну інженерну. Ця модель стала визначальною для КПІ протягом усієї його історії.

— Нині Київська політехніка має потужний науковий потенціал. Її викладачі відомі на теренах СНД та в далекому зарубіжжі. А хто стояв біля витоків інженерної науки КПІ?

— Ми завжди шанобливо і великою повагою згадуємо вчених, які закладали основи інженерної освіти в Київському політехнічному. Для педагогічної діяльності у новостворений інститут були запрошені видатні вчені того часу: Віктор Кирпичов, Олександр Динник, Борис Букреєв, Олексій Нечаєв, Михайло Коновалов, Лев Писаржевський, Дмитро Рузський, Микола Червінський, Костянтин Зворикін, Василь Єрмаков, Георгій Де-Метц, Олександр Котельников, Олександр Радциг, Володимир Шапошніков, Євген Вотчал, Володимир Симиренко та інші. Пізніше до професури Київської політехніки влилися Євген Патон, Степан Тимошенко, Костянтин Симінський, Сергій Серенсен.

У перші роки існування інституту на чотирьох відділеннях — інженерному, механічному, хімічному і сільськогосподарському — було створено 35 кафедр із лабораторіями та навчальними кабінетами, інженерний музей, навчальний сад, метеорологічну станцію, майстерні. Одне слово, для нормальної роботи і навчання були створені всі необхідні умови.

«Политехнический институт есть высшее учебное заведение, назначенное для подготовления инженеров, т.е., как показывает самое название, людей гения, способных придумывать и устраивать новое. С понятием о деятельности инженера необходимо соединяется требование творческой способности и созидательной деятельности, умение делать нечто новое. Если кто предлагает только рутинно копировать старину, тому не нужно кончать высшего учебного заведения: его деятельность будет работа ремесленника, а не инженера. Для инженера прежде всего необходима солидная научная подготовка. Он должен основательно изучить теоретические предметы — математику, физику, химию, геологию, прикладные инженерные науки, смотря по специальности...», — так характеризував призначення політехнічного інституту й інженерної діяльності взагалі перший директор Київської політехніки професор Віктор Львович Кирпичов у своїй промові на урочистому відкритті КПІ 31 серпня 1898 р.

— Хто ж були ті перші молоді люди, котрі стали студентами у 1898 р.? Як і чого їх навчали?

— Велику частину студентів перших наборів становили вихідці із дворян, чиновників, міщан, селян. Були серед перших студентів Київського політехнічного інституту нащадки військових і козацьких родів. Усього на механічне, інженерне, сільськогосподарське та хімічне відділення КПІ у 1898 році, тобто в рік заснування інституту, вступило 360 осіб. По відділеннях вони розподілилися так: механічне — 109, інженерне — 101, сільськогосподарське — 87 і хімічне — 63. Проте із цих 360 студентів до випуску в 1903 році дійшли тільки 84. Що ж спричинило такий значний «відсів» студентів?

З першого ж року існування в Київському політехнічному було запроваджено курсову систему навчання, при якій ставилося за мету вивчення і складання іспитів із кожного базового навчального курсу, який передбачав опанування цілого ряду предметів. Проте вже 27 січня 1899 р. на засіданні Ради інституту обговорювалося питання переходу на предметну систему. Постановку цього питання викликало те, що більшість студентів через свою недостатню підготовленість і велику кількість предметів не виконували навчального плану і, як наслідок, не всі іспити складали успішно. З цих причин і дійшли висновку: дозволити продовження навчання студентам, які мають академічні заборгованості, за умови обов’язкового складання решти екзаменів-боргів на наступних курсах. Таке рішення практично скасувало курсову систему, і система навчання стала предметною.

Безперечно, це сприяло поглибленому вивченню дисциплін, дало поштовх до творчого пошуку.

— Сьогодні ми з гордістю називаємо імена видатних вітчизняних вчених, які стали фундаторами КПІ, започаткували певні інженерні школи України, нові наукові напрями, зробили величезні внески у розвиток науки, техніки, промисловості, виховали послідовників. Розкажіть, будь ласка, про них докладніше.

— Це металург Василь Іжевський; механіки Віктор Кирпичов, Микола Делоне, Олександр Котельников, Степан Тимошенко, Костянтин Симінський; теплотехнік Олександр Радціг, авіаконструктор Ігор Сікорський, хімік Лев Писаржевський, хіміки Володимир Плотников та Володимир Шапошников; мостобудівник і зварювальник Євген Патон та багато інших.

Учні і послідовники цих видатних вчених самі стали фундаторами нових напрямів у науці, техніці. Одразу у пам’яті виринають імена Архипа Люльки, Бориса Патона, Всеволода Толубинського, Сергія Корольова, Олексія Івахненка, Костянтина Ващенка, Миколи Чижевського, Володимира Явойського, Григорія Писаренка та багатьох інших.

В.Іжевський став організатором підготовки інженерів-металургів у КПІ практично одночасно із заснуванням самого інституту. На перший план у навчанні майбутніх інженерів-металургів В.Іжевський поставив вивчення теорії металургійних процесів, що й на сьогодні залишається актуальним. Вражає різнобічність напрямків та наукових інтересів фундатора металургійної підготовки. В.Іжевський розробив кілька оригінальних конструкцій електричних печей та газогенератор, запропонував нагрів сталі в соляних ваннах, спеціальні хімічні реактиви для вивчення мікроструктури залізовуглецевих сплавів, опублікував численні наукові праці, які становлять інтерес і сьогодні. Кафедра, керована В.Іжевським, була значним науково-технічним і педагогічним осередком, серед вихованців кафедри — такі визначні особистості як академік Іван Бардін, професори Василь Васильєв, Іван Фещенко-Чопівський, Микола Чижевський та інші.

Величезний внесок у розвиток металургійної науки зробили у подальші роки академіки Микола Доброхотов та Василь Свєшніков, професори Костянтин Ващенко, Анатолій Чижський, Володимир Явойський, Валентин Кочо та інші.

Ім’я одного із найвидатніших механіків світу Степана Тимошенка теж пов’язане з Київським політехнічним інститутом. Блискучий фахівець із теорії пружності й опору матеріалів, Степан Прокопович Тимошенко розпочав свою роботу у КПІ 1906 року. Певний час він очолював кафедру опору матеріалів, працював деканом механічного факультету. За роки роботи у Київській політехніці (1906—1911, 1918—1920) він виховав багатьох молодих вчених, підготував численні монографії, блискучі підручники, збірники праць з опору матеріалів, з історії науки і техніки, зокрема механіки, велику кількість наукових статей. Його науковий внесок — справді неоціненний.

Пізніше (а саме в 1920 р.) С.Тимошенко переїхав до США, де продовжив свою роботу спочатку в компанії Вестингауз, а потім професором Мічиганського та Стенфордського університетів. Уже як громадянин США С.Тимошенко двічі приїздив в Україну (1958 і 1967 рр.) і щоразу відвідував КПІ.

Тоді ж у Київському політехнічному інституті працювали й інші видатні вчені-механіки, такі як професор Микола Борисович Делоне, професор Олександр Петрович Котельников. Саме вони заклали базу під становлення і розвиток авіаційного наукового напряму в Київському політехнічному інституті. Учень великого М.Жуковського, професор М.Делоне був керівником заснованого ним авіаційного гуртка, який згодом (у 1923 р.) перетворився на Київське авіаційне товариство. Саме завдяки активній «авіаційній» діяльності КПІ стали можливими й ті видатні практичні досягнення, якими сьогодні пишається весь світ. Це розробки молодого на той час Ігоря Сікорського — «батька» вертольотобудування; О.Кудашева, Ф.Андреса, В.Григор’єва, С.Корольова та інших.

Ще у 1909 році Ігор Іванович Сікорський побудував у Києві перший натурний вертоліт, згодом — перший літак БІС-1 (С-1). Це сталося якраз у період його навчання у Київській політехніці (1907—1911 рр.). Трохи згодом І.Сікорський сконструював і побудував (1913 р.) найбільші у світі багатомоторні літаки «Гранд» та «Ілля Муромець». Він створив ескадру повітряних кораблів, які брали участь у Першій світовій війні.

Теоретична ж основа авіації в КПІ закладалася науковими працями професорів М.Делоне, Г.Суслова, П.Воронця і Я.Штаєрмана, академіків О.Кухтенка та М.Кільчевського.

Визначну роль у розвитку світової авіації в країні відіграв академік, двічі Герой Соціалістичної Праці Архип Михайлович Люлька — випускник КПІ 1931 року. Саме авіаційна школа Київського політехнічного інституту сприяла формуванню його як видатного конструктора. Архип Михайлович створив одні з перших у світі газотурбінні та турбореактивні двигуни, опрацював двигуни для ракет, що вивели на орбіту перший штучний супутник та першого у світі космонавта Юрія Гагаріна.

Тісно пов’язаним із КПІ було життя іншого видатного конструктора — Сергія Павловича Корольова. Ще навчаючись у нашому інституті (1924—1926 рр.), він виявив неабиякі здібності до конструювання літальних апаратів. Розпочавши свій творчий пошук із планерів власної конструкції, він у подальшому вийшов на широкий шлях освоєння всієї Сонячної системи, конструюючи ракети, літальні космічні апарати та комплекси.

Відомі в Київському політехнічному й видатний конструктор авіадвигунів академік Олександр Олександрович Мікулін (студент КПІ у 1913—1914 рр.), видатний вчений, конструктор об’єктів ракетної, космічної та авіаційної техніки академік Володимир Михайлович Челомей (студент КПІ з 1932 по 1934 рр.).

Вагомий внесок у розвиток і становлення вітчизняної науки зробив Євген Оскарович Патон. Прийшовши до КПІ фахівцем з мостобудування, він не тільки розвинув цей напрям підготовки інженерів, а й спромігся закласти підвалини абсолютно нової науки — електрозварювання. Блискучим зразком поєднання двох наукових «стихій» — мостобудування та зварювання — є унікальний суцільнозварний міст у Києві, збудований 1952 року і названий на честь видатного вченого.

Протягом свого життя Євген Оскарович підготував для вітчизняної науки не одну сотню науковців, створив українські «патонівські» школи як мостобудівників, так і електрозварювальників, став організатором зварювального факультету КПІ.

Значний внесок у розвиток і становлення вітчизняної математичної науки зробив видатний український вчений-математик академік Михайло Пилипович Кравчук. Його праці з вищої алгебри та математичного аналізу, теорії диференціальних та інтегральних рівнянь, теорії ймовірності та математичної статистики увійшли до скарбниці світової математичної науки, а деякі з них прислужилися при створенні першої у світі електронної обчислювальної машини.

Навчався і закінчив (1928 р.) КПІ й академік Бенціон Мойсейович Вул — видатний вчений-фізик, один із засновників сучасної твердотілої електроніки, конструктор перших напівпровідникових приладів та генераторів. Світове визнання отримали його дослідження в галузі фізики діелектриків та сегнетоелектриків.

Значний внесок у розвиток хімічної науки зробили академіки Володимир Олександрович Плотніков та Лев Володимирович Писаржевський. Володимир Олександрович ввійшов в історію світової науки як перший із дослідників, який здійснив вилучення алюмінію з неводних розчинів шляхом електролізу при звичайній температурі. У Київському політехнічному він працював майже з самого початку існування КПІ — з 1899 по 1941 рік.

Завідувач кафедри неорганічної хімії КПІ з 1908 р. по 1912 р. Л.Писаржевський — визнаний у світі як засновник фундаментальної науки фізичної хімії. Саме він створив основи електронної теорії окисно-відновних реакцій та теорію каталізу, запропонував теорію гальванічного елемента.

Над підготовкою видань про видатні інженерні школи України зараз працює Державний політехнічний музей при нашому університеті. Про кожну з них можна писати книги, і деякі вже написано.

— Та головне завдання будь-якого вищого навчального закладу — підготовка фахівців. Нинішнього року у КПІ ювілей — 100 років першого випуску інженерів.

— За цей час КПІ закінчило вже майже понад двісті п’ятдесят тисяч осіб. Немає таких галузей промисловості в Україні, в усіх країнах СНД, де б випускники нашого університету не внесли своєї творчої лепти у розвиток тисяч і тисяч організацій, підприємств, заводів, КБ, науково-дослідних інститутів. Ми пишаємося, що серед керівників промисловості, науки, суспільних, громадських, державних діячів усіх рангів (як у минулому, так і тепер) багато наших колишніх студентів. Молодими інженерами вони поверталися до своїх кафедр і факультетів, аби отримати консультації, а потім зрілими фахівцями приходили до нас, і ми вже багато чого вчилися у них.

Газета «Киевлянин» №14 від 14 січня 1903 року писала: «Окончательные экзамены для студентов 4 курса начнутся 14 января и продолжатся до 25 января. Экзамены будут проводиться особыми комиссиями под председательством деканов отделений и при участии особого представителя министерства финансов. В этом году таким представителем был назначен известный ученый Д.Менделеев».

Про рівень підготовки перших інженерів Київського політехнічного інституту Дмитро Іванович Менделєєв у своїй доповідній записці міністру фінансів С.Ю.Вітте від 30 січня 1903 року писав: «Имея 35-летний опыт в деле дипломирования в высших учебных заведеннях, я имею смелость утверждать, что такой общей совокупности специальных работ кончающих студентов, какую я видел у студентов первого выпуска Киевского политехникума, нельзя встретить в известных мне университетах и технологических институтах, так как в этих последних большинство представленных диссертаций носит характер теоретический и не сопровождается, как здесь, собственными лабораторными исследованиями, встречающимися там лишь как особые исключения».

Роботи і проекти перших випускників Київського політехнічного інституту вирізнялися глибоким теоретичним пропрацюванням і водночас мали практичний характер, являли собою конкретні завершені розробки. Відзначаючи досить високий рівень самих випускних робіт і проектів, Д.Менделєєв пише далі: «Примеры эти (дипломні роботи і проекти. — Авт.) имеют, по моему мнению, особо важное значение, так как это первый выпуск Киевского политехникума, и они могут составить традицию чрезвычайно важного значення для будущности других наших политехникумов, показывая одновременно как трудолюбие и внимание профессоров, так и должную для самостоятельности подготовку выпускаемых студентов...».

Період із 1917 по 1941 рік можна охарактеризувати як період поступового розвитку і становлення Київської політехніки. На той час потреба у фахівцях з вищою освітою була величезна. У травні 1920 року Народний комісаріат у справах освіти УРСР навіть видав розпорядження про відкриття літнього семестру і створення у технічних вузах спеціальних комісій для організації прискореного випуску інженерів. З цього року кількість вступників до інституту постійно збільшувалась. Двадцяті роки минулого століття були цікаві ще й тим, що саме тоді (з 1923 р.) в навчальний процес підготовки інженерів обов’язковим елементом вводилася виробнича практика. Це справді сприяло ефективнішій адаптації випускника КПІ до виробництва. Ця практика збереглася і донині.

Випускниками Київського політехнічного того часу стали майбутні академіки АН УРСР Сергій Серенсен, Борис Лисін, Георгій Сухомел, академік АН СРСР Бенціон Вул, члени-кореспонденти АН УРСР Василь Васильєв, Федір Бєлянкін та інші.

Мирну розбудову Київського політехнічного у 1941 році перервала війна. З початком Великої Вітчизняної всіх об’єднала спільна справа — захист Батьківщини. Вже у перші тижні війни були мобілізовані і добровільно вступили до армії 650 студентів, викладачів та працівників інституту.

Близько 300 студентів п’ятого курсу після короткочасної військової підготовки було направлено на фронт командирами підрозділів, 300 — відряджено на військово-політичні курси для прискореної підготовки військових політпрацівників. Не всі з них повернулися додому — 170 викладачів, студентів, працівників полягли на полях Великої Вітчизняної війни.

Наприкінці червня 1941 року інститут одержав розпорядження про евакуацію. Почалася підготовка до евакуації до Ташкенту. У середині серпня інститут (а це 48 професорів і доцентів, 36 викладачів та аспірантів, 19 співробітників і 500 студентів, а також обладнання й устаткування) прибув до Ташкенту. Розмістився наш інститут на базі Середньоазіатського індустріального інституту (САІІ). У складі евакуйованого Київського індустріального інституту функціонували 4 факультети, 12 кафедр, на яких навчалася 31 група студентів другого-п’ятого курсів.

Київські вчені та інженери виконали у Ташкенті багато важливих науково-технічних робіт для народного господарства і оборони країни, зробили значний внесок у розвиток економіки Узбекистану та інших середньоазіатських республік, тим самим зміцнивши технічний і економічний потенціал усієї країни.

Під керівництвом проф. В.Васильєва в САІІ було створено громадське бюро з проектування першого металургійного заводу в Узбекистані. Активну участь у проектуванні і будівництві заводу взяли викладачі М.Кичигін, Є.Хаймович, В.Бершов, К.Ващенко, М.Савін, В.Толубинський та інші співробітники механічного й енергетичного факультетів. Першу чергу заводу було пущено у дію вже 1944 р. Завдяки цьому Узбекистан одержав власну металургійну базу.

Для потреб машинобудування професор Костянтин Ілліч Ващенко розробив і впровадив у виробництво методи підвищення якості чавуну з використанням недефіцитних матеріалів. Проф. С.Рудник керував на підприємствах республіки роботами з удосконалення технології різання металів. Кандидат технічних наук П.Березін розробив і впровадив на оборонних заводах Узбекистану нову технологію для підвищення продуктивності ливарних цехів.

Професор М.Кичигін і доцент В.Толубинський працювали над проблемами реконструкції теплосилового господарства електростанцій Узбекистану, підвищення безаварійності та економічності роботи Чирчикської і Кувасайської ГЕС, Ферганської ТЕЦ. Під керівництвом професорів М.Кичигіна та А.Орловського було розроблено нові типи парових турбін середньої й малої потужності для відновлення роботи енергетичних об’єктів.

Викладачі і наукові співробітники спеціального факультету під керівництвом члена-кореспондента АН УРСР С.Тетельбаума за дорученням Наркомату оборони СРСР у 1942—1943 рр. розробили новий зразок радіотехнічного озброєння, який дістав високу оцінку військових фахівців. З 1943 р. завдання оборони виконували доценти Н.Воллернер, В.Зморович, М.Лауфер.

Багато науково-технічних робіт, виконаних київськими науковцями та інженерами в Ташкенті, було відзначено урядовими нагородами, 16 працівників інституту нагороджено орденами, 15 — грамотами Президії Верховної Ради Узбецької РСР.

За весь час своєї столітньої історії КПІ допомагав регіонам у створенні окремих навчальних закладів освіти як своїх філіалів, що у майбутньому перетворилися на самостійні вищі навчальні заклади.

Так, наприклад, на базі сільськогосподарського відділення (факультету) КПІ з 1 вересня 1922 р. почав працювати самостійний сільськогосподарський інститут, а з 1930 року кількість нових вищих навчальних закладів поповнили Київський технологічний інститут легкої промисловості, Київський технологічний інститут харчової промисловості, Київський інженерно-будівельний інститут, Інститут інженерів водного транспорту (м. Одеса) та інші. У 1933 році на базі КПІ розпочав роботу Київський інститут інженерів цивільної авіації. Усього ж Київський політехнічний дав життя 13 іншим вищим навчальним закладам України.

З ініціативи провідних вчених КПІ на базі існуючих та новостворених кафедр і науково-дослідних лабораторій було засновано також дев’ять академічних та галузевих науково-дослідних інститутів. Ось деякі з них: Інститут технічної механіки (1918 р.), Інститут хімії Наросвіти та Академії наук України (1930 р.), Інститут електрозварювання (1934 р.), Інститут органічної хімії (1939 р.), Інститут загальної та неорганічної хімії (1945 р.), Інститут колоїдної хімії та хімії води ім. А.Думанського (1968 р.), Фізико-хімічний інститут ім. О.Богатського (1977 р.) та інші.

З КПІ також вийшли два великих заводи. Нині вони мають назви завод ім.Лепсе та «Росток».

— Минають роки, змінюється світ, ставляться нові вимоги до підготовки фахівців. Які зміни відбулися в НТУУ «КПІ» останнім часом?

— Лише останніми роками в КПІ було відкрито десять нових факультетів: факультет авіаційних і космічних систем (1993 р.), фізико-технічний інститут (1999 р.), факультет менеджменту та маркетингу (1992 р.); факультет лінгвістики (1995 р.); факультет соціології (1996 р.); факультет права (1996 р.); факультет фізичного виховання та спорту (1996 р.); інститут прикладного системного аналізу (1997 р.); факультет біотехніки і біотехнології (2001 р.); інститут телекомунікаційних систем (2002 р.); військовий інститут телекомунікацій і інформатизації (2002 р.), міжуніверситетський медико-інженерний факультет (2002 р.) та інші.

У складі КПІ діють 13 науково-дослідних інститутів, які виконують фундаментальні та прикладні дослідження з актуальних напрямів науки і техніки.

На сьогодні загальна кількість факультетів та навчально-наукових інститутів становить 41, з них 13 НДІ. Сорок із половиною тисяч студентів набувають знань із 113 спеціальностей. За цими показниками КПІ є найбільшим у Європі серед технічних університетів.

Про славні традиції КПІ нагадують пам’ятники Дмитру Менделєєву, Віктору Кирпичову, Степанові Тимошенку, Євгену Патону, Сергію Лебедєву, Михайлові Кравчуку. Ці імена навіки пов’язані з КПІ. Робота із вшанування видатних науковців, педагогів-політехніків триває. Проводяться наукові читання, конференції, семінари, видаються книжки, відкриваються іменні аудиторії, встановлюються іменні стипендії.

— Яким є нинішній студент КПІ, яка його мета, чим він живе?

— Сучасний студент КПІ — це допитлива, цілеспрямована людина, яка вже поставила перед собою далекосяжні цілі, яка зробила усвідомлений фаховий вибір, уже в роки навчання прилучившись до трудової діяльності, націлена на одержання у вузі другої освіти і яка, як правило, непогано знає бодай одну іноземну мову. Вона розуміє: добра освіта — основний компонент успішної кар’єри. Вона соціально активна, творчо раціональна, її оцінки явищ суспільного й університетського життя тверезі та точні. Недарма в навчальних планах КПІ є «Дисципліни за вибором студентів», з яких можна судити, зокрема, про свою викладацьку відповідність, задоволення сучасного студента як замовника знань.

Наш студент знає, що вклади в освіту дають найбільший прибуток. Його повною мірою характеризують слова С. Коненкова: «Людина, що йде в завтрашнє, зобов’язана бути культурною. Такою вона в тисячі разів потрібніша суспільству майбутнього». Про студентів і аспірантів КПІ можна з упевненістю сказати: вони не лише наше майбутнє й наша надія. Це наші колеги в навчанні, в науці; разом долаємо труднощі, здобуваючи знання, разом навчаємося громадянськості і стверджуємо такий потрібний нині національний дух вільної України.

— Яка концепція подальшого розвитку КПІ?

— Перше — адаптація політехнічної освіти до мінливих соціально-економічних реалій і потреб суспільства. Сюди входять відкриття сучасних фахів і розробка нових навчальних програм, приведення у відповідність рівнів фундаментальної та глибокої спеціальної підготовки, залучення до розробки навчальних програм роботодавців, упровадження нових технологій навчання; здійснення принципу для кожного громадянина — «освіта протягом усього життя»; відбір молодих талантів і створення для них «протекціоністських» умов навчання та роботи. Друге — інтеграція у світову систему освіти. Крім іншого, це означає обмін студентами з найбільшими вузами, спонсоризація навчання наших студентів закордонними компаніями тощо. Третє — продовження процесу демократизації управління університетом. Факультетам, інститутам, кафедрам потрібно передати більше функцій, збільшуючи їхню автономію та самостійність. Сюди ж можна зарахувати розвиток студентського самоврядування у сферах навчання, побуту, відпочинку, роботи. Четверте — гуманітаризація технічної освіти. Випускник технічного університету має бути не тільки фахівцем, професіоналом, а й людиною високої духовної культури, громадянином, патріотом, підготовленим до боротьби з неуцтвом, безкультур’ям, бездуховністю, з усім тим, що вже в недалекому майбутньому розглядатиметься у світовому співтоваристві як неприпустимий анахронізм, що його не може компенсувати навіть високий професійний рівень.

КПІ не тільки декларує, а й розвиває передові принципи національної системи освіти та виховання: загальність і доступність, формування моральності й розвиток природних здібностей студентів, право вибору ними професії та досягнення, відповідно до творчих можливостей, бажаного освітньо-фахового й наукового рівня, забезпечення світових стандартів підготовки. Уже зараз КПІ — великий мегаполіс, що має у своєму складі десятки факультетів та інститутів і займає площу 160 гектарів. Це ціле місто науки й просвітництва, в якому закладаються фундаменти майбутнього.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №47, 7 грудня-13 грудня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво