СЛАВА — БОЙОВА, ІСТОРІЯ — ВОЄННА - Освіта - dt.ua

СЛАВА — БОЙОВА, ІСТОРІЯ — ВОЄННА

21 грудня, 2001, 00:00 Роздрукувати Випуск №50, 21 грудня-28 грудня

Вчені-історики свого часу підрахували (щоправда, досить приблизно), скільки воєнних конфліктів пережило людство протягом усієї своєї історії...

Вчені-історики свого часу підрахували (щоправда, досить приблизно), скільки воєнних конфліктів пережило людство протягом усієї своєї історії. В результаті у науковому обігу з’явилася цифра — понад 5000. Тільки з 1945 по 2000 рік відбулося 50 великих локальних воєн і понад 400 збройних конфліктів, що забрали життя більш як 30 млн. чоловік. Як стверджують військові, на їх ведення було витрачено близько 10 трлн. доларів.

Нині на земній кулі щорічно спалахує в середньому тридцять воєнних конфліктів. На основі передових технологій з’являються нові засоби збройної боротьби, що, своєю чергою, призводить до змін характеру протиборства, форм та способів їх ведення. Якщо під час Першої світової війни головна роль відводилась артилерії, то під час Другої — вже авіації і танкам. У період «холодної війни» — ракетно-ядерній зброї. В кінці ХХ ст. ввійшла у «моду» високоточна зброя. Нині ж на перший план виходить інформаційна перевага, бо саме вона може перешкодити противнику своєчасно використати всі наявні види озброєнь. Широке застосування можуть мати психотронна, бактеріологічна та інша «екзотична» зброя…

Таким чином, війни стали полігонами, де перевіряються нові зразки озброєння та техніки, форми і способи застосування збройних сил. Саме на військових протистояннях можна простежити стан воєнного мистецтва того чи іншого періоду і спрогнозувати його подальший розвиток — упевнені військові спеціалісти. На думку ж істориків, війни та військові конфлікти — це екстремальні, часто не передбачувані ситуації, які надовго «вибивають з колії» життя мільйонів людей. Тому такі події стали оцінювати як виняток з мирного еволюційного поступу людства.

Хоч би там як, але досі воєнна тематика, по суті, лише фрагментарно вписувалась у теми дослідницьких пошуків українських учених. Якщо за останні десять років вітчизняна історія активно відроджується, то воєнно-історична наука набагато відстає у цьому процесі, залишаючись здебільшого у полоні колишніх стереотипів, особливо коли йдеться про громадянську та Другу світову війни. Надзвичайно мляво відбувається переоцінка «героїчних досягнень Червоної армії», «неперевершеності радянської зброї», «нездоланної сили радянського патріотизму» тощо.

Тому й не дивно, що видання літератури з проблем воєнної історії також перебуває у кризовому стані. Адже в цій царині бракує не те що публікацій фундаментальних наукових праць, а й елементарної енциклопедичної та довідкової літератури, не кажучи вже про фаховий періодичний друкований орган тощо.

Зрозуміло, що проблема насамперед пов’язана з відсутністю наукової установи, яка б координувала дослідницьку роботу в галузі воєнної історії. Відомо, що Росія ще від радянських часів успадкувала Інститут воєнної історії, який донині має статус державного, налічує близько 300 штатних працівників і навіть видає власний віськово-історичний журнал. За таких обставин ця специфічна галузь науки, звісно, не стоїть на місці.

— Україна ж на час набуття своєї незалежності успадкувала від колишнього СРСР, крім угруповання військ, сформовану систему поглядів на характер можливих війн, підготовку до них країни та її збройних сил (ЗС), форми і способи ведення збройної боротьби. Все це потребувало перегляду і уточнення в інтересах розвитку національної стратегії розбудови ЗС, — розповідає начальник воєнно-наукового управління Генерального штабу Збройних Сил України, доктор військових наук, професор, генерал-лейтенант Іван Руснак. — Однією з перешкод на цьому шляху стала відсутність власної воєнно-історичної наукової школи.

Цікаво, що, на думку іншого військового спеціаліста — начальника Національної академії оборони МО України, доктора технічних наук, професора, генерал-лейтенанта Володимира Толубка, кожна локальна війна і збройний конфлікт — унікальні, бо мають свої особливості, розв’язуються і ведуться в конкретних, несхожих на інші умовах (місцевість, специфічна соціально-політична обстановка тощо). Звідси висновок: з однією «класичною» міркою воєнного мистецтва до них підходити не можна.

— Прикро, що ми вивчаємо (і навчаємо) історію воєнного мистецтва інших держав, продовжуємо акцентувати увагу головним чином на російській воєнній історії, не знаючи і не досліджуючи своєї, української. А тим часом праці, в яких відбито нашу національну військову думку, які розповідають про історію вітчизняного військового мистецтва, впродовж десятиліть залишаються незатребуваними в архівах багатьох держав Європи і навіть інших континентів, — з сумом констатує начальник кафедри історії війн та воєнного мистецтва Національної академії оборони, доктор історичних наук, полковник Сергій Литвин. — Нині воєнне минуле нашої країни майже не досліджується. Адже для цього немає ні відповідних структур, ні зорієнтованих на таку працю творчих сил. Для українського народу, історія якого — це суцільна історія боротьби (переважно збройної) за своє існування і за свою державність, такий стан справ більш ніж дивний.

З огляду на вище викладені міркування, і з’явилася на світ Всеукраїнська громадська організація Український інститут воєнної історії (УІВІ), презентація якого відбулася днями у столичному Будинку офіцерів. Цю недержавну незалежну організацію засновано 30 травня 2001 року Інститутом історії НАНУ та Національною академією оборони МОУ як громадський міжвідомчий координаційний науково-дослідний центр, головна мета якого — відродження та розвиток воєнно-історичної науки в Україні.

УІВІ — унікальна інституція вже хоча б тому, що об’єднує найкращих в Україні військових та цивільних фахівців з історії воєнного мистецтва. Зокрема трьох академіків, двадцять п’ять докторів та шістдесят кандидатів наук провідних освітніх та наукових установ країни. Згуртувало їх спільне прагнення об’єктивно висвітлювати героїчне минуле нашої держави, яке, на їхню думку, може сприяти вихованню патріотизму та відродженню духовності українського народу.

Новостворений інститут ставить за мету розробити національну концепцію воєнної історії, дослідити історію озброєнь і військової техніки, історію і теорію розбудови ЗС та військово-промислового комплексу.

Нині вже ніхто не сумнівається, що саме воєнна історія закладає підгрунтя воєнній науці. Так, успішний розвиток ЗС України потребує ретельних досліджень таких проблем, як локальні війни і збройні конфлікти та шляхи запобігання їм, питання миротворчої діяльності тощо. Така робота — один з напрямів діяльності УІВІ.

Крім того інститут має намір розгорнути видавничу діяльність (під його грифом уже побачила світ монографія «Суд історії», готуються до друку ще кілька робіт), започаткувати воєнно-історичний часопис, радіо- та телепрограми тощо. Хоча б один раз на рік планується видавати збірник наукових праць з української воєнної історії. Але й це ще не все. Працівники Інституту мріють видавати підручники, навчальні посібники з української воєнної історії різних періодів: від часів Київської Русі, козацького війська — до локальних війн другої половини XX століття та участі українців у миротворчих операціях. У планах УІВІ також створення довідника найвизначніших битв на території України, історико-географічного атласу козацьких походів, воєнних пам’яток різних міст України, Української воєнно-історичної енциклопедії, Українського воєнного енциклопедичного словника і т.д.

Популяризація воєнно-історичних знань здійснюватиметься не лише через видавничу діяльність, але й шляхом проведення циклів лекцій у військових частинах, вузах, школах, інших навчальних закладах.

Ще один напрям діяльності інституту — воєнно-пошукова робота. Вона передбачає організацію пошуку в Україні та за її межами воєнно-історичних матеріалів і документів, пам’ятних місць, місць масових поховань та окремих могил, проведення розкопок на місцях бойових дій і захоронень. (У зв’язку з цим передбачається співпраця з Інститутом археології.) Така діяльність дасть змогу скласти каталоги репресованих, видати відповідні довідники тощо. У проведенні воєнно-пошукової роботи може придатися, на думку істориків, співпраця з ветеранськими, молодіжними, скаутськими та іншими організаціями.

Приділятиметься увага і музейно-виставковій роботі, яка вестиметься у співпраці з музеями, насамперед з музеєм Збройних Сил України, воєнно-геральдичною службою Генштабу ЗС України.

Свого роду унікальний напрям — воєнно-історичний туризм. У співпраці з туристичними агенціями створюватимуться воєнно-туристичні маршрути, наприклад «Фортеці України», «Козацькими шляхами» тощо. І, звичайно ж, проводитимуться тематичні екскурсії місцями бойової слави з метою відтворення тогочасних історичних подій.

Постає запитання: на які ж кошти все це буде здійснюватись?

На жаль, нині втілювати задумане вчені можуть тільки, так би мовити, на власному ентузіазмі. А якщо конкретніше, то за підтримки фондів і громадських організацій, за рахунок невеликих коштів, які їм вдається зібрати.

— Для того, щоб наш інститут отримав статус державної установи, потрібно довести, що ми державі необхідні, — резюмує директор УІВІ, доктор історичних наук, професор Олександр Гуржій.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №38, 12 жовтня-18 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво