Скільки має вчитися той, хто веде

Суперфінал ювілейного, Х Всеукраїнського конкурсу «Учитель року-2005» визначив найталановитіших учителів фізики, історії, української мови та літератури, музики та фізичної культури. П’ятірку переможців привітав президент України. А напередодні Дня працівників освіти з теплими словами до вчителів звернувся міністр освіти і науки С.Ніколаєнко.

Висловлюючи подяку від імені педагогів, фіналістка Людмила Фурсова зазначила цікаву річ: виявляється, слово «вчитель» має давнє індоєвропейське коріння і означає «той, хто веде».

— Якщо такі конкурси проводяться, якщо держава намагається заохотити вчителів до розвитку і самовдосконалення, це означає, що їй не байдуже, хто й куди поведе наших дітей, — сказала переможниця.

Все починається з любові

Ось вони, п’ятірка найдостойніших: Володимир Давидович Карасик, спеціалізована багатопрофільна загальноосвітня школа (ЗОШ) №23 (номінація «Фізика»); Алла Валеріївна Левченко, ЗОШ №1 смт Маньківка Маньківського району Черкаської області (номінація «Музика»); Людмила Олексіївна Фурсова, Черкаська ЗОШ Новомосковського району Дніпропетровської області (номінація «Українська мова та література»); Олександр Анатолійович Худобець, спеціалізована школа №173 м. Києва (номінація «Історія»); Сергій Михайлович Чешейко, ЗОШ №78 м. Києва (номінація «Фізична культура»).

Фізика, історія, музика, фізкультура, мова й література… Які ж різні викладачі цих предметів! У кожного власний підхід до дитячої душі, власні методи, власні інтереси й уподобання. Та деякі моменти їхніх доль навдивовижу подібні. Приміром, фактично кожен переможець мріяв стати вчителем іще з дитинства.

Друга подібність усіх переможців — надзвичайна, фанатична залюбленість у свій предмет і учнів. Коли я попрохала кожного з них розповісти про особливості своєї роботи, поділитися секретами педагогічного мистецтва, почула дуже щирі й натхненні відповіді:

— На жаль, не всі у нашій країні вважають такий предмет, як музика, важливим, — непокоїться Алла Левченко. — Подекуди в сільській місцевості урок музики ще досі називають уроком співів. На уроці музики діти мають не лише розучувати пісні, а й дізнаватися про творчість відомих композиторів, слухати музичні твори різних жанрів і вміти їх аналізувати. Завдяки таким урокам у дітей формується загальна музична культура, розвивається ерудиція.

Я використовую інтерактивні технології. Наприклад, досить ефективним є метод мозкового штурму. Діти діляться на групи істориків, біографів, музикознавців, і самі шукають інформацію про творчість композитора, історичну добу, в яку він жив і творив, тогочасне життя, побут, культуру, мистецтво. А потім із цікавістю слухають одне одного.

Музика потрібна для нашого розвитку не менш ніж математика, література, біологія. Прикро, що цього не розуміють деякі педагоги. Тож коли у вчителя хімії чи фізики не вистачає годин, він може забрати їх у музики. Щоб цього не було, уроки музики у школі мають проводити справжні професіонали з гарною музичною освітою і педагогічним талантом.

Алла Валеріївна працює невтомно, мов бджілка. Окрім шкільних уроків музики керує вокальним та хоровим колективом школи, та й сама співає у народному дуеті «Пізня зустріч» рідного села Дзендзелівка. Її маленькі вихованці неодноразово виборювали перемогу та призові місця на всеукраїнських та обласних дитячих конкурсах естрадної пісні…

— Умови роботи в мене досить специфічні, — розповідає Людмила Фурсова. — Адже наша школа розташована на території військового містечка. Та незважаючи на «польові» умови, наші діти, як і будь-де, допитливі, кмітливі, вразливі. Я намагаюся не просто опанувати з ними програмні твори, а й змалювати цілісну картину доби, в яку ці твори були написані. Багато працюю над розробкою та впровадженням інтегрованих уроків, на яких, пов’язані однією темою, поєднувалися б література й мова, історія, образотворче мистецтво, музика, а українська література виступала як самобутня, але невід’ємна частина всесвітнього літературного процесу. Інакше є небезпека, що діти сприйматимуть рідну літературу як щось містечкове, меншовартісне й нікому не цікаве.

До речі, Людмила Олексіївна має дві освіти і викладає не лише українську, а й зарубіжну літературу. Саме цей предмет приніс їй лауреатство у минулорічному конкурсі «Вчитель року».

— На мою думку, громадян майбутньої держави формують учителі літератури й історії, — вважає Олександр Худобець. — Перші вчать відчувати, а другі — жити. Жити в суспільстві, бути толерантними, поважати одне одного. А для цього потрібно мати широкий світогляд. На своїх уроках намагаюся подати учням не одно- або двокольорову мозаїку історичного процесу, а показую, що всі барви спектру мають право на існування.

Олександр Анатолійович одним із перших в Україні — ще з кінця 80-х років — поставив на службу вчителям-гуманітаріям комп’ютер. Знання учнів перевіряє з допомогою тестових завдань. Педагог заохочує дітей поповнювати свої знання у мережі Інтернет. А 2004 року Олександр Худобець став переможцем Першого всеукраїнського конкурсу «Вчитель-новатор», який проходив під егідою Інституту засобів навчання АПН України за підтримки компанії «Майкрософт Україна».

— Протягом кількох останніх років реалізується урядова програма з інформатизації сільських шкіл. Це дуже потрібна ініціатива. Адже відірваність від інформаційних потоків в Україні, світі, відсутність доступу до мережі Інтернет, електронних бібліотек перешкоджає професійному розвитку периферійних педагогів, не дозволяє їм іти в ногу з часом. Однак не варто забувати і про те, що комп’ютер ніколи не замінить живе слово вчителя, його педагогічну майстерність та індивідуальний підхід до кожного учня, — каже Олександр Анатолійович.

Ефективно використовує інформаційні технології у навчальному процесі і Володимир Карасик. Це особливо відзначила компанія Intel — один зі спонсорів цьогорічного конкурсу. Переможцеві у номінації «Фізика» було вручено спеціальний приз — ноутбук на базі технології Intel Centrino.

— Я поставив собі за мету навчити дітей знати і розуміти фізику, — розповідає Володимир Давидович. — Не просто набивати голову знаннями, а вміти вчитися, радіти процесу пізнання, мислити. Прагну, щоб мої учні вміли помічати суперечності й проблеми не лише у фізиці, а й у житті, знаходити шляхи вирішення проблем, мали силу волі і мудрість, аби доводити розпочату справу до кінця.

Попрацювавши у школі, я сформулював для себе деякі принципи. Так, вважаю, що вчитель фізики має знати свій предмет в обсягу на порядок вищому, ніж шкільний курс, вміти розв’язувати задачі будь-якого рівня складності, а якщо треба, то й нові складати. Має постійно стежити за новинами в науці й техніці, спорті, політиці, вміти навести влучні приклади із сьогодення, щоб дітям було і зрозуміло, і цікаво. Я намагаюся, щоб мої учні отримували задоволення від того, що вони роблять, уміли виявити себе і відстояти власну думку, досягали успіху на олімпіадах, конкурсах, щоб відчуття успіху залишилося з ними назавжди.

— А я прагну, щоб кожна дитина полюбила фізкультуру, привчила себе до здорового способу життя, регулярно займалася фізичними вправами, грала у спортивні ігри, — розповідає Сергій Чешейко. — У нашій школі під моїм керівництвом працює дитячо-юнацький спортивний комплекс, у секціях якого займаються усі бажаючі. У кожного школяра свої особливості — в когось проблеми зі здоров’ям, а хтось просто комплексує, бо думає, що однокласники сміятимуться з його незграбності. Я намагаюся знайти індивідуальний підхід до кожної дитини, виховати в учнів почуття власної гідності, турботу про своє тіло.

Учні люблять уроки Сергія Михайловича й охоче їх відвідують. Недарма київська школа №78 постійно займає призові місця у районних, міських, республіканських змаганнях. Серед вихованців Сергія Михайловича — чотири майстри спорту, п’ять кандидатів у майстри, члени юнацьких команд із футболу, баскетболу та спортивної гімнастики. Близько двадцяти його випускників стали тренерами та вчителями фізкультури. А сам Сергій Михайлович залюблений у футбол, причому не лише як уболівальник. У складі команди ветеранів він регулярно бере участь у змаганнях на першість Києва з футболу.

Учні своїх учнів

— Мабуть, і діти чогось вас навчили? — поцікавилася я своїх співрозмовників.

— Авжеж! — одноголосно відповіли вчителі.

— Я навчилася бути з учнями щирою і спілкуватися з ними по-дорослому, — сказала Людмила Фурсова. — Бо якщо звертатися до них як до дітей, вони ставлять перед тобою психологічний бар’єр.

Намагаюся ніколи не створювати конфліктів, а якщо виникають якісь непорозуміння, намагаюся владнати їх спокійно й розсудливо, знайти компроміс. Таким чином і діти вчаться приймати розважливі рішення. Якщо ж роздувати скандал, карати учня, принижувати перед однолітками, це нічого його не навчить, тільки озлобить.

— Перш за все, терпіння, — замислилася Алла Левченко. — А по-друге, любов.

Деякі вчителі кажуть: як нам платять, так ми і працюємо. Це хибна думка. Учні не питають нас, скільки грошей ми отримуємо. Вони хочуть дізнаватися на уроці щось нове й цікаве. Тож справжній педагог має любити дітей і свою роботу.

— Учні навчили мене величезної відповідальності за їхні душі, їхнє майбутнє, — дійшов висновку Володимир Карасик. — Якнайпильнішої уваги до їхнього внутрішнього світу, особливостей. І, звичайно, постійно працювати над собою. Щоб діти мене поважали, я маю бути цікавим, сучасним, усебічно обізнаним, вміти бачити себе з боку, з гумором ставитися до себе і оточуючих. Ніякої напруги і залякування на уроках! Аби діти якнайбільше запам’ятали, заняття мають проходити демократично й нестандартно. А ще у вчителя має бути привабливий зовнішній вигляд і гарні манери.

Як ви вважаєте, що я зрозумів, побачивши теплі відгуки про мою роботу дітей, цих найвимогливіших і найщиріших, найніжніших і водночас найнепередбачуваніших істот?.. Мені поставили «діагноз», і тепер я уже ніколи не зможу піти зі школи, з цієї прекрасної «божевільні» з її дивовижними дітьми і трошечки поведеними (бо тільки такі й залишилися) вчителями.

— А мене діти навчили не зупинятися на досягнутому, — розповів Олександр Худобець. — Я працюю у школі вже 21 рік, і мушу сказати, що сучасні школярі зовсім не такі, як їхні батьки. Тому потрібно постійно перебувати у пошуку — нових підходів, прийомів, методичних шляхів. А ще — не втрачати вміння дивуватися разом із дітьми кожному новому відкриттю.

Інколи мене питають: «Скільки часу ви готувалися до цього уроку?» Відповідаю: «Усе життя».

* * *

Усі лауреати рішенням колегії МОН здобули звання вчителя-методиста. Це і знак суспільного визнання професіоналізму конкурсантів, і надбавка до зарплати та пенсії. Переможці отримали також грошові призи, цінні подарунки від спонсорів.