Шлях до інформаційного суспільства — від Женеви до Тунісу - Освіта - dt.ua

Шлях до інформаційного суспільства — від Женеви до Тунісу

2 вересня, 2005, 00:00 Роздрукувати Випуск №34, 2 вересня-9 вересня

Інтернет-технології та інтелектуальні комп’ютерні системи відкривають захоплюючі перспективи для прийдешніх поколінь...

 

Інтернет-технології та інтелектуальні комп’ютерні системи відкривають захоплюючі перспективи для прийдешніх поколінь. Вони дають можливість говорити про глобальні знання, що виходять за межі локальних і споконвічних контекстів. Ці знання напрацьовуються світовим, колективним розумом і належать до різних культур. Вони характеризуються розмаїттям джерел, базуються на глобальній інформаційній інфраструктурі й залежать від таких пріоритетних сфер людської діяльності, як наука і технології, політика і економіка, культура і освіта. Напередодні парламентських слухань із цих питань (вересень 2005 р.) та всесвітньої зустрічі на вищому рівні з проблем інформаційного суспільства (Туніс, 16—18 листопада 2005 р.) тижневик «ДТ» звернувся до академіка М.Згуровського з проханням викласти своє бачення цих важливих процесів та окреслити їх подальші перспективи.

Одним із характерних явищ, притаманних сучасному суспільству, є «інформаційний вибух», що постійно наростає. Лише у 2005 р. світове співтовариство виробить понад 20000 петабайтів (1015 байт) інформації наукового, економічного, політичного та іншого характеру (//www.codata.org). Приблизно такий самий обсяг інформації був напрацьований людством за всю його історію до Другої світової війни. Необхідність осмислення цього явища спонукала ООН започаткувати всесвітні зустрічі на вищому рівні з питань інформаційного суспільства (WSIS) в Женеві (грудень 2003 р.) та в Тунісі (листопад 2005 р.). Женевська зустріч зібрала представників 172 країн світу та 20 міжнародних організацій. Прийняті на ній Декларація принципів та Програма дій стали головним «каркасом» глобального інформаційного суспільства початку ХХІ століття.

До наступного, туніського етапу зустрічі готуються авторитетні міжнародні організації, в першу чергу Міжнародний союз зв’язку (ITU), ЮНЕСКО, Міжнародна рада з науки (ICSU), Комітет з даних для наук та технологій (CODATA), Міжнародна рада з наукової і технічної інформації (ICSTI), Міжнародна мережа доступності наукових публікацій (INASP), Міжнародна федерація з обробки інформації (IFIP), Міжакадемічне агентство (IAP), Академія наук країн, що розвиваються (TWAS), та інші. Професійні товариства, фахівці, вчені та громадські діячі більшості країн світу через свої національні комітети також напрацьовують нові ідеї і підходи до розбудови інформаційного суспільства. Так, за даними INASP, кількість наукових публікацій, присвячених цій проблемі, за останніх три роки збільшилася в сім разів.

Чим же викликана така зацікавленість прогресивної громадськості та урядових організацій означеною проблемою? Відповідь учених, професійних товариств і міжнародних організацій зводиться до думки, що людство перебуває на етапі переходу від індустріального суспільства до інформаційного та його наступної фази — суспільства, побудованого на знаннях. Аналізу цього явища, його тенденцій та закономірностей і буде присвячена туніська й наступні зустрічі на вищому рівні.

Головні риси інформаційного суспільства
та суспільства, побудованого на знаннях

Місце і роль будь-якої держави у світовій спільноті пов’язані з її спроможністю виробляти, споживати і застосовувати нові знання й технології. Ці процеси безпосередньо залежать від чотирьох складових: науки, освіти, виробництва та бізнесу, спільним інструментом для яких є інформаційні і комунікаційні технології (ІКТ). На межі ХХ і ХХІ століть швидко змінювалися концепції суспільства, побудованого на знаннях та інформації: комунікаційне суспільство, інформаційне суспільство, суспільство, побудоване на знаннях.

Комунікаційному суспільству 80-х — початку 90-х років минулого століття було притаманне перетворення важливої для людей інформації в цифрову форму, створення великих сховищ для її збереження (бази даних і бази знань), передачі її на відстані з допомогою телекомунікаційних технологій та початку розвитку на цій основі глобальної комп’ютерної мережі Інтернет. Цей етап можна пов’язати з виникненням якісно нової взаємодії між людьми, що отримала назви «електронне суспільство», «електронна країна», «електронний уряд» і т.п.

Інформаційне суспільство набуло свого розвитку з другої половини дев’яностих років минулого століття. Інформація почала відігравати роль товару, який можна було купити і продати. Але вона ще не стала знанням, а лише, аналогічно «сировині», оброблялася перед використанням. Тобто інформація не мала людського виміру, якщо навіть була «оцифрованою», інтерактивною, динамічною.

Суспільство, побудоване на знаннях, природно виникло з двох попередніх, порівняно коротких фаз, поєднавши їх головний продукт — ІКТ — з людською, творчою компонентою. Інакше кажучи: комунікаційне та інформаційне суспільство базуються на технологіях, суспільство, побудоване на знаннях, — на людях-творцях, озброєних технологіями.

У цьому суспільстві знання мають такі ознаки:

1. Їм притаманний людський вимір, вони створюються й розвиваються людьми і пов’язані з тим, що роблять і думають люди.

2. Знання, що креативно виробляються людьми, є товаром, який може купуватися, зберігатися, розповсюджуватися, продаватися, бути предметом обміну. Але це товар, який постійно змінюється та збагачується.

3. Нові глобальні знання змінюють конфігурацію геополітичних сфер впливу у світі. Традиційні географічні та політичні кордони між країнами вже не відіграють тієї вирішальної ролі, як було колись. Деякі країни та великі компанії здатні створювати нові знання, захищати і продавати їх, інші є переважно користувачами чужих знань. За цією ознакою відбувається перегрупування країн світу і транснаціональних компаній на могутні та залежні. З’являються нові альянси, нові території, нові могутні влади, що групуються з метою вироблення та володіння глобальними знаннями (наприклад, 45 країн — учасниць Болонського процесу, Євросоюз тощо).

4. Знання вже неможливо визначити в термінах класичних дисциплін — математики, фізики, біології, астрономії, літератури, історії та ін. Нові знання стають більш комплексними, проблемно-орієнтованими та міждисциплінарними. Проблеми, які мають вирішуватися з їх використанням, більш складні і взаємопов’язані.

5. Знання є одночасно індивідуальними і колективними. Традиційно пізнання світу базувалося на індивідуальних наукових досягненнях. У суспільстві, побудованому на знаннях, дедалі більшого значення у вивченні навколишнього світу набуває колективний розум, який формується на основі колективних форм інтелектуальної роботи. При цьому ІКТ дозволяють, долаючи кордони, створити єдиний віртуальний простір для взаємодії і спільних дій груп дослідників із різних куточків світу, поєднаних між собою спільною метою щодо вирішення тих чи інших проблем.

6. Знання набувають синергетичного характеру. Колективний розум, що формується в результаті такої діяльності, не є простою сумою індивідуальних інтелектуальних внесків окремих дослідників. У цьому випадку існує, умовно кажучи, «додана вартість» колективного розуму, що виникає за рахунок величезної кількості взаємодій дослідників. Тому напрацьовані таким чином знання — суспільні, вони не можуть належати якомусь одному індивіду.

7. Процес створення і розповсюдження нових знань має мережевий характер. Традиційні піраміди та вертикалі влади принципово не властиві новому типу суспільства. Головними його елементами є вузли (окремі люди, групи людей, установи та організації) і гілки, які втілюють зв’язки між вузлами й розвиваються природно і довільно. У результаті формуються розгалужені мережі людей, установ та організацій (без кордонів), в яких відбувається створення нових знань та обмін ними, виробництво інтелектуальної продукції (наприклад, програмного забезпечення), проводяться фінансові операції, культурологічні обміни і ще величезна кількість інших видів взаємодії між людьми.

Економіка знань

Нові знання, які генерує наука, підготовка високоякісного людського капіталу, що здійснює освіта, створення додаткових багатств виробничим сектором та бізнесом — невід’ємні компоненти сучасного суспільства, побудованого на знаннях. У такому суспільстві відбувається поступове заміщення традиційних індустріальних засобів виробництва новими, що продукують прогресивні знання, з допомогою яких створюються додаткові багатства.

Це суспільство змінює структуру праці, трудових відносин, зайнятості населення, приводить до виникнення нових професій і видів діяльності. Виникає нове соціальне оточення, в якому інформація та наукові знання стають головними продуктивними факторами, замість матерії та енергії, і починають визначати як стратегічний потенціал суспільства, так і перспективи його розвитку.

За таких умов найуспішнішими компаніями стають ті, що створюють інтелектуально місткі технології й системи, програмне забезпечення, консалтингові та юридичні послуги, нові економічні моделі, сценарії та інше. До їх структури обов’язково входять власні дослідні центри, навчальні заклади, потужні юридичні компанії, що здійснюють патентування та ліцензування нових ідей, і мережа маркетингових, трейдингових та провайдерських компаній, які виводять на світові ринки інтелектуально наповнену продукцію.

Традиційні ж індустріальні виробництва, поступово втрачаючи пальму першості, знаходять свою нішу в країнах третього світу за рахунок використання екологічних квот, сировинних ресурсів та дешевої робочої сили останніх.

Для групи розвинених країн, які входять до Організації економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР), темпи базового довгострокового зростання економіки залежать від підтримки і розширення глобальних баз знань за обраними пріоритетними напрямами. Сьогодні ці країни розбудовують свої економіки, створюючи мільйони додаткових робочих місць по групах несподівано відкритих нових напрямів і дисциплін. За даними Світового банку, в більшості країн ОЕСР протягом останніх 15 років зростання доданої вартості в галузях, які грунтуються на знаннях, у середньому становило 3%, що стабільно перевищувало темпи загального економічного зростання в традиційних галузях, які не перевищували 2,3%. Частка перших у сукупній доданій вартості збільшилася в Німеччині з 51% до 60%, у Великобританії — з 45% до 51%, у Фінляндії — з 34% до 42%.

Тому суспільний прогрес визначається насамперед процесом накопичення знань, що в результаті забезпечує нагромадження капіталу. В країнах ОЕСР обсяги капіталовкладень у нематеріальні активи, що формують національні бази знань, зокрема в професійну підготовку кадрів, наукові дослідження, патентування та ліцензування, програмне забезпечення для обчислювальних систем, маркетинг, дорівнюють, а інколи й перевищують капіталовкладення в основні фонди.

На жаль, країни, що розвиваються, і країни з перехідною економікою, до яких належить і Україна, ідеологічно й політично ще не готові скористатися перевагами та потенційними вигодами, які надає суспільство нового типу. Вироблення і використання знань, інвестиції в науку й освіту задля забезпечення сталого розвитку і підвищення рівня життя в різних країнах істотно різняться. За даними Світового банку, 85% сукупних світових інвестицій в науку здійснюють країни — члени ОЕСР, 11% — Індія, Китай і Бразилія та нові технологічно розвинені країни Східної Азії і лише 4% — решта країн світу, до яких належить і Україна. Тому країни з передовою економікою створили для себе благодатне замкнене коло, коли задля отримання нових багатств вони пріоритетно інвестують власну науку й освіту і, як наслідок, результати наукових досліджень та якісної підготовки кадрів забезпечують примноження бажаних багатств, зміцнення влади й розширення сфер впливу.

Наука в суспільстві, побудованому на знаннях та інформації

Сучасні бази даних і бази знань у різних розділах науки відіграють роль гігантських «сховищ» для нескінченних фактів та базових істин, а глобальні комп’ютерні мережі стають потужними інструментами для високошвидкісного доступу до них з будь-яких куточків світу. За цих умов методологія і принципи організації сучасної науки набувають якісно нових ознак, які обговорюватимуться на туніській зустрічі. Головні з них такі:

1. Зростає роль методологічних, системних, міждисциплінарних знань людини, необхідних для раціонального оперування з різноманітними знаннями та гігантськими обсягами даних при вирішенні нових, нестандартних проблем. Найголовніше місце відводиться аналітичним здібностям ученого чи педагога, його спроможності точно формулювати проблеми і гіпотези, вбачати у величезних сукупностях даних певні закономірності, знаходити розв’язок складних міждисциплінарних задач.

2. Важливу роль відіграє уміння дослідника оперувати новим видом інформації — метаданими — великими масивами, кластерами уніфікованих за певною ознакою даних і знань, здійснювати пошук та виокремлення метаданих зі світових інформаційних ресурсів, цілісно аналізувати ці метадані при виконанні досліджень і вирішенні нових проблем.

3. Новим викликом для науки є забезпечення відкритого доступу до даних, які відображають загальні факти природи чи суспільного розвитку. Останнім часом поширюються нові юридичні, протекціоністські механізми комерціалізації досліджень, фінансованих державами, захисту авторського права в галузі цифрової інформації, технологічного контролю за доступом до цифрових даних на випадок контрактних обмежень та інше. Здобутки і втрати від цих явищ мають бути глибоко вивчені міжнародною професійною спільнотою і збалансовані з інтересами розвитку науки та з міркуваннями практичної доцільності.

4. Наукові бази даних не завжди є статичними. У ході своїх досліджень вчені часто звертаються до різних джерел з метою створення нової бази, призначеної для конкретних досліджень. Синтез даних, отриманих із різних джерел, дає нові можливості в розумінні природи і є суттєвою складовою наукового процесу. Важливо, що маргінальна вартість будь-якої копії інформації, отриманої з Інтернету, знизилася майже до нуля, що спрощує синтез даних, отриманих із різних джерел.

5. Важливими є нові мережеві принципи організації сучасної науки та формування віртуальних спільнот, що базуються на наднаціональних, громадських інтересах отримання нових знань. Вони відомі як громадський рух «відкритого коду» (Open source). За цими ж принципами почали створюватися громадські і благодійні фонди підтримки такої активності під назвою «простір громадської наукової інформації» (public scientific information commons). Це явище відображає нову корпоративну етику світової громадської науки щодо результатів досліджень, які не є чиєюсь власністю, а належать суспільству. Наприклад, так були створені й постійно розвиваються операційна система «Linux», мови програмування «РНР» та «Perl», бази даних для Інтернету «MySQL» та «mSQL», багатомовна енциклопедія «Вікіпедія», карта вулканічних кратерів «Марса» та інші творіння колективного людського розуму.

6. У процесі переходу від друкованого до цифрового середовища порушився принцип загальної доступності до наукових видань. Нині у світі (за даними INASP) відкритими є близько 40% усіх видань, до решти 60% існує обмежений доступ. Завдяки діяльності багатьох міжнародних організацій в Інтернеті забезпечений вільний доступ до більш ніж 1300 наукових журналів, у тому числі до фондів міжнародної наукової публічної бібліотеки (Public Library of Science) та Біомедичного центрального порталу (BioMed Central). У 2004 р. багато видавців наукових журналів розробили «Принципи прямої комунікації» (DC Principles). Зокрема Массачусетський технологічний інститут (США) відкрив прямий доступ до препринтів журнальних статей Cornell arXiv у галузі фізики високих енергій, математики, комп’ютерної науки та обчислювальної біології.

7. Для сучасної науки важливим є врятування даних та інформації, які перебувають під загрозою зникнення. Такі дані або не існують у цифровому форматі, або записані на носіях, які можуть зіпсуватися чи зруйнуватися. Ця проблема особливо гостра для країн, що розвиваються, та країн із перехідною економікою. Вчені мають провести інвентаризацію рідкісних даних, із занесенням їх переліку до «білої книги» та визначенням пріоритетів їх врятування. Країни й компанії, які докладають значних зусиль до збереження рідкісних даних, мають розглянути можливість партнерства.

8. Важливим є архівне зберігання наукових даних та інформації. В деяких галузях науки практикується архівне зберігання даних, але це не є загальноприйнятою практикою. Існує різниця між центрами наукової інформації, які надають швидкий доступ до даних, та архівами, які забезпечують їх постійне зберігання. Наукова спільнота має запропонувати мережу міжнародних архівів, принципи їх роботи і взаємодії, шляхи зниження вартості архівного зберігання даних.

9. Збір, підготовка, розповсюдження та постійне архівне зберігання наукової інформації спонукали до появи нового виду діяльності — менеджмент даних. Ним почали займатися національні та міжнародні інституції, професійні товариства й окремі компанії.

10. Легкість поєднання й інтегрування електронних даних, отриманих із різних джерел, з іншого боку, робить актуальним захист та конфіденційність наукових даних на індивідуальному, національному та корпоративному рівнях. Міжнародні організації мають проаналізувати етичні і регуляторні аспекти цієї проблеми та запропонувати зміни до національних законодавств. Захист даних, їх цілісність необхідно гармонізувати з засадами вільного доступу до них у контексті процедур менеджменту даних.

Освіта в суспільстві нового типу

Суспільство, побудоване на знаннях та інформації, вносить істотні якісні зміни і в методологію та зміст сучасної освіти. У контексті цих перетворень освіта набуває декількох вимірів:

1. Освіта для суспільства, побудованого на знаннях та інформації. Бути активним учасником цього суспільства, вміти користуватися його благами можуть лише люди, які мають відповідну освіту і здатні її постійно оновлювати відповідно до стрімкого розвитку ІКТ. Тому сучасна освіта повинна постійно поліпшуватися шляхом вдосконалення навчальних планів, відкриття нових спеціальностей, втілення принципу «освіта через усе життя».

2. Освіта в суспільстві, побудованому на знаннях та інформації. Ті, хто навчається в цьому суспільстві за його методиками і технологіями, поступово відходять від традиційної категорії студентів чи учнів, набуваючи статусу його громадян, який передбачає наднаціональний підхід до етнічних, конфесійних та інших відмінностей людей, глобальну людську етику, толерантність, солідарність, рівну людську гідність та ін.

Учасники цього процесу не прив’язані до одного й того ж місця і до одного й того ж часу, до тих чи інших національних систем освіти. Виникло нове явище — освіта без кордонів, яке грунтується на технологіях дистанційного навчання і розглядається як таке, що доповнює традиційне новими можливостями, не властивими людині. Воно забезпечує неперевершену швидкість оновлення знань, які вибираються зі світових інформаційних ресурсів, дозволяє без обмежень розширити аудиторію викладача, ігноруючи при цьому географічні кордони, максимально наблизитися до спеціальних потреб інвалідів при отриманні ними освіти.

3. Суспільство нового типу змінює місію, роль і поле діяльності як навчальних закладів, так і викладачів. Методологія і політика навчання вже не можуть орієнтуватися на швидкі технологічні зміни, що було характерно для індустріального суспільства. Світоглядно вони мають бути спрямовані на переосмислення основних парадигм і фундаментальних засад природи та суспільства, повинні забезпечувати випередження його технологічного розвитку. У цьому плані дуже важливого значення знову набуває фундаменталізація знань.

4. Змінюється система взаємовідносин між тими, хто навчає, і тими, хто навчається. З’являється нова педагогіка освіти. Поза викладачем виникає безпосередній доступ тих, хто навчається, до знань, даних та інформації. Викладач, залишаючись головною дійовою особою, набуває ролі «навігатора», інтерпретатора нових знань для тих, хто навчається, формуючи їхні індивідуальні освітні траєкторії. Педагогічна складова та підготовка викладачів за новою креативною моделлю, замість репродуктивної, стає центральною проблемою освітньої політики.

Головні виклики

Індустріальне суспільство, окрім видатних досягнень, принесло людству велику економічну нерівність як між різними країнами світу, так і між певними верствами населення окремих країн. За даними Світового банку, 1973 р. розрив у прибутках між найбагатшими і найбіднішими країнами визначався співвідношенням 44:1. Суспільство нового типу озброїло розвинені країни світу і найбільші транснаціональні компанії більш потужними продуктивними силами, якими є знання та інформація. Вони були використані великим капіталом для свого подальшого збагачення. Як наслідок, на початку XXI ст. розрив у прибутках між найбагатшими і найбіднішими країнами світу збільшився до 72:1.

Сьогодні 4,5 млрд. із 6,54 млрд. людей на Землі живуть у країнах, що розвиваються. З них понад 3,3 млрд., включно з більшістю населення України, живе на два-три долари на добу. Блага цивілізації для цієї групи залишаються недосяжними. Їх розпорядниками є лише 100 млн. людей на Землі, які мають місячний прибуток 20 тис. доларів і більше (В.Фортов, ВВШ, № 1, 2001).

Розрив між цими двома групами протягом останніх двадцяти п’яти років зріс майже вдесятеро. Один із найбільших у світі «стрибків» нерівності зареєстрований у Східній Європі та країнах СНД після розвалу соціалістичного табору. Ця тенденція дуже тривожна з огляду на збільшення кількості конфліктів у світі, зростання корупції, тероризму, злочинності, погіршення стану довкілля і медичного забезпечення людей. Такі диспропорції створюють величезні проблеми для розвитку нової економіки.

За даними ЮНЕСКО [www.wsis-roundtable-ed.iite-unesco.org], 80% людей на Землі отримали початкову і дуже примітивну освіту або не мають її зовсім, 85% ніколи не користувалися телефоном, а 93% не використовували комп’ютер. Для них існують освітні перешкоди, які не дозволяють їм долучатися до благ ІКТ. Без створення фундаментального потенціалу у сфері людських ресурсів віддача від гігантських інвестицій в апаратне та програмне забезпечення ІКТ істотно зменшиться, а темпи розвитку суспільства, побудованого на знаннях та інформації, — уповільняться.

Збільшується розрив у рівні життя, у можливості отримання сучасних знань та використанні інформаційних технологій між розвиненими країнами й рештою світу, між різними верствами населення всередині країн — багатими і бідними, молодими і людьми похилого віку, здоровими, порівняно з інвалідами, тощо. Це явище відоме як розрив, розподіл чи нерівність (Divide). У глобалізованому світі воно набуло трьох головних форм:

— економічна нерівність (Economic Divide);

— нерівність знань (Knowledge Divide);

— цифрова нерівність (Digital Divide).

Будучи взаємопов’язаними, вони мають свої характерні особливості.

Економічна нерівність визначається відмінністю форм і рівнів розвитку виробничих відносин та виробничих сил у різних країнах світу.

Нерівність знань має ідеологічну природу і визначається різною здатністю країн або окремих верств населення отримувати, виробляти, розповсюджувати й використовувати нові знання для власного розвитку.

Цифрова нерівність має технологічну природу і визначає різну здатність країн забезпечити як у національному масштабі, так і для окремих груп населення доступ до сучасної інформаційної інфраструктури (телефонний зв’язок, Інтернет, бази даних та бази знань тощо) з метою її ефективного використання у практичній діяльності.

Закони розвитку великого, наднаціонального капіталу, який спирається на нові знання та інформацію, прискорюють наростання всіх форм нерівності. Виникає гостра потреба у напрацюванні й дотриманні у глобальному масштабі чітких правил, які б стали політичними й економічними запобіжниками на шляху скорочення фундаментальних прав більшості населення планети на життя, здоров’я, освіту, інформацію та ін.

Для здійснення такої політики особливого значення набувають регулюючі функції авторитетних міжнародних організацій, у першу чергу ООН, ЄС, ЮНЕСКО, ЮНІДО, Всесвітньої організації із захисту інтелектуальної власності (ВОІВ), Світової організації торгівлі (СОТ), Міжнародного валютного фонду (МВФ), Світового банку тощо.

Водночас непокоїть безроздільне домінування міжнародних організацій, що підтримують великий капітал і глобальні ринки, таких як СОТ, МВФ, Світовий банк, порівняно з організаціями, що піклуються про забезпечення суспільних благ, зокрема збереження миру, охорони навколишнього середовища, захисту прав людини, боротьби з бідністю, охорони здоров’я, культури, освіти. Роль останніх у врегулюванні світового порядку, на жаль, починає слабшати, а їх фінансування — зменшується.

Колишній президент США Білл Клінтон зазначає (www.worldcongress2002.org), що досягнення світового глобального розвитку у формі нових знань та інформаційних технологій мають розповсюджуватися від багатих до бідних. Якщо це вдасться, то «наші діти житимуть у більш цікаву та мирну епоху історії людства, а якщо ні — їм треба буде натягнути колючий дріт, щоб відокремитися від тих, хто перебуває з іншого боку розподілу, бо бідність породжує тероризм». Він застерігає, що час обмежений — шість років, після чого труднощі, спричинені зростанням нерівності, стануть нездоланними.

Нерівність породжує й інші проблеми, пов’язані з порушенням прав людини на приватне життя, на її громадську та професійну діяльність, руйнуванням моральних норм виховання дітей у зв’язку з їх інформаційною незахищеністю, обмеженням доступу людей до суспільно важливої інформації та ін.

Відповідь на нові виклики покликані дати женевська, туніська та наступні етапи всесвітніх зустрічей на вищому рівні. Вони мають напрацювати механізми стримування негативних тенденцій, вплинути на уряди країн і транснаціональні компанії з метою забезпечення балансу між інтересами бізнесових кіл та гуманітарними інтересами світової спільноти. На часі пошук компромісу між використанням переваг суспільства нового типу та наростанням нерівності.

Як діяти Україні?

Незважаючи на величезні втрати високоякісного людського капіталу, Україна має один із найвищих у світі індексів освіченості (98% письменного населення, ООН) і потужний науковий потенціал, здатний виконувати складні фундаментальні та прикладні дослідження.

Завдяки розвиненій науці, промисловості та амбіційним державним пріоритетам Україна ще у 1952 р. створила третій у світі комп’ютер після США й Великобританії, сформувала всесвітньо відому школу з кібернетики та обчислювальної техніки на чолі з академіками С.Лебедєвим і В.Глушковим. Ще у 70—80 рр. минулого століття академік Глушков сформулював низку дуже важливих ідей, пов’язаних з інформатизацією суспільства, зокрема з упровадженням електронних грошей, створенням державних автоматизованих систем управління тощо. Розроблені українською школою напрями, а саме: штучний інтелект, теорія самоорганізації, системний аналіз, нові підходи до розробки багатопроцесорних ЕОМ, характеризувалися як новий якісний рубіж у світовій кібернетиці. Вони були найперспективнішими і базувалися на відтворенні механізму діяльності мозку людини. На той час, коли ще лише починали формуватися перші концептуальні засади майбутнього інформаційного суспільства, Україна перебувала серед незаперечних лідерів, ідеологів його побудови.

На жаль, за роки незалежності країна не змогла скористатися цими визначальними факторами суспільного розвитку, не сформувала й не втілила в життя політику пріоритетного науково-технологічного поступу і, як наслідок, була відкинута у списку 104 країн світу на 76 місце за загальним індексом макроекономічного середовища, на 83 місце за загальним індексом технологій, на 97 місце за індексом суспільних інститутів, залишаючись серед лідерів у цьому списку за рівнем бюрократизму, корупції та відмивання грошей (Дженніфер Бленк, «ДТ», № 25, 2005 р.).

Відсутність послідовної державної політики в Україні, спрямованої на розбудову інформаційного суспільства і суспільства, побудованого на знаннях (82 місце зі 104 країн світу за важливістю для уряду цього напряму («ДТ», № 25, 2005 р.), призвела до спонтанного розвитку лише окремих фрагментів його початкової стадії (комунікаційного суспільства): систем зв’язку і телекомунікацій, спрощеного переліку Інтернет-послуг.

Нині Україна обіймає 62 місце зі 104 країн світу за кількістю Інтернет хостів — 18,3 на 10000 населення; 85 місце за кількістю користувачів Інтернет — 180 на 100000 населення; 81 місце за кількістю абонентів мобільного зв’язку — 8,4 на 100 жителів; 78 місце за кількістю персональних комп’ютерів — 1,9 на 100 жителів; 55 місце за кількістю телефонних ліній — 21,6 на 100 жителів (Дженніфер Бленк, «ДТ», №25, 2005 р.).

Побудова комунікаційного суспільства за моделлю «Електронна Україна» чи «Електронний уряд» для України є важливою, але не кінцевою метою, бо якщо все звести лише до цього, нам залишиться роль залежних користувачів чужих знань і технологій, а не їх ідеологів та розробників. Сучасне інформаційне суспільство і суспільство, побудоване на знаннях, окрім технологічного, набуло багато вимірів: гуманітарного, мас-медійного, культорологічного, освітньо-наукового та інших. На жаль, створення цілісної моделі такого суспільства, побудова власної економіки знань та індустрії інтелектуальних інформаційних технологій на основі фундаментальної науки і освіти в державній політиці України відсутні, тоді як значний інтелектуальний потенціал країни не використовується.

Найближчим часом Україну очікують жорсткі умови на зовнішніх ринках металу, перехід до розрахунків за енергоносії за світовими цінами, втрата інших преференцій пострадянського простору. Уникнути економічного колапсу країна зможе, лише негайного перейшовши до політики пріоритетного науково-технологічного розвитку. Важливим елементом такої політики має бути розбудова в Україні суспільства, побудованого на знаннях та інформації. Якщо така політика буде запропонована вищою політичною владою держави, постане запитання: якою має бути стратегія розбудови нового типу суспільства в Україні? Можливі два шляхи.

Перший. Виходячи з того, що Україна ще не завершила побудову комунікаційного суспільства (немає національної інформаційної мережі освіти і науки, інформаційне середовище України не відповідає базовим міжнародним індикаторам), можна вибрати традиційний шлях копіювання і наздоганяння розвинених країн у частині послідовного проходження відповідних фаз — комунікаційне суспільство, інформаційне суспільство і суспільство, побудоване на знаннях.

Другий. Розуміючи важливість і цілісність усіх трьох фаз розбудови національного інформаційного сегмента, доцільно діяти паралельно, а саме:

— прискорити розвиток першої фази шляхом залучення зовнішніх та внутрішніх інвестицій (приватизація «Укртелекому», розширення конкурентного середовища серед провайдерів Інтернет та мобільного зв’язку, охоплення органів державного управління та провідних державних інституцій засобами комунікаційного суспільства, як-то «Електронна Україна», «Електронний уряд» тощо);

— одночасно мобілізувати в єдиному комплексі національну науку, освіту, промисловість, гуманітарну, мас-медійну сферу, бізнес на пріоритетний розвиток наступних двох фаз — інформаційного суспільства і суспільства, побудованого на знаннях.

Ця стратегія дозволила б Україні побудувати розвинене інформаційне середовище, конкурентоспроможну індустрію інтелектуальних інформаційних технологій і з цим сегментом увійти у глобальну економіку знань. Вона була б привабливою, амбіційною і затребуваною з боку світового співтовариства, зокрема на туніській зустрічі з питань інформаційного суспільства.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №34, 14 вересня-20 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво